Статус особи та громадянство

Питання для самоконтролю

1. Що являє собою конституція з юридичної і соціально-політичної точки зору?

2. Визначте функції конституції.

3. Що складає об'єкт конституційного регулювання?

4. Які конституції" називаються конституціями змішаного типу?

5. Які конституції відносяться до кодифікованих, а які до некодифікованих?

6. Назвіть основні способи прийняття конституцій. Який з них, на Вашу думку, є найбільш демократичним?

Питання для самостійного вивчення

1. Чим обумовлена і у чому виявляється провідна роль конституційного права в правовій системі зарубіжних країн?

2. Які основні тенденції в розпитку конституційного права зарубіжних країн?

3. Визначте, чим конституційне право відрізняється за своїм предметом і методом від інших галузей права?

4. Чи є конституційні норми нормами прямої дії? Відповідь обґрунтуйте посиланнями на конкретні приклади.

5. Який порядок внесення змін до конституцій передбачений у зарубіжних країнах?

6. Яка процедура конституційного перегляду існує в зарубіжних країнах?

Тема 2. Основи правового статусу особи, конституційні права

Та свободи громадян

Статус особи та громадянство

Статус особи у суспільстві, основні права, свободи та обов’язки громадян регламентуються нормами конституційного права.

Найважливішою передумовою надбання людиною усіх встановлених законом прав та обов’язків у державі є громадянство. Громадянство - стійкий правовий зв’язок фізичної особи з державою, визнання державою цієї особи в якості повноправного суб’єкта всіх прав та обов’язків. Регулювання відносин, пов’язаних з надбання та втратою громадянства, належать до компетенції державної влади і виходять з принципу державного суверенітету. Стан громадянства створює права та обов’язки для фізичної особи не тільки на території певної країни, але й за кордоном.

У деяких країнах з монархічною формою правління використовується термін „підданство”, який вже давно фактично рівнозначний громадянству. Так, у конституціях країн з монархічною формою правління вживаються як термін „підданство” (Бельгія, Данія, Люксембург), так і термін „громадянство” (Швеція, Іспанія, Нідерланди). У повному обсязі (повністю) громадянськими правами та правовим захистом своїх прав користуються особи, які мають законно оформлене громадянство.

Інститут громадянства включає також норми, які регулюють правовий стан іноземних громадян, осіб без громадянства (апатридів), біженців, питання щодо надання політичного притулку, екстрадиції, вислання з країни.

У державах з унітарною формою територіального державного ладу, зазвичай, існує єдине громадянство, у той час як у багатьох федеративних державах – подвійне громадянство, коли людина водночас вважається громадянином союзу та – суб’єкта федерації (штату, провінції, кантону). Практичне значення також стану зумовлене тим, що у федеративних державах є розподіл компетенції між союзом та суб’єктами однієї і тієї ж федерації (наприклад, у визначенні підсудності, сфери дії податкового, кримінального, сімейного законодавства тощо).

Суттєвим нововведенням останнього часу є встановлення громадянства Європейського Союзу, яке поширюється на всіх громадян держав-членів Союзу та сприяє значному розширенню їхніх прав та свобод. Це, однак, не зменшує пріоритету національного громадянства.

Юридичні норми, які регулюють питання громадянства в зарубіжних країнах, містяться не лише в конституціях, а й у спеціальних законах про громадянство, які на конституційних засадах встановлюють порядок визнання, надбання та втрати громадянства. Поряд з цим деякі підзаконні акти регулюють процесуальні питання щодо визнання, надбання та втрати громадянства (наприклад, порядок отримання свідоцтв про громадянство).

Громадянство набувається двома основними способами: завдяки факту народження („філіація”) та шляхом натуралізації („укорінення”). Набуття громадянства за фактом народження здійснюється автоматично, на підставі чинного законодавства. При цьому в якості основних принципів застосовуються „право крові” та „право землі”. Так званий принцип „права крові” визнає громадянином будь-яку особу, що народилася від громадян цієї держави (у деяких країнах достатньо, щоб один з батьків мав відповідне громадянство). На території якої держави народилася особа, значення не має. Принцип „права землі” визнає громадянином будь-яку особу, яка народилася на території цієї держави незалежно від громадянства батьків. Для більшості сучасних країн характерно застосування обох цих принципів, переважно для країн американського континенту, оскільки вони є емігрантськими країнами і зацікавлені в притоці населення.

Одночасне застосування „права крові” та „права землі” має місце і в європейських країнах. Так, згідно зі ст.1 Акту про громадянство Великобританії 1981 р., особа, яка народилась у Сполученому Королівстві, стає громадянином Великобританії, якщо на момент народження її батько або мати були громадянами Великобританії або постійно мешкали в Сполученому Королівстві.

Набуття громадянства шляхом натуралізації може бути пов’язане зі зверненням особи, яка фактично мешкає в країні, з клопотанням щодо надання їй громадянства (індивідуальна натуралізація) або внаслідок правонаступництва держав (колективна натуралізація).

Індивідуальна натуралізація відбувається на підставі особистого клопотання особи. Зазвичай, громадянство певної держави без особливих перешкод надається:

- особам, що уклали шлюб з громадянином цієї держави;

- у випадку усиновлення особи громадянином цієї держави;

- у випадку встановлення опіки за особою з боку громадянина цієї держави та в інших випадках.

У процесі індивідуальної натуралізації до осіб, що виявили бажання прийняти громадянство певної держави можуть висуватися певні вимоги. У США, наприклад, вимагається дати клятву на вірність цій країні, тобто засвідчити про лояльність до її державного ладу, додатковими вимогами можуть бути досягнення повноліття, знання мови країни, ценз осілості тощо.

Надбання громадянства шляхом індивідуальної натуралізації не є суб’єктивним правом людини. Законодавець може на власний розсуд надати певні переваги якійсь категорії осіб чи, навпаки, ускладнити натуралізацію.

Демократичні держави проголошують право на еміграцію з країни та зміну громадянства, але вимагають при цьому дотримання певних формальностей, сама по собі заява про відмову від громадянства не визнається достатньою. У багатьох країнах закони дозволяють виконавчій владі позбавити людину громадянства, якщо вона на протязі певного часу мешкала в іншій країні, вчинила проти держави злочин, набула громадянства іншої держави.

Колективна натуралізація має місце при утворенні нових незалежних держав. Право на громадянство отримують:

- особи, які народилися на території нової держави, до визначеного часу також їхні нащадки;

- особи, які мешкали на території нової держави до часу прийняття законодавства про громадянство.

Так, згідно з законом про громадянство колишньої британської колонії Бірми, громадянство цієї держави після набуття незалежності отримали громадяни Великобританії, які мешкали в Бірмі до цього часу не менше 8 років.

Деякі зарубіжні країни визнають подвійне громадянство (біпризм). Зазвичай, такі питання регулюються угодами між відповідними державами, проте іноді самі конституції зарубіжних країн надають широку можливість для біпартизму.

Більшість же держав ставиться до подвійного громадянства негативно. Найбільш оптимальним засобом подолання подвійного громадянства є оптація – вибір певного громадянства особою, яка має право більш ніж на одне громадянство. Так, деяким категоріям французів, які народились і на протязі тривалого часу мешкали в колишній французькій колонії Алжирі, за угодою між Францією та Алжиром 1962 р., було надано право оптації на 3 роки, у цей період вони не втрачали ані французького, ані алжирського громадянства.

Більшість конституцій розвинених зарубіжних країн забороняють позбавлення громадянства, набутого за народженням. Наприклад, ст.11 Конституції Іспанії закріплює, що „жоден іспанець з народження не може бути позбавлений свого громадянства”. Водночас деякі зарубіжні країни лише припускають. Так, відповідно до статті 4 Конституції Греції, „позбавлення грецького громадянства припускається у випадках добровільного набуття іншого громадянства або вступу на службу, що суперечить національним інтересам, у зарубіжній країні”.

У той же час законодавство багатьох країн допускає позбавлення громадянства натуралізованої особи (денатуралізацію), але лише стосовно осіб, які вчинили злочин проти цієї держави та мешкали на її території на протязі певного часу (в Австрії, наприклад, - 6 років).

Жодна розвинена країна не забороняє добровільного виходу зі складу свого громадянства.

2.2. Особисті права та свободи громадян у зарубіжних країнах

Захист людини від свавілля держави полягає у визнанні таких прав та свобод, як право на життя, особисту свободу і недоторканість, право на гідність особи та охорону особистого життя.

Право на життя – невід’ємне право людини, яке означає, що ніхто не може бути безпідставно позбавлений життя. Така норма закріплена всіма міжнародно-правовими актами про права людини та майже всіма конституціями країн світу.

Право на життя, насамперед, припускає проведення державою миролюбної зовнішньої політики, яка виключає війни та конфлікти. Деякі держави (Японія та інші) проголосили у своїх конституціях відмову від війни, а також від застосування військової сили як засобу вирішення міжнародних суперечок.

Гарантії цього права не зводяться до заборони вбивства – це передбачено кримінальними кодексами кожної країни. Держава зобов’язана організовувати ефективну боротьбу зі злочинністю та особливо з терористичними акціями. Як гарантії права на життя розглядаються системи охорони здоров’я, попередження дитячої смертності, охорони від нещасних випадків на виробництві, профілактики дорожньо-транспортних пригод, пожежної безпеки тощо.

Свобода та недоторканість життя особи – конституційна гарантія, яка походить з визнання людини вільною. Ніхто не має права силою або погрозами примушувати людину до будь-яких дій, застосовувати до неї тортури, обшук або наносити шкоду здоров’ю. Людина має право сама вирішувати свою долю, обирати свій життєвий шлях (укладати шлюб, брати участь у голосуванні, влаштовуватися на роботу тощо). Найбільш вагомі та дієві гарантії недоторканості та безпеки особи виступають у формі кримінально-правової заборони будь-яких зворотніх дій громадян та посадових осіб. Обмеження цієї свободи допускається лише на підставі закону та в законних формах, усі заходи примусу мають знаходитися під судовим контролем. Зміст права на свободу міститься також у гарантіях від немотивованого арешту, обшуку або затримання без дозволу суду, а якщо це здійснюється на місці скоєння злочину, людину не можна позбавляти волі більш ніж на визначений термін, не отримавши наказу або санкції. Забороняються також немотивовані обшуки.

Заборона тортур та нелюдського чи такого, що принижує гідність, покарання і поводження. Цій гарантії особистої недоторканості присвячена відповідна Конвенція 1987 р. Положення про таку заборону є в багатьох сучасних конституціях.

Свобода пересування. Ця свобода у загальному вигляді закріплена у ст.13 Загальної Декларації прав та свобод людини. „Кожен має право вільно пересуватися й обирати собі місце помешкання в межах будь-якої держави, не виключаючи своєї власної, та повертатися до своєї країни”. У Конституції Португалії проголошується: „1. Усі громадяни мають право вільно пересуватися по національній території та мешкати в будь-якій її частині. 2. За всіма громадянами визнається право емігрувати, виїжджати з країни та повертатися на Батьківщину”. Проте у конституціях зарубіжних країн можуть бути передбачені обмеження цього права. Так, у ч.4 ст.5. Конституції Греції встановлено, що „забороняється застосовувати адміністративні заходи, які обмежують свободу пересування або перебування в країні, а також вільний виїзд з країни та в’їзд до неї. У виняткових випадках, викликаних необхідністю та тільки для попередження карних дій, ці заходи можуть застосовуватися згідно з рішенням кримінального суду”.

Демократичні держави не мають інституту „прописки” – обов’язку громадян мешкати тільки в дозволеному місці, не обмежують у праві мати декілька домоволодінь.

Недоторканість приватного життя – конституційна гарантія захисту того боку особистого життя, який людина не бажає доводити до відома інших осіб. Втручання держави в приватне життя можливе лише на основі закону, за наявності визнаних законом підстав для підозри або звинувачення даної особи в скоєнні злочину.

Складовою частиною права на приватне життя, особистої свободи та гідності людини є недоторканість житла. Проникнення у житло проти волі самих мешканців, можливе лише на підставі закону або судового рішення. Це положення закріплене в текстах конституцій багатьох зарубіжних країн.

Свобода думки та слова належить до особистих та водночас політичних свобод людини. Усі демократичні конституції світу закріплюють свободу, преси та інакодумства вважаючи її основною свободою. Адже, свобода слова дозволяє кожній людині висловлювати свої думки та переконання. Однак у Міжнародному пакті про громадянські та політичні права визнається правомірність на основі закону обмежувати свободу слова з метою охорони громадської безпеки, порядку, здоров’я та моралі. Конституції та закони більшості країн світу вказують неприпустимість використання цієї свободи для проповідування расової або національної переваги.

Свобода совісті та віросповідання передбачає право людини на віру у Бога, відповідно до вчення тієї чи іншої вільно обраної релігії, або не сповідувати жодної, бути атеїстом.

Кримінально-процесуальні гарантії свободи особи складають самостійний набір прав і свобод людини та громадянина. Ці гарантії спрямовані на усунення свавілля під час кримінального розслідування та судового розгляду. Конституції, зазвичай, гарантують право на справедливий суд, маючи на увазі при цьому, що позбавлення волі може здійснюватися лише судом, звинувачений має право на захист, неприпустимість надання законові зворотньої сили, суд повинен бути швидким, колегіальним, публічним. Закріплюється також презумпція невинності, яка означає, що кожен звинувачений у злочині вважається невинним, допоки його винність не буде доведена та визначена вироком суду, що набув чинності. Також ніхто не може бути примушений давати свідчення проти себе або визнавати себе винним.

2.3. Політичні права та свободи громадян

Особливість політичних прав та свобод полягає, насамперед, у тому, що вони не належать людині від народження, а надаються їй державою залежно від її політичної системи та форми політичного режиму: їх носіями, суб’єктами є переважно громадяни певної держави, а не всі особи, які мешкають на її території. Водночас варто зазначити, що політичні права та свободи мають самостійне значення, й, саме як такі, вони закріплені в конституціях зарубіжних країн та різноманітних міжнародних документах.

Звідси випливає й перелік основних і політичних прав та свобод:

- право на об’єднання (свобода асоціацій);

- право на рівний доступ до публічної (державної або муніципальної) служби;

- виборчі права громадян;

- право на збори, мітинги, демонстрації;

- право на звернення до державних або муніципальних органів влади.

Право на об’єднання – це право громадян об’єднуватись у політичні партії, громадські рухи та інші суспільні організації, професійні спілки. Стосовно цього у конституціях деяких країн підкреслюється, що для створення таких об’єднань не потрібно попереднього дозволу органів публічної влади. Обмеження цього права можливе лише на підставі закону. У деяких конституціях встановлюються прямі заборони на певні об’єднання.

У більшості конституцій зарубіжних країн права на збори, мітинги, демонстрації зумовлюються мирним, беззбройним характером їх проведення. Особливо регулюється питання стосовно організації їх у громадських місцях.

Право петицій – це право звернення до влади з письмовою вимогою, скаргою, пропозицією, на що влада зобов’язана, згідно з встановленим порядком, реагувати. Обмежується, зазвичай, тільки право на колективні петиції.

2.4. Економічні, соціальні та культурні права людини

Ці права, так само як і політичні, надаються особі державою залежно від наявності та розвитку в відповідних передумов. Проте, на відміну від політичних прав, вони належать кожній людині, незалежно від громадянства. Найважливішим соціально-економічним правом у розвинених країнах визнається право на приватну власність.

Приватна власність – необхідна умова ринкової економіки та вільного громадянського суспільства. Власник має повне право здійснювати у відношенні свого майна будь-які дії, як-то: створювати приватні підприємства, фермерські господарства, іншу економічну діяльність, незаборонену законом та яка не порушує прав і законних інтересів інших осіб.

Таким чином, право приватної власності не є абсолютним, оскільки може зазнавати державного регулювання та відчуження власності, однак це можливо лише у виняткових випадках. У зв’язку з цим деякі конституції досить детально регулюють порядок компенсації за націоналізоване державою майно громадян.

З правом приватної власності невід’ємно пов’язане право підприємницької діяльності, за якими людина може займатися будь-якою працею: землеробством, торгівлею, господарською діяльністю тощо. Завдяки можливості реалізації цього права виключається монополія держави на організацію економічного життя: жоден державний орган не має права вимагати від приватного підприємця виробництва певної продукції та обмежувати ціни на неї; підприємець, який володіє підприємством на праві приватної власності, сам наймає та звільняє працівників з дотриманням трудового законодавства, сам опікується своїми прибутками. Складовими частинами цього права є права на здійснення зовнішньоекономічної діяльності, створення різноманітних об’єднань з іншими підприємцями, як вітчизняними, так і закордонними, відкриття рахунків у банках, заснування та закриття власних підприємств.

Визнання права на підприємницьку діяльність породжує для держави певні обов’язки, які виступають гарантіями цього права, більш того, допомогою у приватному бізнесі. Це право також не є абсолютним: у багатьох державах влада забороняє певні види економічної діяльності, наприклад, виробництво окремих видів зброї, отруйних речовин, або зумовлює таку діяльність спеціальними дозволами (ліцензіями). Державні органи регулюють експорт та імпорт, обмежують монополізацію та несумлінну конкуренцію. Ці та інші обмеження необхідні в інтересах національної економіки, однак мають встановлюватися лише законом.

Соціальні права складаються з права на працю, права на колективні дії з метою захисту своїх інтересів, інших прав у соціальній сфері.

Право на працю у більшості сучасних конституцій означає свободу праці, вибору професії та роду занять.

Вільною, непримусовою працею визнається:

а) будь-яка робота, яку, зазвичай, повинна виконувати особа, яка перебуває у в’язниці або умовно звільнена від ув’язнення;

б) будь-яка служба військового характеру, а в тих країнах, де за законом визнано відмову від військової служби за релігійно-етичними мотивами, - служба, призначена замість обов’язкової військової служби;

в) будь-яка служба, обов’язкова у випадках надзвичайного стану або лиха, які загрожують життю або добробуту населення;

г) будь-яка робота або служба, яка належить до звичайних громадянських обов’язків.

З правом на працю тісно пов’язане право на страйки та інші колективні дії, спрямовані на захист своїх законних інтересів. Зазвичай, це право декларується в поточному законодавстві, а в конституціях воно майже не закріплюється.

До соціально-економічних та водночас культурних належать право на освіту та право викладання (академічна свобода).

Соціально-економічний аспект права на освіту полягає у питанні платного або безкоштовного його отримання.

З правом на освіту тісно пов’язана й академічна свобода (право викладання).

Право на належне довкілля. Оскільки екологічна безпека у наш час перетворилася на важливий чинник якості життя, здоров’я та добробуту людей, право на належне довкілля визнане міжнародним та конституційним правом людини і громадянина. Захист цього права передбачає боротьбу проти перевищення рівня радіації, забруднення повітряного простору, водоймищ, концентрації шкідливих речовин, за збереження природи та природних ресурсів.

Культурні права передбачають можливості вільного доступу до культурних цінностей, свободу творчості та наукових досліджень. У Конституції Болгарії вказано: „Кожен має право користуватися національними та загальнолюдськими культурними цінностями та розвивати свою культуру у відповідності до своєї етнічної приналежності, що визнається та гарантується законом”.

У напрямі забезпечення цієї сукупності прав державними та муніципальними органами здійснюється політика фінансової підтримки установ культури (наприклад, надання податкових пільг, кредитів тощо).

Питання для самоконтролю

1. Чим відрізняються поняття: права та свободи; права людини і права громадянина?

2. Як класифікуються права, свободи і обов'язки?

3. Що являють собою конституційні гарантії прав і свобод?

4. Яке значення громадянства для визначення правового статусу особи? Що означає право на громадянство?

5. Які гарантії особистої свободи закріплені в конституційному праві зарубіжних країн?

6. Перелічите основні класифікаційні види прав, свобод і обов'язків людини та громадянина.

Питання для самостійного вивчення

1. Для чого потрібні конституційні обмеження прав і свобод? Чи можна ці обмеження записати тільки в поточному законодавстві? Як вони формулюються в конституціях?

2. Які Вам відомі права і свободи, що пов'язані з інформацією?

3. Які конституційні гарантії рівноправності?

Тема 3.Форми держави у зарубіжних країнах