Учасники судового господарського процесу. 1 страница

1. Склад учасників судового господарського процесу.

Учасники судового господарського процесу – це особи, які здійснюють при вирішенні господарських спорів господарським судом передбачені законом процесуальні дії. Учасників процесу можна визначити також як таких осіб, які мають юридичну зацікавленість у справі і в силу такої зацікавленості наділені правом впливати на рух господарського процесу.

Їхній інтерес у процесі може бути спрямований на захист своїх прав чи охоронюваних законом інтересів або на захист прав і охоронюваних законом інтересів інших осіб у передбачених законом випадках. За цим критерієм виділяють матеріально-правовий інтерес та суспільний інтерес (державний, службовий, функціональний).

Інтерес кожного учасника в справі є юридичним, тобто таким, що є підставою для участі в справі і в той же час відрізняється від інтересу інших учасників, що передбачає наділення особи специфічним комплексом процесуальних прав і обов язків. Цю обставину необхідно враховувати при вирішенні питання про місце в процесі тієї чи іншої особи.

Матеріально-правовий інтерес до процесу існує об єктивно і означає можливість впливу судового рішення на права, обов язки учасників. Відсутність можливості такого впливу свідчить про те, що особа не має юридичного інтересу до процесу і, відповідно, не може брати в ньому участь.

Склад учасників судового господарського процесу визначено розділом IV ГПК України. Залежно від виконуваних у судовому процесі функцій і мети вступу або залучення до процесу учасників можна поділити на три групи:

1) особи, які вступають у процес із метою захисту своїх прав та охоронюваних законом інтересів (сторони, треті особи);

2) особи, які вступають у процес із метою захисту державних і суспільних інтересів (прокурор, державні та інші органи);

3) особи, які залучаються до процесу для давання пояснень і висновків (посадові особи та інші працівники підприємств, установ, організацій, державних та інших органів, судовий експерт).

2. Сторони в судовому господарському процесі, їх права та обов язки.

Основними учасниками судового господарського процесу є сторони. Саме наявність двох сторін, між якими виник спір щодо оспорюваного чи порушеного права, є характерною і визначальною ознакою судового провадження. Важливою ознакою сторін є юридична зацікавленість. Так, відповідно до ст. 2 ГПК України господарський суд порушує справи за позовними заявами підприємств та організацій, які звертаються до господарського суду за захистом своїх прав та охоронюваних законом інтересів. Але законодавець не визначає, в чому може полягати цей інтерес. Досліджуючи категорію інтересу в праві, багато авторів доходять висновку про існування матеріально-правового інтересу і обумовленого ним процесуального інтересу, які у своїй єдності і визначають юридичну заінтересованість особи в процесі.

Юридичну зацікавленість у процесі має не лише позивач, для якого вона полягає в отриманні того блага, яке принесе йому рішення господарського суду про задоволення позову (матеріально-правовий інтерес) і у винесенні господарським судом відповідного рішення про задоволення позову (процесуальний інтерес). Так само юридичну заінтересованість, але протилежну за змістом, має відповідач, для якого матеріально-правовий інтерес полягає у встановленні рішенням господарського суду відсутності будь-яких правових обов язків перед позивачем, а процесуальний – у винесенні господарським судом рішення про відмову в позові. Стосовно правосуддя з господарських відносин юридичну заінтересованість підприємств та організацій необхідно розглядати як об єктивно існуюче явище, яке виражається в такому відношенні, за яким права й обов язки сторін знаходяться в залежності від рішення господарського суду. Саме в поширенні дії рішення господарського суду на права й обов язки сторін і полягає сутність юридичної заінтересованості.

Господарське процесуальне законодавство визначає, хто може бути сторонами в процесі. Позивачами та відповідачами можуть бути підприємства і організації, зазначені в ст. 1 ГПК України. Це підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому законом порядку набули статусу суб єкта підприємницької діяльності. У випадках, передбачених законодавчими актами України, до господарського суду мають право також звертатися державні та інші органи, фізичні особи, що не є суб єктами підприємницької діяльності.

Позивачами в судовому господарському процесі є підприємства та організації, що подали позов або в інтересах яких подано позов про захист порушуваного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу.

Відповідачами в господарському судовому процесі є підприємства та організації, фізичні особи-підприємці, яким пред явлено позовну вимогу.

Права та обов язки сторін визначено ст. 22 ГПК України, згідно з якою сторони користуються рівними процесуальними правами, зокрема, мають право знайомитися з матеріалами справи, робити з них витяги, знімати копії, подавати докази, брати участь у дослідженні доказів, заявляти клопотання, давати усні та письмові пояснення господарському суду, наводити свої доводи і міркування з усіх питань, що виникають у ході судового процесу, заперечувати проти клопотань і доводів інших учасників судового процесу, оскаржувати судові рішення господарського суду в установленому ГПК України порядку, а також користуватися іншими процесуальними права, наданими їм ГПК України.

Сторони зобов язані добросовісно користуватися належними їм процесуальними правами, виявляти взаємну повагу до прав і охоронюваних законом інтересів другої сторони, вживати заходів до всебічного, повного та об єктивного дослідження всіх обставин справи.

Окрім загальних прав (спільних для сторін), сторони мають і специфічні права, зокрема, позивач має право до прийняття рішення у справі змінити предмет або підставу позову, збільшити або зменшити розмір позовних вимог, відмовитися від позову. Відповідач має право визнати позов повністю або частково.

Господарське процесуальне законодавство допускає можливість участі в справі кількох позивачів і відповідачів (ст. 23 ГПК України), що визначається в юридичній літературі як процесуальна співучасть. Кожен із позивачів чи відповідачів щодо іншої сторони виступає в процесі самостійно.

Господарський суд за наявності достатніх підстав залучити за клопотанням сторони або за власною ініціативою до участі в справі іншого відповідача.

Господарський суд, встановивши до прийняття рішення, що позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, може за згодою позивача, не припиняючи провадження у справі, допустити заміну первісного (неналежного) відповідача належним відповідачем. У разі залучення іншого відповідача чи заміні неналежного відповідача виноситься ухвала, і розгляд справи починається заново.

Від залучення іншого відповідача та заміни неналежного відповідача слід відрізняти процесуальне правонаступництво, тобто заміну сторони, яка вибула, її правонаступником (ст. 25 ГПК України).

3. Треті особи у судовому господарському процесі.

Багатосуб єктність матеріальних відносин зумовлює необхідність участі третіх осіб у судовому господарському процесі. Господарське процесуальне законодавство (статті 26, 27 ГПК України) передбачає два види третіх осіб: 1) треті особи, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору; 2) треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору.

Треті особи, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору, можуть вступити у справу до прийняття рішення господарським судом, подавши позов до однієї або двох сторін.

Про прийняття позовної заяви та вступ третьої особи у справу господарський суд виносить ухвалу.

Треті особи, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору, користуються усіма правами і несуть усі обов язки позивача.

Треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, можуть вступити у справу на стороні позивача або відповідача до прийняття рішення господарським судом, якщо рішення з господарського спору може вплинути на їх права чи обов язки щодо однієї зі сторін. Їх може бути залучено до участі у справі також за клопотанням сторін, прокурора або з ініціативи господарського суду.

У заявах про залучення третіх осіб і у заявах третіх осіб про вступ у справу на стороні позивача або відповідача зазначається, з яких підстав третіх осіб належить залучити або допустити до участі у справі.

Питання про допущення або залучення третіх осіб до участі у справі вирішується господарським судом, який виносить з цього приводу ухвалу.

Треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, користуються процесуальними правами і несуть процесуальні обов язки відповідних сторін, крім права на зміну підстави і предмета позову, збільшення чи зменшення розміру позовних вимог, а також на відмову від позову або визнання позову повністю або частково.

4. Участь прокурора у судовому господарському процесі.

Відповідно до ст. 18 ГПК України прокурор є учасником судового господарського процесу, поряд із сторонами, третіми особами та іншими.

Прокурор бере участь у розгляді справи за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, порушену за позовом інших осіб, на будь-якій стадії її розгляду, для представництва державних інтересів. З метою вступу у справу прокурор може подати апеляційне, касаційне подання, подання про перегляд рішення за нововиявленими обставинами або повідомити суд і взяти участь у розгляді справи, порушеної за позовом інших осіб.

Стаття 29 ГПК України передбачає участь прокурора у розгляді справи, а також обсяг і межі його повноважень. Повноваження прокурора в судовому господарському процесі визначені Законом України «Про прокуратуру» та Господарським процесуальним кодексом України. Відповідно до ст. 29 ГПК України та ст. 35 Закону України «Про прокуратуру» прокурор має право брати участь у судовому господарському процесі, вступаючи у справу в будь-якій стадії, якщо цього потребує захист інтересів держави або суспільства.

У разі прийняття господарським судом позовної заяви, поданої прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача.

Про свою участь у вже порушеній справі прокурор повідомляє господарський суд письмово, а в судовому засіданні – також і усно.

Прокурор, який бере участь у справі, несе обов язки і користується правами сторони, крім права на укладення мирової угоди.

Відмова прокурора від поданого ним позову не позбавляє позивача права вимагати вирішення спору по суті.

Відмова позивача від позову, поданого прокурором в інтересах держави, не позбавляє прокурора права підтримувати позов і вимагати вирішення спору по суті.

5. Інші учасники судового господарського процесу.

Відповідно до ст. 30 ГПК України в судовому процесі можуть брати участь посадові особи та інші працівники підприємств, установ, організацій, державних та інших органів, коли їх викликано для дачі пояснень з питань, що виникають під час розгляду справи. Ці особи мають право знайомитися з матеріалами справи, давати пояснення, подавати докази, брати участь в огляді та дослідженні доказів.

Зазначені особи зобов язані з явитися до господарського суду на його виклик, сповістити про знані їм відомості та обставини у справі, подати на вимогу господарського суду пояснення в письмовій формі.

В судовому процесі може також брати участь судовий експерт. Стаття 31 ГПК України визначає правовий статус експерта як учасника судового господарського процесу. Але при встановленні його статусу слід також керуватися і Законом України «Про судову експертизу». Відповідно до ч. 2 ст. 10 Закону України «Про судову експертизу» експертами можуть бути особи, якц мають вищу освіту, пройшли відповідну підготовку й атестацію як судові експерти певної спеціальності. Реєстр атестованих судових експертів державних і підприємницьких структур веде Міністерство юстиції України. У випадку, якщо господарський суд доручає проведення судової експертизи підприємницькій структурі або громадянинові, суду слід пересвідчитися, чи можуть вони здійснювати таку діяльність згідно з вимогами статей 7 та 10 Закону України «Про судову експертизу». Суд зобов язаний перевірити повноваження експерта, наявність у підприємця ліцензії на право здійснювати експертну діяльність та свідоцтва про присвоєння кваліфікації судового експерта за відповідною спеціалізацією в безпосереднього виконавця експертизи.

Не можуть залучатися до виконання обов язків судового експерта особи, визнані у встановленому законом порядку недієздатними, а також ті, які мають судимість.

Інші обставини, що забороняють участь особи як експерта в судочинстві, передбачаються процесуальним законодавством. Зокрема, сторони і прокурор, який бере участь у судовому процесі, мають право заявити відвід судовому експерту, якщо він особисто, прямо чи побічно зацікавлений у результаті розгляду справи, якщо він є родичем осіб, які беруть участь у судовому процесі, а також з мотивів його некомпетентності.

Особа набуває права та несе обов язки експерта після оголошення (вручення) їй ухвали про призначення експертизи та попередження про відповідальність. Тільки за цих умов висновок експерта набуває доказової сили. Невиконання цих вимог робить неможливим використання висновку експерта як доказу в справі. Тому не можуть розглядатися як висновок експерта та бути підставою для відмови в призначенні експертизи акти ревізії, калькуляції, інші висновки спеціалістів, навіть якщо вони подані на запит суду, адвоката, сторони. За необхідності з ясування зазначених у таких документах обставин судом може бути призначена експертиза, яка буде вважатися первинною.

Судовий експерт зобов язаний за ухвалою господарського суду з явитися на його виклик і дати мотивований висновок щодо поставлених йому питань. Висновок подається у письмовій формі.

Судовий експерт, оскільки це необхідно для дачі висновку, має право знайомитися з матеріалами справи, брати участь в огляді та дослідженні доказів, просити господарський суд про надання йому додаткових матеріалів.

Судовий експерт має право відмовитися від дачі висновку, якщо наданих йому матеріалів недостатньо або якщо він не має необхідних знань для виконання покладеного на нього обов язку.

6. Представництво у судовому господарському процесі.

Відповідно до ст. 28 ГПК України, справи юридичних осіб у господарському суді ведуть їх органи, що діють у межах повноважень, наданих їм законодавством та установчими документами, через свого представника.

Керівники підприємств та організацій, інші особи, повноваження яких визначені законодавством або установчими документами, подають господарському суду документи, що засвідчують їх посадове становище.

Представниками юридичних осіб можуть бути також інші особи, повноваження яких підтверджуються довіреністю від імені підприємства, організації. Довіреність видається за підписом керівника або іншої уповноваженої ним особи та посвідчується печаткою підприємства, організації.

Повноваження сторони або третьої особи від імені юридичної особи може здійснювати її відособлений підрозділ, якщо таке право йому надано установчими або іншими документами.

Громадяни можуть вести свої справи в господарському суді особисто або через представників, повноваження яких підтверджується нотаріально посвідченою довіреністю.

99.

100. Відповідно до статті 1 Закону України „Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом” від 30 червня 1999 р. банкрутство - це визнана господарським судом неспроможність боржника відновити свою платоспроможність та задовольнити визнані судом вимоги кредиторів не інакше як через застосування ліквідаційної процедури.
Банкрутство має такі характерні ознаки:
комплексний характер інституту банкрутства, що полягає у поєднанні норм матеріального і процесуального, а також приватного і публічного права;
специфічна сфера застосування інституту банкрутства, якою виступає підприємницька діяльність;
банкрутство встановлюється виключно господарським судом в якості юридичного факту, що тягне за собою певні юридичні наслідки.
Відповідно до статті 1 Закону України „Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом” під неплатоспроможністю розуміється неспроможність суб’єкта підприємницької діяльності виконати після настання встановленого строку їх сплати грошові зобов’язання перед кредиторами, в тому числі по заробітній платі, а також виконати зобов’язання щодо сплати податків і зборів (обов’язкових платежів) не інакше як через відновлення платоспроможності. Іншими словами, неплатоспроможність становить собою таке становище боржника, коли він не здатен виконати зобов’язання перед кредиторами.
Стаття 209 ГК України передбачає положення, відповідно до якого у разі нездатності суб'єкта підприємництва після настання встановленого строку виконати свої грошові зобов'язання перед іншими особами, територіальною громадою або державою, інакше як через відновлення його платоспроможності, цей суб'єкт (боржник) визнається неспроможним.
Виділяють такі види неплатоспроможності:
відносна неплатоспроможність;
абсолютна неплатоспроможність.
Відносна неплатоспроможність полягає у неспроможності боржника погасити борги перед кредиторами внаслідок фінансових складнощів, які мають тимчасовий характер, але за наявності майнових активів, які перевищують кредиторську заборгованість.
Абсолютна неплатоспроможність полягає у неспроможності боржника, внаслідок повного розвалу фінансового стану, сплатити борги кредиторам без застосування процедури банкрутства.
Критеріями абсолютної неплатоспроможності виступають:
1) значний розмір заборгованості.
Розмір заборгованості повинен становити не менше трьохсот мінімальних розмірів заробітної плати, до якого не включаються неустойка (штраф, пеня), зобов’язання, що виникли внаслідок заподіяння шкоди життю та здоров’ю громадян, зобов’язання по виплаті авторської винагороди, а також зобов’язання перед засновниками (учасниками) боржника - юридичної особи, що виникають з такої участі.
2) такі вимоги мають бути безспірними.
Під безспірними вимогами кредиторів слід розуміти такі вимоги кредиторів, які визнані боржником, а також інші вимоги кредиторів, які підтверджені виконавчими документами чи розрахунковими документами, за якими здійснюється списання коштів з рахунків боржника.
3) термін несплати.
Вимоги кредиторів не були задоволені боржником протягом трьох місяців після настання строку для їх погашення.
Абсолютна неплатоспроможність поділяється на такі види:
оборотна абсолютна неплатоспроможність;
необоротна абсолютна неплатоспроможність.
Оборотна абсолютна неплатоспроможність - це така неплатоспроможність, яка передбачає можливість відновлення платоспроможності боржника через санацію.
Необоротна абсолютна неплатоспроможність - це така неплатоспроможність, яка передбачає можливість відновлення платоспроможності боржника за допомогою ліквідаційної процедури, тобто ліквідації підприємства і визнання господарським судом боржника банкрутом.

Відповідно до статті 209 ГК України під банкрутством розуміється нездатність боржника відновити свою платоспроможність та задовольнити визнані судом вимоги кредиторів інакше як через застосування визначеної судом ліквідаційної процедури.
Суб'єктом банкрутства може бути лише суб'єкт підприємницької діяльності. Не можуть бути визнані банкрутом казенні підприємства, а також відокремлені структурні підрозділи господарської організації.
Відповідно до статті 211 ГК України засновники (учасники) суб'єкта підприємництва, власник майна, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, наділені господарською компетенцією, у межах своїх повноважень зобов'язані вживати своєчасних заходів щодо запобігання його банкрутству.
Відповідно до статті 214 ГК України державну політику щодо запобігання банкрутству, забезпечення умов реалізації процедур відновлення платоспроможності суб'єкта підприємництва або визнання його банкрутом щодо державних підприємств та підприємств, у статутному фонді яких частка державної власності перевищує двадцять п'ять відсотків, а також суб'єктів підприємництва інших форм власності у випадках, передбачених законом, здійснює орган державної влади з питань банкрутства.
Орган державної влади з питань банкрутства сприяє створенню організаційних, економічних та інших умов, необхідних для реалізації процедур відновлення платоспроможності суб'єктів підприємництва - боржників або визнання їх банкрутами.
Необхідно зазначити, що суб'єкт підприємництва - боржник, його засновники (учасники), власник майна, а також інші особи несуть юридичну відповідальність за порушення вимог законодавства про банкрутство, зокрема фіктивне банкрутство, приховування банкрутства або умисне доведення до банкрутства.
Фіктивним банкрутством визнається завідомо неправдива заява суб'єкта підприємництва до суду про нездатність виконати зобов'язання перед кредиторами та державою. Встановивши факт фіктивного банкрутства, тобто фактичну платоспроможність боржника, суд відмовляє боржникові у задоволенні заяви про визнання банкрутом і застосовує санкції, передбачені законом.
Умисним банкрутством визнається стійка неплатоспроможність суб'єкта підприємництва, викликана цілеспрямованими діями власника майна або посадової особи суб'єкта підприємництва, якщо це завдало істотної матеріальної шкоди інтересам держави, суспільства або інтересам кредиторів, що охороняються законом.
Приховування банкрутства, фіктивне банкрутство або умисне доведення до банкрутства, а також неправомірні дії у процедурах неплатоспроможності, пов'язані з розпорядженням майном боржника, що завдали істотної шкоди інтересам кредиторів та держави, тягнуть за собою кримінальну відповідальність винних осіб відповідно до закону.
Саме державний орган з питань банкрутства готує висновки про наявність ознак приховуваного, фіктивного банкрутства або доведення до банкрутства щодо державних підприємств чи підприємств, у статутному фонді яких частка державної власності перевищує двадцять п’ять відсотків. Ці висновки державним органом з питань банкрутства готуються на запити суду, прокуратури або іншого уповноваженого органу.
Крім того, відповідно до статті 2 Закону України „Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом” державний орган з питаньбанкрутства наділений також такими повноваженнями:

сприяє створенню організаційних, економічних, інших умов, необхідних для реалізації процедур відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом;
пропонує господарському суду кандидатури арбітражних керуючих (розпорядників майна, керуючих санацією, ліквідаторів) для державних підприємств або підприємств, у статутному фонді яких частка державної власності перевищує двадцять п'ять відсотків, щодо яких порушена справа про банкрутство, та в інших випадках, передбачених Законом;
організовує систему підготовки арбітражних керуючих (розпорядників майна, керуючих санацією, ліквідацією);
4) здійснює ліцензування діяльності фізичних осіб - суб'єктів підприємницької діяльності, які здійснюють діяльність як арбітражні керуючі (розпорядники майна, керуючі санацією, ліквідатори);
5) забезпечує реалізацію процедури банкрутства щодо відсутнього боржника;
6) здійснює ведення єдиної бази даних про підприємства, щодо яких порушено провадження у справі про банкрутство, встановлює та затверджує форму подання арбітражним керуючим інформації, необхідної для ведення єдиної бази даних про підприємства, щодо яких порушено провадження у справі про банкрутство;
7) організовує проведення експертизи фінансового становища державних підприємств і підприємств, у статутному фонді яких частка державної власності перевищує двадцять п'ять відсотків, при підготовці справи про банкрутство до розгляду або під час її розгляду господарським судом у разі призначення судом експертизи та надання відповідного доручення;
готує та подає на затвердження Кабінету Міністрів України у
встановленому порядку типові документи щодо здійснення процедур банкрутства;
здійснює інші передбачені законодавством повноваження.
Таким чином, можна зробити висновок, що механізм попередження банкрутства означає, що зазначені суб’єкти, передбачені в Законі України „Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом” зобов’язані сприяти фінансовому оздоровленню боржника такими способами:
фінансова допомога;
досудова санація.
Власники майна державного (комунального) або приватного підприємства, засновники (учасники) суб'єкта підприємництва, що виявився неплатоспроможним боржником, кредитори та інші особи в межах заходів щодо запобігання банкрутству зазначеного суб'єкта можуть подати йому фінансову допомогу в розмірі, достатньому для погашення його зобов'язань перед кредиторами, включаючи зобов'язання щодо сплати податків, зборів (обов'язкових платежів), та відновлення платоспроможності цього суб'єкта (досудова санація).
Подання фінансової допомоги боржнику передбачає його обов'язок взяти на себе відповідні зобов'язання перед особами, які подали допомогу.
Досудова санація представляє собою систему заходів щодо відновлення платоспроможності боржника, яку може здійснювати власник майна (орган, уповноважений управляти майном) боржника, інвестор, з метою запобігання банкрутству боржника шляхом реорганізаційних, організаційно - господарських, управлінських, інвестиційних, технічних, фінансово- економічних, правових заходів до початку порушення провадження у справі про банкрутство.

Виділяють такі стадії провадження у справі про банкрутство:
Порушення провадження у справі про банкрутство;
Розпорядження майном боржника;
Санація;
Ліквідація;
Мирова угода.
Виділяються також порядки провадження у справі про банкрутство. Вони поділяються на такі види:
загальний порядок провадження;
спеціальний порядок провадження;
спрощений порядок провадження у справі про банкрутство.
Загальний порядок провадження у справі про банкрутство - це такий порядок, який застосовується до загальних суб’єктів провадження і не передбачає особливостей.

Спеціальний порядок провадження у справі про банкрутство - це такий порядок, який застосовується у випадку залучення до справи про банкрутство додаткових учасників провадження у справі про банкрутство (органи місцевого самоврядування, органи державної виконавчої влади), а також при порушенні справи про банкрутство щодо містоутворюючих підприємств, особливо небезпечних підприємств, сільськогосподарських виробників, страховиків, професійних учасників ринку цінних паперів та громадянина - підприємця.
Спрощений порядок провадження у справі про банкрутство - це такий порядок, який здійснюється при застосуванні процедури банкрутства до боржника, що ліквідується власником, а також щодо відсутнього боржника.

Спрощений порядок провадження у справі про банкрутство має такі особливості:
при порушенні справи про банкрутство не є обов’язковою умовою заборгованість у розмірі трьохсот мінімальних розмірів заробітних плат;
не має значення характер вимог, тобто не обов’язково, щоб вони були безспірними;
не задоволення боржником вимог кредиторів протягом трьох місяців після встановленого для їх погашення строку не є обов’язковою умовою;
порушення провадження у справі про банкрутство;
відсутня процедура розпорядження майном боржника.

101. Ідейно-історичні передумови відокремлення господарського права як самостійної галузі права

На доктринальному рівні виокремлюють такі етапи становлення та розвитку господарського права: звичаєве торговельне право, купецьке (торговельне) право, промислове та господарське право.

Норми, які стосувалися винятково або переважно торгівлі, існували ще у праві рабовласницького устрою як частина цивільного права.

Відокремлення торговельного права від цивільного починається у XІ і продовжується до XV ст. Батьківщина торговельного права — узбе­режжя Середземного моря, саме там зосередилася переважно міжна­родна торгівля. Учасниками торговельних відносин були купці, які здійснювали торгівлю у феодальних містах та об’єднувалися в гільдії. Купецтво, організоване в гільдії, поступово завойовувало особливе юридичне становище, почали створюватися особливі суди; набуло роз­витку торговельне право, предметом регулювання якого стали торгівля, морський транспорт, банкірська справа.

В історії розвитку торговельного права традиційно виділяють три періоди: італійський, французький та германський.

Італійському періодові притаманне повне панування станових начал; торговельне право має звичаєву природу та різниться за місцевостями. Середньовічне торговельне право (до XVІ ст.) мало такі риси: 1) воно було правом купців, тобто поширювало свій регулювальний вплив на відносини між купцями (членами купецького стану), а не тільки на від­носини між особами, які вели торгівлю у вигляді промислу; 2) купець­ке право запозичило ті частини римського права, які створювалися на основі розвиненого торговельного обігу класичного періоду римського права; 3) за своєю природою воно було місцевим, здебільшого звичаєвим правом.

Протягом французького періоду (XVІІ–XVІІІ ст.) становий характер торговельного права хоча і зберігався, втім значна його частина була кодифікована. У таких країнах, як Франція, Німеччина, Італія, Іспанія, Португалія, Японія та ін., було прийнято торговельні кодекси (устави, укладення, ордонанси), які стають спеціальним регулятором організа­ційних та оперативних форм торговельної діяльності.