Паризька угода 3 страница

Ця заява спровокувала другий заколот білої общини. 24 січня 1960 р. європейська община показала, що вона швидше виступить навіть проти де Голля, чим визнає незалежність Алжиру. Заколот закінчився невдачею. Французький уряд своїми энергійними діями в Алжирі і в самій Франції продемонструвало, наскільки зросли авторитет і влада Парижа. Але для алжірців пропозиція, висунена де Голлем в 1959 році була лише половинчастим рішенням, що не передбачало справжньої незалежності і тому в даний момент неприйнятним.

грудень 1960 р. - на XV сесії ГА ООН спеціальна резолюція по Алжиру - право на самовизначення і незалежність.

У квітні 1961 року сталося нове повстання білих, яке продовжувалося чотири дні. Очолили його чотири генерали.

Після невдачі цього повстання виникла Секретна озброєна організація (САС), яка діяла терористичними методами і, залякавши європейське населення репресіями з боку майбутнього незалежного алжірського уряду, спровокувала (оскільки незалежність стала неминучою) масовий вихід європейців, що позбавило країну гостро необхідних їй управлінських і викладацьких кадрів, а також працівників інших державних служб.

Перша секретна зустріч, що відбулася в червні в Мелуне закінчилася невдачею, але після дискусії, що проходила між де Голлем і Бургибой, між лідерами ФНВ і Жоржем Помпіду (колишнім в той час приватним банкіром) і між ФНВ і марокканцями, тунисцями і єгиптянами, в Евіані в травні 1961 року відкрилася конференція. Але ФНВ висунув вимоги про визнання його як уряд і про право Ахмеда Бен Белли, що знаходився у в'язниці, бути присутнім на конференції; питання про гарантії для французів, які, можливо, побажали б залишитися в Алжірі; збереження за Францією прав на військово-морську базу в Мерс-эль-Кебире; питання про сахарську нафту і про умови проведення запропонованого референдуму про статус Алжиру.

У вересні 1961 року ОАС здійснила замах на де Голля, який закінчився невдачею. ОАС активізувала свою діяльність на території Франції, а також в Алжирі; з'явилися чутки про проголошення на півночі Алжіру диссидентської французької республіки на чолі з генералом Саланом. У жовтні Бен Хедда запропонував провести новий раунд переговорів.

Друга Евіанська конференція відбулася в березні 1962 року. 18 березня було підписано угода про припинення вогню. На конференції були узгоджені умови проведення референдуму, а також передбачено, що у випадку, якщо в ході референдуму більшість населення висловиться за незалежність Алжиру, наберуть чинності подальші домовленості, зокрема про те, що французькі війська будуть поступово виведені протягом трьох років звідусіль, крім Мерс-эль-Кебира, який залишиться за Францією протягом, принаймні, 15 років; що Франція зможе продовжувати свої ядерні випробування в Сахарі і збереже там на п'ять років свої аеродроми; що Франція продовжить свою економічну діяльність на сахарських нафтових родовищах; що французька технічна і фінансова допомога Алжиру буде виявлятися в колишніх об'ємах протягом, принаймні, трьох років. 3 липня 1962 р. уперше в історії Алжір став незалежною суверенною державою. Однак серед його лідерів не було єдності. Внаслідок подальших розбратів влада виявилася в руках Бен Белли, що повернувся на політичну сцену після шестирічного ув'язнення.

У червні 1965 року він був скинутий в той момент, коли готувався зняти свого міністра оборони полковника Хуарі Бумедьена. Полковник Бумедьен зайняв його місце глави уряду. До 1978 року Бен Белла знов знаходився у в'язниці, а до 1990 року у вигнанні.

Питання 27. Етапи роботи та Заключний акт Хельсинської наради.

Заключний етап Наради з безпеки і співробіт­ництва в Європі відбувся ЗО липня — 1 серпня 1975 р. в Гельсінкі. Це була безпрецедентна до того зустріч найвищих керівників 33 європейських держава а та к ож США й Канади. Саміт завершив свою роботу урочистим підписанням Заключного Акта НБСЄ, в якому фіксувалися домовленості, досягнуті з усіх питань порядку денного.

Стрижень Заключного Акта становила «Декларація принципів, якими держави-учасниці керуватимуться у взаємних відносинах». Були закріплені такі принципи:

1. Суверенна рівність, поважання прав, притаманних суверенітету. Наголошувалося, що йдеться про поважання всіх прав, притаманних суверенітетові. В Декларації було зафіксовано поважання права держав «вільно вибирати й розвивати свої політичні, со­ціальні, економічні та культурні системи, а також право встановлювати свої закони та адміністративні правила».

2. Незастосування сили або погрози силою.

3. Непорушність кордонів. Держави—учасниці НБСЄ визнали непорушними кордони одна одної, так само як і Кордони усіх держав у Європі, і зобов'язалися утри­муватися від будь-яких зазіхань на ці кордони як на мо­мент підписання Заключного Акта, так і в майбутньому. Принцип непорушності кордонів було вперше в історії міжнародних відносин зафіксовано на багатосто­ронній основі

4. Територіальна цілісність держав.

5. Мирне врегулювання суперечок.

6. Невтручання у внутрішні справи. Відповідно до цього принципу країни— учасниці НБСЄ мають утримуватись від надання прямої чи непрямої допомоги терористичній, підривній або іншій діяльності, спрямованій на насильницьке повален­ня режиму іншої країни-учасниці.

7. Поважання прав людини та основних свободу включа­ючи свободу совісті, релігії та переконань. У відповідності з проголошеним принципом держави-учасниці зобов'яза­лися визнавати загальне значення прав людини та основних свобод

8. Рівноправ'я та право народів розпоряджатися своєю долею. Виходячи з цього принципу всі народи світу мають невід'ємне право вільно визначати, коли і як вони того забажають, свій внутрішній та зовнішній політичний ста­тус без втручання ззовні та здійснювати на власний роз­суд свій політичний, економічний, соціальний та куль­турний розвиток.

9. Співробітництво між державами. Цей принцип передбачав зобов'язання держав—учасниць НБСЄ спів­працювати в усіх сферах у відповідності з цілями й принципами Статуту 00Н.

10. Сумлінне виконання зобов'язань за міжнародним пра­вом. Останній з «гельсінських принципів» передбачав, що держави-учасниці мають сумлінно виконувати свої зо­бов'язання, які випливають як із загальновизнаних прин­ципів і норм міжнародного права, так і тих міжнародних договорів та інших угод, учасниками яких вони є.

ý Перелічені принципи мали важливе значення для стабілізації обстановки на європейському континенті. Вони, зокрема, підтверджували відповідні положення вже укладених між провідними країнами світу — СРСР, США, ФРН, Францією, Великобританією, Канадою, Іта­лією — договорів та угод.

Досягнуті й закріплені у відповідних документах ре­зультати Наради створювали досить сприятливі переду­мови для розширення й активізації міждержавного спів­робітництва в економічній, науково-технічній, природо­охоронній галузях.

Останній розділ Заключного Акта «Подальші кроки після Наради» відображав намір учасників продовжувати розпочатий процес багатосторонніх дискусій і перего­ворів з актуальних проблем європейської безпеки, який згодом дістав назву «гельсінського». Було досягнуто до­мовленості про організацію після завершення Наради зустрічей між представниками 35 країн, починаючи із зустрічі на рівні повноважних представників міністрів за­кордонних справ, яка мала пройти в Белграді в 1977р.

Питання 29. Женевська нарада по Індокитаю і Кореї.

було досягнуто угоду про скликання в Женеві такої наради за участі КНР.

8 травня 1954 р. делегації СРСР, США, Великобри­танії, Франції, КНР, ДРВ, Камбоджі, Лаосу та Півден­ного В'єтнаму розпочали розгляд питання про відновлення миру в Індокитаї. Проте переговори просувалися повільно через позицію очолюваного Ланьєлем французь­кого уряду, який, на противагу французькій громадсь­кості, виступав за продовження «брудної війни» у В'єтнамі. Після падіння 12 червня уряду Ланьєля глава нового французького уряду Мендес-Франс вирушив до Женеви з наміром покінчити з непопулярною і виснаж­ливою війною. 20 і 21 липня 1954 р. були підписані угоди про припинення воєнних дій у В'єтнамі, Лаосі та Кам­боджі й заключна декларація наради. США не приєд­налися до угод про припинення воєнних дій в Індокитаї, хоча американський уряд заявив, що бере до уваги ці угоди й утримуватиметься від їх порушення.

Згідно з угодами Франція зобов'язалась вивести свої війська з країн Індокитаю, створювалася міжнародна комісія у складі представників Канади, Індії й Польщі зі спостереження й контролю за виконанням угод про припинення воєнних дій. Угоди містили положення про заборону введення в усі індокитайські країни іноземних військ і ввезення зброї й боєприпасів, створення на Їхніх територіях іноземних військових баз, зафіксували відмову всіх індокитайських учасників наради від участі в будь-яких воєнних союзах. У заключній декларації учасники Женевської наради зобов'язалися поважати суверенітет В'єтнаму, Лаосу та Камбоджі й не допускати втручання в їхні внутрішні справи. Декларація передбачала політичне врегулювання у В'єтнамі на основі його незалежності й територіальної цілісності. Була встановлена. тимчасова демаркаційна лінія між ДРВ і Південним В'єтнамом, яка проходила дещо південніше 17-ї паралелі.

Женевські 1954 р. угоди з Індокитаю стали важливим кроком на шляху зменшення напруженості міжнародних відносин у регіоні й у світі в цілому. Вони зміцнили міжнародне становище Демократичної Республіки В'єт­нам, забезпечили незалежність народам Лаосу й Кам­боджі. Проте розрядка міжнародної напруженості в Індокитаї не входила до планів правлячих кіл країн Захо­ду. Ще під час роботи Женевської наради американська дипломатія поспішила розпочати переговори про укла­дання Договору про колективну оборону в Південне- Східній Азії і створення його учасниками військової організації (СЕАТО). В цей союз увійшли США, Великобританія, Франція, Австралія і Нова Зеландія, які втягнули до його складу Таїланд, Філіппіни та Пакистан. Оформлення СЕАТО відбулося 8 вересня 1954 р. Одночасно сторони підписали протокол про поширення дії договору на країни Індокитаю, що становило пряме порушення же­невських угод. Усупереч женевським угодам США продовжували постачати в Індокитай, переважно в Південний В'єтнам, зброю і військову техніку. Згодом вони направили в Південний В'єтнам свій військовий персонал, тобто здійснили пряме втручання у внутрішню боротьбу, що там розгорнулася. З вини сайгонського режиму було зірвано виконання женевських угод у частині, що стосу­валася проведення загальних вільних виборів у В'єтнамі й об'єднання країни на цій основі. Більше того, вже 26 жовтня 1955 р. Держава В'єтнам, за підтримки США, була перетворена на Республіку В'єтнам на чолі з президентом Нго Дінь Зьємом. 4 березня 1956 р. сай-гонські власті провели сепаратні вибори в південно-в'єтнамські Національні збори, що зміцнило режим Нго Дінь Зьєма. У здійсненні цієї акції Сайгон дістав під­тримку західних учасників Женевської наради, в тому числі й Франції, яка ще до проведення сепаратних виборів взяла на себе обов'язок надавати допомогу уря­дові Нго Дінь Зьєма. Після того, як останні французькі солдати покинули в'єтнамську територію (26 квітня 1956 р.), Франція оголосила про припинення з 28 квітня 1956 р. діяльності в Південному В'єтнамі командування збройними силами Французького союзу і про свою відмову брати участь у роботі змішаних комісій з вико­нання женевських угод. Припинення французької вій­ськової присутності у В'єтнамі фактично означало надан­ня поля діяльності Сполученим Штатам.

Питання 30. Женевські документи 1988 року по врегулюванню проблеми Афганістану

Тема А. набула актуаль-ті в груд. 79. СРСР завжди виявляв жваву зацікавл. цією стратегіч. для ньго важливою кр-ною, особл. після 45р- ек. допомога, прокладання шляхів, тунелів, спорудж. аеродромів, стипендії для студентів, військ. місії. Останній король Захір(33-73) дозволив своєму мін. Даудову довірити СРСР озброєння і підготовку армії. Потім Захір усунув Дауда від влади, а останній, якого підтримала ком.партія (Э1965), змусив зректись престолу Захіра та встановив диктатуру до 78. В А-кій компартії - 2 фракції “Халк” і “Парчам”. У 79 - 5000 комуністів з 17 млн населення - більшість селяни, ніяк не схільні до атеїстичного марксизму. “Халк” - Таракі; “Парчам”- Кармаль. Крім того Амін - 3 кер-ник партії (“Халк”). 18 квітня 78 - маніфестація обох фракцій. Дауд заарештував Таракі та Кармаля. 27 квіт. Амін здійснив держ. переворот. Дауда вбили(квітнева рев-ція). Існує думка, що його здійснив “Об’єднаний фронт компартії А.”. Проголосили Дем. Респ. А. Таракі-през-нт, Кармаль-віце, а Амін його поміник. “Халк”потрохи змістив “Парчам”. Кармаля відправили послом до Чехословат. Коли Таракі повертався їз візиту до Москви амін зробив йому пастку і Таракі вбито. Амін починає звертатися до СРСР за допомогою для аф. армії, тому що маса населення незадоволеа, а уряд організ. різанину.Вересень 79 заворушення зростали і рад. війська вступили до А. Амін хотів замінити рад. військами ненадійні частини в Кабулі, забезпечуючи надійну оборону Кабулу, а не лояльні частини відправити на фронт, забезпечити контроль над стратег. дорогами, аеродромами. Але верес-груд. Амін спробував знайти зближення з США. Кер-во СРСР виріш. підтримати Кармаля,Аміна було вбито. Народ знов не сприйняв нового пре-та. 14 січня 90 ГА ООН 104 голосами проти 18 засудила цю агресію. США та Китай - постачальн зброї. Пакістан - транзитний центр та притулок для 3 млн. цивілних афганців. У СРСР багато проблем. військові радники були не пігтовлені: не знали (виключення КГБ) місцевих мов, іст., культ.,ек., звичаї А. Для деякихрад-ів це було заслання, для інших засіб збагатчення. Вони скоріше команд. ніж давали поради, іноді навіть через голови безпосередніх командирів. Проявилось прагнення підштовх. аф-ців до того, щоб повністю копіювали та наполегливо впровадж. досвід КПРС. Кармаль говорив, саме кер-во НДПА на момент захопл. влади не уявляло ситуацію в кр-ні, настрой народу в цілому та окремих етносів. Що ж казати про рад. радників. 84 до Черненка доводились данні, що х-тер операцій СРСР набуває карательних рис, і що посуті армія втягнута у безперспект. війну з народом. У січні 84 Кабул проголосив курс на нац. примирення. В йогооснові - принцип відмови уряду Кабулу від наступ. операцій. Після свого обрання генсеком Горб заявив, що війну в А. необх. припинити, але вона Я лише через 4р. причини цьго:

подовження “холодн. війни”,

в’єтнамський синдром-побоювання мати вигляд відступаючих.

14 квіт. 88 у Женеві був підписан. пакет Женевськ, угод, який який окреслив політ. врегул-ня коло А. На жаль рез- тат цих угод тільки виведення рад. військ з А. (до 15 лют. 89), а в військ. дії в А. поновились з більш. силою як рез-тат боротьби за владу колишніх кер-ків моджахедів.

Рез-тати:

§ Картер зняв з ратифік. Конгресу договір ОСО-2;

§ Пообіцяв розмістити ракети середньої дальності в Євр.;

§ Нови віток “хол. війни”;

§ СРСР втратив багато друзів та викликав невдоволення в обох таборах;

§ СРСР 13 тис вбитих;

§ А. залишився ворожим;

§ 5млр дол. на цю війну;

§ Армія СРСР більш не була непереможною.

Питання 31. Женевські наради по Лаосу.

16 травня 1961 р. в Женеві відкрилася нарада з урегулювання лаось­кого питання, робота якої надовго затягнулась у зв'язку з ускладненням внутрішньополітичного становища Лаосу. Лише за місяць після створення 23 червня 1962 р. уряду національної єдності Лаосу в складі представників Па­тріотичного фронту, правих сил та нейтралістів учасники міжнародної наради підписали Декларацію про нейтралі* тет Лаосу та Протокол до неї. В цих документах були підтверджені принципи суверенітету, незалежності, єд­ності та територіальної цілісності Лаосу, а також прин­ципи невтручання у його внутрішні справи. Учасники наради — Бірма (М'янма), Великобританія, ДРВ, Індія, Камбоджа, Канада, КНР, Лаос, Південний В'єтнам, СРСР, США, Таїланд та Франція — взяли на себе зобо­в'язання сприяти мирному, демократичному розвиткові Лаосу, досягненню національної злагоди і єдності в цій країні, а також зміцненню миру та безпеки в Півдешю-Східній Азії.

Проте Лаосу не вдалося скористатися здобутками же­невських угод і досягнути національної єдності. Розпо­чавши війну проти В'єтнаму, Вашингтон пішов на підрив женевських угод з Лаосу, на пряме втручання у внутрішні справи цієї країни. За його підбурювання війська правого угруповання розпочали в червні 1963 р. воєнні дії проти визволених районів, а 17 травня 1964 р. вже США приступили до бомбардування цих районів. Разом з американськими військами у воєнних діях брали участь підрозділи сайгонського режиму, а також наймані тайські військові. Заклик співголів Женевської наради 1954 р. (СРСР та Великобританії) до нормалізації становища в країні праві сили Лаосу не взяли до уваги. У свою чергу, Вашингтон відхилив пропозицію СРСР у липні 1964 р. про скликання нової наради 14 країн для врегулювання ситуації в Лаосі. Відтепер Лаос опинився міцно при­в'язаним до Південного В'єтнаму в планах США з розширення війни в Індокитаї відповідно до «тонкінської резолюції».

Питання 32. Заява М.С.Горбачова від 15 січня 1986 року

С 1985 по 1987 Горбачев стал выдвигать идею разоружения и даже такого, которое не предусматривало обязательного поддерживания пропорций между двумя лагерями. Говорилось уже не про ограничение, а про уничтожение!

Переговоры привели к соглашению в Вашингтоне 8 декабря 1987 предусматривая “двойной нулевой отсчет”: вывоз из Европы ядерных ракет “земля-земля” радиусом действия от 500 до 5000 км включительно.

Советская сторона согласилась на наземный контроль вместо спутникового.

15 декабря 1986 Горб предложил до 2000 уничтожить все ядерное оружие.

Питання 34. Індо-китайський збройний конфлікт 1962 року.

Розбіжності відносно конкретної лінії кордону між Індією і КНР і особливо заява китайської сторони про необхідність перегляду в цілому кордонів між двома краї­нами викликали в Індії серйозну стурбованість і протест, хоча обговорення проблеми в межах закритих диплома­тичних контактів тривало. Індійсько-китайські прикордонні розбіжності стали в Індії загальнонаціональною проблемою першочергового значення, яка почала справляти визначальний вплив на всі аспекти її зовнішньополітичного курсу й міжнарод­ного становища. Опозиційні сили Індії піддали різкій критиці головні принципи зовнішньої політики країни й особливо принцип неприєднання, а також курс уряду Д. Неру на добросусідські дружні відносини з Китаєм. Індійське неприєднання як курс зовнішньої політики стало об'єктом критики і з боку західної пропаганди, яка всилено нагнітала напруженість навколо індійсько-китайських відносин

Керуючись прагненням до нормалізації становища на кордоні, прем'єр-міністр Індії Д. Перу запросив у квітні 1960р. в Делі прем'єра Державної ради КНР Чжоу Еньлая для обговорення розбіжностей із прикордонних питань. Сторони виклали свої погляди з територіальних спорів, що, проте, не привело до їхнього врегулювання. Не дала результатів і вереснева 1960 р. зустріч двох прем'єрів у Пекіні, що відбулась у відповідності з досягнутою в Делі домовленістю.

Протягом 1961 р. знову активно стало порушуватися нетривале затишшя, що встановилося на кордонах двох країн у період індо-китайських переговорів. Після виник­нення в липні 1962 р. загрозливого становища в районі Ладакху 8 вересня 1962 р. китайські війська перейшли «лінію Макмагона», що було сприйнято в Індії як розши­рення китайської агресії. 20 жовтня розпочалося масова­не вторгнення китайських військ на західних та східних ділянках кордону. За кілька днів наступу китайські війсь­ка глибоко вклинилися на індійську територію, захопивши ряд міст на східній ділянці й ліквідувавши всі індійські прикордонні лінії. Індійські війська не змогли стримати китайського наступу й змушені були відсту­пити. Розв'язуючи агресію проти Індії в розпал «карибсь­кої кризи», пекінське керівництво, певно, вважало, що зайняті своїми справами «наддержави» навряд чи змо- ^уть у цей час приділити Індії належну увагу. Першою офіційною реакцією Вашингтона були шок, викликаний насильницькими й агресивними діями комуністичного Китаю, і співчуття Індії. Проте, як показали подальші події, реакція Вашингтона не обмежилася висловленням співчуття.

В умовах відступу індійської армії уряд Д. Неру звер­нувся до всіх країн із проханням надати допомогу у відсічі китайській агресії. США й Великобританія негай­но розпочали поставки в Індію зброї, боєприпасів та військового обладнання. Вашингтон так швидко прий­шов на допомогу Індії, що навіть не дочекався укладення офіційної угоди між двома країнами. Перша партія американської зброї була доставлена 3 листопада, а дво­стороння індійське-американська угода підписана лише 14 листопада. Важливо підкреслити, що навіть у цій складній для Індії обстановці китайської агресії Д. Неру заявив у парламенті, що військові поставки Заходу здійс­нюватимуться без будь-яких умов і політичних зобов'я­зань з боку Індії перед країнами, що надають допомогу. Що стосується СРСР, то його уряд заявив, що головним є завдання побороти чад війни й розпочати переговори про мирне врегулювання, доклавши зусиль до ухвалення взаємоприйнятного рішення на основі розуміння й спів­робітництва. Однак розширення китайської агресії проти Індц змусило Москву зайняти активнішу позицію щодо ^нфлікту. Виявленням чіткої проіндійської позиції стали йідкрита радянська критика Китаю у зв'язку з розпоча­тою ним збройною акцією проти Індії й відмова поділити ^китайські аргументи та позицію в конфлікті.

В умовах різкого погіршення відносин з Індією КНР пішіла на зближення з Пакистаном. 28 жовтня 1962 р. було опубліковане спільне китайське'пакистанське комюніке, в якому говорилося про досягнення повної домовленості про кордони між Китаєм і суміжними з ним райо-тами, що перебувають під контролем Пакистану. Під «суміжними районами» розумілась територія Кашміру навколо якого постійно спалахували індійсько-пакистад^ ські незгоди. Індія ж не змінила свою точку зору щодо Тибету й Тайваню, а також постійно висловлювалась за відновлення прав КНР в 00Н.

Досягнувши в ході агресії проти Індії тих рубежів, які китайський уряд уважав кордонами КНР, 20 листопада 1962 р. він в односторонньому порядку заявив про при­пинення вогню і намір розпочати з 1 грудня відведення своїх військ на 20 км від лінії фактичного контролю, що склалася на 7 листопада 1959 р. Індійській стороні було запропоновано здійснити аналогічний відхід і суворо до­тримуватись статус-кво, а на випадок його порушення Китай залишав за собою право завдати «відповідного уда­ру». Зі своєї сторони індійський уряд негайно віддав армії наказ не поновлювати вогню, проте вироблення політич­ної відповіді на китайські пропозиції ускладнилося з огляду на тяжкі морально-політичні наслідки й матері­альні втрати, спричинені китайською агресією. Опозиція вимагала продовження опору китайській агресії, відмови від політики неприєднання і встановлення прямого вій-) ськово -політичного союзу із західними країнами. В умо-| вах, що склалися, багато хто в Індії висловлював побою-¹¹ вання, що в обмін на американську допомогу Індії дове­деться відмовитися від своєї політики неприєднання й увійти до західного військового блоку. Проте, як заявив у парламенті Д. Неру, прийняття допомоги не означає від­мови від індійської політики неприєднання. «По суті, — сказав він, — глава однієї з західних країн, що надають нам зброю, в листі до мене написав, що не бажає відходу Індії від її традиційної політики неприєднання». Хоч Д. Не­ру і не назвав імені цього керівника, не важко було здога­датись, що він мав на увазі президента США Д. Кеннеді.

З ініціативи Шрі-Ланки 10—12 грудня 1962 р. в Коломбо відбулася конференція шести країн, що не приєднались (Бірма, Гана, Єгипет, Індонезія, Камбоджа та Шрі-Ланка), на якій були вироб­лені пропозиції, представлені згодом Індії й КНР як платформа для прямих двосторонніх переговорів з метою припинення вогню і мирного розв'язання ^пикордонного спору. Уряд Індії прийняв ці пропозиції в ЇтЬіому, а китайська сторона — із застереженнями з ряду Пунктів тлумачення», що, звичайно, не сприяло віднов-ттенню прямих політичних контактів. Зберігши за собою захоплену територію в західному секторі (Ладакх), Китай водночас мусив залишити окуповані райони східного сек­тора, оскільки лінії його комунікацій виявилися надто полягненими, що не давало змоги підгримувати тилове забезпечення.

Поразка у збройному конфлікті з Китаєм змусила Ін­дію усвідомити необхідність зміцнення своєї обороно­здатності, якій вона раніше приділяла недостатньо уваги. Індія розпочала негайне здійснення програм нарощуван­ня оборонного потенціалу, в чому їй надавали допомогу Австрія, Нова Зеландія, Франція, Італія, ФРН, Велико­британія та США. Особливо значних розмірів набула військова допомога з боку Великобританії й США. Проте, всупереч запевненням індійського прем'єра, угоди Індії про поставки американської й англійської зброї та спорядження фіксували певні зобов'язання з її сторони. Зокрема, Індія погодилась на іноземну інспекцію за ви­користанням поставленої зброї, взаємодію між американ­ськими й індійськими розвідувальними службами, розмі­щення на індійських аеродромах протягом кількох мі­сяців військових літаків США, Великобританії й Австрії на період запланованих спільних маневрів, що створюва­ло загрозу для суверенітету Індії та її політики неприєд­нання.

Китайсько-індійський збройний конфлікт 1962 р., не привівши до врегулювання прикордонних спорів, спри­чинив тривалу політичну конфронтацію між двома краї­нами. На кордоні двох країн відбувалися постійні сутич­ки індійських і китайських військ. Під час Пакистане-індійської війни 1965 р. Пекін оголосив Індію агресором і висловив тверду підтримку Пакистану. В 1968 р. в ін­дійській пресі з'явились повідомлення про втручання КНР у внутрішні справи Індії, про підтримку Пекіном сепаратистів із племені нага на північному сході Індії. В цей період індійський уряд неодноразово надсилав ноти протесту КНР і Пакистану, звинувачуючи їх у порушенні суверенітету Дндії ^зв'язку з^будівницгвом стратегічного шосе між китайською провінцією Синьцзян і районом Гілгіт У Кашмірі, яке призначалося для перевезення військових вантажів з Китаю до Пакистану і в страте­гічному плані відкривало Пекіну вихід до Індійського океану.

Затяжна індійсько-китайська конфронтація ускладню­вала загальну політичну обстановку в цьому регіоні. Пе­реконавшись у неможливості вирішення спірних питань з Індією воєнними засобами, пекінське керівництво поча­ло прагнути до усунення цієї конфронтації. Наявність дипломатичних відносин давала змогу обом сторонам час від часу зондувати грунт для з'ясування можливостей нормалізації двосторонніх відносин. Зокрема, під час роз­мови в травні 1970 р. Мао Цзедуна з повіреним у справах Індії в КНР Мао підкреслив, що китайський і індійський народи пов'язує традиційна дружба. Проте нормалізації індійсько-китайських відносин завадила війна Індії з Пакистаном, що закінчилася приєднанням князівства Сіккім до Індії. Це викликало негативну реакцію Пекіна, який значно активізував свої відносини з Ісламабадом, зокрема у військово-політичній сфері. Економічні від­носини між двома країнами мали обмежений характер, оскільки КНР була не в змозі надати широку допомогу Пакистанові й забезпечити пакистанським товарам на­дійний ринок збуту.

Таким чином, індійсько-пакистанські відносини справ­ляли безпосередній вплив на формування політичного курсу КНР щодо Індійської Республіки.

Питання 35. Інтервенція США у В’єтнамі і її провал.

Главным центром приложения сил американского империализма в Индокитае стал Южный Вьетнам.

Уже в 1960 году численность американской военной миссии здесь достигала 2 тыс. Правительство США утвердило в конце 1961 года так называемый " план Стэйли-Тэйлора ", предусматривающий "умиротворение" страны в течение 18 месяцев. Составной частью плана являлось создание широкой сети "стратегических деревень" – резерваций для местных жителей, с тем чтобы они не оказывали помощи патриотическим силам. С принятием "плана Стэйли-Тэйлора" численность вооруженных сил США в Южном Вьетнаме значительно увеличилась. К концу 1963 года их насчитывалось уже более 12 тыс.

С приходом к власти президента Джонсона начался новый этап американской агрессии во Вьетнаме. Потеряв надежду выиграть войну руками сайгонских наемников, правительство США расширило масштабы вооруженной интервенции.

Так возникла локальная война, которую с сентября 1965 года стали вести непосредственно американские соединения.

7 августа 1964 года конгресс США принял по просьбе президента Джонсона так называемую "тонкинскую резолюцию", которая предоставляла президенту неограниченные полномочия для ведения военных действий во Вьетнаме.

ý Агрессия США началась в августе 1964 года с обстрела американскими кораблями и воздушной бомбардировки прибрежных населенных пунктов на территории ДРВ.