Позитивне та природне право: взаємозв’язок та суперечності

Естественное и позитивное право как основные элементы структурные правовой реальности, их содержание и соотношение

Исторические предпосылки, предшествующие формирования права как самостоятельной науки, свидетельствуют: философское осмысление правовой реальности началось с разграничения права на естественное (jusnaturale) и положительное (juscivile). "Именно их противоречивое единство и составляет, в первом приближении, структуру правовой реальности. Здесь мы имеем дело с дуалистической трактовкой права структуры, которой придерживались такие русскиефилософы права, как И. Ильин, В. Соловьев и некоторые другие. Среди современных западных философов права такую ​​позицию занимает А. Кауфман. Его концепция «онтологической структуры права» строится на соединении положительно-нормативной легальности с естественно-правовой справедливости. В ее основе находится онтологическое различие между сущностью и существованием права.

Именно разграничения права на естественное и позитивное ориентирована на поиск основ права в естественной жизни людей,

«Человеческой сущности их бытия". При такой оценке естественного права следует учитывать, что эту категорию в те черты и характеристиках, в которых она, начиная с античности, изображена в науке, - явление многоплановое и к тому же получает различную научную интерпретацию1.

В классической античности источником действительного права природа считалась вообще, в христианском Средневековье - божественная мудрость Творца, в период Нового времени - совершенство человеческого разума как наиболее значительного из созданий природы. Анализ истории философско-правовой мысли позволяет различать два основных подхода к пониманию естественного права и его соотношение с положительной.

С точки зрения первого подхода естественное право понималось как совокупность априорных нравственных требований, предъявляемых к позитивному праву, как критическая инстанция, дает нравственную оценку позитивного права с точки зрения его справедливости или несправедливости (Платон, Кант). С позиции же второго подхода природный право понимается как необходимое и неизменная основа действующего законодательства, не существует вне его, т.е. природные принципы искались внутри действующего права, мыслилось как реализуется в истории сверхъестественная идея права (Аристотель, Гегель).

Такая же двойственность подхода к пониманию естественного права наблюдалась в конце XIX-начале XX века в России в ситуации возрождения естественного права. Здесь различались этико-нормативные концепции (П. Новгородцев, С. Булгаков) и ейдологические концепции (Н. Михайловский, Гессен В., Н. Алексеев и др.). Хотя первые концепции, как правило, были связаны с либеральными реформистскими идеями, а вторую в большей степени касались защиты существующего правопорядка, все они были направлены на критику позитивистской методологии, отождествляют право с силой государственного принуждения. И здесь, при всем многообразии взглядов по данному вопросу можно с достаточной четкостью отличить естественное право как категорию методологического порядка

и естественное право как реальный факт социальной действительности.

Указанное разграничение носит в известной степени условный характер, так как методологическое значение естественного права основывается на его действительной роли как реального феномена в жизни общества.

Рассмотрение естественного права как методологической категории позволяет определить, прежде всего, общий подход к явлениям правовой действительности. Философское видение правовых явлений - это и есть их рассмотрение под углом зрения естественного права.

Что же дает естественно-правовой подход к явлениям правовой действительности? Основная ценность данного подхода с позиций естественного права заключается в том, что он позволяет. ^ ЙШа выявить базисные основы права. Суть идеи естественного права § И заключается в том, что наряду с правом, созданным людьми и Янн выраженным в законах (позитивным правом), существует естественное право - сумма требований, в своей исходной основе рожденных непосредственно, без всякой человеческой участия самой жизнью общества, объективными условиями жизнедеятельностичеловека, то есть естественным ходом вещей. Нормы естественной права призваны защищать права человека, которые обусловлены особенностями его природы. Это - право на жизнь, продолжение рода, общение, самоутверждение, собственность, личную достоинство свободное волеизъявление, свободу совести, мысли, слова и др. Естественно-правовые доктрины предполагают, что все эти права безусловным достоянием человека и дано ему уже самим фактом его рождения и существования как человека.

Естественно-правовой подход при рассмотрении вопросов права имеет существенное значение еще и потому, что требования естественного права имеют безусловной непреклонностью, категоричностью, неподвластность конкретных ситуаций (в том числе отдельных произвола лиц), неотвратимостью спонтанного наступления отрицательных последствий при игнорировании естественно-правовых требований.

Таким чином, з огляду на історичний генезис природного права, а також рівень сучасний наукових розробок в цьому напрямку, під природним правом можна розуміти сукупність об'єктивних соціальних цінностей і потреб людського буття (свободу, рівність, справедливість і т. д.), а також універсальних норм і принципів, що знаходяться в підставі всіх правових систем світовій цивілізації.

У той же час, для того щоб стати регулюючим фактором, норми і принципи природного права повинні отримати втілення в нормах позитивного вдачі.

Позитивне право виступає як інший, необхідний й істотний елемент правової реальності. Він є, на думку В. Бачення, правові норми, які «оформлені як система законодавства, що підтримується силою даної держави в даний історичний період» 1.

Більш загальну характеристику позитивного права дає С. Алексєєв: "Позитивне право - це реальний, існуючий в законах, інших документах фактично відчутний (й тому«позитивний») нормативний регулятор, на основі якого визначається юридично дозволене і юридично недозволене поведінку і виносяться судами, іншими державними установами юридично обов'язкові імперативно-владні рішення»2. В обох випадках позитивне право розглядається як штучне створення цивілізації, як прояв владної волі конкретних соціальних суб'єктів і, в першу чергу, держави.

Позитивне право являє собою інституційне освіта: вона існує у вигляді зовнішніх об'єктивувати інститутів, формалізованих юридичних норм, виражених у законах, інших загальнообов'язкових, нормативних юридичних документах.

Подібно всім цивілізації феноменам, воно, з одного боку, несе з собою вантаж негативних потенцій (можливість підпорядкування права сваволі державної волі, вузькокласових, груповим, етнічним інтересам), а з іншого - характеризується певними перевагами.

Головне достоїнство позитивного права полягає в тому, що вона, як важливий елемент суспільства в умовах цивілізації, є нормативно-ціннісний регулятор. Право у такому найбільш загальному вигляді покликане регулювати поведінку людей, що складаються в суспільстві відносини. Причому цей регулятор, з одного боку, має нормативний характер, що виражається в тому, що право, яке складається з нормативних засобів і механізмів регулювання суспільних відносин, призначене для того, аби запровадити в життя людей початку єдиної впорядкованості, загальновизнана, а з іншого боку - ціннісний характер, тому що право, запроваджуючи в життя нормативні початку, тим самим дає оцінку життєвих явищ і процесів і тому є основою для того, щоб діяти «по праву» і визнавати ті чи інші вчинки людей як таких, які здійснені «не по праву».

Первинне значення належить і таким властивості позитивного права, як державна забезпеченість, тобто висока гарантованість дій права, можливість зробити реальним (головним чином за допомогою державної влади, його примусової сили) вводиться порядок прав та обов'язків.Зазначені властивості позитивного права дають можливість в тому або іншому ступені виключити з суспільного життя сваволю і свавілля, в якійсь мірі гарантувати стабільність, соціальний світ, виключити хаос в поведінці людей, свавілля у відношенні особистості.

При всій умовності поділу права на природне і позитивне слід визнати, що сутність які стоять за цим розмежуванням проблем серйозна і глибока. Відзначимо основні відмінності між ними, як їх представляє В. Бачення:

1.Природне право вважається похідним від природного порядку речей, тобто від ладу світобудови і природи людини, яка є невід'ємною частиною світового порядку. Позитивне право ж - штучне створення, створене людьми, вірними інтересам такого штучного формоутворення, як держава. Тому норми позитивного права не тільки можуть відповідати принципам природного світопорядку, але і суперечити їм.

загрузка...2.За допомогою природного права, його норм та принципів індивідуальне правосвідомість пов'язує своє існування з універсальними, загальними першооснову буття. За допомогою ж позитивного права воно пов'язує своє буття з конкретною державою та її інститутами.

3.Природне право виникає разом з першими паростками людської цивілізації та культури.Позитивне ж правовиникає значно пізніше, одночасно з формуванням державності.

4.Природничо-правові норми виражені, крім юридичних документів, у вигляді неписаних звичаїв і традицій, присутні в змісті релігійних і етичних вимог. Позитивно-правові ж норми завжди припускають письмову фіксацію у вигляді формалізованих нормативних актів юридичного характеру.

5.Відповідно до природничо-правовими доктринами права людини на життя, свободу, власність, особисту гідність вважаються що належать йому від початку і безумовно. Вже самим фактом свого народження як людини кожен ними наділений, і ніхто не має права зазіхати на них. Згідно ж позитивно-правовій логіці, свободи і права людина отримує з рук держави, яка їх відмірює в тій мірі, в якій вважає за потрібне, і яке може не тільки дати права, але й забрати їх, якщо вважатиме це за необхідне.

6.Природний право не тотожне з чинним законодавством. Воно припускає релігійно-метафізичні та морально-етичні підстави, які надзвичайно розширюють і поглиблюють його юридичний зміст, пов'язують його з багатьма цінностями світової культури. Позитивне право ототожнює себе з чинним законодавством та тому може вважатися атрибутом цивілізації, але не культури.

7.Норми і принципи природного права мають релігійні і етичні обгрунтування. Позитивне ж право демонстративно відмовляється от них. Воно спирається на волю держави і переконане в необхідному і достатньому характер такого обгрунтування.

8.Нормативно-ціннісним межею устремлінь для природного права є вища справедливість, що розуміється як універсальнийідеал, що відповідає корінним підвалинам світопорядку. Для позитивного права такою межею є інтереси держави та ін

Проблема онтологічної структури права, розгляд його з позиції діалектичної полярності природного і позитивного права є, по суті, центральною у правовій філософії. Її інтерпретацію слід розглядати через категорії онтології «суть» і «існування".

Проблема сутності та існування пов'язана з питанням про те, як предмет себе виражає. Суть є сукупність внутрішньо необхідних сторін і зв'язків вещи. Гегелем вона визначалася як "істина буття», як відповідність предмета «своєму поняттю". Основний же спосіб функціонування, життєдіяльності предмета є існування. Тому існування є способом вираження сутності за даних зовнішніх параметрах предмета. Проблема існування виступає, перш за все, в якості людської проблеми, і кожна людина свідомо чи несвідомо вирішує її для себе: як реалізувати себе, проявити свою родову сутність, як стати істинно необхідним істотою, особистістю. И как людська проблема вона знаходить свій вираз у праві. Так, ідеї (сутності) права властиве прагнення до реалізації, об'ектівірованію у формах правомірного поведінки особистості.

Розгляд структури права з позицій «сутності» і «існування» дає ключ до вирішення основних проблем, таких як морально-філософське обгрунтування принципів справедливості та механізм їх реалізації, з одного боку, і проблема співвідношення права і влади як момент легітимності та обмеження останньої - з інший. Цей момент виступає в гегелівської «Філософії права» як початковий пункт саморозвитку поняття права від абстрактних форм її здійснення до більш конкретним формам.