Політичний режим України у порівняльній перспективі

Політичний режим є певним форматом взаємодії політичних акторів з їхніми ресурсами, стратегіями і видами капіталу в рамках визначеного набору формальних і неформальних правил. Таке визначення підкреслює, що формат політичного режиму значною мірою окреслюється певною сукупністю формальних і неформальних правил, які тим чи іншим способом спрямовують (з’єднують) дії політичних акторів у їхній боротьбі за владу. Формат політрежима (і його динаміка) детермінується співвідношенням сил між основними акторами, що відкриває (або закриває) доступ до використання тих чи інших стратегій, ресурсів і видів капіталу. Відповідно, спираючись на доступні стратегії, ресурси і види капіталу, актори прагнуть максимізувати свій вплив на політичному полі та за можливістю цілком захопити його (актори діють у політичній сфері, переслідуючи передусім свої особисті інтереси; намагаються максимізувати свій виграш, одночасно зменшуючи витрати на його одержання). Режим може вважатися консолідованим, коли всі основні актори розглядають (вимушено або добровільно) встановлені правила гри як єдино можливі.

Є кілька причин, через які наша держава після досягнення незалежності не змогла утриматися на демократичній траєкторії розвитку. Передусім Україні довелося не тільки переходити до демократії і ринкової економіки, а й розбудовувати модерну державу і здійснювати консолідацію нації. Якщо ми подивимося на посткомуністичну «четверту хвилю» демократизації, то побачимо, що більш успішними на шляху до демократії виявилися ті країни, які вже мали досвід незалежного національно-державного розвитку, принаймні, у міжвоєнний період: Польща, Чехія, Угорщина, Латвія, Литва, Естонія. І чи не тому шлях до ЄС для Румунії і Болгарії виявився коротшим, що перед ними не стояла проблема національної консолідації? Демократизація до або після формування модерної держави і нації – от що визначає розходження траєкторій Центральної і Східної Європи (включаючи країни Балтії), і країн колишнього СРСР [8].

Том у, наприклад, для пострадянського розвитку непридатна модель демократичного пакту еліт, що у тій чи іншій формі, але відбулася в країнах Центральної і Східної Європи. Угоди пострадянських еліт дійсно відбувалися, але замість народження демократії ці пакти, скоріше, стабілізували і консолідували різні варіанти недемократичних або напівдемократичних режимів (табл. 1, 2). Чому? Річ у тім, що пострадянські пакти відбувалися навколо іншого «порядку денного» - неформальної угоди щодо «захоплення держави» і монопольного присвоєння публічних політико-економічних функцій.

Фахівці, що вивчали «провали» процесу політичної модернізації в різних країнах Третього світу, назвали це неопатримоніальною системою влади, що виникає саме в умовах «пізнього» формування структур модерної національної держави [2]. Можна говорити про те, що в Україні через зазначені вище причини формування неопатримоніальної системи відноситься до другої половини 90-х - початку 2000 років.

По-перше, в рамках даної системи відбувається присвоєння сфери управління офіційними носіями політичної влади, внаслідок чого управління державою здійснюється як приватне володіння правлячих груп (patrimonium у перекладі з латини означає «спадкоємне, родове майно»). У результаті державні й адміністративні ресурси, а також суспільні інститути використовуються для досягнення економічних і політичних цілей приватних осіб. Наприклад, силові та фіскальні функції держави фактично стають ефективним важелем придушення будь-якого політичного опору й усунення економічних конкурентів, за принципом «друзям все, ворогам – закон».

По-друге, виникає своєрідна модель «політичного капіталізму», за якою нагромадження капіталу відбувається шляхом отримання доступу до політичних і адміністративних ресурсів. У цій системі «капіталізму без капіталістів» головне місце належить новому класу рентоорієнтованих (rent-seeking) політичних підприємців, що досягають економічних цілей через «політичні інвестиції» у главу держави, силові структури, політичні партії, депутатський і чиновницький корпус. У відповідь вони одержують політично обумовлені пільги і привілеї, доступ до бюджету і державної власності, імунітет до закону тощо.

По-третє, вирішальна роль у структуруванні політико-економічного процесу, а також простору реальної політичної боротьби належить клієнтарно-патронажним відносинам і зв’язкам. Патрон захищає своїх клієнтів, останні роблять йому усілякі послуги. Економічні та владні ресурси першого обмінюються на лояльність (політичну й електоральну) других. У цьому сенсі неопатримоніальна система являє собою складну піраміду різноманітних регіональних, галузевих і бізнесових патронатів, що поєднуються через механізм клієнтарних відносин вертикаллю президентської влади, а сенс політичної боротьби в цій системі полягає в конкуренції за доступ до ресурсів, владних позицій і посад, але аж ніяк не в задоволенні інтересів людей. Адже «шлях угору» визначається прихильністю патрона, а не вибором громадян.

Загальну динаміку розвитку пострадянських політичних режимів можна загалом підсумовувати в такий спосіб. До середини 90-х років у більшості пострадянських держав у результаті політичних і економічних реформ відбувається консолідація системи неопатримоніального правління на основі того чи іншого варіанта з’єднання інтересів неопатримоніальної бюрократії, політичних ренто орієнтованих підприємців і глави держави, який контролює використання силових ресурсів. У тому випадку, коли глава держави встановлює персоналістський контроль політики і бізнесу через як напівтрадиційні, так і сучасні стимули й винагороди, можна говорити про формування султаністських режимів (Азербайджан, Казахстан, Узбекистан, Киргизстан, Туркменістан, Білорусь). Там, де відбулося «захоплення держави» рентоорієнтованими економічними гравцями разом з неопатримоніальною бюрократією, сформувалися олігархічно-патримоніальні режими (Росія, Україна, Молдова, Грузія, Вірменія). Розширення позицій рентоорієнтованих акторів (що найяскравіше виявилося під час президентських виборів у Росії й Україні в другій половині 90-х та у силових захопленнях влади в закавказьких республіках) призводить до посилення конкуренції різних фракцій неопатримоніальної бюрократії й плюралізації економічного та політичного поля цих держав, що зачепило і низку “м’яких” султаністських режимів Центральної Азії і Закавказзя (Казах стану, Киргизстану й Азербайджану). У більшості олігархічно-патримоніальних режимів най впли во віші економічні гравці порушують питання про часткову зміну правил гри і зниження ролі глави держави як основного вето-гравця і домінантного елемента неопатримоніальної вертикалі. Можна сказати, що виникла потреба не в ієрархічній, а, скоріше, у горизонтальній самоорганізації політико-економічних гравців без єдиного монопольного центру, що знайшло своє політичне виявлення в проектах парламентаризації політичної системи і сформулювало запит на «слабкого президента». Так виникла перша стратегія трансформації пострадянського неопатримоніалізму, яку можна назвати «політичною раціоналізацією»: політична система має бути перебудована так, щоб швидко й ефективно реагувати на запити різних груп економічних інтересів, має бути “прозорою і нейтральною”.

У відповідь на це неопатримоніальна бюрократія, спираючись на контроль силових ресурсів держави з боку глави держави, спробувала обмежити або навіть ліквідувати всі незалежні центри сили, що підсилилися (олігархічні бізнес-інтереси, політичні партії, ЗМІ, парламент, НДО, культурні й регіональні еліти тощо). «Олігархічний по во-рот» 1993/94-1999/2000 рр. змінюється новим ключовим трендом 2000/01-2004 рр., що полягає, з одного боку, у формальній раціоналізації/ бюрократизації політико-економічних центрів влади і відновленні позицій держави в економічній сфері, а з іншого - у спробах обмеження і контролю політичної конкуренції, що викликає розвиток авторитарних тенденцій і поступове «закриття» політичної сфери. Таку стратегію можна назвати шляхом «силової раціоналізації» (у певному сенсі цей шлях аналогічний розвитку абсолютизму в Західній Європі та його боротьбі з іншими конкуруючими центрами влади).

«Силова раціоналізація», що відбувається під гаслами «давати лад в економіці», фактично призводить до «контрреволюційної стабілізації»: експропріації ресурсної бази незалежних економічних гравців, усуненню їх значущого політичного впливу і зрештою занепаду ролі парламенту і політичних партій. Можна сказати, що успішна «силова раціоналізація» є формою «бюрократичної революції» згори, що призводить також до істотної трансформації режиму в деякий різновид бюрократичного неопатримоніалізму (домінуючим прошарком стає силова бюрократія), що має своїм прототипом «бюрократичний авторитаризм» латиноамериканського чи східноазіатського типу. Саме в цьому напрямі «бюрократичної революції» згори (і успішної контрреволюційної стабілізації) розвивається Росія, Білорусь, Казахстан і Азербайджан (табл. 3).

Через геополітичні причини і слабкість ресурсної бази неопатримоніалізму відносно безболісно парламентаризація режиму відбулася в Молдові (як і раніше у державах Балтії). У інших країнах опозиційні рентоорієнтовані політичні підприємці, спираючись на свої регіональні та соціальні бази підтримки, були змушені перейти до мобілізації мас знизу (Грузія, Україна і Киргизстан), що викликало класичну неопатримоніальну революцію, добре знайому фахівцям з Третього світу (падіння режимів Маркоса, Сухарто і Мобуту). Загалом можна сказати, що «кольорові революції» відбулися там, де правлячі еліти пізно або недостатньо рішуче перейшли до здійснення стратегії «силової раціоналізації» і придушення незалежних конкуруючих центрів сили або не змогли домогтися підтримки більшості в більшості соціальних і регіональних груп і інтегрувати їх у систему неопатримоніального перерозподілу.

Таким чином, «політична раціоналізація» знизу (через «кольорові революції») і «силова раціоналізація» згори (через «бюрократичну революцію») можуть вважатися різними варіантами здійснення процесу раціонально-бюрократичної трансформації, що у свій час призвела до народження модерних національних держав. Демократія в тому й іншому разі може бути, а може і не бути специфічним підсумком цієї трансформації; однаковою мірою її наслідком може стати народження неопатримоніальних «олігархічних демократій» або авторитарних режимів (див. міжвоєнну Західну Європу або Латинську Америку).

В Україні формування неопатримоніальної системи влади відбувалося в період першого терміну президента Кучми, який намагався регулювати драматичні втрати політичних і економічних реформ за допомогою типового «неопатримоніального менеджменту». При цьому конституційний компроміс 1996 р. можна вважати важливою крапкою у певній міжелітній консолідації системи на основі інтеграції більшості рентоорієнтованих груп як індустріального Сходу, так і частини націонал-демократичних еліт Заходу України. Президентські вибори 1999 року підтвердили гегемонію глави держави, який досить успішно контролював найважливіші ресурсні позиції на політичному полі і встановлював на ньому власні формальні і неформальні правила гри. При цьому президент спирався не стільки на публічно-політичні, скільки на державно-адміністративні канали впливу клієнтарного типу - наприклад, через зміну і призначення регіональних лідерів, контроль ключових позицій у державному апараті, силових міністерствах і основних галузях економіки.

Переломом у розвитку неопатримоніального режиму президента Кучми став «касетний скандал» і парламентські вибори 2001-2002 років, що підірвали сформований міжелітний компроміс. Фактично, протягом 2001-2002 рр. від «партії влади» відкололася досить значна частина впливових економічних груп інтересів і більшість національно-демократичних субеліт, які вийшли з клієнтарно-патронажної мережі президента Кучми і стали ядром альтернативної «помаранчевої коаліції» В. Ющенка на президентських виборах 2004 р.

Однією, з найважливіших проблем політичної модернізації є досягнення відносно стійкої рівноваги і політичної стабільності в суспільстві. У цьому контексті важливими для українського суспільства є такі умови:

— збалансування державного управління й системи місцевого самоврядування, опертих на схильність української ментальності до індивідуальних й громадських форм раціонального господарювання, прагнення до різноманітних форм самореалізації на суспільному та особистісному рівнях;

— виявлення суперечностей у загальнодержавних, галузевих, регіональних, колективних та особистих інтересах і визначення способів їх узгодження задля суспільного і політичного консенсусу;

— вирішення проблеми адміністративно-територіального поділу країни, запобігання деконцентрації влади й дезінтеграційних процесів.

Ще однією проблемою політичної модернізації є пошук оптимальних способів переходу від традиційного суспільства до раціонального, до пом´якшення вірогідного зіткнення традиційних для даної національної політичної культури цінностей і норм політичного життя з новими модернізованими інститутами. Головне при цьому забезпечити формування політичного режиму і системи соціального управління, які відповідали б внутрішнім потребам українського суспільства. А це передбачає:

— цілеспрямоване подолання непідготовленості до реформування всієї системи управління, розумне запозичення загальноцивілізаційного політичного досвіду і врахування досвіду модернізації інших держав;

— неприпустимість механічного перенесення на національний ґрунт зарубіжних інститутів без урахування національно-психологічних особливостей народу і характерних рис сучасної політичної ситуації;

— обмеження впливу на державотворчий процес вузькопартійних інтересів, подолання негативних особистісних рис, зумовлених тоталітарним досвідом («розірваність» свідомості; відмова від політичного життя в усіх його виявах, окрім стихійного протесту; суперечливе поєднання демократичної й тоталітарної свідомості, орієнтація на несумісні цінності);

— реформування інституціональної сфери суспільства завдяки розвиткові різноманітних форм асоціативно-громадського життя, зумовлених логікою розвитку суспільства.

Третьою проблемою політичної модернізації сучасної України є налагодження постійного взаємозв´язку й діалогу між владними структурами і населенням з усіх питань суспільного буття. Цього можна досягти:

— шляхом подолання кризи легітимності через створення механізмів суспільної саморегуляції на місцевому рівні, справедливий розподіл ресурсів влади та управління, формування норм і процедур, засадничих для державно-правових інститутів правової держави та демократичного політичного режиму;

— через скорочення дистанції між соціальними станами, стимулювання соціальної мобільності й домінування політичних угруповань (партій, громадських об´єднань, груп тиску) замість всевладдя бюрократії;

— через розширення механізмів політичної соціалізації; розвиток системи політичного рекрутування (відбору персоналу, який перебере на себе провідні ролі в політиці) на рівні «нижніх поверхів» політичної системи суспільства.

Зазначені вище умови можна прийняти своєрідним орієнтиром формування самобутньої вітчизняної моделі суспільно-державного розвитку, їх реалізація відбуватиметься з одночасним подоланням негативних ментально-психологічних нашарувань у свідомості населення, зумовлених тоталітарною суспільно-політичною практикою, поєднанням елементів загальноцивілізаційного досвіду з віковими традиціями української культури.

32. Правоздатність і дієздатність суб’єктів права.

1. Правоспособность, дееспособность, правосубъектность субъектов права

Правоспособность – это способность гражданина обладать гражданскими правами и нести определенные обязанности. Именно правоспособность является предпосылкой обладания конкретными субъективными правами, которые возникают лишь при наличии определенных юридических фактов, действий и событий.

Под правоспособностью понимают также признаваемую государством общую (иначе – абстрактную) возможность обладать установленными законом правами и обязанностями, способность быть их носителем.

Содержание правоспособности определяет комплекс прав и обязанностей, которыми может обладать субъект правоотношений. В законодательстве нет полного перечня прав, которые мог бы приобретать каждый субъект правоотношений, существует лишь перечень самых важных правовых возможностей.

Дееспособность – это способность субъекта собственными действиями приобретать и реализовывать права, создавать для себя обязанности и исполнять их. Концепция дееспособности исходит из того, что все субъекты права здоровы и степень развития их устанавливается по мере взросления. Дееспособность делят на общую и специальную.

По естественным причинам правоспособность и дееспособность не всегда совпадают. Все люди правоспособны, хотя не все из них одновременно дееспособны. При этом все дееспособные люди не являются правоспособными.

Полная дееспособность – возможность осуществлять все права и обязанности без исключения. Полная дееспособность наступает в полном объеме по достижении лицом восемнадцатилетнего возраста.

Частичная дееспособность бывает двух степеней: первая степень – это дееспособность малолетних с 6 до 14 лет. Сделки могут совершать от их имени только их родители, усыновители или опекуны. Вторая степень частичной дееспособности – это дееспособность несовершеннолетних с 14 до 18 лет. В соответствии с законом они могут совершать все сделки малолетних и распоряжаться своими доходами, осуществлять авторские права, вносить вклады в кредитные учреждения, с 16 лет они могут быть членами кооператива.

Правосубъектность включает в себя четыре элемента:

1) правоспособность – это закрепленная в законодательстве способность субъекта иметь юридические права и нести юридические обязанности. Она начинается с момента рождения индивида и прекращается смертью. Правоспособность не является естественным свойством человека, а порождается объективным правом;

2) дееспособность;

3) деликтоспособность – это способность человека отвечать за гражданские правонарушения;

4) правосубъектность определяется при помощи норм права, которые устанавливают основные и отправные права и обязанности. Имеет место и специальная правосубъектность, которая предусматривает другой правовой статус, в отличие от обычных субъектов. Так, в частности, субъектами со специальной правосубъектностью можно считать депутатов, кандидатов в депутаты, глав избирательной комиссии.

33. Правомірна поведінка: поняття, ознаки та види.

Правомірна поведінка - це суспільно-необхідна, бажана і допустима з точки зору інтересів громадянського суспільства поведінка індивідуальних чи колективних суб'єктів" яка полягає в дотриманні (виконанні, використанні) норм права, що охороняються і гарантуються державою.

Основні ознаки правомірної поведінки:

- відповідність поведінки нормам права - тобто людина діє правомірно, якщо вона діє у відповідності з нормами права. Інколи правомірну поведінку трактують як поведінку, яка не порушує норми права. Проте таке визначення не досить точно відображає зміст цього явища, оскільки поведінка, що не протирічить нормам права, може здійснюватися поза сферою правового регулювання, та не бути правомірною;

- соціально корисна - це дії, що відповідають образу життя, корисні (бажані), а інколи і необхідні для нормального функціонування суспільства. Позитивну роль вона відіграє і для особистості, оскільки завдяки їй забезпечується свобода, захищаються законні інтереси. Саме через правомірну поведінку здійснюється упорядкування суспільних відносин, вона необхідна для нормального функціонування та розвитку суспільства, забезпечує стан правопорядку. Вона є найважливішим фактором вирішення завдань, що стоять перед суспільством. Проте, соціальна роль правомірної поведінки полягає у забезпеченні не тільки суспільних потреб, а й задоволенні інтересів самих суб'єктів правових дій. Оскільки суспільство та держава зацікавлені в такій поведінці, вони підтримують її організаційними заходами, заохочують і стимулюють. Дії суб'єктів, які перешкоджають здійсненню правомірних дій, припиняються державою;

- має свідомо вольовий характер, виражається в усвідомленій мотивації правомірних вчинків для досягнення поставлених цілей;

- зовні виражається у вигляді дії чи бездіяльності, здійснюється у формах реалізації норм права - дотриманні, виконанні, використанні (громадянами), правозастосуванні (посадовими особами);

- спричиняє юридичні наслідки, оскільки виявляється в юридичних фактах (правовстановлюючих, правозмінюючих, правоприпиняючих), що є передумовою правовідносин. Слід зазначити, що правова поведінка не завжди викликає правовідносини;

- охороняється державою за допомогою дозвільних, зобов'язуючих і охоронних норм, стимулюється за допомогою рекомендаційних і заохочувальних норм.

Правомірна поведінка містить завжди два моменти:

- інформаційний, тобто поінформованість громадянина про свої суб'єктивні права і юридичні обов'язки. Важливою є не тільки наявність правового механізму захисту права на доступ до правової інформації, а й активне використання його громадянами;

- поведінковий, тобто уявлення про законні способи здійснення суб'єктивних прав і юридичних обов'язків.

Класифікація правомірної поведінки:

1. За формами реалізації норм права:

- дотримання;

- виконання;

- використання;

- застосування.

2. З точки зору фактичного змісту правовідносин:

- діяння, що спрямовані на використання суб'єктивних прав;

- діяння, що спрямовані на виконання юридичних обов'язків.

3. За зовнішньою формою вираження:

- дії;

- бездіяльність.

4. За способом формування в текстах правових документів:

- прямо й однозначно сформульована;

- опосередковано передбачена.

5. За характеристиками суб'єктів:

- індивідуальна;

- колективна;

- посадова;

- професійна та ін.

Однією з найбільш відомих класифікацій правомірної поведінки є її поділ відповідно до особливостей суб'єктивної сторони:

- соціально-активна поведінка свідчить про високий ступінь відповідальності суб'єкта. При реалізації норм права він діє дуже активно, намагаючись здійснити правові приписи якомога краще, ефективніше, принести максимальну користь суспільству, реалізувати свої здібності. Правова активність може проявлятись у різних сферах суспільного життя - правотворчій, політичній та ін. Так, у сфері правоохоронної діяльності це творче відношення до праці, постійне підвищення п продуктивності, ініціатива і дисциплінованість при виконанні службових обов'язків. Наприклад, працівники ДАІ проводять конкурс на кращого знавця правил дорожнього руху серед школярів;

- законослухняна поведінка - це вид правомірної поведінки, що характеризується усвідомленою покорою людей вимогам закону. Правомірні приписи в цьому випадку використовують добровільно на основі належного рівня правосвідомості. Така поведінка домінує у демократичних суспільствах. Наприклад, працівник міліції вчасно заступає на чергування;

- конформістська (пристосовницька) поведінка - пасивно-пристосовницьке ставлення до правового середовища за принципом "поводься так, як поводять себе інші". Тобто, пасивна правомірна поведінка базується не на внутрішній переконаності суб'єкта в необхідності неухильного виконання норм права, а на способі Його пристосування до оточуючого соціального середовища. Наприклад, підпорядкування працівника міліції стандартам і вимогам колективу, копіювання поведінки начальника; - маргінальна поведінка характеризується знаходженням суб'єкта, немов би на межі, антисуспільної, неправомірної поведінки (в перекладі з лат. "маргінальний" - той хто находиться на межі). Вона не стає неправомірною через страх суб'єкта перед покаранням (а не через усвідомлення необхідності реалізації норм права) або в силу якихось корисливих мотивів. У цих випадках суб'єкт лише підкоряється нормам права (наприклад, водій не порушує правила дорожнього руху у зв'язку з тим, що на дорозі присутні працівники ДАІ), але не визнає, не поважає їх. Дещо осторонь від цієї класифікації розміщена звична поведінка - коли правомірні дії в силу багаторазового повторення перетворюються у звичку. "Звична" поведінка не даремно називається "другою натурою", вона стає внутрішньою необхідністю людини. Особливістю "звичної" поведінки є те, що людина не фіксує в свідомості ні соціального, ні юридичного її значення, не замислюється над цим. Так, працівник міліції із стажем ніколи не залишить зброю без нагляду, де б це не було. Але звичка не заперечує розуміння фактичних елементів свого вчинку, хоча належна соціальна оцінка її наслідків і відсутня. Разом з тим, це звичайна свідома поведінка.

34. Поняття та класифікація юридичних фактів.

Юридичні факти — це конкретні життєві обставини, з яки­ми норми права пов'язують виникнення, припинення або зміну правових відносин.

Юридичні факти є необхідними умовами для виникнення пра­вовідносин і характеризуються такими ознаками:

знаходять свій вияв у зовнішніх обставинах або подіях ма­теріального світу і пов'язані з їх наявністю або відсутністю;

прямо або опосередковано передбачені нормами права;

викликають передбачені законом юридичні наслідки.

Юридичні факти чисельні і багатогранні, тому і класифіку­ються за різними ознаками: за вольовою, юридичними-наслідками, складом, тривалістю дії.

За вольовою ознакою юридичні факти поділяються на юридичні дії та юридичні події.

Юридичні дії — це факти, які породжують, змінюють або припиняють правовідносини на основі волевиявлення людей. У свою чергу вони поділяються на правомірні (наприклад, вихід на пенсію, поступлення на роботу, реєстрація шлюбу і т. ін.) і не­правомірні (наприклад, усі види правопорушень)...

Юридичні події— це такі обставини, які породжують, зміню­ють або припиняють правовідносини незалежно від волі людей (наприклад, стихійні лиха, пожежі, землетруси і т. ін.). З ними пов'язано виникнення правових відносин по відшкодуванню збитків, по спадкоємству, по виплаті страхових винагород і т. ін. Ці події ніяких юридичних зобов'язань не викликають, а лише служать підставами для них.

За юридичним наслідками юридичні факти бувають: а) правоутворюючі; б) правозмінюючі; в) правоприпиняючі (на­приклад, акт купівлі автомобіля породжує виникнен

ня права власності на автомобіль у покупця, перехід на іншу роботу змінює коло прав і обов'язків робітника, а скасування державної реєстрації припиняє існування юридичної особи).

За складом юридичні факти бувають: а) прості; б) складні.

Прості юридичні факти складаються з однієї життєвої події або дії суб'єктів права (наприклад, написання заяви про відпустку).

Складні представляють собою сукупність кількох простих юридичних фактів (наприклад, призив громадянина на дійсну військову службу вимагає українського громадянства, досягнен­ня певного віку, наявності певного стану здоров'я, відсутності права на відстрочку).

За тривалістю дії юридичні факти бувають: а) однора­зові; б) тривалі.

Особливу роль у розвитку правовідносин відіграють юридичні факти, які називають фактичним складом. При їх наявності виникнення правовідносин потребує кількох умов (тобто сукуп­ності юридичних фактів). Наприклад, для виходу робітника на пенсію необхідно: а) досягнення особою пенсійного віку; б) на­явність трудового стажу; в) представлення необхідних доку­ментів; г) прийняття компетентним органом рішення про призна­чення пенсії.

Фактичний склад відрізняється від складного юридичного факту тим, що він складається з різних юридичних фактів. Якщо складний юридичний факт — це багатоаспектне (однак ціле) яви­ще, то фактичний склад — це сукупність різних явищ. Для фак­тичного складу необхідна не тільки наявність усіх складових елементів юридичних фактів, але й певне послідовне накопичення, визначений порядок його елементів. Наприклад, факт визнання підприємства банкрутом настає не тоді, коли підприємство не мо­же задовольнити вимоги своїх кредиторів, а тільки після проход­ження певної процедури і визнання банкрутом саме в суді.

Юридичні факти відіграють активну роль у правовій системі, вони з'єднують норми права з реальними суспільними відносина­ми. За їх допомогою життєві обставини набувають юридичного значення і таким чином впливають на соціальні процеси і явища, направляючи їх у необхідне русло.

35. Поняття права, його ознаки та принципи

Право, як і держава, завжди безпосередньо відображає потреби суспільного розвитку і спрямоване на нормативне регулювання суспі­льних відносин. Право визначає, що може або мусить робити держава, її органи, кожен громадянин, встановлює відповідні дозволи і заборо­ни. Метою права є поєднання свободи кожного зі свободою усіх. Ха­рактер цього поєднання залежить від особливостей економічних, полі­тичних, соціальних та інших відносин, властивих тому чи іншому суспільству. Таким чином, право виступає як природна міра свободи, тобто відповідає інтересам і волі суб'єктів суспільних відносин.

Право не тільки закріплює рівність усіх перед законом, але, вод­ночас, встановлює її міру, що необхідно для запобігання зловживання цим принципом.

В сучасній юридичній науці термін "право" розглядають як загальносоціальне явище, тобто яке випливає безпосередньо із соціаль­ного життя і не залежить від держави, і як юридичне явище (право), тобто яке є наслідком державної діяльності, втіленням волевиявлення держави.

Як загальносоціальне явище, право характеризується певною свободою й обґрунтованістю поведінки людей, тобто загальними й рівними можливостями для усіх однойменних суб'єктів. З таких пози­цій розрізняють: права людини; права соціальних спільностей; права нації, народу; права людства.

Юридичне явище (право) — це складна система, яка складається із загальнообов'язкових принципів, правил і норм поведінки, встанов­лених або санкціонованих державою, які виражають волю домінуючої частини соціально неоднорідного суспільства, спрямовані на врегулю­вання суспільних відносин відповідно до цієї волі і забезпечуються державою.

Юридичне право, у свою чергу, ділиться на:

1) об'єктивне право;

2) суб'єктивне право.

Об'єктивне право — це система діючих у державі загальноо­бов'язкових, формально визначених норм права, втілених у різ­них джерелах права і незалежних від індивідуальної свідомості суб'єкта права.

Термін "об'єктивне" означає, що норми права встановлені або санкціоновані державою, містяться у виданих компетентними держав­ними органами нормативноправових актах і тому є незалежними від індивідуального інтересу та свідомості суб'єкта права.

Застосування права до кожного конкретного випадку супрово­джується переходом від об'єктивного до суб'єктивного права. Тобто, доки норма права є загальною і поширюється на усі випадки конкрет­ної сфери життєдіяльності, вона є об'єктивною. Коли ж ця правова норма стосується конкретної ситуації і реалізується в поведінці суб'єкта, то вона стає суб'єктивною.

Суб'єктивне право — це закріплена правовими засобами можливість конкретного суб'єкта здійснювати певні дії, вимагати дій від інших суб'єктів та звертатися до держави за захистом по­рушених прав.

Термін "суб'єктивне" означає, що право належить конкретному суб'єкту, який, на свій розсуд, може скористатися або не скористатися наданими йому правами і свободами, тобто усе залежить від його волі та свідомості.

Об'єктивне і суб'єктивне право тісно взаємозв'язані. Суб'єк­тивне право є похідним від об'єктивного, виникає на його підґрунті та у його межах.

На підставі об'єктивного права здобуваються суб'єктивні права та виникають правовідносини.

Отже, право — це система загальнообов'язкових, формально визначених, встановлених або санкціонованих і гарантованих державою норм права, які встановлюють права та обов'язки уча­сників правовідносин, виступають регулятором суспільних відно­син та забезпечуються примусовою силою держави.

В юридичній науці існує достатньо багато визначень поняття права, але жодна дефініція не в змозі охопити усі ознаки права.

Ознаки права — це найсуттєвіші характеристики права, ті риси, які відрізняють право від інших правил поведінки (норм моралі, зви­чаїв, традицій) та відображають його сутність.

Основними ознаками права є:

1) право встановлюється або санкціонується державою, тобто держава, з метою регулювання найважливіших сфер суспільних відносин, виявляє правові потреби суспільства і оформляє їх у но­рмативноправових актах. Нормативноправові приписи встанов­люються насамперед законодавчим органом, який приймає акти найвищої юридичної сили — закони, а також багатьма іншими державними органами, діяльність яких має підзаконний, виконав­чий характер. В особливих випадках держава вдається до всена­родного опитування населення — референдуму, як безпосеред­нього волевиявлення народу країни. Санкціонування, тобто офіційне схвалення державою раніше діючих правил, як правових норм, в сучасному житті застосовується відносно рідко;

2) нормативність права, тобто право складається з правових норм як загальнообов'язкових правил поведінки, які встановлюють межі поведінки суб'єктів права. Тим самим право моделює у своїх нормах правомірну поведінку цих суб'єктів. Нормативна основа права складається з трьох головних елементів: дозвіл; припис (веління); заборони. Під дозвілом розуміють надання суб'єкту права можливості здійснення позитивних дій на свій розсуд заради задоволення певного інтересу. Припис (веління) встановлює безальтернативне спрямування поведінки суб'єкта права на вчинення будьяких активних дій. Заборона вимагає бе­зумовного утримання суб'єкта права від певної поведінки, яка визнається протиправною;

3) загальнообов'язковість права, тобто вимоги норм права є обов'язкові для усіх суб'єктів правовідносин, до яких вони звер­нені, і повинні виконуватися ними без винятків та незалежно від їхнього ставлення до самих норм. Винятки можуть мати місце тоді, коли вони передбачені самим законом;

4) формальна визначеність права, тобто вимоги норм права чітко визначені і офіційно закріплюються державою у визначених фо­рмах (у формі правових звичаїв, прецедентів, договорів, норма­тивноправових актів). Ці форми мають відповідну структуру, приймаються за встановленою процедурою, підлягають однако­вому тлумаченню і застосуванню. Досягається це за допомогою правових понять, їх визначень, правил юридичної техніки;

5) системність права, тобто право становить цілісну систему вза­ємопов'язаних, взаємопогоджених і взаємодіючих правових норм, яка діє на основі єдиних принципів, виконує єдині функції та має чітку внутрішню структуру, що включає інститути, підгалузі та галузі права;

6) державна забезпеченість, тобто держава за допомогою компе­тентних державних органів не тільки встановлює правові норми, але й забезпечує їх належний захист. Виконання норм права по­винне гарантуватися впевненістю виконавців у тому, що вони справедливі і їх вимогам слід підкорятися, правовою освітою і вихованням населення, встановленням державного нагляду і ко­нтролю за виконанням Конституції і законів. Особливу роль у державному захисті права відіграє суд, який здійснюючи право­суддя, не обов'язково звертається до застосування державного примусу. Право передбачає можливість застосування примусу до осіб, які не виконують або виконують неналежним чином ви­моги правових норм. Підстави, види та міра державного приму­су, як і порядок його застосування, суворо регламентовані нор­мами права. Отже, державний примус виступає як гарантія, передбачена правовими нормами на випадок можливого пору­шення встановлених правил;

7) регулятивний характер права, тобто право виступає регулято­ром суспільних відносин, впливає на поведінку і свідомовольову діяльність суб'єктів права;

8) вираз у праві міри свободи, рівності та справедливості, тобто право з достатньою повнотою втілює основні права і свободи людини, надає їй легальну можливість реалізувати свої інтереси не порушуючи (обмежуючи) прав і свобод інших людей. У праві свобода трансформується в суб'єктивні права, яким відповіда­ють обов'язки, що їх обмежують. Право передбачає рівність ви­мог нормативних приписів до усіх суб'єктів суспільних відносин незалежно від їх індивідуальних властивостей. Зрозуміло, що не кожне право може бути справедливим. Справедливість — це ба­ланс інтересів: влади і громадянина, роботодавця і працівника, виробника і споживача, продавця і покупця тощо. Право, як і держава, складається на певній соціальній базі і багато в чому залежить від того, яка соціальна група, клас або прошарок відіг­рає провідну роль у суспільстві. І тому найвищим суспільним призначенням права є забезпечення у нормативному порядку прав і свобод людини і громадянина, підтвердження принципів рівності та справедливості, виключення будьякого свавілля з життя суспільства.

Серед компонентів права важливе місце і значення мають прин­ципи права. Поняття "принцип" у перекладі з латинської мови означає "початок", "першооснова", "первинність". Принципи права прита­манні будьякій правовій системі, вони виступають в якості своєрідної конструкції, на якій базуються і реалізуються не тільки окремі норми права, інститути і галузі права, а й вся система права. Як правило, принципи права закріплюються або в законодавчих актах, або запов­нюють собою зміст правових норм. Вони служать основним орієнти­ром всієї правотворчої, правозастосовчої і правоохоронної діяльності державних органів. Ті принципи, що не закріплені у правових припи­сах, вважаються лише ідеями права і належать до сфери правосвідо­мості.

Принципи права — це основні засади, вихідні ідеї, положен­ня, що відображають зміст права, його сутність і призначення у суспільстві, визначають спрямованість правового регулювання і поширюються на усіх суб'єктів права.

У юридичній науці існують різноманітні підходи щодо класифі­кації принципів права. Зокрема, залежно від призначення і об'єкта ві­дображення, принципи права поділяються на соціальноправові і спеціальноправові.

Соціальноправові принципи права відображують систему цінностей, властивих суспільству, забезпечують їх вплив на суспільні відносини шляхом правового регулювання та інших видів правового впливу. Вони забезпечують домінування загальнолюдських цінностей над інтересами націй, класів, груп, визнання пріоритету прав і свобод людини і громадянина, єдність суспільних і особистих інтересів.

Спеціальноправові принципи права відображають основні засади формування та існування власне права, як специфічного соціа­льного явища і за сферою дії вони поділяються на загальноправові, галузеві, міжгалузеві та принципи інститутів права.

Загальноправові принципи права характерні для права у ці­лому, визначають його характер і ознаки, розвиток та формування на­ціональної правової системи. Вони діють у всіх галузях права і до них належать:

1) принцип гуманізму — означає визнання людини найвищою со­ціальною цінністю, домінування у формуванні і функціонуванні правової системи невід'ємних природних прав і свобод людини (право на життя, здоров'я, особисту свободу, недоторканість тощо);

2) принцип демократизму — означає закріплення в нормах пра­вового становища людини, порядку участі народу у формуванні органів державної влади та управлінні державними справами, у створенні й удосконаленні законодавства;

3) принцип соціальної справедливості — означає здатність права захищати права, свободи та інтереси різних соціальних груп (класів), кожна з яких має своє уявлення про справедливість, а також відповідність між практичною роллю різних індивідів у житті суспільства та їхнім соціальним становищем, між їхніми правами та обов'язками, злочином і покаранням, заслугами лю­дей та їхнім суспільним визнанням;

4) принцип свободи — означає можливість вибору певного варіа­нта поведінки для окремої людини, державних органів і посадо­вих осіб;

5) принцип рівності — означає рівність усіх громадян перед зако­ном, незалежно від національної, статевої, політичної, релігійної належності, соціального походження, майнового стану, роду і характеру занять та інших обставин, наявність рівних загальног­ромадянських прав і обов'язків, рівний захист у суді;

6) принцип взаємної відповідальності держави і особи — озна­чає, що вони пов'язані взаємними правами і обов'язками. І тому не тільки особа відповідальна перед державою, але й держава ві­дповідає перед громадянами за здійснення своєї діяльності (при­йняття законів, забезпечення гідного рівня життя людини тощо); 7) принцип законності — означає однакове розуміння і суворе до­тримання і виконання законів і підзаконних нормативноправових актів усіма суб'єктами суспільних відносин, верховен­ство закону в системі нормативноправових актів, неприпусти­мість зворотної сили законів, відповідальність за вину громадян і посадових осіб.

Галузеві принципи права притаманні конкретній галузі права, які, нарівні з методом і предметом правового регулювання, сприяють індивідуалізації цієї галузі. Наприклад, принцип рівності сторін у майнових відносинах — у цивільному праві; принцип забезпечення свободи праці — у трудовому праві; принцип індивідуалізації пока­рання — у кримінальному праві тощо.

Міжгалузеві принципи права притаманні кільком спорідненим галузям права. Наприклад, принципи гласності, змагальності сторін і незалежності судочинства — у кримінальнопроцесуальному та циві­льнопроцесуальному праві; принципи матеріальної відповідальнос­ті — у цивільному та трудовому праві тощо.

Принципи інститутів права діють у межах однорідних суспі­льних відносин, що регулюються нормами певного інституту права і виступають конкретизуючим елементом системи загальних принципів права. Наприклад, принцип несприйняття подвійного громадянства — інститут громадянства у конституційному праві; принцип добровіль­ності цивільноправових угод — інститут цивільноправових угод у цивільному праві тощо.

До основних принципів права також належать також правові ак­сіоми та правові презумпції.

Правові аксіоми — це такі положення, які сприймаються без доведення, тому що не підлягають сумніву. Наприклад, незнання за­конів не звільняє від юридичної відповідальності; закони та інші нор­мативноправові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, ко­ли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи тощо.

Правові презумпції — це певні припущення, що слід довести. Наприклад, ніхто не може бути двічі притягнутий до юридичної від­повідальності одного виду за одне й те саме правопорушення; особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буду доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду тощо.

36. Система законодавства: поняття та структура.

Система законодавства - цілісний і погоджений комплекс нормативно-правових приписів, що містяться в законах і розподілені залежно від предмета і метода правового регулювання по галузях та інститутах законодавства.

Ознаки системи законодавства:

1) є зовнішньою формою існування основної частини системи права;

2) є способом надання юридичного (формального) значення нормам права, сформованим у суспільстві;

3) виражає норми права через первинні елементи - нормативно-правові приписи, що розташовані у статтях законів;

4) має два рівня будови - вертикальну (ієрархічну, супідрядну) і горизонтальну (рівнозначну);

5) має суб'єктивний характер;

6) має структуру - галузі та інститути законодавства. Система законодавства - багатогранне суб'єктивно-об'єктивне утворення зі складною структурою. Основна роль у ній належить нормативним актам, а також їх структурним підрозділам. Вони дають змогу групувати окремі розділи, статті, пункти нормативних актів залежно від норм права, що містяться в них, у різні більш стійкі формування - інститути законодавства. Стаття закону тут виступає зовнішньою формою вираження правового змісту, сконцентрованого у правовому приписі.

Визначення поняття "система законодавства" залежить від змісту, вкладеного в термін "закон". Закони як письмові правові документи можна поділити на дві групи:

1) закони в матеріальному змісті - усі правові акти, в яких містяться приписи, розраховані на невизначене коло осіб;

2) закони у формальному змісті - правові акти, що прийняті в особливому порядку законодавчою владою (закони; міжнародні договори, затверджувані законами).

За такого підходу законами в матеріальному (а не у формальному!) змісті можуть вважатися не тільки закони, але й підзаконні акти, що приймаються президентом, урядом, міністерствами та іншими органами держави, тобто всі нормативно-правові акти держави, включаючи акти виконавчої (адміністративної) нормотворчості.

Тому в юридичній літературі немає однозначного визначення поняття "система законодавства" ("законодавство"), а існує кілька розумінь. Найбільш поширеними з них є такі:

1) широке розуміння - це система не тільки законів, а й усіх джерел (форм) офіційно встановленого об'єктивного права: підзаконні акти, що приймаються президентом, урядом, міністерствами та іншими органами держави, тобто система усіх нормативно-правових актів держави й органів місцевого самоврядування, включаючи акти нижчого рівня (локальні акти);

2) серединне розуміння (між широким і вузьким) - система нормативно-правових актів вищих органів державної влади: закони і підзаконні акти парламенту, президента, уряду. Таке розуміння законодавства висловив Конституційний Суд України стосовно трудового законодавства, тобто є галузевим. Використання означеного тлумачення законодавства не може бути поширеним на усі галузі законодавства. Так, у кримінальному законодавстві немає підзаконних нормативно-правових актів (див. рішення Конституційного Суду від 09.07.1998);

3) вузьке розуміння - система всіх чинних законів певної держави, упорядкованих певним чином, а також міжнародних договорів, затверджених (ратифікованих) законами Верховної Ради, тобто законодавство - це система всіх законів держави41.

Таке розуміння законодавства випливає з Конституції України, де чітко визначено, що чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана законом Верховної Ради України, є частиною національного законодавства.

В широкому розумінні, якщо мова йде про законодавчі й інші нормативно-правові акти, варто застосовувати поняття "акти законодавства", а у вузькому, якщо маються на увазі закони (включаючи

Прихильники вузького розуміння національного законодавства (під яким розуміються закони у формальному змісті), коли мова заходить про галузеве законодавство, нерідко мають на увазі усю систему діючих нормативних актів даної галузі (закони і підзаконні акти), тобто розширюють її до поняття законів у матеріальному змісті, нормативно-правові договори, затверджені законами) використовувати поняття "законодавчі акти".

37.Тлумачення норм права: способи та види.

Тлума́чення пра́ва — діяльність, спрямована на з'ясування, осмислення дійсного змісту з метою сприяння їх практичній реалізації, а також результат такої діяльності, що переважно виражається в інтерпретаційно-правовому акті.

Способи тлумачення норм права - сукупність однорідних прийомів та засобів, за допомогою яких установлюється зміст юридичних норм, об'єктивованих у нормативно-правових приписах відповідних джерел (форм) права.

Основні способи тлумачення норм права:

1. Граматичний (філологічний, лексичний, текстовий) - з'ясування змісту норми права на підставі засобів граматичного і лексичного аналізу її словесного формулювання. Його ознаки: а) ґрунтується на правилах граматики, лексики, використовує закони філології; б) виражається у здійсненні аналізу окремих слів, термінів, речень, формулювань юридичних норм із метою встановлення значення кожного слова і виразу; в) установлює граматичну форму іменників і прикметників, способи дієслів, види дієприкметників тощо, а також усвідомлює граматичну структуру речень, розділових знаків, єднальних і розділових сполучників, виявляє синтаксичні зв'язки між словами; г) у випадках зміни значеннєвого змісту слів і виразів надає їм те значення, яке вони мали в момент створення норми; ґ) враховує, що тим самим словам (термінам) у різних нормативно-правових актах може бути наданий не один і той же зміст - у кожному випадку цей зміст з'ясовується.

У результаті граматичного тлумачення виявляється буквальний зміст норми права, проте далеко не завжди на його підставі можна зробити достовірний висновок.

2. Систематичний (системний) - з'ясування змісту норми права встановленням її системних юридичних зв'язків з іншими нормами, її місця та ролі у системі права. Його ознаки: а) виражається у зіставленні норми, яка тлумачиться, з іншими нормами, установленні її місця в даному нормативному акті (кодексі, основах законодавства, законі), інституті, галузі законодавства, в усій системі права; б) розкривається через знаходження системних юридичних зв'язків норми, що тлумачиться, з іншими нормами, завдяки чому виникає можливість точно установити її значення, сферу дії, зміст і уникнути помилок при застосуванні: в одних випадках близькі норми можуть уточнювати або доповнювати зміст досліджуваної норми, в інших - містити необхідні винятки; в) передбачається законодавцем, особливо для норм відсильних і бланкетних, побудованих так, що вони можуть розглядатися лише в єдності з нормами, до яких зроблено відсилання.

3. Телеологічний (цільовий) - з'ясування змісту норми права відповідно до закладеної у ній мети - орієнтира для поведінки. Його ознаки: а) виражається у виявленні і розкритті цілей, які ставить орган, що видав правову норму; б) застосовується, як правило, за відсутності преамбул, що встановлюють цілі відповідного нормативного акта; в) є необхідним для виявлення прикладних цілей правового акта, призначеного для службового користування.

38. Структура норм права.

Кожна норма права характеризується єдністю, цілісністю, непо­дільністю та певною структурою.

Структура норми права — це внутрішня будова норми пра­ва, яка характеризується єдністю і взаємодією її складових еле­ментів.

У юридичній науці переважає концепція тричленної структури правової норми. Це випливає з того, що норма права, поперше, по­винна встановлювати певне правило поведінки шляхом закріплення прав і обов'язків суб'єктів; подруге, визначати умови, за наявності яких суб'єкти можуть реалізовувати надані права та виконувати пок­ладені на них обов'язки; потретє, закріплювати певні засоби забезпе­чення приписів, що в ній містяться.

До структурних елементів норми права відносять: гіпотезу, дис­позицію та санкцію. Така структура характерна, на відміну від інших соціальних норм, тільки правовим нормам, що безпосередньо містять правила поведінки.

Гіпотеза — це складова частина норми права, яка містить умови та обставини за настанням чи ненастанням яких суб'єкти мають здійснювати свої права й обов'язки, передбачені у диспози­ції цієї норми.

Тобто гіпотеза — це перша частина правової норми, яка вказує на умови, за яких суб'єкт, мусить діяти так, як того вимагає диспози­ція. Отже, призначення гіпотези — визначити сферу і межі регулятив­ної дії диспозиції правової норми. Гіпотеза починається словом "як­що". Коли ж це слово не вжито, то воно припускається. Іноді гіпотеза щільно пов'язана з іншим елементом правової норми — диспозицією. Причому настільки, що фактично ці елементи (гіпотеза та диспозиція) в тексті зливаються, як, наприклад, у нормах кримінального кодексу, які визначають відповідальність за конкретні злочини, що дає підстави вважати, що такі норми складаються лише з диспозиції і санкції.

Проте, враховуючи логічну структуру норми, слід визнати, що і тут присутні всі три елементи, в тому числі й гіпотеза.

Залежно від свого складу, гіпотези поділяються на:

1) прості — це коли у гіпотезі міститься лише одна умова, за на­станням чи ненастанням якої норма права починає діяти;

2) складні — це коли гіпотеза передбачає існування декількох умов, наявність яких у своєї сукупності є обов'язковою умовою для початку дії норми права;

3) альтернативні — це коли гіпотеза передбачає існування декіль­кох умов, за настанням кожної з яких починає діяти норма права.

За ступенем визначеності, гіпотези поділяють на:

1) абсолютно визначені — це коли гіпотеза чітко і вичерпно вка­зує на обставини, з наявністю чи відсутністю яких пов'язується дія норми права;

2) відносно визначені — це коли гіпотеза не містить достатньо повних умов про обставини дії норми, обмежуючи умови засто­сування норми права певним колом формальних вимог. Диспозиція — це складова частина норми права, яка визна­чає саме правило поведінки суб'єкта у разі настання обставин, передбачених у гіпотезі цієї норми.

В диспозиції сформульовані права і обов'язки, яких суб'єкти су­спільних відносин набувають при наявності умов, передбачених гіпо­тезою норми. Вона є центральною частиною норми права, тому що гіпотеза і санкція є похідними від неї. Разом з тим диспозиція норми права не може існувати без гіпотези і санкції, оскільки без них вона втрачає свої регулятивні властивості.

Залежно від ступеня визначеності прав і обов'язків суб' єктів, диспозиції поділяються на:

1) абсолютно визначені — це коли диспозиція чітко визначає од­нозначне правило поведінки, тобто суб'єкти суспільних відно­син можуть поводитись лише так, як вказано у нормі права, і їм не надається можливості для вибору іншої поведінки;

2) відносно визначені — це коли диспозиція чітко не визначає правило поведінки, в межах якої можуть діяти суб'єкти суспіль­них відносин;

3) альтернативні — це коли диспозиція визначає декілька варіан­тів поведінки суб'єктів суспільних відносин, але передбачає на­стання лише одного з них.

Санкція — це складова частина норми права, яка передба­чає юридичні наслідки для суб'єкта за виконання чи невиконання правила поведінки, передбаченого диспозицією цієї норми.

Санкція є логічно завершальним елементом норми права, яка обумовлена існуванням диспозиції. Вона є виразом осуду і примусу, яка застосовується державою до суб'єкта суспільних відносин при по­рушенні ним вимог норми права. Тобто основне призначення санк­ції — це забезпечення реалізації диспозиції правової норми.

Залежно від ступеня визначеності, санкції поділяються на:

1) абсолютно визначені — це коли санкція чітко і вичерпно вказує на вид та міру юридичної відповідальності, яка повинна бути за­стосована до правопорушника за порушення норми права;

2) відносно визначені — це коли санкція передбачає мінімальну і максимальну (або лише максимальну) межу юридичної відпові­дальності, яка повинна бути застосована до правопорушника за порушення норми права;

3) альтернативні — це коли у санкції названі або перелічені декі­лька видів юридичної відповідальності, яка повинна бути засто­сована до правопорушника за порушення норми права, з яких правозастосовний орган обирає лише один — найдоцільніший до випадку, що розглядається.

За характером наслідків санкції поділяються на:

1) штрафні (каральні) — це санкції, які застосовуються уповно­важеними суб'єктами до осіб, винних у вчиненні правопору­шення;

2) правовідновлювальні — це санкції, які спрямовані не на пока­рання правопорушника, а на відновлення попереднього стану порушених прав і законних інтересів, виконання правопорушни­ком покладених на нього невиконаних або неналежним чином виконаних обов'язків; 3) попереджувальні — це санкції, які забезпечують запобіганню правопорушенню (затримання підозрюваного, арешт майна то­що), проведенню профілактичної роботи правоохоронними ор­ганами та іншими уповноваженими суб'єктами, з метою недо­пущення протиправної поведінки суб'єктів суспільних відносин. Отже, гіпотеза — це припущення, диспозиція — розпоряджен­ня, а санкція — стягнення. Усі ці елементи логічно випливають один з одного, утворюючи цільну упорядковану систему, яку можна виклас­ти у вигляді словосполучення "якщо — то — інакше". Тобто, якщо (гіпотеза) існують певні обставини, то (диспозиція) варто прийняти запропоновану лінію поведінки, інакше (санкція) настануть зазначені несприятливі наслідки. Наприклад, ст. 335 КК України говорить: "Ухилення від призову на строкову військову службу — карається обмеженням волі на термін до трьох років". Повну логічну структуру цієї норми можна виразити так: "Якщо призовника призивають на строкову військову службу, то обов'язок призовника з'явитися для проходження строкової військової служби, інакше за невиконання цього обов'язку до нього буде застосоване покарання у вигляді обме­ження волі на термін до трьох років".

Цей приклад показує, що норма права не завжди збігається зі статтею закону. Поняття "норма права" і "стаття закону" не тотожні, бо правова норма — це теоретична конструкція норми, а стаття зако­ну — це форма і спосіб фактичного викладу правової норми. Біль­шість статей нормативноправових актів мають лише двочленну стру­ктуру правової норми — гіпотезу і диспозицію або диспозицію і санкцію. Тому норма права може бути викладена у різних статтях за­кону або навіть у різних нормативноправових актах. Це обумовлено тим, що норми права мають неоднакові способи свого виразу, але при цьому вони зберігають свою логічну структуру.

Залежно від наявності чи відсутності у статті нормативноправового акту всіх структурних елементів правової норми розрізня­ють прямий, відсильний і бланкетний способи їх викладення.

При прямому способі викладення усі три елементи структури норми права викладені в одній статті закону і в такому разі логічна структура правової норми збігається зі структурою статті нормативноправового акту.

Прикладом такого викладення є ст. 432 КК України, яка перед­бачає кримінальну відповідальність за мародерство: "Викрадення на полі бою речей, що знаходяться при вбитих чи поранених (мародерст­во), — карається позбавленням волі на строк від трьох до десяти ро­ків". Гіпотезою тут є поле бою і речі, що знаходяться при вбитих чи поранених, диспозицією — заборона викрадення цих речей, а санкці­єю — позбавлення волі.

При відсильному способі викладення не всі структурні елеме­нти норми права викладені у статті нормативноправового акта і для її заповнення робиться відіслання до іншої статті цього ж акта, в якій розміщена відсутня частина цієї норми.

Відсильною є, наприклад, норма передбачена ч. 1 ст. 12 КК України, яка говорить: "Умисне середньої тяжкості тілесне ушко­дження, тобто умисне ушкодження, яке не є небезпечним для життя і не потягло за собою наслідків, передбачених у статті 121 цього Кодек­су, але таке, що причинило тривалий розлад здоров'я або значну стій­ку втрату працездатності менш як на одну третину, — карається ви­правними роботами на строк до двох років або обмеженням волі на строк до трьох років, або позбавленням волі на строк до трьох років". Отже, ця стаття відсилає до ст.121 КК України, яка передбачає пока­рання за спричинення умисних тяжких тілесних ушкоджень.

При бланкетному способі викладення окремі структурні еле­менти норми права (як правило, гіпотеза і санкція) викладені в статті одного нормативноправового акта, а інші (як правило, диспозиція) — у статтях іншого нормативноправового акту.

Наприклад, ст. 271 КК України — "Порушення вимог законо­давства про охорону праці" самих цих вимог не називає, а відсилає до тих нормативноправових актів, якими вони передбачені.

У юридичній науці існують й інші підходи щодо способів ви­кладення норми права у статтях нормативноправового акта (напри­клад, залежно від рівня узагальнення фактичних обставин та їхньої деталізації виділяють казуальний та абстрактний спосіб).

39. Поняття та класифікація функцій держави.

Соціальна природа держави перш за все проявляється у функціях, так як будь-який феномен найбільш яскраво виражається тоді, коли він діє.

Держава виникла тому, що після розпаду родових структур, тільки вона могла забезпечити своєю організацією рішення загальних справ, об'єднаних обмінними відношеннями індивідів.

Перед будь-якою державою постає більше або менше коло завдань, на вирішення котрих вона спрямовує свої матеріальні ресурси, ідеологічні та політичні зусилля. З всієї сукупності таких зусиль можна виділити деяку їх кількість, в яких виявляється сутність держави і без котрих вона не може повноцінно діяти як найважливіша складова частина політичної системи суспільства.

Головні завдання і цілі держави, на тій або іншій стадії її розвитку, обумовлюються економічними, політичними, соціальними та іншими умовами її існування. Виходячи з цього, основні напрямки її діяльності, тобто її функції, мають об'єктивний характер, обумовлений потребами життя суспільства.

Здійснення функцій держави має постійний, систематичний характер і відбувається протягом всього часу існування об'єктивно обумовлених завдань, що стоять перед державою.

У той же час державні функції не є щось раз і назавжди застигле і незмінне. Вони виникають, здійснюються і розвиваються у відповідності з тими завданнями, що належить виконувати державні у конкретних історичних умовах. Таким чином, функції держави знаходяться в тісному зв'язку між собою і з тими суспільними відносинами, на які держава намагається активно впливати у відповідності зі своїми потребами, всією своєю політикою. Саме функції держави характеризують саму суть державного, впливу на суспільні відносини. Необхідно, однак відмітити, що сучасною юридичною наукою запропонована трактована функція держави не тільки як напрямків її цінності, але й механізму державного впливу на суспільні процеси. І це вірно, так як виконуючи деякі функції в тих чи інших сферах життя суспільства, держава одночасно за допомогою реформ, які проводяться, різного роду перетворень, правового регулювання суспільних відносин, впливає на стан суспільних процесів. Здійснення конкретних функцій може як стабілізувати умови розвитку суспільства, так і посилювати кризове її становище.

Таким чином, функції держави можна визначити як основні напрямки її діяльності по управлінню суспільством, включаючи механізм державного впливу на розвиток суспільних процесів.

Суттєвими ознаками функцій держави є:

1) стійка предметна діяльність держави, яка склалася в тій чи іншій сфері суспільного життя;

2) безпосередній зв'язок між сутністю держави й її соціальним призначенням, яка реалізується з допомогою відповідних функцій;

3) спрямованість функцій держави на виконання конкретних задач і досягнень тих чи інших цілей, які стають на кожному історичному етапі розвитку суспільства;

4) реалізація функцій здійснюється у визначених формах (частіше всього правових) і особливими методами, присутні державній владі.

Сутність держави і її соціальне призначення є вирішальними факторами у визначенні спрямованості діяльності держави, у постановці його цілей і задач на відповідному етапі розвитку суспільства.

Функції держави багатопланові, їх формування проходить в процесі становлення, укріплення в розвитку держави.

Послідовність виникнення функцій залежить від черговості задач, які стають перед суспільством в її історичному розвитку, цілей, які вона переслідує. Ці задачі і цілі не можуть бути мимовільними. Вони залежать від реальних умов, важливіші з яких: економічні можливості суспільства, потреби й інтереси суспільства, окремих соціальних проміжків і груп, можливості партнерства між ними, моральний і культурний рівень суспільства, професіоналізм державних структур та інше.

В різні історичні періоди пріоритетне значення набувають ті або інші задачі, цілі держави, а значить і різні її функції. На одних етапах центр ваги переноситься в сферу економіки, тому в діяльності держави ключове місце займає економічна функція, в інших – область політики, звідси – підвищена увага до реалізації функцій державної влади і тощо. Зникають одні функції, виникають інші.

Кожна функція держави має визначений зміст, оскільки передбачає діяльність в конкретній сфері суспільного життя.