Договор транспортного експедирування (ТЕ). 8 страница

За засобами і характером формування на оригінали та копії. Оригіналом с перший примірник документа, що має більшу вірогідність, оскільки відомості про факт закріплені у ньому безпосередньо особою, яка склала документ. При вирішенні справи повинні бути використані в першу чергу письмові документи в оригіналі.
Письмові докази подаються сторонами й іншими особами, які беруть участь у справі (ст.ст. 60, 131 ЦПК), а також за їх клопотанням перед судом витребовуються від організацій та громадян (ст. 137 ЦПК) в оригіналі і копіях. При поданні копій письмових доказів суд може за необхідності вимагати подання оригіналу (ст. 138 ЦПК). Якщо подання письмових доказів до суду утруднено в зв'язку з їх численністю або тому, що тільки частина з них мас значення для справи, суд може вимагати подання належно засвідчених витягів з них або оглянути їх на місці (ст. 140 ЦПК), про що складається протокол.
Письмові докази або протоколи їх огляду оголошуються в судовому засіданні та надаються для ознайомлення особам, які беруть участь у справі, а в необхідних випадках — експертам, спеціалістам і свідкам. Особи, які беруть участь у справі, можуть давати свої пояснення з приводу цих доказів або протоколу їх огляду, ставити з приводу зазначених доказів запитання свідкам, а також експертам, спеціалістам (ст. 185 ЦПК).
Законом встановлені особливості дослідження письмових доказів, які містять конфіденційну інформацію і підпадають під охоронювані законом таємниці особистих паперів та кореспонденції (наприклад, ст. 56 Конституції України). Тому відповідно до ст.ст. 303, 306 ЦК та ст. 186 ЦПК оголошення і дослідження змісту особистих паперів, листів, записів телефонних розмов, телеграм та інших видів кореспонденції фізичних осіб можливе у відкритому судовому засіданні тільки за згодою осіб, які с власниками цих особистих паперів чи їх правонаступниками, осіб, між якими відбувалась кореспонденція. У разі подання заяви про те, що документ, доданий до справи або поданий до суду особою, яка бере участь у справі, для ознайомлення, викликає сумнів з приводу його достовірності або є фальшивим, особа, яка подала цей документ, може просити суд виключити його з числа доказів і розглядати справу на підставі інших доказів (ст. 185 ЦПК).

Для залучення судом належних до справи письмових доказів особа, яка заявляє клопотання про їх витребування від інших осіб, повинна згідно п. 2 ст. 137 ЦПК зазначити у заяві:
який письмовий доказ вимагається;
підстави, з яких вона вважаг, шо письмовий доказ мас інша особа;
обставини, які може підтвердити цей доказ.
Якщо це не зашкодить розгляду справи, суд може повернути оригінали письмових доказів до набрання рішенням суду законної сили за клопотанням осіб, які їх подали. У справі залишається засвідчена суддею копія письмового доказу (ст. 138 ЦПК).

Речовими доказами с предмети матеріального світу, що містять інформацію про обставини, які мають значення для справи. До речових доказів закон також відносить магнітні, електронні та інші носії інформації, що містять аудіовізуальну інформацію про обставини, шо мають значення для справи (ст. 65 ЦПК).
Речові докази в судовій практиці у цивільних справах використовуються обмежено і в основному виступають як предмети спору. Вони с доказами у справах, в яких оспорюється якість їх виготовлення за договором підряду, у справах про відшкодування завданої шкоди псуванням майна тощо. На відміну від письмових,речові докази суворо індивідуальні, незамінні.
Витребування речових доказів і вирішення питання про відповідальність за їх неподання провадиться у порядку, встановленому ст.ст. 137, 93 ЦПК. Вони можуть бути оглянуті також за їх місцем знаходження, за умови, якщо їх неможливо доставити в суд, судом, що розглядає справу (ст. 140 ЦПК), або іншим судом у порядку виконання доручення по збиранню доказів (ст. 132 ЦПК). Про проведення огляду повідомляються особи, які беруть участь у справі, а в необхідних випадках — свідки, експерти, спеціалісти. Про наслідки проведення огляду на місці і про зміст процесуальних дій, шо виконувалися, складається протокол, який підписується всіма особами, які беруть участь в огляді, та негайно надсилається до суду, що розглядає справу. До протоколу додаються разом з описом всі складені або завірені під час огляду плани, креслення, знімки тощо (ст. 200 ЦПК). Речові докази зберігаються в справі або за окремим описом в камері схову речових доказів. Речі, що не можуть бути доставлені до суду, зберігаються за місцем їх знаходження; вони повинні бути докладно описані та опечатані, в разі потреби — проводиться відсо- та фотозйомка. Суд вживає заходів до зберігання речей у незмінному стані.

Передбачений порядок не застосовується, якщо речовими доказами є продукти або інші речі, що швидко псуються. Вони негайно оглядаються судом з повідомленням про призначення огляду осіб, які беруть участь у справі (неявка цих осіб не перешкоджає подальшому їх огляду). Після огляду речові доказиповертаються особам, від яких вони були одержані, або передаються підприємствам, організаціям, що можуть використати їх за призначенням. Такі підприємства, організації згодом повертають володільцеві предмети того ж роду і якості або їх вартість на час повернення. Факт передачі речей і прийняття їх до реалізації має бути зафіксований у письмовому документі, який зберігається в справі.
Досліджуються речові докази в судовому засіданні шляхом особистого огляду судом, з пред'явленням для ознайомлення особам, які беруть участь у справі, а за необхідності — також експертам і свідкам. Залучення свідків до участі в огляді речових доказів зумовлюється потребою встановлення належності їх до справи і достовірності обставин, шо ними підтверджуються. Однак якщо для з'ясування змісту речового доказу необхідні спеціальні знання (неякісне виготовлення, псування тощо), суд може залучити до їх огляду експерта, спеціаліста.

Особи, яким пред'явлені для ознайомлення речові докази, можуть звернути увагу суду на ті чи інші обставини, пов'язані з оглядом, заявою, що її заносять до журналу судового засідання (ст. 187 ЦПК). Відповідно до ст. 66 ЦПК під висновком експерта слід розуміти докладний опис проведених експертомдосліджень, зроблені у їх результаті висновки та обгрунтовані відповіді на запитання, поставлені судом.
Експертиза здійснюється у визначеному процесуальному порядку з додержанням встановлених процесуальним законом правил і являє собою дослідження, виявлення і пізнання фактичних обставин, тобто науковий, дослідницький шлях до висновків про фактичні обставини у справі, наявність (відсутність) яких фіксується у висновках експертів. Підставою для проведення експертній є необхідність застосування спеціаль них знань у галузі науки, техніки чи ремесла. Під спеціальними знаннями, необхідними для призначення експертизи в цивільному процесі, розуміють такі, що перебувають за межами правових знань, загальновідомих уявлень, які випливають з досвіду людей, тобто якими володіє вузьке коло фахівців. На вирішення експертизи не повинні ставитись піплння права.
Необхідність проведення експертизи визначається з огляду на матеріали конкретної справи, однак для певних випадків законом встановлено обов'язок суду призначити експертизу. Наприклад, відповідно до ст. 145 ЦПК експертиза повинна бу-пі призначена, якщо заявлено відповідне клопотання обома сторонами спору, або хоча б однією у разі встановлення характеру та ступеня ушкодження здоров'я, психічного стану особи, віку особи, якщо про це немає відповідних документів і одержати їх неможливо.
В якості експерта може залучатися особа, яка відповідає вимогам, встановленим Законом України "Про судову експертизу", і внесена до Державного реєстру атестованих судових експертів. Тобто, експертом с особа, якій доручено провести дослідження матеріальних об'єктів, явищ і процесів, що містять інформацію про обставини справи, і дати висновок з питань, які виникають під час розгляду справи і стосуються сфери її спеціальних знань (ст. 55 ЦПК).
Для забезпечення об'гктивності оцінки експерта експертизу пс може виконувані особа, щодо якої є підстави для її відводу, а також якщо:
вона перебувала або перебуває у службовій або іншій залеж ності від осіб, які беруть участь у справі;
з'ясування обставин, які мають значення для справи, вихо дить за межі сфери її спеціальних знань (сі. 22 ЦПК).
Особа, яку призначено експертом, зобов'язана з'явитися на виклик суду і дати правдивий письмовий висновок щодо поставлених запитань. Для цього експертмас право знайомитися з матеріалами справи, брати участь у її розгляді судом, просити суд про надання додаткових матеріалів.

Згідно зі ст. 53 ЦПК експерт має право:
знайомитися з матеріалами справи, що стосуються предме та дослідження;
заявляти клопотання про подання йому додаткових матеріа лів і зразків;
викладати у висновку судової експертизи виявлені в ході її проведення факти, які мають значення для справи і з при воду яких йому не були поставлені питання;
бути присутнім під час вчинення процесуальних дій, що стосуються предмета і об'єктів дослідження;
ставити питання особам, які беруть участь у справі, та свід кам;
користуватися іншими правами, встановленими Законом України "Про судову експертизу".
Експерт може відмовитися від дачі висновку, якщо наданих йому матеріалів недостатньо або якщо він не мас необхідних знань, чи потребує залучення іншихекспертів (п. 6 ст. 53 ЦПК).
Експерт, який злісно ухиляється від явки до суду, або відмовляється без поважних причин від виконання покладених на нього обов'язків, або дасть завідомо неправдивий висновок, несе відповідальність.
Експертами можна призначати кількох осіб у разі проведення комісійної чи комплексної експертизи. Комісійна експертиза проводиться не менш як двомаекспертами одного напряму знань. Якщо за результатами проведених досліджень думки експертів збігаються, вони підписують єдиний висновок. Експерт, не згодний з висновком іншого експерта (експертів), дає окремий висновок з усіх питань або з питань, які викликали розбіжності (ст. 148 ЦПК). Комплекснаекспертиза проводиться не менш як двома експертами різних галузей знань або різних напрямів у межах однієї галузі знань. Загальний висновок роблятьексперти, компетентні в оцінці отриманих результатів і формулюванні єдиного висновку або декількох залежно від того, чи є розбіжності між експертами (ст. 149 ЦПК).
Експертиза може бути призначена за заявою осіб, які беруть участь у справі на стадіях підготовки справи до розгляду і під час її судового розгляду. Експертиза призначається ухвалою суду, в якій згідно зі ст. 143 ЦПК зазначаються:
підстави та строк для проведення експертизи;
з яких питань потрібні висновки експертів;
ім'я експерта або найменування експертної установи, екс пертам якої доручається проведення експертизи, об'єкти, які мають бути досліджені;
перелік матеріалів (об'єкти експертного дослідження, пред мети, документи, зразки для порівняльного дослідження і документи, шо стосуються предметаекспертизи, а також інші матеріали, які мають значення для її проведення, що передаються для дослідження);

попередження про відповідальність експерта за завідомо неправдивий висновок та за відмову без поважних причин від виконання покладених на нього обов'язків.
При призначенні експертизи і визначенні кола питань, які належить поставити перед експертами, суддя або суд мають врахувати пропозиції сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. При визначенні об'єктів та матеріалів, шо підлягають направленню на експертизу, суд вирішує питання щодо відібрання відповідних зразків. У разі ухилення особи, яка бере участь у справі, від подання експертам необхідних матеріалів, документів або від іншої участі в експертизі, якщо без цього провести експертизу неможливо, суд, зважаючи на те, хто із цих осіб ухиляється, а також яке значения маг для них ця експертиза, може визнати факт, для з'ясування якого експертизу було призначено, або відмовити у його визнанні. Ст. 146 ЦІІК уможливлює застосування заходів процесуального примусу до відповідача у разі його ухилення від проведення судово-біологічної (судово-генетичної) експертизи у справах про визнання батьківства, материнства. Таким заходом є примусовий привід на проведення експертизи.
Суд може заслухати думку експерта щодо формулювання питання, яке потребує з'ясування, проінструктувати його про доручене завдання і, за ного клопотанням, дати відповідні роз'яснення щодо сформульованих питань. Про вчинення цих дій повідомляються особи, які беруть участь у справі і які мають право брати участь у їх вчиненні (ст. 144 ЦПК).
Експертиза проводиться в суді або поза судом, якщо це потрібно з огляду на характер досліджень або якщо об'єкт досліджень неможливо доставити до суду. Експерт дає у письмовій формі свій мотивований висновок, який приєднується до справи. Суд мас право за заявою осіб, які беруть участь у справі, або з власної ініціативи заііропонуваїи експерту дати усне пояснення свого висновку, яке заноситься до журналу судового засідання.

87. Поняття цивільних процесуальних правовідносин.

Володіючи суб'єктивними правами, особа не може їх реалізувати, не вступивши у відповідні правовідносини,що вони є вираженням правових норм у житті. Для правовідносин характерною с наявність суб'єктівправовідносин, об'єктів цих правовідносин, а також їх змісту. Ці загальнотеоретичні положення поширюють свою чинність і на цивільні процесуальні правовідносини.
Цивільні процесуальні правовідносини мають низку ознак, які їх характеризують. Поряд із загальними ознаками, що притаманні всім правовідносинам, цивільні процесуальні:
врегульовані нормами цивільного процесуального права;
завжди виникають між судом як органом державної влади та іншими учасниками процесу (відносини субординації");
оформлюють поведінку учасників процесу, яка складається з приводу відправлення правосуддя у цивільнихсправах;
мають відносний характер, тобто визначений конкретний суб'єктний склад правовідносин із чітким визначенням пра вового статусу кожного з них;

виражаються у спеціальній, встановленій законом, цивіль ній процесуальній формі;
постійно перебувають у русі, що в цілому склада» певну їх систему.
Отже, насамперед, цивиьні процесуальні правовідносини — це врегульовані цшіташ процесуальним правом суспільні відносини, які виникають між судом та іншими учасниками процесу і приводу розгляду та вирішення цивільної справи.
Як правило, виникнення цивільних процесуальних правовідносин зумовлено наявністю між сторонами матеріально-правових відносин, які набули спірного характеру, або між сторонами взагалі є спір з приводу наявності таких (матеріально-правових) відносин. Однак специфіка цивільних процесуальних правовідносин полягає в тому, що вони обов'язково виникають через суд, який є обов'язковим їх учасником.
Існує думка, що цивільні процесуальні правовідносини можуть виникати і поза судом, наприклад, укладення мирової угоди (ст. 31 ЦГІК), визначення договірної підсудності (сг. 112 ЦПК), відносини процесуальної о представництва (ст. 38 ЦПК), однак здебільшого ці правовідносини мають не цивільний процесуальнийхарактер, а с відносинами, врегульованими нормами матеріального права.

Також відома позиція щодо наявності одного (единого) цивільного процесуального правовідношення у конкретній цивільній справі. В цьому аспекті заслуговує на увагу тс, що усі правовідносини, що виникають у справі, мають взаємозалежний характер. Концепція єдиного іірліижілііошсння може ускладпи-іи його розуміння в силу своєї іроміздкості та наіромадженнл правового статусу різномаппних його учасників.

Сукупність процесуальних прав і обов'язків та процесуальних дій щодо їх реалізації заінтересованої особи і суду можуть визначати зміст цивільних процесуальних правовідносин. ЦПК України врегульовує волю суб'єктів (цивільні процесуальні права і обов'язки) та їх дії. Останні є засобом реалізації волі, а тому тільки разом вони можуть входити до змісту правовідносин. У зв'язку з цим цивільні процесуальні правовідносиниє формою (способом, методом) здійснення його учасниками суб'єктивних прав і обов'язків, а самі права і обов'язки ніяк не можуть бути формою правовідносин. Вони разом з процесуальними діями становлять їхзміст. Форма — це об'єктивне виявлення юридичної категорії. Цивільні процесуальні правовідносинивиникають, змінюються і припиняються у цивільному судочинстві у справі, яке і є їх єдиною процесуальноюформою.

Обсяг і характер цивільних процесуальних прав і обов'язків суб'єктів правовідносин встановлено у ЦПК України залежно від тих завдань і процесуальних функцій, які вони покликані здійснювати у цивільномусудочинстві. Цивільні процесуальні права і обов'язки суду становлять повноваження, а їх сукупність — компетенцію. Процесуальні права і обов'язки інших суб'єктів правовідносин визначають їх процесуальнестановище у цивільному судочинстві. Переважно вони складаються з процесуальних прав і обов'язків немайнового характеру і як виняток — майнового характеру (відшкодування судових витрат, заподіяної шкоди невиконанням процесуальних обов'язків тощо (статті 88, 155 ЦПК України).

Цивільним процесуальним законом визначені також зміст, процесуальна форма, умови і порядок виконання процесуальних дій щодо реалізації цивільних процесуальних прав. Залежно від характеру процесуальних дій їх цивільна процесуальна форма буває усною і письмовою, безпосередньою і опосередкованою, відкритою (гласною) і таємною (закритою), безперервною і перериваною (статті 6, 159 ЦПК України).

88. Процесуальна співучасть в цивільному процесі.

В окремих вішалках при розгляді та вирішенні справи на боці позивача або відповідача можуть брати участь кілька осіб, у зв'язку з чим утворюється множинність, яка отримала найменування — процесуальна співучасть. Під процесуальною співучастю слід розуміти обумовлену нормами матеріального права множинність осіб на тій чи іншій стороні v цивільному процесі в силу наявності спільного права чи спільного обов'язку (ст. 32 ЦПК). Від співучасті слід відрізняти об'єднання позовів судом, за якого суб'єктивні права та обов'язки не залежать один від одного, а множинність утворюється на розсуд суду (судді) з метоюпроцесуальної економії.
Підстави для виникнення процесуальної співучасті (ст. 32 ЦПК):
предметом спору є спільні права чи обов'язки кількох по зивачів або відповідачів;
права і обов'язки кількох позивачів чи відповідачів виник ли з однієї підстави;
предметом спору є однорідні права і обов'язки.
Позов може бути пред'явлено спільно кількома позивачами або до кількох відповідачів. Зважаючи на це, якщо позивачами є дві чи більше осіб, а відповідачем — одна, то така співучасть буде активною, коли ж навпаки — то пасивною, а коли наявна множинність на обох сторонах — змішаною. Множинність може виникати і з боку третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги, однак обов'язковою умовою повинна бути наявність загальних підстав виникнення процесуальної співучасті.

Активна співучасть може виникнути тільки з ініціативи самих позивачів, оскільки це є проявом диспозитивності у цивільному процесі. Наприклад, у разі захисту права власності на річ, яка перебувас у спільній власності.
Особливістю пасивної співучасті є те, що вона можлива як з ініціативи позивача (позивачів), так і суду, який мас право притягнути особу як співвідповідача для участі у справі на підставі норми матеріального права. Не породжує пасивної співучасті залучення іншого відповідача у порядку заміни неналежного відповідача. Залежно від імперативності залучення співвідповідачів до справи, пасивна процесуальна співучасть поділяється на обов'язкову та факультативну.
Обов'язкова пасивна співучасть насіле тоді, коли права та обов'язки сторін у справі не можна визначити без встановлення прав та обов'язків інших суб'єктів спірних матеріальних правовідносин. Наприклад, коли шкода заподіяна кількома особами, у справах про виселення із займаного житлового приміщення та ін.
Факультативна пасивна співучасть мас місце тоді, коли у справі беруть участь співучасники, хоча питання щодо прав одного з відповідачів можна було 6 вирішити самостійно незалежно від прав та обов'язків інших співучасників.
Може постати запитання: чи породжує співучасть звернення до суду осіб, уповноважених на звернення у чужих інтересах (ст.ст. З, 45 ЦПК)? У цьому разі встановлено, що особу, в інтересах якої розпочато процес за заявою органу чи особи, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, повідомляє про це суд, і вона може взяти участь у процесі як позивач поряд з особою, яка подала заяву. Ця норма не породжує співучасть, оскільки ст.ст. 26, 45 ЦПК не визначають позивачами вказаних суб'єктів, а відносять їх до самостійної іруни осіб, які беруть участь у справі. У них різна мета участі в процесі,різний обсяг процесуальних прав та обов'язків.

Особливість участі процесуальних співучасників у цивільному процесі поляки у тому, що кожен із них щодо іншої сторони діє у процесі самостійно. Співучасники можуть доручиш вести справу одному із співучасників, крім випадків, коли останній мас вади цивільної процесуальної дієздатності (ст. 32 ЦПК). Якщо інтереси позивачів або відповідачів між собою суперечать, то співучасті немає. Відповідно до ст. 216 ЦПК суд, ухвалюючи рішення на користь кількох позивачів або проти кількох відповідачів, має зазначити, в якій частині рішення стосується кожного з них, або вказати, що відповідальність чи право стяїненнм t солідарним. Співучасники також можуть оскаржувати судові рішення самостійно, або приєднуватися до скарг інших співпозивачів чи співвідповідачів (ст.ст. 299, 329 ЦПК).

89. право на захист право на звернення до суду право на судовий захист

У ст. 1 Закону України «Про правовий статус іноземців» іноземцями визнаються громадяни — особи, які належать до громадянства іноземних держав і не є громадянами України, та особи без громадянства — особи, які не належать до громадянства будь-якої держави. Іноземцям надані ті ж права та свободи і на них покладені ті ж обов'язки, що мають громадяни України, якщо інше не передбачено Конституцією, іншими законами України, а також міжнародними договорами нашої держави (ч. 2 і ч. 4 ст. 2 Закону). Іноземці маютьправо на звернення до суду, інших державних органів з метою захисту їх особистих, майнових та інших прав. Як учасники судового процесу вони користуються такими ж правами, що і громадяни України (ст. 22 Закону).
Іноземними юридичними особами є такі підприємства та організації, які засновані за межами України за законами тієї країни, де вони створені (статті 24, 567 ЦК України), їх правосуб'єктність підтверджується нотаріально засвідченим у місці знаходження іноземної юридичної особи і легалізованим документом: сертифікатом реєстрації, витягом з торгового реєстру тощо.
Згідно зі статтями 423 і 424 ЦПК іноземні громадяни та особи без громадянства мають право звертатися до судів України і користуються цивільними процесуальними правами нарівні з громадянами України. Щодо іноземних підприємств і організацій, то відповідно до ч. 2 ст. 423 ЦПК вони мають право звертатися до судів України і користуються цивільними процесуальними правами для захисту своїх інтересів. Отже, іноземцям забезпечується цивільний процесуальний захист їх прав і законних інтересів на засадах національного режиму, встановленого для громадян України.
Поширення національного режиму в цивільному судочинстві на іноземців грунтується на принципі безумовності і не пов'язане з їх проживанням в Україні. Норми цивільного процесуального закону, якими визначені правила процесуальної правоздатності та дієздатності, підвідомчості, підсудності, процесуального становища осіб, які беруть участь у справі, та інші права і гарантії, поширюються на іноземців незалежно від того, чи передбачено законодавством їх держави рівнозначні права для громадян та юридичних осіб України. Однак, якщо в іноземній державі допущено обмеження процесуальних прав для громадян і юридичних осіб України, законодавством України у порядку реторсії можуть бути встановлені відповідні обмеження щодо процесуальних прав громадян, підприємств і організацій тих держав, в яких допущені такі обмеження.

Норми про вільний доступ іноземців до суду передбачені у міжнародних договорах України. Так, ст. 1 Договору між Україною і Китайською Народною Республікою про правову допомогу у цивільних і кримінальних справах передбачає, що громадяни однієї держави користуються на території другої держави таким же правовим захистом своїх особистих та майнових прав, як і громадяни своєї країни. Вони мають право звертатися до суду та інших установ, до компетенції яких належать цивільні (торговельні, господарські, шлюбно-сімейні, трудові) та кримінальні справи, і можуть порушувати клопотання і здійснювати інші процесуальні дії за тих же умов, що і громадяни своєї країни. Зазначене положення застосовується також до юридичних осіб, заснованих на території держав відповідно до їх законодавства.
У ст. 1 Договору між Україною та Республікою Грузія про правову допомогу та правові відносини у цивільних та кримінальних справах встановлено, що громадяни однієї держави користуються на території другої держави стосовно своїх особистих та майнових прав таким самим правовим захистом, як і громадяни своєї держави. Це стосується також і юридичних осіб, які створені відповідно до законодавства однієї з держав. Громадяни однієї держави мають право вільно і без перешкод звертатися до суду, прокуратури, нотаріату та в інші установи другої держави, до компетенції яких належать цивільні та кримінальні справи, можуть виступати в них, порушувати клопотання, подавати позови та здійснювати інші процесуальні дії на тих самих умовах, як і громадяни цієї держави.
Відповідно до ст. 1 Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах, укладеної між державами — членами СНД, громадяни кожної з держав, а також особи, які проживають на її території, користуються на території всіх інших держав — учасниць Конвенції щодо своїх особистих і майнових прав таким же правовим захистом, як і громадяни даної держави. Громадяни кожної з держав, а також інші особи, які проживають на її території, мають право вільно і без перешкод звертатися до суду, прокуратури та інших установ інших держав, до компетенції яких належать цивільні, сімейні та кримінальні справи, можуть виступати в них, порушувати клопотання, подавати позови та здійснювати інші процесуальні дії на тих же умовах, як і громадяни даної держави. Зазначені положення застосовуються також до юридичних осіб, створених за законодавством кожної з держав.

Таким чином, суб'єктами права, яким надається цивільний процесуальний захист, є громадяни та юридичні особи кожної з договірних сторін, а відповідно до ст. 1 Конвенції держав — членів СНД також особи, які проживають на території кожної з країн. Ними можуть бути іноземці, особи з подвійним громадянством, особи без громадянства. Обсяг правового захисту, що надається іноземцям, визначається національним режимом. Об'єктами цивільного процесуального захисту є особисті та майнові права громадян і юридичних осіб з правовідносин, розгляд спорів з яких належить до компетенції цивільного судочинства.

90. дипломатичний та судовий імунітет

Судовий імунітет від лат. immunitas — звільнення від чогось) застосовується до іноземної держави, її дипломатичних представництв і консульських установ.
Імунітет від цивільної юрисдикції судів України полягає в тому, що до іноземної держави не може бути пред'явлений позов, вона не може бути відповідачем, до неї не може бути застосоване забезпечення позову шляхом звернення стягнення на її майно, що знаходиться на території іншої держави. Отже, судовий імунітетіноземної держави означає непідсудність її суду іншої держави. Він грунтується на суверенній рівності держав, відповідно до якої рівний не має влади або юрисдикції над рівними (par in parem non habet imporium sui jurisdictionem). В теорії і практиці міжнародного цивільного процесу деяких держав застосовується правило обмеженого або функціонального імунітету, за яким останній визнається лише щодо публічних, а не приватних актів. Україна виходить з правила абсолютного імунітету, закріпленого у нормах її цивільного процесуального законодавства. Так, згідно з ч. 1 ст. 425 ЦПК пред'явлення позову до іноземної держави, забезпечення позову і звернення стягнення на майно іноземної держави, яке знаходиться на території України, можуть бути допущені лише за згодою компетентних органів відповідної держави
Судовий імунітет поширюється на акредитовані в Україні дипломатичні представництва та консульські установи іноземних держав. Акредитовані в Україні дипломатичні представники іноземних держав та інші особи, зазначені у відповідних законах і міжнародних договорах України, підлягають юрисдикції суду України в цивільних справах лише в межах, що визначаються нормами міжнародного права або міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України (ч. 2 ст. 425 ЦПК).
Положенням про дипломатичні представництва та консульські установи іноземних держав в Україні встановлені зміст, коло осіб та умови застосування судового імунітету. Передбачені цим положенням імунітети визначені відповідно до Віденської конвенції про дипломатичні зносини від 18 квітня 1961 р. та Віденської конвенції про консульські зносини від 24 квітня 1963 р.

Глава дипломатичного представництва і члени дипломатичного персоналу користуються імунітетом від юрисдикції судів України в цивільних справах. Вони підлягають юрисдикції України у разі згоди на це акредитуючої держави. Глава дипломатичного представництва на рівні посла або посланника акредитується при Президентові України, а на рівні повіреного у справах — при Міністерстві закордонних справ України.
Членами дипломатичного персоналу є члени персоналу дипломатичного представництва, які мають дипломатичний ранг. Однак імунітет від цивільної юрисдикції судів України не поширюється на випадки, коли глава дипломатичного представництва і члени дипломатичного персоналу вступають у цивільно-правові відносини як приватні особи у зв'язку з позовами про належне їм нерухоме майно на території України, спадкування, а також у зв'язку з позовами, що випливають з їх професійної або комерційної діяльності, яка здійснюється ними за межами їх службових обов'язків. Зазначені правила поширюються на членів сім'ї глави дипломатичного представництва і дипломатичного персоналу, які проживають разом з ними, якщо вони не є громадянами України (пп. 13 і 14 Положення).
Члени адміністративно-технічного персоналу (здійснюють адміністративно-технічне обслуговування представництв) користуються імунітетом від юрисдикції судів України у цивільних справах лише стосовно дій, вчинених ними при виконанні службових обов'язків (п. 15 Положення).
Консульські посадові особи (до яких належать особи, яким доручено виконання консульських функцій, — генеральний консул, консул, віце-консул, консульський агент) та консульські службовці (які здійснюють адміністративно-технічне обслуговування консульської установи) користуються імунітетом від юрисдикції судів України в цивільних справах щодо діяльності, яку вони здійснюють у межах службових обов'язків. На їх іншу цивільно-правову діяльність як приватних осібімунітет не поширюється, так само як і на пред'явлення до них позовів про відшкодування заподіяної дорожньо-транспортною пригодою шкоди. Держава, яку представляє консульська установа, може відмовитися від імунітету від цивільної юрисдикції судів України, наданого працівникам цієї установи (п. 25 Положення).