Висновок. Формування державної ідеології в Ізраїлі на початковому етапі державності відбувалося на засадах базових і нових сіоністських постулатів про досягнення

Формування державної ідеології в Ізраїлі на початковому етапі державності відбувалося на засадах базових і нових сіоністських постулатів про досягнення громадської єдності перед лицем спільного ворога, про зверхність культурно-моральних цінностей єврейської спільноти над аналогами оточуючого неєврейського середовища, про геополітичну унікальність ізраїльського соціуму як бастіону демократії в арабському світі, про культ армії як головного елементу забезпечення життєспроможності суспільства та його інтегруючого засобу, про відродження великого Ізраїлю в його давньо-історичних кордонах за рахунок території сусідніх арабських країн. Відчуття небезпеки держави, теоретично створеної для того, аби відвернути повторення трагедії Голокосту, зумовило і процес вироблення систем регіональної політики та національної безпеки, яка мала перетворити біблійний народ-жертву у сучасний народ-переможець за допомогою військових важелів. Таким чином було закріплено дихотомічний підхід “свій-чужий”, який носив релігійно-міфологічний та геополітично-військовий характер.

Розвиток відносин Ізраїлю та оточення відбувався не шляхом усвідомлення існуючих розбіжностей у відносинах Ізраїлю з сусідніми країнами та усунення зовнішньої загрози, а шляхом зведення цієї реальності до крайніх ступенів військового напруження, завдяки яким базова теза сіоністської ідеології про ворожість до євреїв оточуючого неєврейського середовища набула абсолютної відповідності дійсності – як відповідь на ворожість Ізраїлю. Регіональна політика Ізраїлю в 1948-1972 рр. була спробою встановити однополюсне регіональне домінування, безальтернативність якого остаточно закріпилася в результаті Шестиденної війни 1967 року.

Після війни 1967 року на рівень національних пріоритетів було зведено завдання освоєння завойованого життєвого простору шляхом побудови єврейських поселень на окупованих територіях. Як нове спрямування зусиль суспільства, воно вкорінювалося у громадську свідомість у вигляді неодмінної складової життєздатності ізраїльської держави, а спротив арабського населення цих територій трактувався у якості “вимушеного зла”, котре слід подолати.

Після проголошення Вашингтоном “війни з тероризмом”, не можливо не помітити співпадіння інтересів США та Ізраїлю: задум Вашингтону щодо насадження в арабському світі проамериканської лояльності будь-якими засобами співпадати з довготерміновими інтересами “стратегічно лояльного” Ізраїлю. В умовах цього задуму палестинська боротьба за державність може підпасти під каральні міри як збройний прояв “антиамериканської нелояльності” і, природно, впишеться в схему придушення як окремий випадок “арабського тероризму”, що вже знайшло втілення в усуненні Арафата від переговорного процесу.

Ізраїль як національна держава став будинком для мільйонів євреїв — як для тих, що приїхали в нього з усього світу, так і для тих, що народилися в ньому за десятиліття його існування.

73.Етнічний та релігійний фактори у політичному розвитку країн Тропічної та Південної Африки.

Скоріше за все, під цим питанням малася на увазі вимога розкрити карту сучасних міжетнічних конфліктів у Субсахарській Африці, однак так звучить моє питання номер 75. Тому в цьому я розкрила загальні відомості про етнічний та релігійний склад населення Африки.

Більшу частину населення країн Тропічної та Південної Африки становлять представники негроїдної раси. Вони становлять майже ¾ населення континенту і є його аборигенами, їхні мови об'єднують у три мовні сім'ї. Найпоширенішими є близькі між собою мови банту, якими розмовляють в Центральній, Східній та Південній Африці. Більш-менш широко як мова міжетнічних контактів використовується суахілі. Однак всього у Субсахарській Африці нараховують понад 800 окремих етносів, кожний зі своєю окремою мовою, релігією, способом життя.

В умовах крайньої економічної відсталості процес консолідації окремих народів відбувається надто повільно і суперечливо. В багатьох випадках великі етнічні групи розділені національними кордонами. Одним з найнегативніших явищ сучасної Африки є трайбалізм — психологія та ідеологія етнічної відокремленості й винятковості. Міжетнічна ворожнеча — причина багатьох конфліктних ситуацій. Крім того, племінна верхівка, прагнучи зберегти свою владу, виступає проти будь-яких прогресивних перетворень.

В даний час серед народів Африканського континенту поширено кілька груп віросповідань: місцеві традиційні культи і релігії, іслам, християнство, меншою мірою індуїзм, іудаїзм і деякі інші. Особливе місце займають синкретичні християнсько-африканські церкви і секти.

Місцеві традиційні культи і релігії - це автохтонні вірування, культи, обряди, що склалися у народів Африки в процесі історичного розвитку до появи на цьому континенті арабів і європейців. Поширені серед більшої частини місцевого населення країн Тропічної, Південної Африки і на острові Мадагаскар. Багато зарубіжних дослідників помилково розглядають місцеві традиційні культи і релігії Тропічної і Південної Африки як "єдину африканську релігію".

Хоча складовими компонентами релігійних уявлень більшості африканців є фетишизм (шанування матеріальних предметів), анімізм (віра в численних "душ" і "духів"), магія (чаклунство, забобони), мана (безлика "надприродна" сила), термін "місцеві традиційні культи і релігії "досить умовний, оскільки застосовується для позначення різних релігійних уявлень, культів, вірувань та обрядів багатьох народів Африки, що знаходяться на певних соціально-економічних рівнях розвитку. Ці культи і релігії можна розділити на дві великі групи: родоплемінні і національно-державні.

Істотне місце в житті африканських народів займає культ предків. Деякі західні автори навіть вважають культ предків найбільш характерною релігією Тропічної і Південної Африки. Об'єктом шанування, як правило, бувають прабатьки сім'ї, роду, племені і т.д., яким приписуються надприродні здібності здійснювати як добро, так і зло. Поширені в Африці також культи сил природи і стихій (у вигляді "духів" природи). Ці культи характерні для тих африканських народів, у яких зберігаються різні форми родо-племінних укладів (наприклад, у готтентотів, гереро та ін.) Для народів з розвиненою або складається державністю (наприклад, у йоруба, Акан, балуба, зулусів та ін) характерні політеїстичні державні релігії з розвиненим пантеоном богів.

Всього місцевих традиційних релігій дотримується понад третини (близько 130 млн.) жителів Африки. Майже всі вони проживають на південь від Сахари, складаючи близько 42% загальної чисельності населення цієї частини континенту.

Більше половини зосереджена у Західній Африці, причому близько п'ятої частини прихильників традиційних релігій проживає в Нігерії. У країнах Південної Африки понад половини місцевого населення дотримується автохтонних релігій. Що стосується окремих держав, то послідовники місцевих традиційних релігій складають 80% населення Центральноафрі-канський Республіки; понад 70%-у Мозамбіку, Ліберії, Буркіна-Фасо, Того, більше 60% - у Гані, Березі Слонової Кості, Беніні, Кенії, Руанді, Замбії, Зімбабве, Ботсвані, Сьєрра-Леоне, Анголі та Свазіленді.

Іслам сповідує понад 41% населення Африки (бл. 150 млн. чоловік). Близько половини прихильників ісламу (47,2%) зосереджено в країнах Північної Африки, причому в Єгипті проживає більше п'ятої частини африканських мусульман. У Західній Африці мусульмани становлять понад 33% населення, половина з них знаходиться в Нігерії. У Східній Африці зосереджено менше п'ятої частини мусульманського населення, де вони складають про 31% жителів.

Християнство в даний час сповідують 85 млн. чоловік. Близько 8 млн. з них - вихідці з Європи або їхні нащадки. Прихильники окремих напрямків у християнстві розподіляються таким чином: католики - Понад 38% (33 млн.), протестанти - близько 37% (31 млн.), решта - православні та уніати. У Південній Африці християни становлять четверту частину населення регіону, причому тут католиків приблизно в три рази менше, ніж протестантів. У східному регіоні більше половини християн - монофізити, і майже всі вони проживають в Ефіопії. У більшості країн католики переважають над протестантами. У Заїрі живе п'ята частина всіх африканських католиків. Більш ніж по 2 млн. їх у Нігерії, Уганді, Танзанії і Бурунді. З інших держав найбільш католизованими є Острови Зеленого Мису, Екваторіальна Гвінея, Сан-Томе і Прінсіпі, Лесото, острів Реюньйон та Сейшельські Острови.

Половина всіх африканських протестантів припадає на дві країни - ПАР (27%) і Нігерію (22%). По одному з гаком мільйону протестантів проживає в Гані, Заїрі, Уганді, Танзанії і на острові Мадагаскар.

Вожді племен, допустивших християнські місії до своїх володінь, невдовзі виявили небезпечні для себе і своїх товариств тенденції. Насадження християнства в цілях боротьби з «варварськими звичаями» волею чи неволею підривало суверенітет народів та товариств, послаблювало їх опір європейським колонізаторам.

74.Еволюція політичної системи Південно-Африканської республіки після ліквідації апартеїду

Майже до кінця минулого століття закон Південно-Африканської Республіки ділив громадян цієї країни на білих, які володіли усіма правами, та чорних, у яких було лише одне право – працювати. Така система одержала назву «апартеїд» (у перекладі з мови бурів – нащадків вихідців з Нідерландів, Франції та Німеччини, що проживають у ПАР, це означає «роздільне існування

Головним натхненником та борцем проти режиму апартеїду виступив Нельсон Мандела, який до сьогодні залишається «символом свободи» у Південній Африці.

Нельсон Мандела – один зі засновників Африканського національного конгресу (АНК), перший чорношкірий президент ПАР, один з найвідоміших активістів у боротьбі за права людини в період

Масові безпорядки 1984-1986 рр. суттєво вплинули на рівень економічного розвитку ПАР, унаслідок припинення співпраці з ПАР банків Британії та США було підірвано довіру інвесторів і почався відтік капіталу. З ослабленням і подальшим в 1991 році розпадом СРСР ПАР перестала бути для західних країн особливо важливим стратегічним партнером у боротьбі з поширенням комунізму. Лише на початку 1987 р. урядові вдалося стабілізувати ситуацію та спинити економічне падіння. Реакцією на масові безпорядки став ріст популярності серед білого населення крайніх правих. У 1988 р. на виборах до парламенту перемогла Консервативна партія, що виступала за більш жорстоке поводження з чорношкірими, але її лідер Фредерік де Клерк, якого вважали прихильником "сильної руки", не виправдав покладеного на нього ультраконсерваторами довір'я, продовживши згортання політики апартеїду. У 1990 р. він дозволив легалізувати АНК і випустив із в'язниці його лідера Нельсона Манделу. Через рік було скасовано останні закони, на які спиралася система апартеїду. 2 травня 1990 р. відбулася зустріч лідерів АНК і Комуністичної партії ПАР з урядом ПАР, на якій було досягнуто згоди про проведення амністії та подальшої реабілітації політв'язнів.В'язні сумління випускалися із в'язниць, дисиденти могли вільно повернутися в ПАР з-за кордону. Їм гарантували імунітет від судових переслідувань за політичні переконання. До 30 квітня 1991 р. було звільнено 933 «борців проти апартеїду», проте 364 терористи залишилися в ув'язненні через серйозність скоєних ними злочинів. Всього в ПАР повернулося близько 6000 політичних емігрантів (відмовлено було лише 100 екстремістам).

У ході переговорів "круглого столу" Н.Манлела та Ф. де Клерк досягнули порозуміння про порядок проведення перших у ПАР загальних виборів, що відбулися 26-28 квітня 1994 р. АНК отримала на цих виборах 62%, "Інката" - 10%, а Національна партія білої меншини - 20% голосів.

9 травня 1994 р. президентом ПАР обрано Н. Манделу, причому Ф. де Клерк став його другим заступником. Після виборів ООН скасувала всі обмеження на торгівлю та співпрацю із ПАР, визнавши тим самим остаточну ліквідацію режиму расової дискримінації в цій країні. Основою діяльності уряду АНК (з 16 червня 1999 р. президентом і главою уряду став керівник АНК Табо Мбекі) є стратегія “Зростання, зайнятість, перерозподіл”), що передбачає проведення у країні масштабних соціально-економічних перетворень в інтересах африканського населення.

Сьогодні ПАР - республіка з президентською формою правління. Незалежний член Британської Співдружності. Законодавчий орган - двопалатний парламент (Сенат і Національні збори). Кожна з 9 провінцій країни має свій парламент, законодавчу владу і уряд, підзвітна прем'єр-міністру ПАР.

Країна молодої демократії. Після виборів з країни були зняті міжнародні санкції і ПАР знову зайняла своє місце у міжнародних і регіональних організаціях. Остаточний варіант Конституції був підписаний президентом Манделою 10 грудня 1996 року. У червні 1999 року в країні були проведені другі загальнонаціональні демократичні вибори, в яких знову переконливу перемогу одержав АНК. Лише одного голосу не вистачило АНК для формування конституційної більшості (2/3) у національному парламенті. Нельсон Мандела пішов на пенсію і передав владу своєму молодшому соратнику Табо Мбекі.

Конституція
Нова демократична конституція, схвалена Конституційним Судом ПАР у Шарпевілі 1996 року, стала втіленням усіх мрій та сподівань південноафриканців. Вона стала надійним гарантом захисту прав усіх і кожного від будь-яких проявів расизму. Набрала чинності 4 лютого 1997 р.
Конституція проголошує федеральний устрій країни, влада в якій належить центральному урядові та дев'яти провінційним урядам. Вона розмежовує повноваження, забезпечує звітність та визначає відповідальність, і узаконює "Білль про Права". Вона також закріплює соціально-економічні права, включаючи право на житло, освіту, медичне обслуговування, доступ до продуктів харчування та води, соціальні гарантії. Конституція гарантує виконання "Біллю про Права" у горизонтальній площині, тобто його положення обов'язкові до виконання як кожним окремим громадянином, так і державою. Судочинство підпорядковане загальному законодавству і покликане розвивати у громадян Усвідомлення понять справедливості і правосуддя. Конституція також визнає традиційні засади самоуправління та общинні закони, якщо вони не суперечать чинному законодавству.

Все прогресивне людство планети вітало прийняття цієї конституції, проте деякі партії критикували її за те, що вона не надає більших прав провінціям. Однак нею була запроваджена концепція кооперативного управління", згідно з якою всі суперечки між різними ешелонами влади вирішуються шляхом переговорів або через посередництво арбітражу. Були розроблені комплексні механізми для вирішення суперечок між Національною Асамблеєю і новоствореною Радою у справах провінцій, і така система визначає повноваження влади на провінційному рівні, забезпечує право встановлювати прямі політичні та економічні стосунки між місцевою владою та вищими ешелонами влади. Впроваджені також механізми забезпечення стабільності роботи як місцевих органів самоуправління, так і провінційних урядів.

Цікаво, що цеодна з небагатьох африканських країн, в яких ніколи не було путчів і регулярні вибори проводяться ось уже майже століття, хоча переважна більшість чорношкірого населення не мала виборних прав до 1994 року. Економіка Південно-Африканської Республіки є найпотужнішою на континенті.

Південно-Африканська Республіка часто згадується, як Веселкова Нація — термін, придуманий архієпископом Десмондом Туту, і пізніше використаний тодішнім президентом Нельсоном Манделою, як метафора, щоб описати нове відношення до культурного різнобарв'я країни, яке почало розвиватися слідом за сегрегаційною ідеологією апартеїду.

75. Вплив міжетнічних та міжрелігійних конфліктів на політичний розвиток країн Тропічної та Південної Африки

Субсахарську Африку населяють народи негроїдної раси. Вони становлять майже ¾ населення континенту і є його аборигенами, їхні мови об'єднують у три мовні сім'ї. Найпоширенішими є близькі між собою мови банту, якими розмовляють в Центральній, Східній та Південній Африці. Більш-менш широко як мова міжетнічних контактів використовується суахілі. Однак всього у Субсахарській Африці нараховують понад 800 окремих етносів, кожний зі своєю окремою мовою, релігією, способом життя.

В умовах крайньої економічної відсталості процес консолідації окремих народів відбувається надто повільно і суперечливо. В багатьох випадках великі етнічні групи розділені національними кордонами. Одним з найнегативніших явищ сучасної Африки є трайбалізм — психологія та ідеологія етнічної відокремленості й винятковості. Міжетнічна ворожнеча — причина багатьох конфліктних ситуацій. Крім того, племінна верхівка, прагнучи зберегти свою владу, виступає проти будь-яких прогресивних перетворень

У 70-х роках на півночі Східної Африки ("Африканському розі") відбулася низка кривавих міждержавних та внутрішніх конфліктів. Найбільшим джерелом напруження в регіоні була перманентна політична криза в Ефіопії. Ще в 1961 р. християнська більшість країни зіткнулася з відцентровим сепаратистський рухом у заселеній переважно мусульманами приморській провінції Еритреї. За рішенням ООН ця територія упродовж 1952-1961 рр. знаходилася під управлінням Аддис-Абеби, а згодом булла Ефіопією анексована. Тоді ж усе чіткіше почав вимальовуватися конфлікт Ефіопії із Сомалі, яке вимагало передачі населеної мусульманами прикордонної провінції Огаден. Незадоволені постійними поразками в боротьбі з еритрейськими партизанами, ефіопські військові 12 вересня 1974 р. вчинили державний переворот, усунувши від влади перестарілого імператора Хайле Селассіє. У ході жорстокої боротьби за владу із середовища заколотників висунувся полковник Менгісту Хайле Маріам, який 2 лютого 1977 р. здійснив наступний переворот і, одноосібно очоливши уряд, наказав розстріляти своїх політичних противників прозахідної орієнтації. У травні 1977 р. М.X.Маріам уклав угоду про дружбу та співробітництво з СРСР, після чого розпочав соціальні реформи радянського зразка. Унаслідок цих подій СРСР припинив допомогу еритрейцям та Сомалі й переорієнтувався на підтримку Аддис-Абеби, що стала його вірним союзником у регіоні. Уважаючи, що Ефіопія є достатньо ослаблена державними переворотами, улітку 1977 р. Сомалі зробило спробу силою повернути собі Огаден. Ефіопський марксистський режим утримався при владі завдяки допомозі з боку СРСР зброєю та прибуттю до країни 17-тисячного контингенту кубинських військ. Восени 1977 р. Аддис-Абеба отримала 400 танків, 28 реактивних літаків, зенітні системи та іншу військову техніку на загальну суму 1 млрд. доларів. У лютому 1978р. за підтримки пілотованої радянськими льотчиками авіації та за участі кубинців ефіопська армія звільнила Огаден, а роком пізніше повернула контроль над провінціями Тигре та Еритреєю. Військові перемоги викликали ейфорію у керівництва Ефіопії, яке одразу ж після закінчення бойових дій взялося за економічні та соціальні реформи. Було націоналізовано промисловість, а в сільській місцевості проведено поголовну колективізацію. Неефективне господарювання, яке збіглося в часі з надзвичайною засухою, призвело в 1984-1985 рр. до страшного голоду, в результаті якого померло понад мільйон осіб, у 1988 р. відновився активний партизанський рух в Еритреї та Тигре. Ситуація уряду стала безнадійною після виведення з країни в 1989 р. кубинських військ та припинення радянської військової допомоги. На півдні Ефіопії протии центрального уряду повстав народ оромо. На. кінець 1989 р. Урядові війська контролювали лише центральну частину Ефіопії. Унаслідок досягнутих на переговорах у Лондоні домовленостей полковник М.X.Маріам 21 травня 1991 р. зрікся влади і виїхав у Зімбабве, а Аддис-Абебу зайняли підрозділи тигре. Тимчасовим лідером Ефіопії (1127 тис. кв. км, населення – 64 млн. чол.) став лідер Революційно-демократичного фронту ефіопських народів Мелес Зенауі (з серпня 1995 р. – прем’єр-міністр Федеративної Демократичної Республіки Ефіопія). 24 травня 1993 р. Еритрея (121 тис. кв. км, населення – 4 млн. чол. на 2000 р.) проголосила незалежність.

Найбільшим етнічним конфліктом постколоніальної Африки стала громадянська війна в одній із найбагатших та найбільш населених країн континенту Нігерії. Після мирного здобуття 1 жовтня 1960 р. Нею незалежності у країні почався період політичної нестабільності. У Нігерії, де проживало майже 200 різних народів, етнічні проблеми наклалися на релігійні та соціальні. Серед найбільших народів країни три – фульбе, йоруба та хауса - сповідують мусульманство, а представники четвертого - ібо - є в основному християнами-католиками. Упродовж 1962-1966 рр. у Нігерії відбулося три військові перевороти, економіка країни майже повністю розвалилася, почався політичний хаос. Голова уряду Нігерії начальник штабу армії підполковник Якубу Говон лише номінально зберігав контроль над територією країни, яка все більше перетворювалася в конгломерат заселених різними етнічними групами територій.У відповідь на переслідування ібо з боку етнічних груп фульбе, йоруба та хауса, підполковник Одумегву Оджукву оголосив 30 травня 1967 р. незалежність заселених цим народом південно-східних територій країни. Проголошена держава отримала назву Біафра і навіть була визнана Танзанією, Габоном, Кот-д'Івуаром, Замбією та Гаїті. У свою чергу, нігерійський уряд підтримували СРСР, США та Велика Британія. Запросивши військових найманців з цілого світу й таємно купуючи зброю у Франції та Португалії, незалежна Біафра оборонялася до січня 1970 р. Просування нігерійських федеральних урядових військ углиб Біафри супроводжувалося геноцидом народу ібо, загальні втрати якого оцінюються в понад мільйон жертв. Але після перемоги глава Нігерії Я.Говон зробив усе від нього залежне, щоб уникнути етнічної помсти і якнайшвидше залікувати завдані війною рани.

Іншим трагічним моментом в історії сучасної Африки став етнічний конфлікт між тутсі-скотарями та хуту-землеробами в Руанді (26,3 тис. кв. км, населення - 7,2 млн. чол. на 2000 р.), коріння котрого сягало доколоніальних часів. Локальні етнічні зіткнення, що відбувалися в 1954 і 1959 рр., набули особливої сили після проголошення 1962 р. незалежності колишніх бельгійських колоній Руанди та Бурунді (27,8 тис.кв. км, населення – 6 млн. чол. на 2000 р.). У цих країнах протягом 12-ти років тривали етнічні чистки, під час яких хуту вигнали з Руанди значну частину тутсі й організували масове знищення представників цієї народності. Внаслідок такого геноциду й опору тутсі лише протягом 1993 – червня 1994 рр. загинуло більше 1,5 млн. чол. У відповідь на звірства міліції хуту в Руанді, тутсі-емігранти, спираючись на підтримку Уганди, влітку 1994 р. розгромили армію хуту і захопили владу в цій країні, а через 2 роки формування тутсі вчинили державний переворот у Бурунді. Біля 2 млн. руандійських і бурундійських хуту втекли до східно заїрської провінції Ківу, де зберегли свою організацію й армію, створивши державу в державі. Користуючись підтримкою місцевої влади, вони розпочали підготовку до реваншу, а в якості об’єкту для помсти обрали місцевих тутсі. Щоб себе захистити, останні організували власні збройні загони і в жовтні 1996 р. Підняли повстання, підтримане “Союзом демократичних сил визволення Конго” на чолі з колишнім соратником Че Гевари Лораном Кабілою. Війська Л.Кабіли за підтримки урядів Бурунді та Руанди встановили контроль над Східним Заїром і розгорнули стрімкий наступ на столицю держави – Кіншасу. 17 травня 1997 р. вони поклали край 32-літньому авторитарному правлінню президента Мобуту, котрий знайшов притулок у Марокко й помер восени того ж року. Новий заїрський уряд отримав військово-політичну допомогу від колишніх держав “соціалістичної орієнтації” – Анголи, Зімбабве, Намібії та Республіки Конго. Л.Кабіла, який розсварився зі своїми союзниками-тутсі, проголосив курс на національну реконструкцію ДРК на основі соціально зорієнтованої ринкової економіки, а у зовнішній політиці зробив наголос на ідеях панафриканізму й континентальної солідарності. Після вбивства змовниками Л.Кабіли у березні 2001 р. ДРК очолив його син – генерал-майор Жозеф Кабіла.

Важкі випробування випали і на долю сусідньої Демократичної Республіки Конго. У колишньому Бельгійському Конго, яке після досягнення незалежності в «рік Африки» стало незалежною державою, незабаром ж почалося сепаратистський рух в самій багатою на корисні копалини провінції Катанга, і це призвело до громадянської війни і введенню в країну військ ООН. З середини 60-х років в країні встановився авторитарний, диктаторський режим президента Мобуту. Але в другій половині 90-х років його політика розпалювання етнічних конфліктів біля кордонів своєї країни призвела до збройного повстання племен тутсі, що населяють східну частину цієї країни, що носила в той час назву Заїр. Це повстання, що переросло в громадянську війну, під час якої загинули 2,5 млн осіб, а чисельність біженців стала вимірюватися сотнями тисяч, в кінцевому рахунку призвело до повалення режиму Мобуту в 1997 р. і утворення Демократичної Республіки Конго (ДРК). Нині перед країною стоять складні завдання подолання наслідків тривалого авторитарного правління, досягнення національної згоди і встановлення нормальних відносин з сусідніми країнами, особливо з Руандою. У грудні 1999 р. в ДРК був введений 3,5-тисячний контингент «блакитних касок» ООН.

А в Південній Африці протягом багатьох десятиліть головним осередком постійних кровопролитних расово-етнічних конфліктів була ПАР, де білою меншістю (18% усього населення) здійснювалася державна політика апартеїду, що на мові африкаанс означає «відокремлення», «роздільне проживання». Парламент ПАР прийняв закони «Про владах банту» (1951), «Про розвиток самоврядування банту» (1959), «Про хоумленда» (1971) та ін, у відповідності з якими в країні були створені бантустани, або хоумленда («національні вітчизни»). Деякі з них були оголошені повністю незалежними, інші знаходяться на різних стадіях самоврядування. Але фактично це були псевдодержавні освіти, хоча і мали кожне свій гімн і прапор, але позбавлені можливості вирішувати зовнішньополітичні, фінансові та інші питання.

Усього до початку 90-х років бантустанов в ПАР було десять. Вони займали 14% території країни, причому, як правило, самі посушливі і неродючі землі, до того ж розчленовані на окремі більш дрібні ділянки; раніше тут перебували негритянські резервації. Населення бантустанов юридично становило 15 млн осіб, але фактично в них жили тільки 7-8 млн, а інші працювали в «білій» частині країни, мешкаючи там в спеціальних гетто. Тим не менше всі африканці ПАР, незалежно від реального місця проживання, були приписані до одного з бантустанов, кожен з яких був оголошений «національним вітчизною» тієї чи іншої народності.

Але в кінці 80-х - початку 90-х років режим апартеїду в ПАР був спочатку пом'якшений, а потім фактично ліквідований. Після 342 років монополії білого населення в травні 1994 р. відбулися перші в історії країни вільні вибори за участю чорних жителів. Перемогу на них здобуло чорне більшість, а новим президентом ПАР став лідер найстарішої визвольної організації Африканський національний конгрес (АНК) Нельсон Мандела. Одночасно відбулася повна зміна та інших державних структур - парламенту, уряду. Тимчасова конституція країни, прийнята в липні 1994 р., ліквідувала бантустани. Однак міжетнічні відносини в ПАР продовжують залишатися складними. Тим більше що до суперечностей між білим і «кольоровим» населенням додалися гострі суперечності між різними націоналістичними угрупованнями самих африканців. Наприклад, повної автономії вимагає провінція Квазулу-Наталь, де як і раніше періодично відбуваються зіткнення між народами зулу і коса.

Таким чином, міжетнічні та міжрелігійні конфлікти у державах Тропічної та Південної Америки мають величезний негативний вплив на і без того ненадійну економічну та політичну ситуацію у молодих країнах та підривають їхню стабільність, являючись серйозною проблемою міжнародних відносин сучасності.

76. Основні етапи політичної історії Мексики.

У районі сучасної Мексики, було кілька доколумбових цивілізацій, у тому числі ольмеків, сапотеків, майя, тольтеків і найвідоміших - ацтеків. Останні створили могутню імперію зі столицею в Теночтітлан, розташований в місці нинішнього Мехіко. Держава ацтеків існувала приблизно з середини тринадцятого століття до 1521 року і включала більшу частину т. зв.Мезоамерики.

Падіння імперії ацтеків ознаменувало нову епоху в історії Мексики - період 300-річного іспанського панування, відомий як Нова Іспанія. До складу Нової Іспанії входили сучасні території Мексики, південно-західних штатів США (атакож Флориди), Гватемали, Беліза, Нікарагуа, Сальвадора, Коста-Ріки, Куби. Крім того в її підпорядкуванні знаходилися Філіппіни і різні острови в Тихому океані та Карибському морі. Столиця розташовувалася в Мехіко.

Ідея підкорення Мексики належала іспанському конкістадору Дієго Веласкесу де Куельяр, він же фінансував похід. У 1518 р. командувачем експедицією було призначено Ернана Кортеса. Перший зафіксований контакт європейців з народами Месоамерики стався у 1511 р., коли поблизу півострова Юкатан зазнало корабельної аварії іспанське судно, що виходило з Панами на острів Еспаньйола (нині Гаїті). Херонімо де Агілар, один з членів команди, який залишився живим, довгий час жив з майя, вивчив їхню мову, а через вісім років став перекладачем в експедиції Ернана Кортеса.

Цілеспрямоване дослідження і завоювання Мексики почалося у 1517 р. під керівництвом губернатора Куби Дієго Веласкеса. Він послав до берегів Мексиканської затоки три експедиції: першу у 1517 р. очолив Франсіско Ернандес де Кордова, другу (1518) — Хуан де Гріхальва і третю (1519) — Ернан Кортес.

В останній момент губернатор наказав замінити Кортеса на посаді командуючого, але 10 лютого 1519 той самовільно відплив у Мексику на 11 кораблях, що вміщали 550 людей і 16 коней. На узбережжі Мексиканської затоки він заснував поселення Вілья-Ріка-де-ла-Вера-Крус (буквально Багате місто Істинного Хреста), яке стало плацдармом для завоювання країни. Переставши коритися губернатору Куби, Кортес оголосив себе генерал-капітаном. Щоб зробити неможливим дезертирство, він спалив свої кораблі.

Кортес уміло використав протиріччя, що роздирали ацтекську державу, залучив на свою сторону тлашкаланців і з їхньою допомогою за два роки узяв Теночтітлан і підкорив імперію. Затвердившись у долині Мехіко, він послав експедиції на захід Мексики і в Центральну Америку. У 1522 р. іспанський імператор Карл V високо оцінив заслуги Кортеса: затвердив його генерал-капітаном і губернатором завойованих земель, подарував йому титул маркіза дель Вальє де Оахака і відписав у його особисте володіння землі площею 64 750 км². з 100 000 індіанців, які проживали на них.

У 1535 р. Мексика увійшла до складу новоствореного віце-королівства Нова Іспанія. Першим віце-королем, особистим представником іспанського монарха у Новій Іспанії став Антоніо де Мендоса; у 1564 р. його змінив на посаді Луїс де Веласко.

Захоплення Іспанії Наполеоном у 1807 р. сприяло поширенню думок про незалежність серед мексиканців. 16 вересня 1810 р. католицький священник Мігель Ідальго-і-Костія проголосив у маленькому місті Долорес незалежність Мексики, що призвело до десятирічної війни за незалежність. Іспанія офіційно визнала незалежність Мексики лише у 1821 після вступу повстанських військ до Мехіко.

У 1835 році, президент Мексики генерал Антоніо Лопес де Санта-Анна запропонував нову конституцію, згідно з якою скасовувалося рабство, колишнє нормою серед американських переселенців. Крім того, він посилив тиск на американців, вимагаючи роззброєння і примусового видворення нелегальних іммігрантів з прикордонних штатів США і віддачі їх земель. Ця політика мексиканського уряду, викликала невдоволення серед жителів Техасу і послужила приводом до війни за незалежність.

Найвідомішим битвою війни став бій за Аламо. 6 березня 1836, о 5:30 ранку, армія Санта-Анни почала штурм фортеці Аламо, в Сан-Антоніо. Всі захисники Аламо були вбиті, мексиканці втратили від 70 до 200 чоловік убитими і від 300 до 400 пораненими. Серед тих, які знаходилися в Аламо, мексиканці алишили в живих тільки 16 осіб (жінок, дітей, а також раба Тревіса Джо, раба Боуї Сема і мексиканського дезертира Бригіди Гереро, що видав себе за військовополоненого).

21 квітня 1836, сталося вирішальна битва між техаською та мексиканською арміями у Сан Хасінто (недалеко від нинішнього Ла Порті). Загальним підсумком битви, що тривала всього 18 хвилин, був повний розгром мексиканців (які втратили 630 чоловік убитими, 208 пораненими і 730 взятими в полон; техасці втратили 9 убитими і 26 пораненими). Санта-Анна зник, але незабаром був виявлений і взятий у полон.

В результаті успішної війни 1836 року, після поразки і захоплення в полон Антоніо Лопеса де Санта Анни, Техас домігся незалежності і виведення мексиканської армії. Однак, Мексика ніколи не визнавала втрату Техасу, або незалежність Республіки Техас і оголосила про свої наміри знову захопити так звану відпалу провінцію.

У 1845 році, Техас увійшов до складу США. Мексиканський уряд висловило невдоволення, що приєднанням її «бунтівної провінції» Сполучені Штати втрутилися у внутрішні справи Мексики і необгрунтовано заволоділи її територією.

24 квітня 1846, після суперечок з питання про кордон, і невиконання мексиканських офіційних вимог до США, відвести війська до річки Нуесес, 2-х тисячний мексиканський кінний загін, атакував американський патруль чисельністю 63 особи на північ від Ріо Гранде, убивши 11 американських солдатів. Те, що згодом, назвали Справою Торнтона - по імені вбитого американського офіцера, який командував патрулем. Кілька уцілілих відступили і повернулися в форт Браун.

США оголосили війну Мексиці 13 травня 1846, а Мексика оголосила війну 23 травня. Результатом війни, повністю програної мексиканцями, веденими президентом-ідіотом по імені Санта-Ана, став договір Гуадалупе-Ідальго, підписаний 2 лютого 1848. Він поклав край війні і дав США незаперечний контроль над Техасом, а також над Каліфорнією, Невадою, Ютою і частинами Колорадо, Арізона, Нью-Мехіко і Вайомінгу. Натомість Мексика отримала 18 млн. 250 тис. доларів, що еквівалентно 627 млн. 500 тис. доларам за курсом середини 2000-х року.

У 1862 році, Наполеон III здійснив експедицію в Мексику, його підтримали мексиканські республіканці, які програли громадянську війну лібералам роком раніше. 19 квітня, почалися бойові дії між французькою армією і мексиканської (26 тис. солдатів). На початку травня, невелика французька армія підійшла до міста Пуебла, гарнізон якого був нечисленний і дуже погано озброєний. Штурм Пуебла привів французів до перемоги і 5 травня Пуебла пала. 21 вересня 1862, в Мексику прибула велика кількість французьких військ. Падіння Пуебла означало, що тепер французи без перешкод зможуть просуватися до Мехіко. Французи зайняли Мехіко без бою. У червні 1863 року, було вибрано тимчасовий уряд. Президент Беніто Хуарес втік. У жовтні делегація мексиканських консерваторів, запросила ерцгерцога Максиміліана, брата австрійського імператора Франца Йосифа I, прийняти мексиканську корону.

В результаті численних рухів тіла різних зацікавлених в Мексиці країн, Наполеон III, побоюючись раптового нападу прусських військ, оголосив про виведення французьких військ з Мексики, який розпочався 31 травня і закінчився в листопаді 1866 року. Об'єднані республіканські сили здобули серію перемог, 25 березня окупували Чіуауа, 8 липня взяли Гвадалахару, і пізніше в липні, захопили Матаморос, Тампіко і Акапулько. Наполеон III, закликав Максиміліана покинути Мексику. Французи залишили 26 липня Монтеррей, 5 серпня Сальтильо і у вересні весь штат Сонора. 18 вересня, члени французького кабінету Максиміліана пішли у відставку. У жовтні, республіканці розгромили імперські війська при Міауатлане в Оахаке, в листопаді окупували всю Оахака. А 19 червня, Максиміліан був розстріляний солдатами, лояльними президентові Беніто Хуарес.

Після страти здалася столиця - місто Мехіко. Республіка була відновлена. Президент Хуарес повернувся до влади в столиці.

У 1876 році, до влади в Мексиці прийшов генерал Порфіріо Діас, який керував країною понад 30 років (цей період отримав назву «Порфіріато»). В епоху його правління були свої плюси і мінуси, а закінчилося все революцією та громадянською війною 1910-1917 років, зробила відомими таких героїв як Панчо Вілья і Емільяно Сапата.. Після невеликої перерви, почалася громадянська війна 1926-1929 років. Антиклерикальна програма нової конституції, спричинила загострення відносин держави з церквою. У 1926 році, в Мексиці почалося повстання крістерос, прихильників церкви, в основному селян, які вбивали представників уряду і спалювали світські школи. У 1929 році, повстання було придушене урядовими військами.

З 1934 року, все увійшло в більш менш спокійне русло і президенти мирно змінювали один одного. Трохи пожвавило ситуацію збройне повстання сапатистів, бідних індіанців-селян, що розпочалося у січні 1994 року. Їх загони без єдиного пострілу займають сім муніципальних центрів штату Чіапас. Однак 2 січня, Сапатисти відходять в гори під натиском федеральних військ, авіація починає бомбардування сельви. На вулиці Мехіко та інших міст країни стихійно виходять сотні тисяч людей, вимагаючи від уряду припинення бійні і початку переговорів.

А в 2006 році, в Мексиці пройшли багатотисячні акції протесту проти результатів президентських виборів, на яких переміг представник консервативної партії «Національна дія» Феліпе Кальдерон.

Противник Кальдерона - Андреас Мануель Лопес Обрадор, відразу відмовився визнавати поразку і звинуватив владу у фальсифікаціях. Потім почав вимагати ручного перерахунку всіх бюлетенів. У центрі Мехіко на площі Сокало та прилеглих вулицях було розбито наметове містечко.

У вересні 2006 року, Федеральний виборчий трибунал Мексики, визнав Феліпе Кальдерона обраним президентом. Новий президент вступив на свою посаду 1 грудня 2006 року, строком на шість років. Його вступ на посаду, ознаменував початок запеклої війни з мексиканськими наркокартелями, в результаті якої, за останні 6 років, були вбиті понад 26 тисяч чоловік. І яка триває досі, з перемінним успіхом.

77. Особливості врегулювання індіанського питання у Мексиці.

Процес формування Мексиканської нації почався в колоніальний період. Цьому сприяло повсюдне поширення іспанської мови. Виключно важливу роль у формуванні Мексиканської нації зіграла боротьба за незалежність Мексики в 1810-1821 рр., опір інтервентам, коли європейська нація організувала вторгнення до Мексики. Формування Мексиканської нації був прискорений завдяки розвитку капіталізму на території Мексики, завдяки якому була здолана роз’єднаність внутрішніх районів країни. Однією із загальнонаціональних проблем Мексики є положення індіанського населення. Положення індійців покращало в 17 столітті, коли іспанський уряд, аби не втратити робочу силу видало ряд законів для запобігання масовому винищуванню індійців. Після завоювання Мексикою незалежності процес обезземелення індіанських общин посилився. Впродовж трьох століть (з 17 по 20) не спостерігався настільки різкий спад чисельності індіанського населення, як в 16- 17 вв. У 1950 році 0,8 млн. жителів Мексики говорили на одній з 45 індіанських мов і діалектів, а 7 млн. говорили на іспанському і одній з індіанських мов. Мексиканська статистика веде числення індіанського населення за лінгвістичною ознакою. В деяких індіанських племен збереглися родових буд, а в інших - племінний. Ці дві форми уживаються, існують разом з муниципіями. Після революції 1910-1917 рр. посилилося увага до проблем індіанського населення: організовано навчання в школах на індіанських мовах, центри вивчення індіанської культури. Але все таки до цих пір положення індіанського населення тяжкий. До половини індіанського населення не має землі. Індійці живуть в основному на півночі країни. Найчисленніший індіанський народ - ацтеки. Майя живуть на півострові Юкатан, де вони складають половину населення. У тропічних лісах живуть «лісові» майя і лакандони. У гірських районах на півдні країни проживають лілітеки і сапотеки. Майже всі іспанські емігранти після поразки іспанської республіки в 1939 році живуть в Мексиці.

17 листопада 1983 відбувається створення Сапатистську армії національного визволення нечисленною групою політичних активістів з різних організацій, які дотримувалися революційних теорій Че Гевари. Якийсь час опісля САНО встановила контакти з самоврядними індіанськими громадами, які звернулися до партизанів з проханням взяти на себе функції щодо їх захисту від нападів «білих гвардії» латифундистів і навчити їх військової справи в обмін на харчування та забезпечення товарами першої необхідності. Одним із засновників партизанського вогнища був Сесар Яньес, «обличчям» САНО стає субкоманданте Маркос, а символом жіночого крила організації - команданте Рамона. До 1992 року чисельність регулярних сил Сапатистську армії зростає до кількох тисяч бійців.