Абстрактно-загальне

- це наші загальні уявлення, якими ми користуємося за допомогою нашого розсудку (дім, яблуко, дружба)

Конкретно-загальне

- - це знання, на які спирається кожна серйозна наука, без яких неможливо висловити істину (простір, час, безкінечність)

У філософському діалектичному методі пізнання є певні сходинки:

1) розсудок;

2) негативний розум (проміжний етап між розсудком і розумом);

3) спекулятивний розум, який недосяжний до мислення, тому що воно спрямоване на кінцеві природні речі.

В роботі “ Наука логіки” Г. Гегель вказує, що поняття не мисляться без протиріч, тому найвищою формою логіки є діалектика.

Виходячи з діалектичної логіки істина пізнається не відразу і не вичерпується готовим результатом, тобто це є процес (виводить поняття відносної істини, яка буде уточнюватися і розвиватися).

Питання №29 Система абсолютної ідеї Гегеля

Основою світу Гегель вважає Абсолютний Дух (світовий розум, дух, абсолютна ідея).

В процесі самопізнання Абсолютний Дух проходить

В роботах “Вчення про буття”, “Вчення про сутність” та ін. він визначає

три стадії розвитку Абсолютного духу:

1) суб`єктивний дух – індивідуальна свідомість, воля, інтереси і потреби людини (сукупність біологічного і соціального);

2) об`єктивний дух – суспільна свідомість, суспільні відносини і соціальні інститути;

3) абсолютний дух – поєднання об`єктивного і суб`єктивного, самоусвідомлення себе.

Гегель характеризує відмінність філософії від мистецтва, релігії та науки і вважає, що:

- мистецтво і релігія – не можуть відволікатися від образів і алегорій в розмові про основу світу;

- наука – оволодіває поняттями, застряваючи на аналізі природних явищ, тобто не проникає в дійсну причину світостворення;

- філософія – розкриває істину картину існуючого, тобто те, що основу світу складає лише мислення.

В своїх працях Г. Гегель визначив категорії кількості, якості, міри, явища, сутності, дійсності, причини і формує закони діалектичної суперечності і переходу якості в кількість. З усіх категорій Гегель виділив категорію буття, як найбільш абстрактну, тому що про буття ми можемо тільки сказати, що воно є.

Суть вчення про буття

1) все знаходиться в процесі; не існує ніяких безумовних меж між формами буття, немає нічого окремого і не пов`язано з усім;

2) неможливо зрозуміти явище, не осягнувши всього шляху, яке воно здійснювало в своєму розвитку;

3) розвиток проходить не по замкненому колу, а поступово, від нижчих форм до вищих; виникає перехід кількісних змін у якісні;

4) джерелом розвитку є протиріччя, які рухають світ і є корінням всякого руху;

5) уся історія є історією думки, саморозвитку розуму, тобто це є логічний процес.

Головні форми природного буття

1) механіка – простір, час, матерія, рух;

2) фізика – небесні тіла, світло, теплота і зв`язок між ними;

3) органіка – геологія, ботаніка, зоологія.

Таким чином, Гегель заклав шляхи загальної класифікації природничих наук. Філософ вказував на нерозривність матерії та духу, а формами існування матерії вважав час і простір. Велику роль філософ відводив історії, вважаючи що в її основі лежать світовий дух як суб`єкт, який усвідомлюється окремими індивідами, тобто в своїй діяльності вони виходять не з поняття (розуміння) світового духу, а із своїх приватних індивідуальних інтересів. З цього витікає, що дух діє підсвідомо і реалізує себе через діяльність окремих індивідів. Це він називає “хитрістю розуму”, тобто люди не підозрюють того, що своєю діяльністю здійснюють світову історію. Носієм світового духу кожен раз є дух одного конкретного народу. В той час, як одні народи вже пройшли етап свого найвищого розвитку, вичерпали свої можливості і схиляються до занепаду, інші – тільки народжуються, знаходячись в “дитячому віці”. Наприклад, можна виділити такі етапи:

1) східний світ (Індія, Китай) – 3-4 тис. до н.е.

2) Єгипет, Вавілон, Сирія – 3-2 тис. до н.е.

3) Давня Греція – 1 тис. до н.е.

4) Давній Рим – поч. 1 тис. н.е. і т.д.

Виходячи з цього, кожен народ отримує право зробити свій внесок у процес сходження самопізнання світового духу.

В цілому, філософія Гегеля базується на таких принципах як:

- історизм;

- об`єктивність (закономірність);

- монізм (визнання лише одного природної першооснови).

Питання №30 Антропологізм Фейєрбаха

Л. Фейєрбах (1804-1872 рр.) – слухав лекції Гегеля з філософії і деякий час був прихильником його концепції. 1830 р. – анонімно вийшов його твір “Думи про смерть і безсмертя”, де він виступив проти християнства з позицій об`єктивного ідеалізму Гегеля (твір конфісковано владою, він звільнений з університету без права викладання).

1) антропоцентризм (людина в центрі світу);

2) віра в просвітництво, розум і науку;

3) віра в людину;

4) критика релігії.

За думкою філософа, фундаментом теології (науки про бога) є диво, воля, а фундаментом філософії є природа предметів, розум. Якщо філософія розглядає закони моралі через моральні відносини, як категорії і закони духу, то теологія вважає їх заповідями Бога. Критика релігій, за думкою філософа, повинна ґрунтуватися на ряді специфічних умов:

1) заперечення наявності в людині будь-яких природжених релігійних ідей та почуттів;

2) непогодження з тим, що релігія – це випадкове явище, позбавлене глибоких психологічних коренів. Релігії бувають природні, які виникли на ранньому етапі розвитку суспільства, де існував культ явищ природи (тотемізм) та духовні, які обожнюють духовні властивості людини (християнство, будизм, іслам).

Але це не означає, що Л. Фейєрбах повністю заперечує релігію. В ній він вбачає і позитивні риси і формує принципи пояснення релігії:

1) людина вірить в богів не тільки тому, що в неї є фантазія, але й тому, що вона прагне до щастя;

2) віра у досконалу істоту пояснюється тим, що людина сама хоче бути досконалою;

3) віра у безсмертну істоту притаманна людству тому, що сама людина не бажає вмирати, вірить у потойбічне життя.

Філософ вважав, що людина повинна прагнути до справжньої свободи, а до неї її може привести тільки практична активність людей, матеріальна і духовна творчість. Але релігія є не тільки продукт людської неосвіченості, вона має певну перевагу – це благоговійне відношення людини до людини і високе почуття любові.

Основні філософські ідеї Л. Фейєрбаха

1) в теорії пізнання необхідно спиратися на позиції сенсуалізму (чуттєвої філософії), тобто чуттєве доповнюється раціональним, а раціональне – чуттєвим;

2) в пізнанні велику роль відіграє інтерес;

3) основний критерій істини – це відчуття людини, тому пізнати природу можна, виходячи з неї самої, а не з пізнання світового духу;

4) природа існує незалежно, а людина – це породження матеріальної природи з почуттями і мисленням;

5) завдання мислення – збір, порівняння, класифікація даних чуттєвого досвіду і узгодження з чуттєвим сприйняттям.

Як зауважив К.Маркс, помилкою Фейєрбаха було те, що він розглядав людину як частину природи, не враховуючи те, що вона ще є продуктом суспільного життя. Антропоцентризм філософії Фейєрбаха виражався в тому, що першим об`єктом для пізнання будь-якої людини є завжди інша людина. Він говорив: “ Нова філософія обертає людину в єдиний універсальний і найвищий предмет філософії”.

Питання №31 Філософія суб’єктивного ідеалізму та філософського «життя» у німецький філософії XIX ст.

Й.Г. Фіхте (1762-1814) – суб’єктивний ідеаліст, розвинув теоретичну систему «Науковчення», відкинувши вчення Канта про «річ в собі» і намагаючись вивести все розмаїття форм пізнання з одного суб’єктивно- ідеалістичного початку.

Суть вчення

1) існує певний абсолютний суб’єкт, який є творцем світу, наділений безкінечною активною діяльністю - абсолютне «Я»;

2) абсолютне «Я» - це моральна діяльність свідомості, діяльність думки, яким протистоять природні схільності людини. Джерелом схильностей є фізична природа людини, пов’язана з усім світом (це і є «не-Я»);

3) «не-Я» - до нього відносится природа, об’єкти, які діють на «Я» і певним чином впливають на його дільність (поштовх);

4) повшовх від «не-Я» безпосередньо відчувається нами, але не пізнається, тобто в основі теоретичної діяльності лежить позасвідома діяльність;

5) визнання абсолютної свободи волі, бога і безсмертя душі.

За думкою Й.Фіхте, умовою виконання морального закону є перемога над чуттєвою схильністю. Чим сильніше дія чуттєвої природи на людину, тим більш високе моральне значення отримує перемога морального закону над схильністю. Зміст наших відчуттів дано нам ззовні. Ця данність є лише необхідним уявленням, яке виникає із продуктивної діяльності «Я». Діяльність «Я» - є процес безперервного створення протиріч між діяльністю та її задачею. Як тільки долається одне протиріччя, в той же час виникає інше, тому зняття меж і поява нових обмежень є процесом безкінечним (антитетичний метод).

Користуючись цим методом, Й. Фіхте виводить логічні категорії, послідовно рухається від основних теоретичних положень (розгляд сприйняття, споглядання, уявлення мислення) до основних засад практичного розуму з його здібностями і спрямуванням.

У практичній філософії Й. Фіхте розробив вчення про право і державу, вчення про виховання, у яких центральним поняттям є свобода.

Суть вчень

1) існують протиріччя між необхідністю і свободою, тобто людина підкоряється закону причинної обумовленості не тільки, як частина і явище природи, а як суб’єкт громадянської історії;

2) свобода складається з добровільного підкорення індивіда законам і цілям розвитку людського роду, що виходить з пізнання самої необхідності;

3) існують різні ступені свободи, обумовлені необхідністю періодів розвитку абсолютного «Я»;

4) держава може вимагати від кожного громадянина визнання прав іншого тільки за умови, при якій сама організація держави буде побудована на отриманні усіма людьми власності. Людство складається з власників і невласників, а держава є організацією власників. Якщо не буде повного панування морального закону, то право і держава стануть непотрібними і відімруть.

Ф. Шеллінг (1775-1854) – філософ, об’єективний ідеаліст, розробив філософію природи, яка ґрунтується на таких ідеях:

1) природа – це протидія моральній діяльності, а остання перемагає в людині її природні схильності;

2) сама матерія духовна, але природа, позбавлена свідомості і передує появі свідомості в людині; перехід до свідомості проходить через ряд прогресивних ступенів розвитку;

3) звичайне логічне мислення є мислення розсудку, яке дає нам пізнання, безпосереднє споглядання предмету;

4) самосвідомість розуму є самосвідомість бога, тобто бог і є розум;

5) різниця між богом і людиною в тому, що у бога його особистість і свобода безмежні, а в людині обмежені.

Ф. Шеллінг розробив вчення про тотожність духа і природи, вихідним поняттям якого є абсолютний розум. В ньому суб’єкт і об’єкт нерозривно пов’язані. В абсолюті співпадають усі протилежності, в ньому криється початок диференціації як основи його дійсності.

Питання №32 Філософські, соціальні та наукові передумови виникнення марксиської філософії.

Крім найзагальніших закономірностей розвитку природи, суспільства і пізнання, К.Маркс і Ф.Енгельс включають до предмета філософії також людину, практику, відношення "людина — світ". У роботі "Людвіг Фейербах і кінець класичної німецької філософії" (1886 p.) Ф.Енгельс висуває ідею, що філософія в цілому як форма суспільної свідомості й кожна філософська концепція зокрема, незалежно від часу її створення та проблем, що аналізуються, завжди ставлять одне й те ж питання, яке він називає основним питанням філософії (основним філософським питанням). Його суть — відношення мислення до буття. Це відношення може розглядатись як єдність двох сторін: 1) що існувало раніше — свідомість, дух чи матерія (питання про первинність і вторинність); 2) чи спроможна людина за допомогою власної свідомості пізнати навколишній світ, отримати об'єктивно істинне знання про нього (питання про пізнаваність). Ідея Ф.Енгельса про основне філософське питання має в собі певний евристичний потенціал, оскільки дає можливість певним чином класифікувати філософські школи і напрямки. Згідно з марксизмом, філософів, які визнають матерію первинною, а свідомість вторинною, називають матеріалістами. Тих, хто визнає первинність духу або свідомості, називають ідеалістами. Ідеалізм, у свою чергу, постає у двох формах — суб'єктивний і об'єктивний. Суб'єктивний ідеалізм бачить першооснову буття у свідомості суб'єкта. Об'єктивний ідеалізм як першооснову буття розглядає дух або ідею, що існує об'єктивно, поза суб'єктом. Залежно від відповіді на другу сторону основного філософського питання філософи також були поділені на два табори: тих, хто визнавав можливість пізнання людиною навколишнього світу і отримання об'єктивно істинного знання про нього, і тих, хто таку можливість заперечував. Філософів, які заперечують можливість пізнання, називають агностиками, а відповідну філософську течію — агностицизмом. З часом основне філософське питання у філософії марксизму набуло статусу фундаментального методологічного принципу. Вся історія філософії почала розглядатись через призму боротьби матеріалізму та ідеалізму. Марксизм став на бік матеріалізму й піддавав нищівній критиці не тільки "чистий" ідеалізм (як, наприклад, у Платона чи Гегеля), а й будь-які щонайменші відхилення в його бік. За межами марксизму переважна більшість філософів не поділяла і сьогодні не поділяє думки, що відношення свідомості до матерії, духу до природи є центральною філософською проблемою, основним філософським питанням. Це підтверджується історією розвитку всієї світової філософії. Тому в спеціальній літературі його нерідко називають так звабним основним питанням філософії або беруть у лапки. Творці марксизму використовують матеріалістичні ідеї античної філософії, епохи Відродження, Нового часу і Фейєрбаха, але йдуть значно далі. Критикуючи Л.Фейєрбаха за його негативне ставлення до діалектики Г.Гегеля, вони критично переосмислюють її, повертають обличчям до реальної матеріальної дійсності. Таким чином, матеріалізм стає діалектичним, а діалектика — матеріалістичною. Таке поєднання дало свої позитивні результати. В рамках конкретної філософської концепції виникла можливість застосувати діалектику при аналізі не лише свідомості (як у Г.Гегеля), а й природи, економічних, соціальних, політичних та інших процесів, що відбуваються в суспільстві, процесу пізнання. Безпосередніми результатами такого застосування діалектики є, наприклад, фундаментальна праця К.Маркса "Капітал" (1857—1867 pp.), праця Ф.Енгельса "Діалектика природи", багато інших. Поєднання матеріалізму і діалектики знайшло відображення в терміні, який серед інших використовується як назва цієї філософської теорії — діалектичний матеріалізм.

Питання №33 Основні ідеї соціальної філософії марксизму.

К. Маркс (1818-1883 рр.) розвинув філософію, яка стала спадкоємицею багатьох вищих досягнень європейської філософської думки, починаючи з мудреців Давньої Греції і закінчуючи мислителями кінця ХVШ- поч. ХХ ст. На формування філософії марксизму вплинули природничо-наукові відкриття сер. ХІХ ст. (закон перетворення енергії, відкриття клітинної структури живих організмів, створення еволюційного вчення дарвінізму).

Марксизм має 3 основних частини: філософія, політекономія, науковий атеїзм.

Основні питання, розглянуті в філософії марксизму

1) дослідження фундаментальних класичних проблем, які концентруються навколо відносин людини до світу, відносин людей між собою, природи (сутності) людей загалом;

2) розробка і теоретичне обгрунтування можливостей звільнення поневоленої людини;

3) узагальнення досягнень природознавства і суспільствознавства;

4) розробка проблем діалектичного матеріалізму, соціальної філософії, історії філософії, філософії природознавства, етики, естетики, наукового атеїзму.