Українські землі під владою Чехословаччини. Проголошення незалежності Карпатської України

Після розвалу Австро-Угорщини українці Закарпаття на місцевих з'їздах, зокрема у Любовні, Сваляві, Сигеті, а також на Соборі представників від усіх закарпатських земель у Хусті (21 січня 1919 р.) виявили прагнення приєднатися до УНР, Однак проблема полягала в тому, що у той час Закарпаття було окуповане кількома країнами, які зневажили волею місцевого українства: чехи ввели війська в Ужгород та його околиці, румуни оволоділи південною частиною Мармарощини з головним м. Сигетом, а решту закарпатських земель зайняли мадяри. До того ж окупація Польщею та Румунією західноукраїнських земель відрізала Закарпаття від основної частини України. В таких умовах утворена в травні 1919 р. представниками ужгородської, пряшівської та хустської рад Центральна руська народна рада під тиском закарпатської еміграції у США проголосила об'єднання Закарпаття з Чехословаччиною, яка зобов'язувалася надати краєві широку автономію. Паризька мирна конференція затвердила це рішення.

Становище українців під владою Чехословаччини, однієї з найдемократичніших країн того часу, істотно відрізнялося від умов життя українського населення під Польщею та Румунією. Разючим контрастом, за словами О. Субтельного, до згаданих ' держав було те, що в економічній сфері чеський уряд вкладав у населені українцями території більше коштів, ніж вилучав. Місцевим селянам було також надано додаткові земельні ділянки за рахунок поділу колишніх маєтків угорських поміщиків, запроваджувалися передовіші методи землеробства тощо. Однак цих заходів було замало, щоб полегшити страшні злидні в регіоні.

Вагомішими були результати українців Закарпаття у суспільно-політичній та культурно-освітній сферах. Представникам місцевого населення дозволялося займати адміністративні посади. Значних успіхів було досягнуто у розбудові національної освіти. Якщо на момент входження Закарпаття і Пряшівщини до складу Чехословаччини там майже не було шкіл з рідною мовою навчання, то у 1930-х роках їх кількість, згідно з даними Я. Грицака, доходила до 500. Чехословаччина дала також притулок і фінансову підтримку декільком українським вишам — Українському вільному університету та Високому педагогічному інституту ім. Драгоманова у Празі, Українській господарській академії у Подєбрадах. Щоправда, чеська влада рішуче відмовилася від пропозиції, перевести згадані навчальні заклади на терени Закарпаття, очевидно, побоюючись різкого зростання там національної самосвідомості.

Істотною перешкодою на шляху остаточного національного самовизначення "закарпатських русинів" була наявність у їхньому середовищі трьох національних орієнтацій — москвофільської, русинофільської й українофільської, які перебували у постійній боротьбі між собою, нерідко інспірованій владою. Якщо москвофіли розглядали слов'янське населення Закарпаття як частину єдиного російського народу, то поборники русинофільської течії стверджували, що воно становить окрему націю русинів-"карпаторосів". Проте найдинамічнішою була українофільська течія, яка захищала ідею єдності закарпатських українців з усім українським народом.

У міру зростання національної свідомості серед населення Закарпаття українські політики все настійливіше вимагали автономії краю. Але чеський уряд зволікав з реалізацією своїх зобов'язань. Ситуація змінилася після укладення Мюнхенської угоди, коли Чехословаччина, зазнавши дошкульного територіального удару, стала федерацією трьох народів: чехів, словаків та українців. 11 жовтня 1938 р. чеська влада офіційно проголосила автономію Підкарпатської Русі. Перший уряд автономії очолив один із лідерів русинофілів А. Бродій. Однак уже 26 жовтня було призначено новий кабінет, що складався з українофілів на чолі з А. Волошиним. Щоправда, початок його діяльності був затьмарений т.зв. Віденським арбітражем від 2 листопада, згідно з яким лідери Німеччини та Італії віддали Угорщині південні райони Закарпаття з містами Ужгород, Мукачеве і Берегове. За цих умов столицю Підкарпатської Русі було перенесено до Хусту.

Незважаючи на втрату значної частини території, українці з великим ентузіазмом взялися будувати свою державу, яка з 30 грудня 1938 р. отримала назву Карпатська Україна. Уряд Волошина вживав низку заходів спрямованих на стабілізацію діяльності економічних установ, комунікацій, українізацію освіти, видавничої справи, організував роздання продовольства тощо. Для захисту кордонів було створено власні кількатисячні збройні сили — Карпатську Січ. На допомогу закарпатським українцям з Галичини масово прибували відповідні кадри ОУН, юнаки та' дівчата, які, ризикуючи життям, прагнули зробити посильний внесок у становлення Карпатської України. 12 лютого 1939 р. відбулися вибори до крайового Сойму, на яких переконливу перемогу здобуло Українське національне об'єднання, очолюване А. Волошиним.

Тим часом нацистська Німеччина вирішила остаточно ліквідувати Чехословацьку державу і, окупувавши Богемію і Моравію, дала згоду на окупацію Угорщиною Карпатської України. У ніч з 13 на 14 березня розпочалася угорська агресія. Зважаючи на ситуацію, уряд А. Волошина, який наївно сподівався на німецьку підтримку, 14 березня проголосив державну незалежність Карпатської України. Наступного дня Сойм затвердив проголошення державної незалежності та прийняв конституцію, що визначила державу як президентську республіку з державними українською мовою, синьо-жовтим стягом, гімном "Ще не вмерла Україна" та гербом, основними елементами якого були ведмідь і тризуб. Президентом держави було обрано А. Волошина.

Та незалежність тривала недовго — вже 16 березня угорське військо захопило Хуст. Кількатисячна Карпатська Січ, слабо оснащена і погано озброєна, протягом 5 днів чинила героїчний опір 40-тисячній регулярній армії. Навіть після поразки до кінця травня у Карпатах точилася партизанська війна. У боях полягло бл. 5000 закарпатців та кілька сотень галичан. У той час як чехи втратили свою державу без жодного пострілу, Карпатська Україна дала належну відсіч агресору, яка, по суті, стала першим збройним опором на шляху загарбання Європи гітлерівською Німеччиною та її сателітами.

Короткочасне існування незалежної Карпатської України та її героїчна оборона мали велике значення для загальноукраїнської історії: вони не тільки допомогли закарпатцям остаточно усвідомити себе частиною єдиної української нації, а й стали прикладом самовідданої боротьби за національну державність для всього українського народу.

Українські землі під Чехословаччиною (Закарпаття)

Після поразки у Першій світовій війні Австро-Угорська імперія розпалася на кілька держав. Українське Закарпаття опинилося в особливо складній ситуації. Майже тисячу років воно перебувало під владою Угорщини, яка й тепер заявляла про свої права на нього. Незважаючи на це, українці-закарпатці (русини) прагнули возз'єднатися з УНР та ЗУНР. Яскравим свідченням цих прагнень став «Собор русинів» — Народні збори в Хусті (21 січня 1919 p.). Чотириста депутатів з усього Закарпаття проголосили злуку Карпатської України з УНР. Однак тоді цим намірам не вдалося збутися, бо УНР і ЗУНР гинули під тиском ворогів. У цих умовах вирішальне слово лишалося за великими державами, але вони були далекі від об'єктивності й демократичного вирішення національних питань. Версальська система призвела до чергового несправедливого розподілу світу, внаслідок якого Закарпаття за рішеннями Сен-Жерменського й Тріанонського мирних договорів 1919 р. було передане під владу Чехословаччини на правах автономії. Воля українців була проігнорована.

Міжвоєнна Чехословаччина була найдемократичнішою і досить розвинутою економічно країною Центральносхідної Європи. Внаслідок русофільської політики президента держави Т. Масарика і кількох прем'єр-міністрів Чехословаччина дуже доброзичливо, як жодна інша країна у світі, прийняла білоемігрантів, використала їхні знання і кваліфікацію. Цілком толерантно ставився уряд і до української політичної еміграції, яка завдяки цьому створила низку своїх громадських, науково-культурних і освітніх центрів, стала видавати українські газети. У Празі було створено Український вільний університет, педагогічний інститут ім. Драгоманова, в сусідніх Подебрадах — Українську господарську академію, де здобували освіту українці з Чехословаччини, Польщі, Румунії та ін.

Але політика чеського уряду щодо Закарпаття була не такою вже безкорисливою. Воно залишалося сировинним придатком до чеської індустрії. Рівень життя місцевих жителів, переважно селян, був не набагато вищим, ніж у Польщі чи Румунії. Автономія Закарпаття, яку чеський уряд офіційно називав Підкарпатською Руссю, не була наповнена реальним змістом, вона трактувалася (і то непослідовно) тільки як культурно-мовна. Далося взнаки бажання уряду Чехословаччини спекулювати на недостатній розвиненості національної самосвідомості місцевого населення, серед якого було чимало таких, які називали себе русинами, не усвідомлюючи, що це тільки архаїчна назва українців, а не назва окремого народу.

Не минулися й наслідки майже тисячолітнього підколоніального становища Закарпаття, мадяризація краю, внаслідок чого виникли місцеві типи малороса: змадяризовані українці — «мадярони» і «русофіли» (варіант москвофілів XIX ст.), яких плекала Прага. Чехословаччина, так само як раніше Угорщина, мала на меті законсервувати русинство, політизувати його й скерувати проти українців. Політичне русинство полегшувало денаціоналізацію русинів-українців, перетворення їх на угорців (до 1918 p.), а пізніше чехів — на словаків. При цьому схвалювалися дії російських білоемігрантів у Закарпатті, місцевих москвофілів ще довоєнної закваски.

Так, з українського Пряшева русини-москвофіли (А. Бескид, Д. Собин, А. Куник) у своєму листі до президента США Вільсона навіть засудили національно-визвольний рух українського народу як «сепаратизм» і «плід австро-німецького імперіалізму». І саме один з цих антиукраїнськи налаштованих політиканів (А. Бескид) став другим губернатором Закарпаття (1923—1928), замінивши не набагато кращого Г. Жатковича (1919—1921).

У той час, як у Галичині московофільство після російської окупації краю фактично вимерло, у Закарпатті, яке не мало цього гіркого досвіду, продовжувалася боротьба між українським (народовецьким) і русофільським таборами. Москвофіли за підтримки чеського уряду створили «Общество Духновича».

Ситуація погіршилася з 1928 p., коли чеські панівні кола, що переважали в Чехословаччині, взяли курс на чехізацію. У зв'язку з цим було проведено адміністративну реформу, зокрема назву краю Підкарпатська Русь замінили на Підкарпатський край, урізали автономію регіону. Але навіть після таких заходів у країні зберігався досить високий рівень демократії, а за таких умов український рух завжди швидко набирав силу. Лідерами місцевого українства, згуртованими у «Просвіту», були о. Августин Волошин і брати Бращайки. Обидві частини українського населення Закарпаття делегували своїх представників до парламенту, але в середині 30-х років виявилася разюча перевага українців-народовців, більшість з яких входила до лави ОУН. Саме народовці поставили перед урядом цілком законну вимогу щодо відновлення повної автономії Закарпаття, найпослідовніші — питання про самостійну Українську державу.

Мюнхенська змова 1938 р., в якій взяли участь чотири держави (Німеччина, Італія, Англія, Франція) стала похоронним дзвоном для Чехословаччини. Судетська область увійшла до складу Німеччини, новий чесько-німецький кордон проліг за 35 км на захід від Праги. Різке послаблення Чехословаччини не могло не призвести до її розпаду. Уряд запізніло спробував вийти з тяжкої кризи, надавши широких поступок непанівним націям. У такий спосіб він зайвий раз довів, що найкращою зброєю проти будь-якої імперії є тільки сила гноблених нею народів. Таким чином, Прага погодилася надати Карпатській Україні статус автономної республіки, дати повну волю словакам; котрі невдовзі проголосили незалежну Словацьку державу.

Польща та Угорщина прагнули посилити свої позиції у регіоні й навіть засилали на територію Закарпаття диверсійні групи, які руйнували мости, тероризували українське населення. У відповідь ОУН, насамперед такі її члени, як В. Івановчик, Д. Климпуш, С. Росоха, І. Рогач, у 1938 р. створили Українську національну самооборону, перейменовану на початку 1939 р. в «Карпатську Січ». Остання поповнювалася місцевими добровольцями і, незважаючи на брак зброї, давала відсіч іноземним диверсійним групам.

Керівник нової Української держави в тих умовах не відмовлявся від ідеї рівноправної федерації з Чехією та Словаччиною, внаслідок чого Чехія прийняла відповідний закон від 22 жовтня 1938 р. Так звані русофіли (москвофіли) підтвердили свою яничарську суть, підтримавши угорські плани загарбання Закарпаття. Нацистська Німеччина й фашистська Італія вирішили підтримати свого союзника — Угорщину, яку очолював реакційний політик адмірал Хорті, і прирізати йому землі за рахунок Карпатської України. Значна її частина з містами Ужгород, Мукачеве, Берегове 2 листопада 1938 р. була приєднана до Угорщини. Тоді столицю Карпатської України перенесли до Хуста.

Уряд Волошина активно проводив розбудову держави, її збройних сил, налагоджував функціонування економічного життя. Вільні демократичні вибори, що відбулися 12 лютого 1939 p., неспростовно підтвердили український характер краю і його прагнення жити у своїй незалежній державі. За кандидатів Українського національного об'єднання було подано 92% голосів! На підставі результатів голосування новий Сейм на чолі з А. Штефаном 15 березня 1939 р. проголосив у Хусті повну державну самостійність Карпатської України, прийняв саме таку її назву, конституцію (держава ставала президентською республікою), державну символіку (на гербі був зображений ведмідь на червоному півполі, а на іншому півполі — синьо-жовті смуги і тризуб з хрестом; синьо-жовтий прапор і гімн «Ще не вмерла Україна»). Державною мовою проголошувалася українська. Президентом держави став А. Волошин, а прем'єр-міністром — Юліан Ревай. Військовим міністром було призначено С. Клочурака, а головнокомандувачем — С. Єфремова. «Карпатська Січ» ставала Національними збройними силами.

Карпатська Україна стала новим «українським П'ємонтом», породивши надії в серцях українців за межами Закарпаття і водночас викликавши лють загарбників українських земель, насамперед СРСР, Польщі та Угорщини. Навіть Чехія, яка стояла на межі краху (в середині березня 1939 р. її без жодного пострілу було окуповано гітлерівською Німеччиною), припустилася ганебної акції: частини чеського генерала Прхали спробували придушити Карпатську Україну. Коли ж у Хусті зібрався Сейм, 40-тисячне військо хортистської Угорщини за згоди Гітлера вдерлося в Карпатську Україну.

Рідну землю мужньо боронили воїни «Карпатської Січі», але надто великою була чисельна й технічна перевага угорців. Найтрагічніші бої відбулися поблизу Хуста на Красному Полі — «других Крутах». 1600 юнаків (студенти, учні) на чолі з учителем Я. Голотою разом із січовиками полковника М. Колодзінського майже на добу затримали набагато численніші сили угорських окупантів. Їхній подвиг дав можливість Сейму Закарпаття проголосити незалежну Українську державу. 8 млн чехів здалися Гітлерові без жодного пострілу, а українська молодь дала перший у світовій історії бій фашизму!

Протягом тижня ворог окупував Закарпаття, але в горах бої точилися до кінця травня 1939 р. Частина вояків «Карпатської Січі» прорвалася до польського кордону, але там їх заарештували і розстріляли. А. Волошин, Ю. Ревай та інші змогли виїхати через Румунію в еміграцію.

Останній бастіон незалежної України припинив своє існування. У Другу світову війну український народ вступав, як і в Першу, бездержавним, втягненим у неї з волі чужих урядів.

56.