 |
Главная Случайная страница Контакты | Мы поможем в написании вашей работы! | |
Принцип публічності та судового керівництва
|
|
| Розуміння принципу публічності цивільного судочинства дозволяє розглядати цей принцип у двох аспектах: |
| 1)як організацію і здійснення судочинства з точки зору його завдань та мети. | 2)об’єкт судового захисту з точки зору захисту права громадського інтересу. |
| 1) Якщо розглядати принцип публічності у аспекті організації і здійснення судочинства з точки зору його завдань та мети. |
| Цивільне судочинство є процесуальною формою захисту прав, свобод та законних інтересів суб’єктів права. Якщо принципи диспозитивності та змагальності цивільного судочинства відбивають головним чином його приватно - правову природу, то принцип публічності та судового керівництва – його самоцінність як інституту судової влади, яка є виключно публічною владою за своїм змістом та функціями. У теоретичному аспекті публічність цивільного судочинства - це межі втручання держави безпосередньо або через свої інститути у сферу приватних інтересів, у сферу приватного права. Принцип публічності у цивільному судочинстві відбиває: заінтересованість держави та суспільства у відповідній організації судочинства для забезпечення рівного доступу сторін до правосуддя і проявляється у процесуальних інститутах, які відзеркалюють інтереси держави, а також наявність суспільного, а не приватного інтересу. При чому мова йде не про власне інтереси держави як суб’єкта права, а інтереси держави як законодавчої влади, яка “проводить” певну суспільну політику. В умовах демократичної та соціально орієнтованої держави це є природним. Судова влада, правосуддя, судочинство – це публічно-правові інститути, оскільки функціонують як атрибут держави і для загального блага, тобто блага кожного і всякого. Держава відповідальна за належну організацію судової влади і здійснення правосуддя перед суспільством. Але держава відповідальна і перед приватними особами, оскільки здобутком правової культури стало право на справедливий судовий розгляд, яке має гарантуватися не лише національним, але і міжнародним законодавством. Оскільки співвідношення приватного та публічного у цивільному судочинстві відбиває конкретно-історичні законодавчі підходи, то межи такого співвідношення відтворюють конкретну внутрішню законодавчу політику у цій сфері. І тому початок публічності у історичному аспекті розвитку цивільного процесуального законодавства змінювався. Як приклад, до прийняття ЦПК 2004 р. цивільний процес у більшій мірі мав публічний характер (суд був значно активнішим, що покладало на нього обов’язок встановити об’єктивну істину у справі, певний час прокурорський нагляд здійснювався і за судочинством, була низька роль адвоката та професійного представництва, існував протест у порядку судового нагляду на судові рішення, що вступило в законну силу тощо). Отже, виходячи з того, що об’єктом судового захисту є приватний інтерес, приватне матеріальне право, а судочинство спрямоване на розгляд приватно - правових спорів і тільки через це має приватно - правову природу, публічність не може бути всеохоплюючою та безмежною. Теоретично публічність цивільного судочинства допустима у тій мірі, у якій вона не суперечить приватно правовій природі цивільно-правового спору та інтересам сторін.Лише у цих межах уявляється можливим говорити про певну допустимість публічності та гармонізацію, підтримку балансу між публічними інтересами держави, суспільства та інтересами приватних осіб. Тому заінтересованість держави має відбиватися у завданнях та цілях судочинства. Через такий опосередкований механізм здійснення судочинства мають досягатися публічні інтереси держави в організації цивільного судочинства. Оскільки об’єктом судового захисту виступає приватне право, приватний інтерес, а предметом судової діяльності – спір про право, публічні інтереси не входять до складу об’єкту цивільного процесу чи предмету спору про право. Тому очевидним є те, що предметом судового захисту у цивільному процесі не можуть бути: публічні чи громадські інтереси, але можна і потрібно з точки зору вимог правової та соціальної держави говорити про наявне реальні публічні інтереси держави та суспільства у здійсненні правосуддя. Публічні інтереси, таким чином, - це інтереси держави та суспільства, які мають конкретно-історичну обумовленість та нормативне значення. Щодо сфери регулювання судової влади та правосуддя, а також вираження публічних інтересів у цивільному процесуальному праві, то воно визначається базисними положеннями Конституції України та окремими інститутами цивільного процесуального права. Конституція України, наприклад, встановлює основоположні начала функціонування правосуддя як публічної інституції, принципи цивільного процесуального права, які визначають публічно-правовий вимір цивільного судочинства (наприклад, правила юрисдикції, право на судовий захист, обов’язок держави щодо забезпечення прав та свобод громадян, розподіл державної влади та незалежність різних гілок державної влади тощо), які трансформуються у окремих інститутах цивільного процесуального права. |
| Принцип публічності цивільного судочинства, якщо не як протилежний принципу диспозитивності чи змагальності, а як скерований на досягнення завдань та мети судового процесу, включає в себе також елемент судової активності. Відповідно до свого статусу як органу судової влади суд наділений комплексом повноважень. Він є обов’язковим учасником цивільних процесуальних правовідносин, має владні повноваження, тобто діє публічно. Разом з тим принципово важливо, що його повноваження визначені законодавчо. Основними з них є ті, які пов’язані із застосуванням матеріального права та вирішенням справи, тобто здійсненням правосуддя. Що стосується повноважень суду, як органу судової влади, при розгляді справи, то вони обмежуються принципами диспозитивності та змагальності, які відбивають приватно - правові аспекти цивільного судочинства. |
| 2) Якщо розглядати принцип публічності як об’єкт судового захисту з точки зору захисту права громадського інтересу. |
| Не випадково в останній час активно обговорюється проблема гарантування та захисту громадського інтересу через процесуальні форми цивільного судочинства. Право громадського інтересу – це сукупність процесуальних засобів, що забезпечують доступність судового захисту окремих верств населення чи, навпаки, невизначеного кола осіб, виходячи з існуючої соціальної потреби у такому захисті, але при наявності реальної неможливості чи тих чи інших перешкод (віку, фізичного або психічного стану, правового становища, майнового стану тощо). У умовах сучасного суспільства стає реальним фактом потреба у забезпеченні захисту різних соціальних груп населення, які самі не в змозі здійснити свій захист та представляти свої інтереси у суді (мова, перш за все, йде про малозабезпечених верстви населення, які не мають рівних можливостей участі у суді, та соціально малозахищених громадян). Такий підхід дозволяє гармонічно поєднати сферу цивільного судочинства через предметну характеристику правосуддя у цивільних справах, розширити, так би мовити, соціалізацію цивільного процесу. Громадський інтерес, як об’єкт судового захисту, - це суб’єктивні матеріальні права, свободи або законні інтереси, які одночасно належать кожній особі як члену суспільства. Судовий захист таких прав, свобод та законних інтересів однієї особи автоматично тягне захист та поновлення прав невизначеного кола осіб і суспільства в цілому (право на безпечне для життя та здоров’я довкілля, право на інформацію, права споживачів, права акціонерів тощо). Тобто для захисту громадського інтересу у цивільному судочинстві мають бути передбачені різні процесуальні способи захисту та певні особливості судової процедури. àВ залежності від законодавчих традицій інституалізації права загального інтересу в різних країнах обсяг цього інституту різний. Він є найбільш розвиненим у США і охоплює усі випадки здійснення процесуальної допомоги (судове представництво юридичними фірмами, адвокатами, громадськими організаціями безкоштовно або зменшеним тарифам ставкам, захист погано представлених інтересів – охорона прав споживачів, природного середовища тощо). Що стосується континентальної європейської традиції, то в цілому інститут захисту громадського інтересу охоплює лише питання захисту колективних інтересів, тобто тих, які стосуються не персоніфікованих груп осіб (при порушенні, наприклад, прав на безпечне навколишнє середовище, прав споживачів тощо). àПраво громадського інтересу не отримало системної регламентації у чинному цивільному процесуальному законодавстві. Так, законодавство не знає таких процесуальних засобів захисту права громадського інтересу, як групові та похідні позови. Груповий позовє інструментом захисту права великої неперсоніфікованої на момент порушення цивільної справи групи осіб без спеціальних повноважень з боку цих осіб. Похідний (непрямий) позов – це позов про захист права акціонерного товариства за заявою одного або декількох акціонерів. Він є похідним від права власності на акції акціонерного товариства, на захист якого цей позов може бути пред’явлений. àРазом з тим, цивільне процесуальне законодавство передбачає інститут захисту прав інших осіб Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини, прокурором, органами державної влади, органами місцевого самоврядування та іншими особами з метою захисту прав, свобод та інтересів інших осіб або державних чи суспільних інтересів (ст. 45 ЦПК). З прийняттям Закону України «Про безоплатну правову допомогу» також зявилися додаткові можливості зебезпечення гарантій щодо рівних можливостей для доступу осіб до правосуддя. Стаття 13 Цього Закону передбачає безолатну вторинну правову допамогу у виді таких правових послуг: захист від обвинувачення; здійснення представництва інтернесів осіб, що мають право на безоплатнуц вторинну правову допомогу, в судах, інших державних органах, органах місцевого самоврядування, перед іншими осабами; складня документів процессуального характеру. |
Публічність у процесуальній діяльності суду у цивільному процесі проявляється у судовому керівництві.
Принцип судового керівництва забезпечує певним чином гармонізацію процесуальних цінностей цивільного судочинства з точки зору його публічно – правової та приватно – правової природи. Оскільки судове керівництво в більшій мірі стосується, так би мовити, «управління справою», то воно має характер формального керівництва і це означає, що: суд ні за яких умов не може втручатися в матеріально – правові відносини сторін. Судове керівництво проявляється у тому, що суддя скеровує розгляд справи на забезпечення пропорційності використання процесуальних засобів сторонами, що може бути вкрай важливим в залежності від складності справ, а також контролює та регулює рух цивільного процесу для досягнення мети судочинства – справедливого розгляду і вирішення приватно - правових спорів, тобто мова іде про роль суду при визначенні порядку судочинства при розгляді цивільної справи, а не про втручання у матеріальну сторону справи, яка регламентується принципами диспозитивності та змагальності. Таким чином, формальне судове керівництво урівноважує принципи диспозитивності та змагальності.
|
Дата публикования: 2015-01-23; Прочитано: 757 | Нарушение авторского права страницы