Директорія. Відновлення УНР

Падіння Скоропадського

Поразка Четверного союзу й революція в Німеччині при­скорили падіння гетьманського режиму. Ско­ропадський втратив зовнішню військову опо­ру, а внутрішньосоціальна виявилася дуже слабкою.

14 листопада 1918 р. на підпільному засіданні Українсь­кого національного союзу було створено Директорію на чолі з В. Винниченком, яка взяла на себе функцію відкритої бо­ротьби проти гетьманського режиму. Невдовзі вона підпи­сала угоду з німцями, де зобов'язувалася допомогти їм ева­куюватися разом з майном в обмін на нейтралітет у боротьбі з гетьманом.

Скоропадський теж пішов ва-банк, реорганізувавши уряд і підкресливши, що його «кінцевою метою буде відновлення Великої Росії». Україна оголошувалась «театром воєнних Дій». Таким чином, гетьман остаточно перейшов до табору за-гальноросійських реакційних сил, що, проте, лише ослабило його. На бік Директорії переходили війська гетьмана, до них приєднувалися повсталі селяни.

Греченко В.А. ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

Встановлення влади Директори

14 грудня 1918 р. Скоропадський зрікся влади й разом з німецькими військами виїхав до Берліна. До Києва тріумфально в'їхала Директорія. 26 груд­ня 1918 р. вона опублікувала свій програмний документ — Декларацію, в якій проголошувала ліквідацію гетьманського режиму й відновлення незалежної Української Народної Республіки. Одним з основних поло­жень Декларації була обіцянка експропріювати державні, церковні та великі приватні землеволодіння для їх пере­розподілу серед селян. Директорія також обіцяла відновити 8-годинний робочий день, установити «трудову владу», про­вести вибори до Трудового конгресу, якому й належатиме вища законодавча влада. Однак більшість цих обіцянок так і залишилися на папері. Усередині Директорії точилася по­стійна боротьба за владу між Винниченком і Петлюрою, між різними фракціями, які відрізнялися в поглядах на держав­ний устрій України. Усе це утруднювало практичну роботу нового уряду.

В.основу розбудови влади було покладено трудовий при­нцип, відповідно до якого влада на місцях повинна була на­лежати трудовим радам робітників, селян та інтелігенції, без участі експлуататорських елементів. Проте виборчих прав були позбавлені й професори, адвокати, лікарі, вчителі се­редніх шкіл. Центральним органом управління повинен був стати Трудовий конгрес — тимчасовий парламент з робітників, селян і трудової інтелігенції.

Через складність військово-політичної ситуації місцеві ор­гани влади (трудові Ради, міськдуми, сільські сходи) діяли не всюди й не завжди. Поновлювалась автономія єврейської, поль­ської та німецької громад.

Реальна влада на місцях належала командирам військових частин — отаманам: Петлюрі, Балбачану, Коновальцю. У під­сумку це призвело до фактичної диктатури головного отамана Симона Петлюри.

Дискусії йшли в основному навколо моделі державності — європейського або радянського типу. Передбачалося також створити військову диктатуру у вигляді тріумвірату, дати від­повідно до питомої ваги в суспільстві представництво в ра­дах селянству. Ідея Директорії з приводу створення федерації у складі Дону, Кубані, уряду Білоруської Народної Республіки не знайшла підтримки в країнах Антанти.

Провідні в Директорії партії — УСДРП і УПСР — залиша­лися апологетами соціалістичного будівництва, але якщо со­ціал-демократи були прихильниками еволюційного шляху до

Модуль 3. Новітня історія України

соціалізму, то есери виступали за найшвидшу трансформацію суспільства за допомогою революційних заходів.

У цей період на політичному полі України діяли різновек-хорні політичні сили, що представляли позиції як різноманіт­них соціальних, так і національних груп:

—українська інтелігенція й частина селянства підтримували ідею незалежності України; робітничий клас, ліворадикальна інтелігенція, більшість селян підтримували більшовицьку ра­дянську Росію;

—буржуазія, заможне селянство, російськомовна інтеліген­ція виступали за «єдину і неподільну Росію».

Не менш строкатою була й етнополітична ситуація. Росіяни виступали за єдність з Росією, причому російськомовний проле­таріат — за радянську Росію, а представники заможних прошар­ків — за єдину Росію, побудовану за європейським зразком. Але й серед них не було єдності. Поляки, яких багато проживало на Правобережжі й Західній Україні, бажали возз'єднання з Поль­щею. Таким чином, поляризація політичних сил була дуже знач­ною, їх взаємодія й протистояння — складними й заплутаними. Усередині українського суспільства не було єдності, як і всере­дині окремих класів, соціальних і етнічних груп. До цього потріб­но додати також дуже складний і неоднозначний вплив зовніш­ніх чинників — різноманітних по силі й напрямку, часу впливу.

Становище Директорії, якій спочатку співчувало селянство,

досить швидко змінилося після публікації земель-

ного закону 8 січня 1919 р. У ньому декларувалась

ліквідація приватної власності на землю, але зе-

мельна власність іноземних поміщиків оголошувалася недотор­канною, її долю мав вирішити спеціальний закон; недоторкан­ними лишалися й 15-десятинні господарства; не давалось від­повіді на головне запитання: коли ж селянство одержить зем­лю? Усе це призвело до невдоволення Директорією селянства і виступу проти неї Виконавчого комітету Всеукраїнської ради селянських депутатів («Спілки»).

Фактично одночасно з падінням гетьманату розпочався новий етап боротьби за владу в Україні між більшовиками й Українськими національно-демократичними силами в особі Директорії. Наступ радянських військ почався в грудні 1918 p., а вже 3 січня 1919 р. вони ввійшли до Харкова. Наступного дня рішенням Реввійськради Російської Федерації було створено Український фронт на чолі з В. О. Антоновим-Овсієнком. 5 лю­того 1919 р. його війська взяли Київ. Радянську владу вдруге було встановлено в Україні. Директорія не змогла знайти під­тримки серед більшості народу. Протягом декількох тижнів

Греченко В.А. ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

армія Директорії зменшилася з 100 тис. до 25 тис. чол. Став­ка лише на національні гасла знову нічого не дала. Під час по­силення бойових дій Директорія намагалася провести низку політичних заходів, прагнучи зміцнити своє становище. Але оголошення війни Радянській Росії (16 січня 1919 p.), про­голошення акта соборності України (22 січня), проведення Трудового конгресу (23 січня) не зміцнили авторитету Ди­ректорії. Весною 1919 р. після декількох військових поразок вона утримувала під своїм контролем невеличку територію біля Кам'янця- Подільського. У квітні 1919 р. армію Директорії практично було розбито, а декілька її з'єднань навіть перейшли на бік більшовиків. У травні 1919 р. уряд УНР переїхав у Схід­ну Галичину.