Паризька угода 2 страница

Водночас Декларація містила принципово важливі положення щодо цілісності держав. Підкреслювалося, що будь-які спроби часткового або повного порушення національної цілісності й територіальної єдності країни несумісні з цілями та принципами Статуту 00Н.

Через рік після прийняття Декларації, в 1961 р.. Гене­ральна Асамблея утворила Комітет 17-ти для контролю за втіленням її в життя і вироблення необхідних реко­мендацій. У 1962 р. Комітет був розширений і став Комітетом 24-х. Антиколоніальний за своїм складом Ко­мітет 24-х одержав широкі повноваження в справі імпле­ментації Декларації 1960 р. Він виряджав місії, заслухову­вав петиції, робив рекомендації щодо ситуації на тій чи шшій території. В 1963 р. в списку Комітету налічувалося о4 колонії та підопічні території, які ще не досягли само­управління.

На основі Статуту 00Н (розділи XI, XII і XIII) була створена більш ефективна система міжнародної опіки над неса-моврядними територіями. У ряді випадків 00Н втручала­ся з метою припинення ворожнечі (Індонезія, Кашмір, Палестина). Отже, 00Н діяла як головна міжнародна антиколоніальна сила.

З прийняттям у 1960 р. Декларації про деколонізацію настав новий, більш активний період в антиколоніальній діяльності 00Н. Була створена правова основа руху поневолених народів до незалежності. Найбільша заслуга 00Н полягала в утвердженні нового порядку у світі, у встановленні справедливих відносин між метрополіями і колоніями, у сприянні економічному, соціальному, куль­турному й політичному розвиткові новоутворених неза­лежних держав. Молоді країни ставали повноправними членами Організації Об'єднаних Націй, що забезпечувало міжнародний захист їх національних інтересів.

Питання 13. Державний договір з Австрією.

27 квітня 1945 р. було створено Тимчасовий уряд Австрійської Республіки і введено в дію Конституцію 1920 р. із змінами, внесеними до неї в 1929 р.

Згідно з домовленістю урядів СРСР, США, Англії й Франції після визволення Австрії тут лишилися окупа­ційні війська чотирьох держав, які взяли на себе верховну владу в країні.

Вперше питання про укладення державної угоди з Австрією було порушене на Паризькій сесії Ради мі­ністрів закордонних справ у квітні 1946 р. Проте через неготовність делегацій до його обговорення було ви­рішено спершу закінчити роботу над угодами з колиш­німи союзниками Німеччини в Європі, а за цей час під­готувати проект австрійської угоди.

Заступники міністрів закордонних справ у січні 1947 р, почали розробку проекту й досить швидко узгодили майже половину статей. Але проблеми юго­славських територіальних претензій, німецького майна виявилися на той момент нерозв'язаними. Не було їх вирішено й на Московській конференції міністрів закор­донних справ (березень—квітень 1947 р.) та на Лон­донській (листопад—грудень 1947 р,). Лише в-Парижі (травень—червень 1949 р.) сторони досягли принципової згоди щодо основних позицій. Радянський Союз відмо­вився підтримувати югославські територіальні домагання. Незмінними залишилися кордони Австрії за станом на 1 січня 1938 р. Сторони домовилися, що СРСР отримає австрійські економічні поставки в розмірі 150 млн до­ларів, 60 % виробництва нафти й права на її видобування та очищення.

Поновилися переговори в 1952 р. з розгляду запропо­нованого західними країнами «скороченого варіанта» Державної угоди, у якому не було пунктів, що торкалися суверенітету Австрії.

Влітку 1952 р. федеральний уряд Австрії проголосив нейтралітет як міжнародно-правову позицію Австрії на перспективу й обнародував меморандум, у якому місти­лася вимога припинити окупацію, відновити суверенітет і згода схвалити скорочений варіант Державної угоди. Проте Радянський Союз категорично відхилив цей ва­ріант.

Вступ ФРН у НАТО значно загострив австрійську проблему. Радянський Союз уважав, що ремілітаризація Західної Німеччини посилює небезпеку аншлюсу Австрії. Тому тільки за умови, що Державна угода гарантовано відверне таку небезпеку, можна говорити про виведення військ чотирьох держав з Австрії, не чекаючи укладення мирної угоди з Німеччиною.

У «Заяві з 3-х пунктів» австрійського феде­рального уряду, переданій В. Молотову 14 березня 1955 р., знову підтверджувалися військовий нейтралітет і згода з усіма пропонованими гарантіями австрійської незалеж­ності.

У відповідь радянський уряд висловив готовність на майбутній конференції розглядати австрійське питання окремо й запросив федерального канцлера Рааба прибути до Москви для двосторонніх переговорів. До цього часу вже було врегульоване питання про Трієст, і зв'язок цієї проблеми з австрійським питанням перестав існувати.

15 квітня 1955 р. був опублікований «Московський ме­морандум» за результатами переговорів. СРСР висловив згоду підписати Державну угоду й вивести з Австрії оку­паційні війська до 31 грудня 1955 р. Австрія зобов'язу­валася постачати Радянському Союзові 10 млн т нафти протягом 10 років, виплатити 2 млн доларів за активи Дунайської судноплавної компанії у Східній Австрії й забезпечити постачання товарів на суму 150 млн доларів як компенсацію за німецьку власність в Австрії. Цей ме­морандум прискорив процес визнання постійного нейтралітету Австрії. Деякі дослідники вважають, що ви­рішенням австрійського питання Радянський Союз нама­гався створити прецедент для врегулювання німецької проблеми.

2 травня 1955 р. у Відні пройшла нарада послів чо­тирьох окупаційних держав за участю міністра закордон­них справ Австрії Фігля. А 14 травня міністри закор­донних справ внесли остаточні зміни до текстів угод.

15 травня 1955 р. в палаці Бельведер у Відні відбулося підписання Державної угоди. Австрія відновлювалася «як суверенна, незалежна й демократична держава» в кордо­нах, що існували на 1 січня 1938 р. Політичні гарантії незалежності Австрії забезпечувалися заявою великих Держав і забороною на політичний і економічний союз із Німеччиною у будь-якій формі. Після ратифікації 27 липня 1955 р. угода набрала чинності. В цей же день було розпу­щено Союзницьку раду у Відні й почалося виведення окупаційних військ, яке завершилося 25 жовтня 1955 р, 26 жовтня австрійська Національна рада ухвалила консти­туційний закон про постійний нейтралітет на взірець Швейцарії.

Питання 14. Договір про нерозповсюдження ядерної зброї.

23 і 25 жовтня відбулася зустріч глави радянського уряду М. Косигіна і президента Л. Джонсона в Гласборо, на якій, крім обговорення питань, пов'язаних з урегулюванням конфліктів у В'єтнамі й на Близькому Сході, було зробле­но спробу знайти взаємоприйнятний підхід до вирішення проблеми отримання розвитку систем ПРО. Хоча зустріч у Гласборо не мала конкретних результатів, вона все ж таки сприяла початку переговорів з обмеження страте­гічних озброєнь, які в 1972р. завершились укладенням Договору щодо ПРО.

В останній рік президентства Л. Джонсона після багаторічних переговорів завершилася робота над Договором про нерозповсюдження ядерної зброї, який було відкрито для підписання 1 липня 1968 р. в столицях СРСР, США та Великобританії. До кінця року цей договір підписали 83 держави. Однак сенат США, незважаючи на зусилля Л. Джонсона, відмовився його ратифікувати через вве­дення радянських військ до Чехословаччини в серпні 1968 р. Ратифікований у листопаді 1969 р., Договір про нерозповсюдження ядерної зброї став одним з базових до­кументів, спрямованих на зниження можливості виник­нення ядерних війн.

7 сентября 1959 г. в сответствии с соглашением правительств СССР, США, Великобритании и Франции был образован Комитет десяти по разоружению. В его состав вошли 5 социалистических государств - СССР, Чехословакия, Польша, Румыния, Болгария - и 5 стран, входящих в Североатлантический блок, - США, Англия, Франция, Канада, Италия. Этот комитет занимался вопросами разоружения, рассматривал проэкты договоров в этой области.

18 сентября 1959 г. Советский Союз внес на рассмотрение 14 сесии ГА ООН программу всеобщего и полного разоружения. Прграмма не была принята западными государствами в силу своей "тотальности". Советский Союз обвиняли в том, что он придерживается принципа "все или ничего" и не желает искоть практических решений. 20 ноября 1959 г. ГА ООН направила как советские предложения о всеобщем и полном разоружении, так и предложения Великобритании в Комиссию ООН по разоружению и в Комитет десяти по разоружению.

13 октября 1958 г. в Женеве открылись переговоры о прекращении испытаний ядерного оружия. 5 августа 1963 г. в Москве был парафирован Договор о запрещении испытаний ядерного оружия в атмосфере, в космическом пространстве и под водой. 10 октября он вступил в силу после ратификации его тремя первоначальными участниками.

По некоторым оценкам, в середине 60-х годов 13 государств вплотную подошли к созданию собственного ядерного потенциала. Появление ядерного оружия в распоряжении мнгих правительств могло бы усилить риск возникновения ядерной войны и затруднить решение проблемы разоружения. Осознвние этой опасности побудило многие государства выступить за нераспространение ядерного оружия.

США занимали в этом вопросе двоякую позицию. С одной стороны они явно опасались тех последствий, к которым могло бы привести появление ядерного оружия в руках государств, не обладавших этим средством массового уничтожения. Но, сдругой стороны, стремление укрепить блок НАТО и избежать обострения отношений со своими союзниками заставляло США прислушиваться к тем из них, кто требовал допуска к ядерному оружию. На свет появился проект создания так называемых "многосторонних ядерных сил НАТО", суть которого состояла в том, что к совместному контролю над американским ядерным оружием, размещенным в Евроле, должны были получить доступ все страны-участницы НАТО в первую очередь ФРГ. (Еще в 58 г. Конгресс США принял поправку к McMagen Act (принятый в 40 гг.), согласно которой стала возможной передача ядерных технологий компонентов и материалов союзникам по блоку. Великобритания закупила у США тогда ракеты Trident и Polaris.)

По американскому проекту договора, представленному 17 августа 1965 г. на рассмотрение в Комитет 18 (Комитет 10 был дополнен 8 членами из неприсоединившихся государств) запрещалась прямая передача ядерного оружия неядерным странам, норазрешалось предоставление этого оружия в коллективное владение участникам военных союзов.

24 сентября 1965 г. советская делегация представила ГА ООН свой проект договора, в котором предлагалось запретить не только прямую, но и косвенную передачу ядерного оружия неядерным странам.

На протяжении 1966 г. дискуссии в Комитете 18 по разоружению велись вокруг двух проектов договора - совктского и американского. Согласно тексту основного обязательства участников будующего соглашения, закрывались не только прямые, но икосвенные пути распространения ядерного оружия.

В 1967 г. и вначале 1968 г. в Комитете 18-ти государств по разоружению был согласован весь текст договора о нераспространении. ГА ООН одобрила проект договора. 1 июля 1968 г. он был открыт к подписанию, а 5 марта 1970 г. вступил в силу.

Ст. 1. Каждая ядерная держава обязуется не передавать кому бы то ни было ядерные технологии и контроль за ядерными вооружениями.

Ст.2. Каждая неядерная держава не принимает от кого бы то ни было ядерные технологии и контроль за ядерными вооружениями.

Ст.3. Ядерные программы неядерных государств будут находиться под контролем МАГАТЭ. Каждое неядерное государство, подписавшее настоящий Договор, подписывает с МАГАТЭ договор о контроле.

Ст.4. Настоящий Договор не препятствует сотрудничеству в ядерной сфере, использованию ядерной энергии в мирных целях.

Ст.5. Стороны в скором будущем стремятся начать вести переговоры об окончательном разоружении.

Ст. 9. Определение ядерной державы- государство, лоторое произвело и испытало ядерное оружие до 1 января 1967 г.

Ст. 10. Предусмотрена возможность легального выхода из Договора.

В договоре предусмотренно, что через 25 лет после его вступления в силу должна быть созвана конференция для того, чтобы решить, должен ли он продолжать оставаться в силе бессрочно или его действие должно быть продлено на дополнительный определенный срок времени.

В 1995 г. действие договора продлено на бессрочный период. Многие неядерные государства были против этого (договор неэффективный). Египет требовал присоединения Израиля, Мексика возглавила движение неприсоединения.

Питання 15. Договір Тлателолко.

14 лютого 1967 р. 14 латиноамериканських держав під­писали Договір про заборону ядерної зброї в Латинській Америці (Договір Тлателолко). Важливі частини договору становили два додаткові протоколи. Додатковий прото­кол І покладав певні зобов'язання на ті держави, які де-юре чи де-факто несуть міжнародну відповідальність щодо територій, які знаходяться в зоні, де діє договір (це стосувалося США, Великобританії, Франції та Нідерлан­дів, які мали колонії чи залежні території в Латинській Америці). Додатковий протокол II передбачав зобов'я­зання ядерних держав поважати статус без'ядерної зони.

В 1973—1977 рр. на XVIII—XXXII сесіях Генеральної Асамблеї латиноамериканські держави добилися прий­няття резолюцій, які закликали всі країни приєднатися до додаткових протоколів І і II Договору Тлателолко.

Питання 16. Доктрина “гнучкого реагування”.

1960 р. президентом США став Джон Ф. Кеннеді. Нове керівництво замінило зовнішньополітичну доктрину «ма­сованої відплати» на доктрину «гнучкого реагування», або «дозованого використання сили». Міністр оборони Р. Мак-намара сформулював дві стратегічні мети США на 60-ті роки: 1) стримування свідомого нападу на США та їх союзників шляхом постійної підтримки здатності завдати неприйнятної шкоди противнику; 2) обмеження втрат власного населення і збитків промислового потенціалу. Доктрина передбачала різні варіанти застосування як звичайної, так і ядерної зброї для реалізації політичних цілей. При цьому підвищена увага приділялась дипло­матичним засобам впливу на конфронтаційну ситуацію. У своїй концепції ескалації відомий американський теоретик Г. Кан — директор Гудзонівського інституту —

запропонував модель урегулювання конфліктів, яка грун­тувалась на одночасному використанні засобів дипломатії та силової боротьби («сходи ескалації» Г. Кана).

Одним з постулатів доктрини «гнучкого реагування» було визнання адміністрацією Кеннеді того факту, що очолюваний Радянським Союзом блок соціалістичних держав є довгостроковим історичним явищем. • Тому збе­реження «балансу сил» у відносинах із СРСР стало однією з головних настанов зовнішньої політики США. Виходячи з того, що по лінії конфронтації двох блоків у Європі стабільність можлива, автори доктрини «гнучкого реагу­вання» прогнозували загострення протистояння двох систем у країнах «третього світу», вважаючи, що саме там з'явилась небезпека порушення світового балансу сил на користь СРСР, чого не повинні були допустити США.

В умовах піднесення національно-визвольних рухів на початку 60-х років, коли радянське керівництво зробило ставку саме на їх активну підтримку, Д. Кеннеді запропо­нував будувати радянсько-американські відносини на за­садах визнання і «заморожування» існуючого на той момент статус-кво.

Питання 17. Доктрина “масованої відплати”.

доктрина массированного возмездия, разработанная в начале 50-х братьями Даллесами, которая в качестве единственной формы сдерживания СССР, много превосходивший НАТО по количеству обычных вооружений, предусматривала способность США к широкомасштабной ядерной атаке.

Cтратегическая концепция Соединенных Штатов в 1945-1960 гг. базировалась на их атомной монополии, подавляющем превосходстве над СССР в средствах доставки атомного оружия, а также на убежденности в полной неуязвимости североамериканского континента.

В то время США имели 840 стратегических бомбардировщиков в строю и 1.350 в резерве.

Первоначально планировалось атаковать 20 самых крупных советских городов и с помощью 196 атомных бомб уничтожить их (директива № 432 Д, 1945 г.). В 1948 г. речь шла уже о 70 советских городах, для которых припасли более 200 атомных бомб (план "Чариотир"). В 1949 г. с помощью 300 атомных бомб и 250.000 тонн обычных бомб подлежало уничтожению до 85 процентов советской промышленности (план "Дропшот"), а еще через год США готовы были стереть с лица земли 100 советских городов (план "Троян").

О том, что планы эти составлялись не для "бумажной войны", свидетельствуют слова президента Трумэна, который в январе 1952 г. сказал: "Мы сотрем с лица земли любые порты или города, которые необходимо будет уничтожить для достижения наших целей".

Сменивший его Эйзенхауэр также считал, что против СССР и других социалистических государств можно вести только глобальную ядерную войну и напасть следует первыми. Исходя из этого ускоренными темпами шло развитие стратегических наступательных сил в американской армии. Так, в период с 1954 по 1961 финансовый год на ВВС в США расходовалось почти 47 процентов военного бюджета, на ВМС -29 процентов и на сухопутные войска - 24 процента.

Питання 18. Доктрина “стримування”.

Щодо Сполучених Шта­тів, то тут він дістав своє відображення в доктрині «стри - мування комунізму» (або просто «стримування»), яка зго­дом стала стратегією усього західного світу. Перше роз­горнуте обгрунтування доктрини містилося в секретній «довгій телеграмі»[1] від 22 лютого 1946 р., яку направив до держдепартаменту радник посольства США в Москві, ма­ловідомий тоді дипломат Джордж Кеннан. Зміст її зво­дився до того, що мирне співіснування США і Радянсь­кого Союзу є неможливим, так само як і будь-яке спів-робітництао між ними у вирішенні міжнародних питань. Стверджувалося, що радянське керівництво націлене на «смертельну боротьбу із супротивником», готується зни­щити «традиційний спосіб життя» у Сполучених Штатах і відкидає будь-які компроміси. Радянський Союз зви­нувачувався в намірах вести постійну підривну діяльність проти західних держав і розширювати сферу свого конт­ролю. СРСР приписувалися, зокрема, агресивні плани щодо Північного Ірану, Туреччини, частини Данії; в пер­спективі Д. Кеннан очікував радянських претензій щодо портів у Перській затоці та навіть Гібралтару. Що сто­сується 00Н, то, як говорилося в телеграмі, СРСР праг­не використовувати її не для зміцнення загального миру а лише для досягнення власних цілей та залишить органі^ зацію, як тільки стане вважати, що вона більше не від­повідає його інтересам. Головний висновок «довгої телег­рами»— США необхідно перейти до «жорсткого курсу» щодо СРСР, який має базуватися на «логіці сили»; саме це Д. Кеннан і означав терміном «стримування».

Питання 20. Доктрина Джонсона.

Однако ввод американских войск в сотрясаемую политическими кризисами Доминиканскую Республику (1965 год) показал его, наконец, как традиционного поборника политики сдерживания и привел к потере симпатий к США в Латинской Америке. Джонсон интерпретировал призыв к реформам как попытку управляемого Кубой коммунистического подрыва. Его известное как "Доктрина Джонсона" обоснование участия в военных действиях гласило, что Соединенные Штаты должны везде защищать своих граждан (2 мая 1965 г.). Американо-немецкие отношения все больше отягощались проблематикой валютной компенсации.

Питання 21. Доктрина Джонсона-Манна.

США висунули «доктрину Джонсона—Манна», за допомогою якої Вашингтон, прикриваючись несприйнят-тям «нової Куби», намагався обмежити право народів Ла­тинської Америки на самовизначення.

Питання 22. Доктрина Ейзенхауера-Даллеса.

В 50-м США проводили актив. внеш. пол. по от-нию к ст-ам Ближнего и Среднего Востока. США помогали Египту в строительстве плотины на Ниле. О своих интересах в Ег. заявляет СССР. Ег. нах-ся на стороне СССР. США отказываются от стро-ва плотины. Вответ на это 26.07.56 прав-во Насера (Ег.) объявило о нац-ции Суэцкого канала. США подталкивает Анг., Фр. и Израиль на вторжение в Египет произошла Англо-Франко-Израильская агрессия против Ег. Эта операция была провалена. На защиту Ег. выступил СССР и ООН. После этих событий США выдвигают новую внешнепол. прог- му на Ближнем и Среднем Востоке. Доктрина Э-Д была официально провозгл. 9.3.57 после подпис Э-ом совместной резолюции палаты представителей и Сената, предоставлявшей президенту право фактически по своему усмотрению использовать воор. силы США на Бл. и Ср. Востоке и предусматривает оказание гос-вам этого региона помощи под предлогом борьбы с "агрессией со стороны любой страны, контролируемой межд. коммунизмом." Эйзенхауер просит Конгресс действовать в 3 направлениях:

§ сотрудничество с арабскими странами в экон. области;

§ предпринять прог. воен. помощи и сотрудничества;

§ использовать воор. силы США, чтобы обеспечить и защитиь терр. целостность и полит. независ-сть Ближневост. стран.

Фактически Доктрина являла собой попытку США силой контролировать ситуацию на Бл. и Ср. Востоке. Осуществление доктрины на практике - заговоры против Сирии, агрессивные действия США в Ливане, открытая поддержка экпансионистких устремлений Израиля. Безоговорочно приняли доктрину Эйзенхауера лишь участники Багдадского пакта и Израиль. Против нее выстуили Ег., Сирия, Йемен и Афганистан. Остальные страны, соглашаясь принять амер. эк. помощь, высказ. против использования амер. войск в регионе и не одобр. идею воен. сотр. с США.

В 1957 году США начинают новый этап в холодной войне против России. Провозглашается так называемая доктрина Эйзенхауэра - Даллеса. Согласно ей Соединенные Штаты присваивали себе право применения военной силы для навязывания своего господства на Ближнем и Среднем Востоке под предлогом борьбы против коммунистической угрозы, а на самом деле для военного противостояния СССР. В рамках этой доктрины были осуществлены политические интриги против Сирии и агрессивные военные операции против Ливана.

1957 год застал президента и его государственного секретаря все еще балансирующими на «грани войны». В январе на открытии первой сессии нового конгресса Эйзенхауэр вносит предложение, беспрецедентное по своей откровенной агрессивности: он предлагал предоставить ему право по своему усмотрению использовать американские вооруженные силы на Ближнем Востоке, так как «всемирная ответственность США» требовала сохранить контроль над этим чрезвычайно важным стратегическим районом, располагающим к тому же двумя третями известных мировых запасов нефти. К берегам Ближнего Востока был послан 6-й американский флот в составе 50 кораблей, в том числе и авианосцев, имевших на борту ядерное оружие.

Питання 23. Доктрина Трумена

Зовнішня політика США по­воєнних років базувалася на так званій доктрині «стри­мування» Радянського Союзу.

Доктрину «стримування» вперше було впровадже­но у Східному Середземномор'ї. Великобританія підтри­мувала Грецію, де місцеві комуністи загрожували монархічному уряду громадянською війною, й Туреччи­ну, від якої СРСР домагався спільного контролю над протоками Босфор й Дарданелли. У 1947 p. британський уряд повідомив американському, що він не в змозі допомагати Греції та Туреччині. Президент Г.Трумен сподівав­ся, що конгрес проголосує за допомогу Греції й Туреччині у розмірі 400 млн. дол. 12 березня 1947 p. президент Г.Трумен виступив на спільному засіданні обох палат американського конгресу. Посилаючись на «комуністичну загрозу» Греції й Туреччини, Г.Трумен зак­ликав конгрес в інтересах «національної безпеки США» асигнувати до 30 квітня 1948 p. 400 млн. дол. для надан­ня допомоги урядам Греції й Туреччини. Він, зокрема, зазначив: «Я вважаю, що Сполучені Штати повинні про­водити політику підтримки вільних народів, які чинять опір спробам захопити владу збройними меншинами або тис­ку ззовні».

Отже, «доктрина Трумена» мала два аспекти:

1. регіо­нальний - передбачав американську допомогу Греції й Туреччині.

2. глобальний. Глобальний ас­пект, тобто сутність американської доктрини, передбачав, що США беруть на себе відповідальність за усі країни, які знаходяться під загрозою комунізму. США будуть захища­ти їх шляхом надання як економічної, так і військово-полі­тичної допомоги.

Г.Трумен підкреслював, що за останні місяці тоталітарні режими утвердилися в ряді держав, а економічна підтримка дозволить забезпечити національ­ну незалежність та побудувати справді вільний світ.

Ця програма заклала підвалини закону від 15 трав­ня 1947 p., згідно з яким були укладені американо-грецькі та американо-турецькі угоди, які визначали умови аме­риканської допомоги Греції й Туреччині.

Отже, це було народження «доктрини Трумена». США вперше проголосили, що їх інтереси вимагають «стримування» СРСР, а ситуація, що склалася навколо Греції й Туреччини, загрожує безпеці США.

Питання 24. Доктрина Хальштейна.

22 вересня 1955р. керівництво ФРН проголосило "доктрину Хальштейна", згідно з якою встановлення будь-якою країною дипломатичних відносин з "режимом зони" (НДР) віднині розглядалось як ворожий акт щодо ФРН, яка відповідатиме на такий акт розривом дипломатичних відносин. Це й було згодом зроблено відносно Югославії (1957), Куби (1963) та Занзібару (1964).

Питання 25. Дунайська конференція 1948 р.

Як було погоджено на Нью-Йоркській сесії РМЗС, з ЗО липня по 18 серпня в Белграді проходила Дунайська конференція. В її роботі брали участь представники придунайських держав — СРСР, УРСР, Ру­мунії, Болгарії, Югославії, Угорщини, Чехословаччини, а також США, Великобританії й Франції як учасники РМЗС та Австрія з дорадчим голосом. Отже, Радянський Союз мав значну підтримку.

Радянський варіант нової Дунайської конвенції передбачав поширення компетенції нової Дунайської комісії лише на судноплавну частину Дунаю, без його приток. Військовим кораблям недунайських держав прохід Ду­наєм заборонявся, а військовим кораблям дунайських держав дозволявся лише з санкції заінтересованих сторін. Західні країни наполягали на збереженні Дунайської кон­венції 1921 р., підписаної без участі СРСР.

Нова Конвенція була розроблена на засадах радян­ського проекту, підтриманого більшістю учасників. Пред­ставники США, Великобританії й Франції оголосили, що не підпишуть його. З ініціативи Болгарії ці країни були вилучені з переліку в преамбулі нової Конвенції держав, які її уклали.

Дунайська конвенція набрала чинності після її рати­фікації 11 травня 1949 р. В 1960 р. до неї приєдналась Австрія, яка тоді вже стала незалежною нейтральною дер­жавою.

Питання 26. Евіанські угоди.

Деколонізаційні процеси розгорнулися і в Алжирі. В ніч із 31 жовтня на 1 листопада 1954 р. вибухнуло зброй­не повстання проти французів, що переросло в партизан­ську війну. Боротьбу очолив Фронт національного ви­зволення (ФНВ). У 1956 р. ФНВ створив Національну раду алжирської революції, а в 1958 р. Національна рада проголосила Алжирську республіку. Війна в Алжирі три­вала до 1962 р. 18 березня цього року Франція змушена була підписати Евіанську угоду, за якою в Алжирі перед­бачалося провести референдум із метою визначення по­дальшої долі країни. За результатами референдуму у ве­ресні 1962 р. Національні Установчі збори проголосили утворення Алжирської Народної Демократичної Республіки.

28 травня 1958 р. останній цивільний прем'єр-міністр Четвертої Французької Республіки Пьер Пфлімлен подав у відставку, ставши жертвою алжірської війни, покласти кінець якої не зуміли ні він сам, ні п'ятеро його попередників. 13 травня 1958 року Алжір повстав проти Парижа. За планом повсталих 30 травня їх уряд повинен був здійснити переворот і захопити владу в Парижі. Майже вся Корсіка, що служила трампліном для повстанців, визнала повстанський режим, а половина командуючих військовими округами у Франції готова була не підкорятися центральній владі. Залишалася лише одна перешкода для успішного завершення перевороту в столиці француз, що володів величезним авторитетом і неперевершеним мистецтвом політика. 1 червня генералу де Голлю були надані необмежені повноваження. 4 червня він вилетів в Алжир.

Трапилося так, що він оволодів ситуацією і поступово зосередив в своїх руках владу, що дозволила нав'язати потрібне рішення. На це пішло майже чотири роки. Спочатку він налагодив відносини з Тунісом і Марокко, погодившись вивести французькі війська з обох країн (за винятком туниської військово-морської бази в Бізерте). Потім він перевів з Алжиру багатьох вищих офіцерів.

У вересні 1959 року ФНВ оголосив про створення тимчасового уряду Алжиру, прем'єр-міністром якого став Ферхат Аббас, а його заступником що знаходився у в'язниці Бен Белла. Ферхат Аббас поїхав з Туніса в Каїр, де тимчасово було встановлене місцеперебування нового уряду. Алжир звернувся за допомогою до Москви і Пекіна.

Після цих попередніх ходів де Голль, діючи цілеспрямовано і обережно, підготував свою першу важливу заяву: про майбутній статус Алжіру і уперше запропонував мир ФНВ. У вересні 1959 року він запропонував йому вибір між незалежністю, інтеграцією з Францією і асоціацією з Францією; цей вибір потрібно було зробити протягом чотирьох років після закінчення військових дій.