Соціально-економічна теорія

Найбільш розповсюдженою теорією виникнення держави є соціально-економічна або класова (марксистська) теорія. Матеріалістична теорія виходить з того, що держава виникла в силу економічних чинників – суспільного поділу праці, виникнення додаткового продукту і приватної власності, а потім розколу суспільства на класи з різними економічними інтересами. Як об`єктивний результат цих процесів виникає держава, яка спеціальними засобами пригнічення і керування стримує протиборство цих класів, забезпечуючи інтереси панівного класу. Суть теорії полягає в тому, що держава прийшла на зміну родоплемінної організації, а право – звичаям. В матеріалістичній теорії держава не нав`язується суспільству ззовні, а виникає на основі природного розвитку самого суспільства, пов`язаного з розкладом родового устрою, виникненням приватної власності і соціальним розшаруванням суспільства за майновим цензом (на бідних і багатих), - інтереси різних соціальних груп стали суперечити одні одним. В нових економічних умовах родоплемінна організація стала неспроможною керувати суспільством. З`явилась потреба у керівному органі, який здатен був би забезпечувати економічні інтереси панівних членів суспільства. Тому суспільство, яке складається з економічно нерівних соціальних шарів, породжує особливу організацію, яка підтримуючи інтереси багатих, стримує протиборство залежної частини суспільства. Такою організацією стала держава.

Соціально-економічна теорія висуває три основних форми виникнення держави: афінську, римську і германську. Афінська форма – класична. Держава виникає безпосередньо з класових протиріч, які формуються в суспільстві. Римська форма відрізняється тим, що родове суспільство перетворюється на аристократію, ізольовану від численної але безправної плебейської маси. Перемога останніх руйнує родовий устрій, на руїнах якого виникає держава. Германська форма – держава виникає як результат завоювання великих територій, якими родовий устрій вже керувати не може – як наслідок виникає держава.

Ця концепція викладена в роботі Ф. Енгельса “Походження сім'ї, приватної власності і держави” на узагальненні і аналізі виникнення держав в Афінах, Стародавньому Римі і в германців, а також в працях К.Маркса і Ф.Енгельса «Німецька ідеологія», «Маніфест комуністичної партії». Виникнення кожної конкретної держави має свої особливості і загальні закономірності: виникнення моногамної сім'ї, приватної власності і протилежних антагоністичних класів. [9]

Ця теорія має чимало позитивних якостей. Економічний чинник, покладений в основу становлення держави, може краще пояснити суспільні явища, ніж інші чинники — психологічні, біологічні, моральні, етнічні, хоча й вони повинні враховуватися. Класовий підхід дає можливості для аналізу виникнення держави, визначення сутності держави. Проте він не є єдиним і пріоритетним усіх часів і народів. Надмірний акцент на ролі класів і класової боротьби у виникненні держави призвів прихильників цієї теорії до ряду міфологічних висновків. Держава проголошувалася тимчасовим явищем, що виникло разом із виникненням класів. Вважалося, що держава відімре разом із відмиранням класів і встановиться суспільство комуністичного самоврядування. Недооцінювався ідеологічний чинник (свідомість), який, разом із матеріалістичним (буття) відіграє істотну роль.

42. Поняття та ознаки норми права

Поняття норми права належить до числа найважливіших категорій теорії права. Будь-яке правове явище розкривається і виявляє себе лише у взаємозв'язку з нормами права. Саме через норми права держава здійснює вплив на суспільство, на їх основі визначаються повноваження державних структур, завдяки нормам конкретизуються та реалізуються суб'єктивні права. Норма права є первинною клітинкою права та вихідним структурним елементом системи права.

Значну увагу розробленню вчення про правову норму приділено науковцями у дореволюційний період (М. Коркунов, Ф. Тарановський, Г. Шершеневич та ін.). Свій подальший розвиток воно отримало у працях радянських вчених (М. Александров, М. Байтін, П. Недбайло). Сучасний етап розвитку вчення про правову норму потребує не лише подальшого вдосконалення, а й переосмислення важливих її ознак та властивостей.

Правова норма є відносно самостійним явищем, що має специфічні особливості, які поглиблюють наші уявлення про право, його зміст і сутність, механізм правового впливу, юридичну відповідальність.

Норма права як особливий засіб регулятивного впливу на суспільство характеризується певними ознаками, які надають цій категорії самостійного значення та відрізняють від інших засобів соціального впливу.

1. Правова норма пов'язана з державою. Вона являє собою владний припис, що встановлюється чи санкціонується державою та відображає її волю. Встановлення норми здійснюється шляхом безпосередньої державної чи делегованої правотворчості, а санкціонування являє собою державне затвердження вже існуючих у суспільстві приписів та надання їм певного ступеню обов'язковості. Лише держава наділена можливістю встановлювати, змінювати та скасовувати норми права. З іншого боку, норми права визначають межі впливу держави на суспільство, а також встановлюють коло повноважень державних структур. У демократичному суспільстві правова норма приймається державою від імені суспільства (народу), однак і в цьому випадку вона являє собою владний припис щодо поведінки чи діяльності суб'єктів суспільних відносин.

2. Норма права має владний характер. Вона визначає важливі державі та суспільству відносини і регулює їх. Владність норми виявляється і у тому, що вона регулює такі відносини, без яких держава і суспільство не можуть бути перетворені у соціальну систему. Норма права завжди відображає волю певної соціальної групи чи всього населення держави, закріплює її та охороняє.

3. Це правило поведінки, що визначає модель можливої та необхідної поведінки суб'єктів, яка відповідає інтересам суспільства та держави. Завдяки нормі суб'єкти можуть визначити правомірність чи протиправність своєї поведінки. Зміст норми складають права як можливість вчиняти правомірні дії для реалізації власних інтересів; обов'язки як необхідність виконання необхідної поведінки та заборони як необхідність утриматися від вчинення дій певного роду.

4. Це загальнообов'язкове правило поведінки, що має загальний характер, поширюючись на невизначену кількість випадків та невстановлене число суб'єктів. Правова норма є рівним масштабом поведінки кожного суб'єкта, який перебуває у сфері правового регулювання. У юридичній практиці не існує виключень, що надають можливість невиконання норми чи ухилення від відповідальності у випадку її порушення. Саме ця ознака норми потребує дотримання наступних вимог: правова норма повинна моделювати поведінку чітко і повно, має реалізовуватися у практичному житті і бути найдоцільнішим засобом реалізації суб'єктивних інтересів; вона повинна чітко визначати характер поведінки суб'єктів та передбачати у повному обсязі умови, настання яких зумовлює дію норми.

5. Формальна визначеність норми виявляється у її зовнішньому прояві шляхом закріплення у тексті певного правового документа. Формальна визначеність норми повною мірою забезпечує її юридичний характер. Завдяки письмовому характеру норми, вона стає зрозумілою адресатам та володіє певним ступенем обов'язковості, що і визначає її юридичну силу. При цьому основною формою закріплення норм у межах романо-германської правової системи є стаття чи частина статті нормативно-правового акта. Англо-американська правова система характеризується формальним виразом норм у судовому прецеденті.

6. Це елемент системи норм, що характеризується ієрархічним підпорядкуванням, структурною будовою та спеціалізацією, яка виявляється в особливостях сфери суспільних відносин, що регулююється нормою.

7. Гарантованість державою означає можливість створення системи гарантій реалізації норми, забезпечення необхідних умов для добровільного виконання приписів суб'єктами, а також застосування державного примусу до суб'єктів, які порушують нормативні установлення. При цьому необхідно зазначити, що засоби примусового впливу повинні мати вичерпний характер та вміщуватися у правових приписах.

8. Логічність норми виявляється у встановленні нею логічно завершеної моделі поведінки суб'єктів та наявності логічного змісту і структури. Форму логічності норми права можливо визначити тезами:

— якщо суб'єкт права діє в ситуації, що регулюється правом, він повинен вчиняти поведінку, яка вимагається;

— якщо суб'єкт не вчиняє поведінку, що вимагається нормою права, він має нести відповідальність.

Узагальнюючи згадані вище ознаки, можливо визначити норму права як загальнообов'язкове, формально визначене, встановлене чи санкціоноване державою (народом) правило поведінки, що забезпечує регулятивний вплив держави на суспільство шляхом надання суб'єктам певних прав та покладення обов'язків, охороняється та гарантується державою можливістю примусового впливу.

Правовими вважаються норми, які:

1. Склалися історично у вигляді звичаїв, традицій, прецедентів і визнані державою як такі, що відповідають загальнолюдським ідеалам.

2. Виходять безпосередньо від суспільства (народу), відображають волю спільності та є результатом референдуму.

3. Прийняті уповноваженими органами держави у межах правотворчого (законотворчого) процесу.

4. Вміщені у договорах, укладених між колективними суб'єктами відповідно до чинного законодавства та принципів і норм міжнародного права.

43. Форма державного правління

Форма державного правління — це певний спосіб організації верховної влади в державі, який визначається джерелами влади, порядком формування і правовим статусом вищих державних органів, обумовлює структуру, принципи взаємовідносин та сферу компетенції кожного з них. Форма державного правління вказує на те, як організована верховна влада в державі, в який спосіб формуються її центральні органи та яким чином вони підпорядковуються один одному (як будуються стосунки "парламент — уряд", "парламент — глава держави" і т.д.).

Залежно від того, ким здійснюється державна влада (однією особою чи колегіальним виборним органом), визначається форма державного правління. Відповідно — держави поділяються на монархії і республіки.

Монархія (гр. monarchia — єдиновладдя) — це форма державного правління, за якої державна влада повністю або частково зосереджена в руках однієї особи — монарха, передається у спадок по кровній лінії.

Монарх — одноособовий глава держави, що здійснює владу за власним правом, а не у порядку делегування повноважень від народу. У різних країнах монарх має неоднакові назви: король (Іспанія, Великобританія), султан (Малайзія), емір (ОАЕ), великий герцог (Люксембург), князь (Ліхтенштейн).

Для монархії характерні такі ознаки:

— монарх персоніфікує владу, виступає при здійсненні внутрішньої і зовнішньої політики як глава держави;

— монарх здійснює одноособове правління, тобто може прийняти до свого розгляду будь-яке питання;

— монарх, як правило, є головнокомандуючим збройних сил;

— влада монарха оголошується священною і має у більшості випадків релігійний характер;

— владні повноваження монарха поширюються на всі сфери суспільного життя;

— наявність персональної власності, що забезпечує сім'ю монарха та передається у спадок;

— влада монарха є спадковою, безстроковою, формально незалежною, але обмеженою територією держави;

— монарх не несе юридичної відповідальності перед підданими за прийняті рішення.

Монархія, як форма державного правління, пройшла ряд етапів розвитку: рабовласницька, станово-представницька, абсолютна, конституційна (обмежена).

Залежно від наявності вищих державних органів влади та розподілу повноважень між ними монархії поділяються на абсолютні і обмежені.

Абсолютна монархія — це форма державного правління, при якій влада монарха є необмеженою, монарх очолює всі гілки державної влади, має виключні повноваження щодо її здійснення. Наприклад, абсолютними монархіями є Бруней, Катар, Оман, Саудівська Аравія, Ватикан. (Дві останні є теократичними: в руках духівництва одночасно зосереджена духовна і світська влада).

Обмежена монархія — це форма державного правління, при якій влада монарха є обмеженою парламентом або конституцією. Сформувалась в результаті еволюції абсолютної монархії, коли влада монарха була обмежена і визначалась конституцією, де, крім того, закріплювався порядок престолонаслідування. Наприклад, обмеженими монархіями є: Бельгія, Великобританія, Іспанія.

Абсолютні монархії поділяють на деспотичні і теократичні. Для деспотичної монархії характерною є нічим і ніким необмежена свавільна влада монарха, який у своїх діях спирається на верхівку військової аристократії. Основні ознаки теократичної монархії — поєднання монархом найвищої духовної і світської влади, обожнювання монарха, джерелом влади якого є воля Бога, а основним джерелом права в державі — релігійні норми.

Обмежені монархії поділяються на дуалістичні (представницькі) і парламентарні, конституційні. Основними рисами дуалістичної монархії є наступні: подвійність (дуалізм) вищих органів державної влади: глава держави — монарх, здійснює найвищу виконавчу владу, а парламент — законодавчу; монарх має право розпуску парламенту, його рішення мають силу закону, монарх займає центральне місце у механізмі держави, формує уряд, який відповідає перед парламентом і монархом. Така монархія характерна для держав, де зустрічаються елементи феодальних відносин. Прикладом дуалістичної монархії може бути Марокко, Йорданія, Кувейт.

Парламентарна монархія характеризується особливим порядком управління: існуванням представницького органу державної влади — парламенту, з дорадчими повноваженнями; уряд формується парламентом і йому підзвітний; монарх здійснює владу через міністрів, він позбавлений законодавчих повноважень; не несе юридичної і політичної відповідальності за свої дії як глава держави та глава виконавчої влади. Відповідальність несе уряд (міністри), посередництвом яких діє монарх. Це підтверджує існування інституту контрасигнатури: акти монарха мають силу лише після затвердження їх главою або іншими членами уряду. Прикладом парламентарної монархії є Нідерланди.

За умов конституційної монархії влада монарха обмежена конституцією, у якій закріплено принцип розподілу державної влади на законодавчу, виконавчу, судову та правовий статус органів державної влади, у тому числі і монарха. Фактично монарх поступається частиною повноважень парламентові, який обрано народом; уряд формується з представників партій, що отримали більшість на виборах; лідер партії, яка отримала більшість на виборах, стає главою уряду (такими, наприклад, є Бельгія, Великобританія, Норвегія).

Республіка (лат. respublica, від res publica — суспільна справа) — це форма державного правління, за якої державна влада здійснюється представницькими органами (парламентом, президентом), що обираються населенням на певний термін.

Парламент (фр. parler — розмовляти) — загальнодержавний представницький орган державної влади, основним завданням якого є вираз волі народу шляхом видання нормативно-правових актів, що регулюють найважливіші суспільні відносини, та здійснення контролю за виконавчою владою.

Президент — глава держави, який втілює національну єдність, наступність державної влади, є гарантом національної незалежності та територіальної цілісності держави.

Для республіки характерні наступні ознаки:

— народ — єдине джерело влади, яка здійснюється ним безпосередньо або за дорученням представницькими органами державної влади — вищими виборними органами влади: парламентом і президентом, котрі обираються населенням на певний термін;

— здійснення влади на підставі принципу її розподілу на законодавчу, виконавчу, судову;

— наявність складної структури вищих державних органів влади та чітке законодавче визначення їх повноважень;

— одноособове або колегіальне прийняття рішень;

— наявність у всіх вищих державних органів державно-владних повноважень;

— юридична відповідальність представників державної влади за свої дії (прийняті рішення), шляхом застосування до них спеціальної процедури: відклику народного депутата, відставки уряду, вияву недовіри — імпічменту президента;

— можливість дострокового припинення повноважень представників державної влади.

Сьогодні у світі республіка є домінуючою формою державного правління.

Залежно від обсягу державно-владних повноважень президента і парламенту республіки поділяються на президентські, парламентські та змішані.

Парламентська республіка — форма державного правління, при якій державна влада здійснюється за умови верховенства парламенту. Ознаки парламентської республіки:

— парламент формує уряд з представників партій, які отримали більшість на виборах;

— президент обирається парламентом з числа його членів (або спеціальною колегією), є главою держави, але не може бути главою уряду та здійснювати контроль над ним;

— президент здійснює свої конституційні повноваження лише за згодою уряду (існує інститут контрасигнатури); має право вето на закони парламенту;

— уряд — найвищий орган виконавчої влади, формується з членів парламенту, несе політичну відповідальність перед ним; діє протягом терміну повноважень парламенту.

Прикладом парламентської республіки є Італія, Австрія, Словаччина тощо.

Президентська республіка — форма державного правління, за якої державна влада здійснюється шляхом надання президенту великого кола повноважень.

Ознаки президентської республіки:

— президент — глава держави, обирається народом і є главою уряду, який йому підзвітний;

— парламент не може відправляти у відставку міністрів, а президент не може розпускати парламент;

— президент не підзвітний парламенту, але має право відкладального вето щодо актів парламенту;

— посади прем'єр-міністра у президентській республіці може не бути, його повноваження виконує президент; відповідно, у таких республіках може не бути уряду як колегіального органу, його заміняє кабінет президента; у протилежному випадку президент призначає прем'єр-міністра, затверджує уряд з представників партії, яка перемогла на виборах;

— уряд несе відповідальність перед президентом і діє протягом терміну президентських повноважень.

Прикладом президентської республіки є США, Росія, Бразилія, Мексика.

Змішана республіка (напівпарламентська, напівпрезидентська) - форма державного правління, яка поєднує ознаки президентської і парламентської республік, а саме: як і у президентській республіці главу держави обирає народ шляхом прямих виборів або колегія виборців, повноваження президента ширші і вагоміші, ніж у парламентській республіці (можливість втручання у законотворчий процес, як суб'єкта законодавчої ініціативи, право вето на акти парламенту; право видавати нормативно-правові акти); свої повноваження президент здійснює безпосередньо (у напівпрезидентських республіках) або через уряд (у напівпарламентських республіках); президент призначає прем'єр-міністра (главу уряду) лише за згодою парламенту; президент, як правило, є головнокомандуючим збройних сил, визначає військову доктрину держави, є окремим органом державної влади; уряд несе подвійну відповідальність — перед президентом і парламентом, які можуть виявити йому недовіру і відправити у відставку. У більшості змішаних республік використовується інститут контрасигнатури, коли частина актів президента має бути контрасигнована главою уряду, який несе за них відповідальність перед парламентом.

У сучасний період змішана форма республіки є найпоширенішою. Прикладом такої форми республіки є Франція, Австрія, Польща, Румунія тощо.

Згідно зі статтями 5, 6 Конституції України, прийнятої у 1996 p., Україна є республікою. Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в України є народ, який здійснює свою владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Державна влада здійснюється на засадах її розподілу на законодавчу, виконавчу і судову. Повноваження відповідних органів державної влади визначаються Конституцією та іншими законодавчими актами України, зміст яких дозволяє визначити Україну як змішану, президентсько-парламентську республіку. Зокрема, про це свідчить наступне:

— єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент - Верховна Рада України, яка обирається терміном на чотири роки;

— Верховна Рада України має право усунути Президента України з поста у порядку особливої процедури (імпічменту);

— Президент України є главою держави, обирається терміном на п'ять років; призначає за згодою Верховної Ради України Прем'єр-міністра України; припиняє його повноваження та приймає рішення про його відставку; призначає за поданням Прем'єр-міністра членів Кабінету Міністрів України; скасовує акти Кабінету Міністрів України;

— Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади, відповідальний перед Президентом України, підконтрольний та підзвітний Верховній Раді України;

— правосуддя в Україні здійснюється виключно судами.

У грудні 2004 р. Верховна Рада України прийняла Закон України «Про внесення змін до Конституції України», окремі положення якого стосуються форми державного правління в Україні. Зокрема, розширено коло повноважень Верховної Ради України, яка, на відміну від положень чинної Конституції України, не дає згоду, а призначає за внесенням, на основі подання коаліції депутатських фракцій, Президента України кандидатуру Прем'єр-міністра України та деяких міністрів; Верховна Рада України за пропозицією Президента України може розглянути питання про відповідальність Кабінету Міністрів України та висловити йому недовіру. В разі дострокового припинення повноважень Президента України виконання його обов'язків покладається на Голову Верховної Ради України.

Голова Верховної Ради України у разі, якщо Президент України не підписав протягом десяти днів закон, повторно прийнятий Верховною Радою України, підписує і офіційно оприлюднює його.

Президент України втратив право вето на прийняті Верховною Радою України закони про внесення змін до Конституції України.

Згідно з Прикінцевими і перехідними положеннями даного Закону його окремі положення набувають чинності з 1 вересня 2005 р. за умови прийняття Верховною Радою України до цього часу закону про внесення змін до Конституції України щодо удосконалення системи місцевого самоврядування, інші ж — з дня набуття повноважень Верховною Радою України, обраною у 2006 р.

44. Застосування права як особлива форма його реалізації

Дотримання, виконання та використання є основними формами реалізації норм права. Разом з тим, існує також і особлива форма реалізації норм права - правозастосування. Останнє за своїм обсягом є найбільш об'ємною ланкою в юридичному процесі. Воно спрямоване на Індивідуальне регулювання суспільних відносин. Застосування являє собою опосередковану форму реалізації норм права, що суттєво та формально відрізняється від безпосередніх форм: виконання, дотримання і використання.

Головним призначенням застосування є забезпечення реалізації норм права у формах дотримання, виконання та використання..

Застосування норм права - це форма реалізації норм права компетентними суб'єктами щодо вирішення конкретної справи, що має державно-владний, творчо-організуючий характер, здійснюється у встановленому процедурному порядку і завершується виданням правозастосовного акта.

Якщо дотримання, виконання і використання пов'язані з діями громадян, громадських організацій, комерційних об'єднань (корпорацій), то застосування норм права здійснюється державними органами і посадовими особами. Громадяни не можуть застосовувати норми права. У випадку, коли державний орган передає частину своїх повноважень окремим фізичним особам, то в процесі реалізації норм права вони виступають не як фізичні особи, а як представники цього державного органу. Застосування норм права має місце там, де адресати норм права не можуть реалізувати свої, передбачені законом права і обов'язки без посередництва компетентних органів чи посадових осіб.

Випадки, коли виникає необхідність у застосуванні норм права:

- коли передбачені нормами права суб'єктивні права і юридичні обов'язки не можуть виникнути і реалізуватися без владного рішення компетентного органу чи посадової особи. Наприклад, для реалізації права на освіту необхідно видати наказ ректора про зарахування конкретної особи на навчання; для реалізації обов'язку громадянина на проходження дійсної військової служби в Збройних Силах також потрібен наказ про призов його на службу;

- коли правові відносини, що виникають на підставі норми, є настільки важливими, що в кожному конкретному випадку державні органи засвідчують і контролюють законність дій суб'єктів цих відносин. Наприклад, приватизація житла громадянином, видача посвідчення водія тощо;

- якщо виникає спір, що має юридичне значення, а сторони не можуть самостійно виробити узгоджене рішення про наявність або обсяг суб'єктивних прав і юридичних обов'язків. Наприклад, поділ майна між подружжям у випадку розлучення, вирішення спорів між учасниками цивільного договору;

- коли для виникнення правових відносин слід офіційно засвідчити наявність, або навпаки - відсутність юридичних фактів або конкретних документів. Наприклад, установлення факту батьківства, смерті, розірвання шлюбу;

- коли вчинено правопорушення і особа притягується до юридичної відповідальності, в процесі якої необхідно визначити відповідну міру покарання правопорушника. У цьому випадку вступає в дію санкція забороняючої норми, що сама по собі автоматично не може призвести до негативних юридичних наслідків відносно правопорушника, а тому для цього потрібна додаткова дія державного органу, або посадової особи. Наприклад, обвинувальний вирок суду відносно особи, яка вчинила злочин;

- при вирішенні питань про статуси об'єднань. Наприклад, реєстрація уповноваженим органом громадської організації.

Застосування норм права має особливі ознаки:

- державно-владний характер означає, що правозастосування є одним з видів діяльності держави, яку здійснюють державні органи та посадові особи. Владний характер проявляється в тому, що застосування норм права здійснюється за одностороннім волевиявленням уповноважених суб'єктів, а не за згодою сторін. Правозастосовні акти, що видаються в процесі застосування, є обов'язковими для виконання та забезпечуються державою;

- визначеність суб'єктів цієї діяльності. Якщо реалізацію норм права у формі дотримання, виконання і використання здійснюють як державні органи та посадові особи, так і громадяни, то застосуванням громадяни займатися не мають права. Вони лише можуть або ініціювати застосування права, або надавати допомогу компетентним особам у цій діяльності;

- здійснюється в межах повноважень компетентного суб'єкта а також у встановленому процедурному порядку, що регламентує цей процес;

- здійснюється на підставі норм права, носить творчий, інтелектуальний характер;

- завершується виданням правозастосовного акта, що має державно-владний характер і породжує, змінює або припиняє конкретні правові відносини;

Форми застосування норм права:

оперативно-виконавча - не пов'язана з правопорушеннями. Наприклад, наказ ректора Національної академії внутрішніх справ про зарахування конкретної особи на навчання; - правоохоронна-спрямована на попередження, припинення правопорушень, відновлення порушених прав, покарання винуватих осіб. Цю форму реалізують органи держави. Наприклад, постанова слідчого про порушення кримінальної справи. Загальновідомо, що однією з провідних функцій держави є забезпечення охорони прав і свобод громадян, фізичних та юридичних осіб віл протиправних посягань, забезпечення принципу законності, а також охорони встановленого в державі правопорядку. Кожне з цих завдань виконується за допомогою правоохоронної діяльності, що реалізується відповідними державними органами.

Правозастосовна правоохоронна діяльність - це сукупність дій правоохоронних органів держави, посадових осіб по створенню індивідуально-правових приписів, що є засобом застосування норм права відповідно до конкретних життєвих ситуацій, пов'язаних з охороною і захистом прав і свобод фізичних та юридичних осіб.

Ознаки правозастосовної правоохоронної діяльності:

- виявляється на практиці як владна, творча правоохоронна діяльність державних органів щодо реалізації функцій держави;

- пов'язана з реалізацією охоронної функції права;

- у процесі її реалізації відбувається втілення в життя охоронних норм права;

- здійснюється в процесі охоронних правовідносин. Носій суб'єктивного права в охоронних правовідносинах виступає як потерпілий, а носій юридичних обов'язків - як правопорушник. Окрім того, в охоронних правовідносинах є ще один суб'єкт (третя сторона) - орган держави, що наділений повноваженням застосовувати санкцію відносно правопорушника;

- здійснюється шляхом видання охоронних правозастосовних актів з приводу реалізації конкретних охоронних норм права. Одержаний під час юридичної кваліфікації висновок знаходить свій вираз у вигляді правозастосовного акта та виступає кінцевим результатом правоохоронної форми правозастосовної діяльності;

- пов'язана з повсякденним вирішенням різнопланових питань охорони правопорядку;

- проявляється і у попереджувальній охороні встановлених законом прав і свобод членів суспільства;

- у процесі її здійснення уповноважений орган позбавлений права діяти інакше ніж на основі закону або виходити за межі наданих йому повноважень. У процесі правоохоронної правозастосовної діяльності можуть бути використані лише офіційні та правомірні засоби впливу на юридичну або фізичну особу;

- в переважній більшості випадків невід'ємною складовою правоохоронної правозастосовної діяльності є правовий примус;

- у деяких випадках може здійснюватись і за допомогою добровільних заходів. Зокрема в трудовому праві можливе добровільне відшкодування працівником збитку, що був завданий ним підприємству, установі чи організації;

- чіткі вимоги щодо процесуального оформлення правоохоронної правозастосовної діяльності;

- виступає одним із засобів надійності та ефективності функціонування правоохоронного механізму в цілому.

Застосування норм права складається з трьох стадій:

1. Встановлення фактичних обставин справи. Наприклад, слідчий прибуває на місце вчинення злочину та організовує роботу слідчо-оперативної групи з метою встановлення таких фактичних обставин:

- чи відома особа, яка вчинила злочин і якщо так, то дані про неї (вік, стать, місце проживання чи можливого перебування, місце роботи чи навчання, коло спілкування, особисті якості, прикмети тощо);

- місце та час вчинення злочину;

- спосіб вчинення злочину;

- можливі мотиви злочину тощо.

Вищезазначені фактичні обставини можуть бути виражені в речових доказах, документах, свідченнях і т. і.

2. Вибір і аналіз норми права. Наприклад, після збору фактичних обставин справи слідчий повинен здійснити юридичну кваліфікацію. Остання представляє собою оцінку обставин справи шляхом співвіднесення конкретного випадку з нормами права1. Слідчому необхідно встановити:

- в якій статті (чи її частині), якого закону міститься норма права, що визначає вчинене діяння як заборонене;

- чи діє ця норма права на конкретній території, в даний момент та чи поширюється її дія на осіб, пов'язаних з цією справою. При цьому слід керуватися останньою редакцією офіційного видання закону з усіма змінами і доповненнями на день застосування норми права та дотримуватись положення ст. 58 Конституції

України за яким "закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи"; - як необхідно розуміти норму права, виражену в конкретній статті (цей процес мас назву - тлумачення норм права (дане питання висвітлене у темі 2.1.7). 3. Вирішення справи, що закінчується прийняттям правозастосовного акта. Прикладом цієї стадії може бути прийняття слідчим рішення про необхідність порушення кримінальної справи за конкретною статтею Кримінального кодексу та видання відповідної постанови, що і буде правозастосовним актом.

Вимоги до застосування норм права:

- законність - означає, що при вирішенні конкретної справи суб'єкт правозастосування повинен діяти точно у відповідності зі змістом норми права, яку він застосовує, в межах своєї компетенції, суворо дотримуватися процедури розгляду справи. При цьому суб'єкт правозастосування повинен діяти за принципом - дозволено робити лише те, що прямо передбачено в законі.

Наприклад, слідчий при вирішенні кримінальної справ вивчає обставини в такому вигляді, в якому вони існували фактично, не допускаючи помилкових уявлень і дотримується тим самим вимоги законності;

- обґрунтованість - означає, що правозастосовні акти повинні бути мотивованими. Наприклад, необґрунтоване порушення кримінальної справи є недотриманням цієї вимоги. Для прийняття обґрунтованих рішень суб'єкт правозастосування повинен глибоко вивчити конкретні факти та обставини справи та здійснювати правозастосування лише за наявності достатніх підстав;

- доцільність - це співвідношення між метою, що міститься р нормі права і діяльністю суб'єкта щодо реалізації цієї норми. Правозастосування повинно здійснюватись оптимальним шляхом;

- справедливість передбачає застосування рівної міри за юридично однакові діяння. Необхідно також враховувати індивідуальні особливості особи та конкретні обставини справи. Наприклад, справедливий вирок суду сприяє як виправленню злочинця, так і попередженню злочинів.

Особливості правозастосовної діяльності працівників міліції:

- формування позитивної суспільної думки про стан правопорядку та роботу міліції - пріоритетний напрям правозастосовної діяльності міліції. Остання повинна здійснюватись за принципом: "міліція і народ - надійні партнери" і зводитись до надання послуг населенню;

- для успішного виконання вищезазначених завдань здійснюється ретельний відбір людей, які готові після одержання відповідної освіти ефективно здійснювати застосування норм права;

- здійснюється на підставі наступних нормативно-правових актів: Кримінального кодексу України, Кримінально-процесуального кодексу України, Кодексу України про адміністративні правопорушення, Закону України "Про міліцію", Закону України "Про дорожній рух", Закону України "Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю" та інших. Зміст вищезазначених нормативно-правових актів відомий далеко не всім пересічним громадянам;

- виходячи зі ст. 2. Закону України "Про міліцію" ("Основні завдання міліції") правозастосовна діяльність займає основне місце при здійсненні міліцією своїх функцій і здійснюється у сфері специфічного кола завдань;

- працівники міліції як суб'єкти правозастосування спрямовують та організовують поведінку інших учасників правовідносин. Суб'єктом правозастосування в міліції є компетентні та уповноважені на те посадові особи. Не всі працівники міліції здійснюють правозастосовну діяльність. Наприклад, працівники управління ресурсного забезпечення МВС правозастосуванням не займаються;

- у взаємовідносинах з особами більшість правозастосовних актів приймаються у зв'язку правопорушеннями (адміністративно-правова та кримінально-правова діяльність) або у зв'язку з проханням осіб сприяти реалізації їх суб'єктивних прав (наприклад, одержання особою паспорта, надання дозволу на користування мисливською чи газовою зброєю тощо);

- якщо при застосуванні норм адміністративного права працівники міліції переважно самі приймають правозастосовні рішення, то під час застосування кримінального та кримінально-процесуального права вони виступають лише як один із суб'єктів правозастосовної діяльності. В останньому випадку працівники міліції готують необхідні матеріали для правозастосовної діяльності інших органів, зокрема суду;

- правозастосування часто здійснюється в екстремальних ситуаціях. Наприклад, підчас повеней, масових безпорядків, епідемій тощо;

- правозастосування часто здійснюється при досить інтенсивній протидії зацікавлених осіб1. Наприклад, підозрюваний під час допиту відмовляється давати показання або свідомо перекручує факти;

- застосування права спрямоване на суспільні відносини, які складають частину правопорядку у сфері діяльності правоохоронних органів;

- правозастосування здійснюється відповідно до певної процедури;

- здійснюється з використанням специфічних форм і засобів (наприклад, арешт, затримання, застосування зброї тощо):

- правозастосовна діяльність часто супроводжується роз'ясненням змісту норм права.

45. Форма державного устрою

Форма державного устрою — це елемент форми держави, який визначає територіальну організацію держави, спосіб поділу території держави на складові частини та порядок їх взаємовідно­син між собою і з державою у цілому.

Форма державного устрою показує:

з яких частин (адміністративнотериторіальні одиниці, авто­номії чи суверенні держави) складається внутрішня структура держави;

який правовий статус цих складових частин і характер їх спів­відношення;

як будуються відносини між центральними і місцевими дер­жавними органами;

в якій формі виражаються інтереси кожної нації, яка проживає на території країни.

Усі держави, за формою державного устрою, поділяються на прості та складні. До простих держав належать унітарні держави.

Унітарна держава — це форма державного устрою, за якої адміністративнотериторіальні одиниці не мають ознак суверені­тету і не можуть бути суб'єктами політичних міжнародних відно­син.

Унітарним державам притаманні такі основні ознаки:

наявність єдиної конституції, дія якої поширюється на всю те­риторію країни;

відсутність відокремлених політикотериторіальних утворень, які мають ознаки держави;

наявність єдиної системи державних органів, які поширюють свої повноваження на територію всієї країни, на всіх громадян

(єдині глава держави, законодавчі, виконавчі та судові органи влади);

наявність єдиної системи права і системи законодавства;

наявність єдиного громадянства та єдиної державної симво­ліки;

наявність єдиної фінансовогрошової та податкової систем;

у міжнародних відносинах держава виступає як єдиний пред­ставник.

На сьогодні унітарна форма державного устрою є оптимальною і тому найбільш поширеною. Близько 150 з понад 200 нині існуючих держав, за своїм устроєм, є унітарними.

До унітарних держав відносяться: Україна, Болгарія, Білорусь, Велика Британія, Франція, Італія, Швеція, Норвегія, Фінляндія, Гре­ція, Іспанія, Польща, Угорщина, Чехія, Данія, Куба, Японія, Китай та ін.

Частини унітарної держави мають різні назви: в Україні — об­ласті, у Польщі — воєводства, у Великій Британії — графства, в Іта­лії — провінції тощо.

Залежно від характеру державних утворень, унітарні держави поділяються на:

1) централізовані — це такі унітарні держави, в яких адміністра­тивнотериторіальні одиниці мають рівний правовий статус. У централізованих унітарних державах керівники місцевих органів влади призначаються центральними органами державної влади. До таких держав відносяться: Фінляндія, Нідерланди,Польща, Пакистан, Казахстан та ін.;

2) децентралізовані — це такі унітарні держави, в яких певні ад­міністративнотериторіальні одиниці наділені пільгами із самов­рядування, можуть створювати адміністративні автономії. У де­централізованих унітарних державах місцеві органи самовря­дування обираються населенням і мають право самостійно вирішувати більшість питань місцевого життя, а автономії наді­ляються відповідною самостійністю у сфері правотворчої та ад­міністративної діяльності у межах своєї компетенції згідно з по­вноваженнями, які визначені конституцією країни. До таких держав відносяться: Україна, Франція, Іспанія, Італія, Данія, Ки­тай та ін. Найчастіше статус автономії надається тим частинам унітарної держави, які відрізняються від інших за національним (етнічним) складом і географічним положенням. Наприклад, в Україні — це Автономна Республіка Крим, яка розташована на півострові, населена росіянами (58,3%), українцями (24,3%), кримськими татарами (12%).

Поряд з простими державами у сучасному світі існують і значна кількість складних держав.

Складна (союзна) держава — це форма державного устрою, держава, яка утворилася з окремих державних утворень, які мали всі ознаки держави, але певну частину своїх суверенних прав пе­редали вищим центральним органам союзної держави.

Серед складних держав розрізняють:

1) федерацію;

2) конфедерацію;

3) імперію.

Федерація — це складна (союзна) держава, до складу якої входять на добровільній основі декілька державних утворень (суб'єктів федерації), які мають певну юридично визначену полі­тичну самостійність.

Для федерації притаманні такі основні ознаки:

наявність спільної території, яка складається із територій — суб'єктів федерацій, які мають власний адміністративнотериторіальний поділ;

наявність загальної конституції федерації та конституцій її суб'єктів, які наділені правом видавати нормативноправові акти, зміст яких повинен відповідати законодавству федерації, а дія поширюватися виключно на їх території;

наявність федерального двопалатного парламенту та парламе­нтів суб'єктів федерацій, федерального уряду та відповідних органів управління суб'єктів федерацій;

наявність подвійного громадянства (якщо інше не передбаче­но конституцією), тобто кожний громадянин вважається одно­часно і громадянином федерації, і громадянином суб'єкта фе­дерації;

наявність трьох рівнів повноважень органів влади, а саме ви­ключних повноважень федерації, виключних повноважень суб'єктів федерації та сумісної компетенції;

державні утворення об'єднані у федерацію на підставі союзно­го договору, зберігаючи при цьому право на самовизначення і вихід із федерації;

наявність загальнофедеральної податкової, митної та фінансо­вогрошової систем;

наявність загальних збройних сил;

суб'єкти федерації можуть мати зовнішні ознаки суверенітету (гімн, герб, прапор), але вони не володіють повним сувереніте­том і не можуть бути суб'єктами міжнародного права, хоча у випадках договірних міжнародних відносин федерація може виступати як в цілому, так і кожний із її суб'єктів самостійно.

Сьогодні у світі існує 24 федеративні держави, до яких нале­жать: Росія, США, Канада, Бразилія, Аргентина, Мексика, Венесуела, Австрія, Німеччина, Австралія, Індія, Малайзія, Нігерія та ін.

До складу сучасних федерацій входить різна кількість суб'єктів (наприклад, у Російській Федерації — 89, США — 50, Індії — 25, Фе­деративної Республіки Німеччина — 16, Канаді — 10, Австралії — 6, Бельгії — 3). Вони мають різні назви: у США, Австралії, Бразилії, Ін­дії — штати; в Аргентині, Канаді — провінції, Австрії, Німеччині — землі тощо.

У конституціях більшості федерацій світу за суб'єктами не ви­знається право виходу зі складу федерації, що забезпечує її цілісність та не допускає розповсюдження сепаратистських тенденцій.

Федерації багатоманітні і тому їх можна класифікувати за різ­ними ознаками. У практиці сучасного державотворення виділяють, як правило, національну та територіальну федерацію.

Територіальна федерація побудована за територіальною озна­кою, де всі суб'єкти одно або багатонаціональні, але жодна з націона­льностей не має абсолютної більшості, або представники однієї націо­нальності проживають на території різних суб'єктів федерації, а в основу об'єднання покладено принцип загальних економічних, полі­тичних, культурних інтересів.

Ознаки територіальної федерації:

державні утворення в її складі не є суверенні, вирішення пи­тань зовнішньої і внутрішньої політики залежить від центра­льних органів влади;

юридичне розмежування повноважень між центральними і мі­сцевими органами влади здійснюється на основі конституції;

суб'єкти федерації не мають права представництва у міжнаро­дних організаціях;

федеративна конституція не передбачає або забороняє одно­сторонній вихід суб'єктів із складу федерації;

збройні сили підпорядковані союзним органам.

Національна федерація побудована з урахуванням багатонаці­онального складу населення, що компактно проживає на території суб'єктів федерації і називається за основною (титульною) нацією.

Ознаки національної федерації:

суб'єктами федерації є національні державні утворення, які мають рівний правовий статус;

будується за принципом добровільного об'єднання суб'єктів

федерації;

федерація забезпечує суверенітет великих і малих націй, їх віль­ний розвиток;

суб'єкти федерацій мають власні органи державної влади: пар­ламент, президента, судову систему, органи виконавчої влади, які самостійно здійснюють зовнішню політику;

вищі органи федерації формуються із представників суб'єктів

федерації;

вищі органи федерації лише координують діяльність суб'єктів

федерації;

усі суб'єкти федерації мають право на вільний вихід із союзу. Більшість сучасних федерацій побудовані за територіальним

принципом (Австралія, Австрія, Бразилія, Німеччина, Канада, Мекси­ка, СІЛА), інші за національним (Бельгія, Індія, Пакистан) або з ура­хуванням обох принципів (Росія, Канада).

Новітня історія свідчить, що федерації, побудовані на територі­альному принципі, є більш міцними, аніж ті, в основу яких покладе­ний національний принцип (приклади колишніх СРСР, ЧССР, СФРЮ).

Конфедерація — це складна (союзна) держава, тимчасовий союз суверенних держав, які добровільно об'єдналися на підставі договору для досягнення певних цілей у політичній, економічній та військовій сферах зі збереженням свого суверенітету.

Для конфедерації притаманні такі основні ознаки.

відсутність для всієї конфедерації спільної території та єдино­го державного кордону;

конфедерація утворюється на основі договору, укладеного між двома або кількома державами;

конфедерація не створює будьякої нової держави, суб'єкти конфедерації зберігають свій суверенітет;

відсутність спільних для всієї конфедерації законодавчого ор­гану, конституції, громадянства, законодавчої, судової та фі­нансової систем, грошової одиниці;

конфедерація не має єдиної централізованої влади, її органи утворюються лише з представників держав, які входять до со­юзу, і позбавленні владних повноважень;

конфедерація, як правило, має тимчасовий характер об'єднан­ня (союзу);

наявність у кожного з суб'єктів конфедерації права вільного виходу з її складу.

У різний час конфедераціями були: Нідерланди з 1579 р. по 1795 р., Німеччина з 1815 р. по 1864 р., АвстроУгорщина до 1918 р., Швеція і Норвегія до 1905 р., колишній СРСР з 1917р. по 1922 р., США з 1781 р. до 1787 р., Об'єднана Арабська Республіка з 1959 р. по 1961 р., Сенегал та Гамбія з 1981 р. по 1989 р.

Як свідчить історія, конфедерація — це нестійка форма об'єд­нання держав, яка з часом або розпадається на окремі унітарні держа­ви (АвстроУгорщина) або перетворюється у федеративну державу (США). У теперішній час конфедерацією офіційно є Швейцарія (її конституція, яка набрала чинності 01.01.2000 р., називається так: "Фе­деральна конституція Швейцарської конфедерації), але фактично вона за своєю суттю є федеративним об'єднанням.

Імперія — це складна (союзна) держава, яка насильницьким шляхом об'єднала території суверенних багатонаціональних дер­жав або їх частин з головною державою (метрополією).

Для імперії притаманні такі основні ознаки:

імперія виникає внаслідок завоювань, колонізації та інших форм експансії;

імперія тримається на насильстві, на державному примусі з боку метрополії;

складовими імперії є адміністративнотериторіальні одини­ці — колонії, які не мають ознак суверенітету і не рівні за пра­вовим статусом;

наявність двохступеневої системи органів державної влади (влада метрополії та влада колонії);

наявність центрального органу влади — імператора (глави держави) та місцевих органів — намісників, губернаторів то­що, яких призначає імператор;

існування правової системи на принципах права метрополії;

наявність дискримінаційного становища населення колонії, ві­дсутність або обмеження їх прав і свобод.

Світовій історії відомі такі імперії: Римська імперія, Османська імперія, Російська імперія, Британська імперія, яка у 20 ст. перетвори­лась з імперії на співдружність 40 країн на чолі з Великобританією.

Особливими формами об'єднання сучасних держав є співдруж­ність (Британська співдружність націй, Ліга арабських держав, Спів­дружність незалежних держав) та співтовариство (Європейський со­юз, Рада Європи, ООН, Організація Північноатлантичного догово­ру — НАТО), тобто союзи держав, що виступають як асоційовані чле­ни при збереженні ними повного суверенітету, з метою спрощення візової системи та митних кордонів, підвищення економічних показ­ників тощо. В основу цих об'єднань, як і при конфедерації, покладені міждержавний договір, статут, декларація, угода, інші нормативноправові акти, вони мають перехідний характер, тобто можуть розвину­тися в конфедерацію або, навпаки, роз'єднатися.

46. Поняття правопорядку. Співвідношення правопорядку та суспільного порядку

Правопорядок — частина громадського порядку. Громадський порядок — це стан (режим) упорядкованості соціальними нормами (нормами права, моралі, корпоративними нормами, нормами-звичаями) системи суспільних відносин і їх додержання. Поняття громадського порядку ширше за поняття правового порядку, оскільки в зміцненні і підтриманні першого важлива роль належить усім соціальним нормам. Правопорядок складається лише на підставі правових норм і внаслідок цього охороняється спеціальними державно-правовими заходами.

Отже, правопорядок — це частина системи суспільних відносин, що врегульовані нормами права і перебувають під захистом закону та охороняються державою. Він встановлюється в результаті додержання режиму законності в суспільстві. Якщо законність — це принцип, метод діяльності, режим дій і відносин, то правопорядок є їх результатом.

Правопорядок — стан (режим) правової упорядкованості (врегульованості і погодженості) системи суспільних відносин, що складається в умовах реалізації законності. Інакше: це атмосфера нормального правового життя, що встановлюється в результаті точного і повного здійснення розпоряджень правових норм (прав, свобод, обов’язків, відповідальності) всіма суб’єктами права. Правовий порядок як динамічна система вбирає в себе всі впорядковуючі засади правового характеру.

Кожна країна формує свій правопорядок. Необхідність його формування і вдосконалення обумовлюється двома зустрічними інтересами — громадянського суспільства і держави, їх основними законами і тенденціями розвитку.

Громадянське суспільство об’єктивно відчуває потребу в упорядкованості його функціонування за допомогою соціальних (у тому числі правових) норм. Воно протистоїть безладності, безсистемності. В умовах стабільного правопорядку ефективно функціонує економіка, досягається гармонія в діях законодавчої, виконавчої та судової влади, активно здійснюється діяльність різних громадських і приватних організацій, гарантується вільний розвиток людини, задоволення її духовних і матеріальних потреб. Тому громадянське суспільство формує соціальні норми, спрямовані на зміцнення соціального і правового порядку.

Держава об’єктивно зацікавлена в правовому забезпеченні власної діяльності — виконанні завдань і функцій, у правових стосунках з громадянським суспільством. Держава не сприймає хаосу і сваволі. В умовах стабільного правопорядку зміцнюється виконавча дисципліна всіх органів держави та їх посадових осіб, успішно провадиться зовнішньополітична діяльність. Правовий порядок і законність виступають правовим підґрунтям і засобом функціонування державної влади, демократії. Коли держава в особі уповноважених на те органів формулює норми права, вона закладає в них основи правопорядку і забезпечує їх реалізацію.

Таким чином, правопорядок як державно-правове явище служить стабілізації, підтриманню рівноваги між інтересами громадянського суспільства і держави. Його антиподом є сваволя і беззаконня.

Правовий порядок кожного суспільства розкривається через його ознаки, принципи, функції, зміст, форму, структуру.

Основні ознаки правопорядку.

1) закладається в правових нормах у процесі правотворчості;

2) спирається на принцип верховенства права і панування закону в галузі правових відносин;

3) встановлюється в результаті реалізації правових норм, тобто здійснення законності у діяльності з реалізації права;

4) створює сприятливі умови для здіснення суб’єктивних прав;

5) припускає своєчасне і повне виконання всіма суб’єктами юридичних обов’язків;

6) вимагає невідворотності юридичної відповідальності для кожного, хто вчинив правопорушення;

7) встановлює сувору громадську дисципліну;

8) припускає чітку та ефективну роботу всіх державних і приватних юридичних органів і служб, насамперед правосуддя;

9) створює умови для організованості громадянського суспільства і режим сприяння індивідуальній свободі;

10) забезпечується всіма державними заходами, аж до примусу.

Зміст правопорядку — це система правових і неправових елементів, властивостей, ознак, процесів, що сприяють встановленню і підтримці правомірної поведінки суб’єктів, тобто такої поведінки, яка врегульована нормами права і досягла цілей правового регулювання.

Розрізняють зміст правопорядку.

1) матеріальний — система реальних (економічних, політичних, морально-духовних, юридичних) упорядкованих відносин у громадянському суспільстві, з правомірною поведінкою їх учасників — фізичних і юридичних осіб, як результат їх об’єктивної потреби. У матеріальному змісті правопорядку виражається закономірність його виникнення, розвитку і функціонування в процесі взаємозв’язку з економікою, політикою, культурою;

2) юридичний (державно-правовий) — система реалізованих прав, обов’язків, відповідальності громадян, тобто результат встановлення законності, впорядкованості та врегульованості правових відносин, правомірної поведінки їх учасників, досягнутий за допомогою правових засобів через виражену в них волю держави.

Структура правопорядку — це єдність і одночасно поділ системи громадських відносин, урегульованих правом відповідно до їх галузевого змісту. Будучи реалізованою системою права, правопорядок включає конституційні, фінансові, адміністративні, земельні, сімейні та інші види суспільних відносин, урегульованих нормами відповідних галузей права. У структурному відношенні правопорядок відображає реалізовані елементи системи права.

Елементи структури правопорядку такі.

1. Суб’єкти права — держава, її органи, державні, громадські і комерційні організації, громадяни, які мають права, обов’язки, повноваження, відповідальність, суворо визначені конституцією, законами, іншими правовими актами — статична частина.

2. Правові відносини і зв’язки між реалізованими елементами системи права (конституційні, фінансові, адміністративні, земельні, сімейні та ін.) — динамічний зв’язок.

3. Упорядкованість усіх елементів структури — суб’єктів права, правових відносин і зв’язків між реалізованими елементами системи права, методів правового регулювання і поведінки людей, процедурно-процесуальних форм їх здійснення і оформлення, тобто введення багатосторонньої правової регламентації — розпорядку, у рамках якого організуються і функціонують громадянське суспільство і держава, — інтегративний зв ‘язок.

Порушення вимог законності веде до деформації суспільних зв'язків, недотримання і підриву правопорядку. Зміцнення законності має своїм наслідком більш високий рівень правопорядку, який є важливою умовою реалізації інститутів демократії.

Правопорядок — це стан (режим) упорядкованості (урегульованості та узгодженості) системи суспільних відносин, який складається в умовах реалізації законності.

Співвідношення правопорядку і законності полягає в тому, що законність — це принцип діяльності, режим дій, відносин, а правопорядок — це результат реалізації цього принципу, режиму, дотримання законності.

Водночас правопорядок є важливим структурним елементом суспільного порядку, під яким розуміється правильно налагоджений стан усієї сукупності суспільних відносин, урегульованих не лише правовими, а й усіма іншими соціальними нормами.

Якщо зміцнення і підтримання правопорядку пов'язані з реалізацією норм права, то в підтримці суспільного порядку важлива роль належить й іншим соціальним нормам — моралі, корпоративним нормам, традиціям та звичаям.

Отже, поняття суспільного порядку за своїм обсягом ширше, ніж поняття правопорядку. Проте рівень правопорядку значно впливає на стан налагодженості всієї сукупності суспільних відносин.