Радянський партизанський рух на окупованій території України

50.

З кристалізацією справжніх намірів окупаційних властей в Україні наростав радянський партизанський рух. У своєму розвитку він пройшов кілька етапів. Перший — «зародження і становлення» — тривав із початку війни до кінця 1942 р. Його змістом було збирання сил, визначення оптимальних організаційних форм і ефективних методів боротьби у ворожому тилу. Другий — «стабілізації» — тягнеться до середини 1943 р. Поява штабів партизанського руху, матеріальна допомога Великої землі дає змогу не тільки боронити власні бази, відбиваючи каральні акції фашистів, а й тримати під контролем цілі райони, поступово переходити до здійснення рейдових операцій. Третій — «активних наступальних дій» — тривав до цілковитого розгрому фашистів. Для цього періоду характерні широкомасштабні диверсії, численні рейди в тилу противника, активна взаємодія з формуваннями Червоної армії, наступальна тактика бойових дій.
На початковому етапі війни перші виступи в тилу були нечисленними і неорганізованими. За донесеннями із штабу вермахту в Україні дії партизан не були активними аж до квітня 1942 р.
Слабкість радянського партизанського руху в початковий період війни була зумовлена кількома причинами.
У 20-ті — на початку 30-х років радянське військове керівництво вважало, що в разі ворожого вторгнення в тилу агресора необхідно організувати партизанську війну. Проте наприкінці 30-х, коли почала домінувати наступальна воєнна доктрина, згідно з якою ворога збиралися бити на його власній території, всі підготовчі роботи було згорнуто, а розмови про партизанську війну розцінювалися як вияв невіри в перемогу. Згортання підготовки до ведення «малої війни» значною мірою було зумовлене і роздмухуванням міфу про «армійську змову», яка нібито мала на меті, спираючись на населення, повалити сталінський режим. Своєрідними превентивними заходами проти цієї міфічної загрози стали вилучення та знищення в армійських штабах і органах НКВС інструкцій та посібників з питань організації і тактики боротьби партизанських формувань, згортання розроблення, випробування і виробництва засобів ведення «малої війни», тотальна ліквідація партизанських схованок і баз.
Підготовку до ведення партизанських дій було відновлено із значним запізненням вже під час війни. Один із партизанських лідерів О. Федоров згадував, що «у нас в області ніхто не готував більшовицького підпілля, не працював над створенням партизанських загонів. Не думав про це, зізнаюсь, і я... Створювати підпілля! Навіть слова ці здавалися книжними, неживими».
Федоров Олексій Федорович (1901—1989) — організатор партизанського руху, державний діяч, двічі Герой Радянського Союзу, генерал-майор. У 1920—1924 pp. в Червоній армії. У 1938—1941 pp. — перший секретар Чернігівського обкому КП(б)У, у 1941—1944 pp. — перший секретар Чернігівського, а потім Волинського підпільних обкомів, начальник обласного штабу партизанського руху, командир великого партизанського з´єднання. Після розформування з´єднання з 1944 до 1957 р. працював першим секретарем Херсонського, Ізмаїльського та Житомирського обкомів КП(б)У. Був міністром соціального забезпечення УРСР.
Ще один партизанський ватажок С. Ковпак у своїх мемуарах зазначає, що лише в липні 1941 р. на партійному активі, скликаному райкомом, вони дізналися про те, що згідно з рішенням ЦК КП(б)У всюди формуються партизанські групи.
На початковому етапі партизанського руху дуже гостро відчувався дефіцит підготовлених партизанських кадрів, яким було завдано відчутного удару в роки репресій 1937—1938 pp. До кінця 1941 р. так звану підготовку до «малої війни» пройшли лише 15% усіх тих, хто залишився на окупованій території для боротьби в тилу ворога чи був засланий за лінію фронту. Значною перешкодою розгортанню партизанського руху була хронічна відсутність кваліфікованих командних кадрів, військових фахівців — радистів, мінерів-підривників, шифрувальників. Нове покоління партизанських лідерів значною мірою сформувалося уже під час радянсько-німецького збройного протистояння. Навіть майбутній начальник Українського штабу партизанського руху Т. Строкач, згадуючи початковий період війни, писав: «...гадки не мав, що з часом моє місце якраз і буде на партизанських рубежах, що... доведеться займатися саме партизанським рухом на Україні».
Строкач Тимофій Амвросійович (1903—1963) — організатор партизанських формувань в Україні в роки німецько-радянської війни, генерал-лейтенант. До початку війни служив у прикордонних військах. Учасник оборонних боїв 1941 за Київ і Москву. В 1942—1945 pp. — начальник Українського штабу партизанського руху (УШПР). Під його керівництвом УШПР перетворив партизанські з´єднання та загони України на фактор стратегічного значення. Після війни — заступник народного комісара НКВС УРСР (1945—1946), міністр внутрішніх справ УРСР (1946—1956), начальник Головного управління прикордонних військ, заступник міністра МВС УРСР (1956—1957).
Партизанські загони і підпільні групи були недостатньо організовані і підготовлені для роботи в тилу. Через це, як свідчить один із керівників партизанського руху в Україні І. Старинов, із 3500 партизанських загонів і диверсійних груп, що були залишені в перший рік війни на окупованій території, на червень 1942 р. мали відомості про наявність лише 22 діючих загонів. На жаль, не краща ситуація була і з підпіллям: з утворених у червні — вересні 1941 р. 685 підпільних партійних органів у період тимчасової окупації республіки в різний час діяли тільки 223. Суттєво ослаблювали партизанський рух відсутність координаційного центру, епізодичність постачання загонів зброєю, боєприпасами, медикаментами.
Роль значного стримуючого фактора відігравало досить жорстке ставлення з самого початку війни до партизанського руху окупаційного режиму, який намагався придушити терором народний опір у зародку. Так, у наказі начальника Верховного командування вермахту Кейтеля від 16 вересня 1941 року зазначено: «З початку війни проти Радянської Росії на окупованих Німеччиною територіях вибухнув комуністичний повстанський рух... Фюрер наказав вжити скрізь найсуворіших заходів, щоб розбити цей рух у найкоротший час... Треба при першій же нагоді вжити негайних і найсуворіших заходів для утримання авторитету окупаційної влади й запобігти розростанню руху...Справжнім засобом залякування тут може бути тільки смертна кара».
Навесні 1942 р. Сталін остаточно переконався у вагомому політичному значенні боротьби в німецькому тилу. 30 травня при Ставці Верховного Головнокомандування було створено Центральний штаб партизанського руху, а через місяць — Український штаб партизанського руху (УШПР) на чолі з Т. Строкачем.
Спираючись на підтримку місцевого населення, знання місцевості, координацію дій і матеріальну підтримку з Великої землі, партизанський рух набирає сили, сіючи се-ред німецьких солдатів постійне відчуття небезпеки навіть у власному тилу, вселяючи в народ, що перебував під окупацією, віру в перемогу над ворогом. Наприкінці 1942 р. німецький тил вже розхитували великі, добре озброєні й керовані з центру рейдові з´єднання під командуванням О. Федорова, С. Ковпака, О. Сабурова, М. Наумова. Особливу активність партизанський рух виявив у вирішальному 1943 p.: цього року партизани в окупаційній зоні підірвали 3688 ешелонів, 1469 залізничних мостів. «Рейкова війна» стала однією з основних форм партизанської активності, оскільки можна було завдавати потужних руйнівних ударів малими силами. Так, вибуховими пристроями, надісланими лише одним літаком з Великої землі, за підрахунками технічного відділу УШПР, партизани пускали під укіс щонайменше 4 фашистські ешелони і виводили з ладу майже 200 м залізничного полотна. Рух припинявся на 2—4 доби. Тобто втрати часто були більші, ніж під час бомбардування авіацією.
Усього протягом війни партизанські формування України провели 19 рейдів загальною довжиною 52 тис. км. У період 1941—1945 pp. у партизанських загонах і з´єднаннях налічувалося майже 180 тис. осіб, 30% з них загинули.
Отже, радянський партизанський рух в окупованих районах України у своєму розвитку пройшов кілька етапів — від зародження до широкого розгортання та активного протистояння фашистам. Стримуючими чинниками його розвитку (особливо в початковий період) стали: наступальна воєнна доктрина, що почала домінувати наприкінці 30-х років і призвела до згортання підготовки кадрів та вироблення засобів для ведення «малої війни», ліквідації документації та партизанських схованок і баз; дефіцит підготовлених партизанських кадрів; відсутність координаційного центру, погане постачання загонів зброєю, боєприпасами, медикаментами; жорстоке придушення окупаційними властями будь-яких виявів опозиції фашистському режиму. Створення Центрального партизанського штабу, координація дій, матеріальна підтримка з Великої землі, застосування партизанами ефективних методів боротьби («рейкова війна») і значна підтримка місцевого населення дали змогу партизанському руху перейти на якісно вищий щабель і перетворитися на важливий фактор війни, на справжній другий фронт.

51.

"Українське питання" в європейській дипломатії на початку Другої світової війни

22 червня 1941 р. Німеччина розпочала війну з Радянським Союзом. Події склалися так, що до кінця того ж року нацисти захопили майже всю Україну, становили на цій території окупаційний режим, так званий новий порядок. Вони й не думали дотримуватися якихось норм міжнародного права. 16 липня 1941р. Гітлер заявив, що Україна назавжди залишиться володінням Німеччини. Наступного дня він підписав два декрети. Перший із них передавав адміністративну владу над окупованими радянськими територіями новостворюваному "імперському міністерству у справах окупованих східних областей". Другий надав СС і поліції необмежені права над місцевим населенням.

1 вересня 1941 р. почали діяти два райхскомісаріати — "Ост- ланд" і "Україна". Останній охоплював значну частину України і деякі білоруські землі. А суто українські — Львівська, Дрогобицька, Станіславська й Тернопільська (без північних районів) — під назвою "дистрикт (округ) Галичина" були приєднані до створеного на території Польщі "генерал-губернаторства".

Не відставали від фашистів і їхні союзники, особливо Румунія. Чернівецька та Ізмаїльська області України були зараховані до її складу. 19 серпня в Бендерах була підписана німецько- румунська угода про передання Румунії української території між Дністром і Бугом. А це вся Одеська, південні райони Вінницької та західні райони Миколаївської областей. Ця окупована територія отримала назву "Трансністрія" — Задніпрянщина. Власністю "великонімецького райху" оголошувалися всі багатства України — промисловість, сільське господарство, надра. Найстрашнішим було те, що до Німеччини почали вивозити в рабство людей, здебільшого, молодь. За 1942—1944 рр. в неволю було вивезено майже 2,4 мільйона українців.

Окрім того, гітлерівці брутально ошукали українських емігрантів, які щиро повірили в обіцянки про створення самостійної держави. Певні кола еміграції ЗО червня 1941 р. сформували у Львові український уряд під керівництвом Я. Стецька, але нацисти дуже швидко показали, хто є справжнім господарем на українській землі. Вже 2 липня почалися арешти, а б липня український уряд Я. Стецька було розігнано. Більшість його міністрів і дехто з ідеологів національного руху потрапили до таборів, де й відбули різні терміни. Окупанти вміло використовували у своїх цілях поділ національних сил на течії, нацьковуючи їх одну на одну й примушуючи взаємо- знищувати свої кращі кадри. Так, укотре наївна віра в чиюсь безкорисливу допомогу у створенні самостійної України зазнала фіаско.

Серед нацистського керівництва не було єдності в поглядах на майбутнє України, Міністр східних територій Розенберґ краще за інших тямив у проблемах слов'янства. Тому він допускав створення Української держави під егідою Німеччини. Саме з ним, очевидно, й мали справу емігрантські кола, які мріяли про таку державу. Проте Гітлер і слухати не хотів про схоже вирішення "українського питання". Він однозначно виступав за німецьку колонізацію всієї території України, де корінному населенню просто не було місця. Частину його планували знищити, депортувати, а залишок перетворити на рабів колоністів. 12 червня 1942 р. Гітлер затвердив план "Ост" ("Схід"), за яким 65 % українців мали бути примусово переселеними до Сибіру (така сама доля мусила спіткати 85 % поляків, 75 % білорусів, 50 % чехів). Щодо жителів Західної України, то Гітлер виношував плани їхнього поголовного переселення до Сибіру. Отже українцям у планах усіх диктаторів не було іншого місця, крім того суворого краю.

Здавалося, об'єднання українських земель уже ввійшло в історію, але насправді дипломатична боротьба довкола цього питання тільки розпочиналася. Попри те, що до кінця 1941 р. утворилося важливе міждержавне об'єднання — антигітлерівська коаліція, куди ввійшли США, Велика Британія та СРСР, правлячі кола союзників не хотіли юридично визнати приєднання західноукраїнських земель. Спираючись на цю підтримку, польський емігрантський уряд, що місцем осідку обрав Лондон, продовжував претендувати на владу над землями За^ хідної України. Лейтмотивом радянсько-польських переговорів про встановлення дипломатичних відносин, які тривали з літа 1941 р., й угоди про формування на території СРСР польської армії з військовополонених та інших громадян Польщі, була доля західноукраїнських земель.

Доходило до курйозів. Коли 6 січня 1942 р. СРСР поширив ноту про звірства нацистів на окупованій території, зокрема у Львові, то замість того, щоб приєднатися до гнівного голосу всіх чесних людей, польський емігрантський уряд вперто твердив: "Львів був і залишається польським містом". Через місяць Рузвельт заявив, що американський і англійський уряди повністю порозумілися на основі того, що вони не погодяться визнати територіальні зміни, які відбулися після початку Другої світової війни, зокрема й возз'єднання українських земель. Правлячі кола США пов'язали проблему відкриття другого фронту з питанням передвоєнних західних кордонів СРСР. І ця проблема зависла на довгих 2 роки. Черговий виток напруженості внесло успішне просування радянських військ на українські землі. Воно підштовхнуло польський емігрантський уряд на нові дипломатичні кроки. Офіційну політику підхопили чимало емігрантських газет у Великій Британії та США, які зчинили несамовитий галас про "священні права Польщі та її східні кордони" й навіть про свої права "на Дніпро та на Чорне море". Ці домагання вкотре підтримали західні урядові кола. Почалися складні дипломатичні маневри. Від СРСР вимагали відмовитися щонайменше від Львівщини та Станіслав- щини на користь Польщі, а Північну Буковину повернути Румунії.

Активну зовнішньополітичну діяльність провадила ОУН- УПА. Влітку 1943 р. вона уклала з Головною командою угорської армії пакт про ненапад, який після подальших переговорів поширився на всі угорські частини в Україні. Ширший договір було підписано в листопаді-грудні 1943 р., коли делегація У ПА під керівництвом М. Луцького, на запрошення угорської сторони, побувала в Будапешті.

Керівництво УПА намагалося порозумітися й із Румунією. Однак коли українська делегація прибула до Кишинева для переговорів, то після триденної гострої дискусії представники румунського уряду зажадали від УПА заяви про належність Бессарабії та Північної Буковини до Румунії. Не маючи відповідних повноважень, українці не погодилися з цією вимогою. Тоді було укладено угоду про ненапад.

У квітні 1943 р. світ дізнався про трагедію в Катині. Гітлерівці звинувачували в ній СРСР, представники якого перекладали вину на німців. Тепер ми вже знаємо страшну правду про ці події, а тоді світові нелегко було розібратися в них. Польський емігрантський уряд звернувся до Міжнародного комітету Червоного Хреста з проханням провести розслідування катинської трагедії. Тоді СРСР розірвав дипломатичні відносини з Польщею. Але місію захисту інтересів Польщі взяли на себе уряди західних країн. "Польське питання" поставало майже на кожному великому форумі антигітлерівської коаліції, втому числі й на конференціях глав урядів СРСР, США та Великої Британії.

У жовтні 1944 р. визволенням Закарпатської України було поставлено крапку на майже трирічному пануванні нацистів на українській землі. Хоча до завершення війни було ще далеко, але Україна вже вкотре відроджувалася заново. На руїни було перетворено 16 тисяч промислових підприємств, понад 900 залізничних станцій, 18 тисяч медичних закладів, 33 тисячі ВНЗ, технікумів і шкіл, 20 тисяч бібліотек. Знищено будівлі та майно 872 радгоспів, 1300 МТС, тисяч колгоспів. Було спалено в Україні тисячі сіл і сотні міст, позбавлено притулку 10 мільйонів осіб. Загальна сума збитків — 285 мільярдів карбованців у довоєнних цінах. Україна дуже потребувала міжнародної допомоги.

52.