Негаторний позов 1 страница

При віндикаційному позові, власник, який звертається за захистом, зберігає майно у своєму володінні. Права та інтереси власника можуть бути порушені і в тих випадках, коли майно не вибуває з його володіння, але треті особи створюють перешко­ди в користуванні чи розпорядженні майном. У таких випадках власник може захистити своє право власності від порушень (не пов´язаних з позбавленням права володіння) позовом, який у на­уці цивільного права називається негаторним {actio negatoria). Відповідно до Закону України «Про власність» формула нега-торного позову набуває такого вигляду: «Власник має право ви­магати усунення будь-яких порушень його права, навіть якщо ці порушення і не були пов´язані з позбавленням права володіння». Тобто предметом негаторного позову виступає сама вимога пози­вача про усунення перешкод у користуванні чи розпорядженні майном.

Негаторний позов характеризується наступними ознаками.

По-перше, на відміну від віндикаційного позову, власник, який звертається за захистом, зберігає майно у своєму володінні. Порушення права власності полягає, зазвичай, в тому, що треті особи створюють власникові певні перешкоди в користуванні належним йому майном (будинком, автомобілем, земельною ді­лянкою тощо), або внаслідок певних обставин власник не може фактично розпоряджатися належним йому за законом майном, маючи це майно у своєму володінні.

З негаторним позовом може звертатися як власник, так і ти­тульний володілець, причому останній як проти третіх осіб, так і проти власника. Наприклад, після укладання договору субо­ренди нежитлового приміщення власник не дозволяє суборенда­реві ним користуватися (вимкнув опалення, світло та ін.).

Так, судовій практиці відомі численні випадки, коли після передачі земельних ділянок у власність чи в оренду громадя­нам колишні землекористувачі не дозволяли новим власникам (орендарям) користуватися земельними ділянками відповідно до їх призначення, створювали штучні перешкоди в землеко­ристуванні.

По-друге, суттю вимог за негаторним позовом є усунення по­рушення, що триває і має місце на момент звернення з позовом.

Тому на негаторний позов не поширюються вимоги щодо строків позовної давності, оскільки з негаторним позовом можна звернутися в будь-який час, поки існує правопорушення. Якщо ж перешкоди в користуванні чи розпорядженні майном усунуті, то відповідно відсутні підстави і для звернення з негаторним по­зовом.

Так, Н., позивач по справі, придбав у С. квартиру, а коли ви­рішив її заселити, з´ясувалося, що в квартиру самовільно все­лився і проживає Д., її колишній власник, який свого часу уклав кредитний договір з банком, заставивши свою квартиру. Після того, як Д. кредит не повернув, його виселили з квартири, а ос­танню в рахунок боргу продали С, який продав її Н. Уданому випадку позивач, власник квартири, незважаючи на можливість розпоряджатися належним йому майном (продати, подарувати), був позбавлений можливості безпосередньо користуватися ним, оскільки треті особи перешкоджали йому в цьому. Позов Н. про усунення порушень прав власника був задоволений, а відповідач зобов´язаний звільнити приміщення.

По-третє, власник має право вимагати усунення порушення його прав, якщо дії третіх осіб носять неправомірний характер. Так, власник може вимагати від сусіда прибрати будівельні ма­теріали, якщо вони заважають користуватися автомобілем (не­можливо виїхати з гаража). Проте, якщо сусідський будинок зведено відповідно до затвердженого проекту, із додержанням будівельних норм та правил забудови, то навіть, якщо цей буди­нок затінює земельну ділянку й вікна будинку сусіда, останній, як власник, не може посилатися на порушення його права щодо користування земельною ділянкою чи будинком.

Негаторний позов не може бути пред´явлено, якщо дії від­повідача ґрунтуються на відповідному чинному законі чи на до­говорі.

З вимогами про усунення порушень у користуванні майном здебільшого звертаються громадяни. Це пояснюється тим, що, як правило, перешкоди, які створюють треті особи, підпадають під категорію адміністративних чи кримінальних діянь (самоуправство, самовільне будівництво, зловживання владою чи поса­довим становищем).

Так, у міськвідділ внутрішніх справ звернулася громадянка Н. зі скаргою на те, що співвласник житлового будинку ПІ. пові­сив замки на спільний колодязь, льох, сарай, у зв´язку з чим вона не може користуватися належною їй часткою спільного майна. Після бесіди дільничного інспектора з Ш. правопорушення було припинене. Своєчасне реагування на такі порушення закону з боку правоохоронних органів дозволило захистити майнові пра­ва громадянина у досудовому порядку.

Зазвичай власник звертається з негаторним позовом, щоб усунути перешкоди в користуванні належним йому майном. Але негаторний позов може бути і засобом захисту права розпоряд­ження власністю. Різновидом негаторного позову є позов про виключення майна з опису. Проте немає єдиної думки щодо того, до якої категорії позовів відноситься цей позов. Одні класифіку­ють його як негаторний позов, другі - як різновид віндикаційно-го позову, треті як самостійний речово-правовий позов.

З вимогою про виключення майна з опису може звернутися як безпосередній власник майна, так і особа, яка володіла ним на підставі закону чи в силу договору (наприклад, отримала в заста­ву, на зберігання тощо).

За наявності достатніх підстав про спричинення злочином матеріальної шкоди орган дізнання, слідчий, прокурор чи суд зобов´язані вжити заходи щодо забезпечення цивільного позову шляхом накладення арешту на вклади, цінності та інше майно обвинуваченого чи підозрюваного або осіб, які за законом несуть відповідальність за їх дії.

Майно, на яке накладається арешт, описується і може бути передане на зберігання представникам підприємства, установи чи організації, членам сім´ї обвинувачуваного або іншим осо­бам.

Певні обмеження права власності можуть виникнути також при забезпеченні позову при розгляді цивільної справи. Так, ст. 151 ЦПК України передбачає, що суд за заявою осіб, які бе­руть участь у справі, може вжити заходи забезпечення позову. Забезпечення позову допускається на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття заходів забезпечення може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення суду.

За заявою заінтересованої особи суд може забезпечити позов навіть до подання позовної заяви з метою запобігання порушен­ня права власності.

Відповідно до ст. 152 ЦПК позов забезпечується:

1) накладенням арешту на майно або грошові кошти, що на­лежать відповідачеві і знаходяться у нього або в інших осіб;

2) забороною вчиняти певні дії;

3) встановленням обов´язку вчинити певні дії;

4) забороною іншим особам здійснювати платежі або пере­давати майно відповідачеві чи виконувати щодо нього інші зобов´язання;

5) зупиненням продажу описаного майна, якщо подано по­зов про право власності на дане майно або про виключення його з опису;

6) зупиненням стягнення на підставі виконавчого документа, який оскаржується боржником у судовому порядку;

7) передачею речі, яка є предметом спору, на зберігання ін­шим особам.

Майно власника може також помилково потрапити в опис спадкового майна померлого, який складається нотаріусом від­повідно до п. 190 Інструкції про порядок вчинення нотаріаль­них дій нотаріусами України від 3 березня 2004 р.

На вимоги про виключення майна з опису поширюється за­гальний трьохрічний строк позовної давності. Перебіг цього стро­ку починається з того дня, коли зацікавлена особа дізналася або повинна була дізнатися про внесення в опис належного їй майна.

Можливі випадки, коли при проведенні опису майно вилу­чається у власника і передається на зберігання іншим особам. За таких обставин йдеться не про пред´явлення негаторного, а про пред´явлення віндикаційного позову.

При розгляді справи про виключення майна з опису, після виконання вироку про його конфіскацію, суд, визнавши по­зов обґрунтованим, виносить рішення про виключення майна з опису. Одночасно вирішується питання про повернення май­на в натурі в тому випадку, коли воно було передано безоплатно фінансовими органами відповідній організації. За цих умов повернення майна покладається на організацію, яка одержала майно безоплатно. Коли ж майно було реалізовано фінансовими органами, воно або його вартість повертаються цими органами (п. 8 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про виключення майна з опису» від 27 серп­ня 1976 р. № 6 із змінами та доповненнями).

Негаторний позов як засіб захисту права власності застосо­вується, якщо сторони не перебувають у договірних стосунках. За наявності договору порушення права власності захищається нормами зобов´язального права.

Так, при самовільному заселенні житлового приміщення, що належить конкретному власнику, останній звертається до особи, яка самоуправно зайняла це приміщення, з негаторним позовом. Якщо ж після закінчення договору найму житлового приміщення наймач відмовляється виселитися з нього, то позивач повинен по­силатися на норми зобов´язального права, оскільки відповідач по­рушує умови укладеного договору найму житлового приміщення. Негаторний позов може бути пред´явлений поруч з іншими засобами захисту: так, вимога про виселення із самоуправно зай­нятого приміщення може бути поєднана з вимогою про відшко­дування збитків тощо.

До речових позовів про захист прав власності відноситься і по­зов про визнання права власності. Таким позовом власник зали­шається, якщо інша особа порушує чи оспорює права власника, а правовстановлюючі документи не носять безспірного характе­ру, втрачені чи відсутні.

Так, громадянин П. звернувся з позовом про визнання за ним права власності на коня. Відповідач С, посилаючись на укладе­ний між ними договір про відгодівлю коня, відмовився поверну­ти худобу. Оскільки по справі були відсутні докази договірних відносин, а позивач надав докази належності йому спірної худо­би, суд визнав за позивачем право власності на коня і повернув йому худобу.

Аналогічного характеру виникають спори і між юридичними особами в тих випадках, коли майно було передане в довгостро­кову оренду з правом викупу, а відповідні документи втрачені.

Так, за однією із справ до суду були передані три протилежні за змістом договори оренди щодо одного і того ж об´єкта, підпи­сані кожною зі сторін. Визнавши спірне майно власністю пози­вача, суд відповідно і захистив його право власності.

Нерідко позови про визнання права власності поєднуються з негаторним позовом.

Так, один із районних судів Дніпропетровської області роз­глянув цивільну справу за позовом В. до К. про визнання права власності на гараж та усунення перешкод в користуванні остан­нім. Як було встановлено, чоловік позивачки свого часу купив гараж у С, але правовстановлюючі документи в сім´ї не зберег­лися. У 1986 р. гараж було передано в тимчасове користування К. Після смерті чоловіка В. звернулася до К. з проханням звіль­нити гараж, але останній відмовився зробити це, посилаючись на укладений з її покійним чоловіком в усній формі договір міни гаражів.

Суд задовольнив позовні вимоги В., обґрунтувавши своє рі­шення таким чином: колишній власник гаража С. та інші свідки підтвердили в судовому засіданні, що С продав належний йому гараж покійному В. Але В. розподілу спільного майна не прово­див, тому і розпоряджатися спільним майном подружжя без зго­ди дружини не мав права. Відповідно до чинного законодавства, договори між фізичними особами понад встановлену суму повин­ні укладатися в письмовій формі. Відповідач К. договору міни гаражів, як і інших письмових доказів про належність йому спірного гаража, суду не надав. Це дало суду підстави визнати право власності на гараж за В., а оскільки власник може вимага­ти усунення будь-яких порушень його прав, хоча ці порушення і не були поєднані з позбавленням володіння, зобов´язав К. звіль­нити спірну споруду.

Віндикаційний позов

Основним речово-правовим засобом захисту права власності є «індикаційний позов, суть якого полягає у витребуванні власником свого майна з чужого володіння. Зокрема, ст. 387 ЦК встановлює, що власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.
Із врахуванням цивілістичних традицій та положень ЦК віндикаційний позов звичайно визначають як позоввласника про витребування його майна з чужого незаконного володіння.
Наведене визначення містить вказівку на істотні ознаки цього позову:
1) він може бути поданий власником або уповноваженою ним особою;
2) зміст позову складає вимога про повернення речі;
3) річ, що належить позивачеві, перебуває у володінні іншої особи (у чужому володінні);
4) річ знаходиться у чужому володінні незаконно (без достатніх правових підстав для цього).
Ці ознаки іноді об'єднують у визначенні, використовуючи інші формулювання.
Наприклад, воно може звучати й так: віндикаційний позов — це позов власника, який не володіє, до особи, яка не є власником,;іле володіє. У цьому випадку увага загострюється на втраті власником можливості володіння річчю і перебування її у володінні особи, яка не є власником.
Обидва наведених визначення можуть бути використані для характеристики віндикаційного позову. У кожному з них є переваги і недоліки. Разом з тим, в обох них відсутня вказівка на важливу умову подання і задоволення віндикаційного позову — на те, що він може бути застосований тільки для захисту права власності на інди- відуально-визначену річ (або індивідуалізовані родові речі). Це випливає з характеру позову — вимоги повернення своєї речі з чужого володіння. Позивач (власник) повинен довести, що саме ця конкретна річ належить йому, і що саме цією його річчю незаконно володіє інша особа.
Право на віндикацію належить власнику, який втратив можливість володіння річчю. Нарівні з ним, віндикувати майно може особа, яка хоч і не є власником, але володіє майном внаслідок закону або договору. Такою особою (титульним власником) може бути орендар, зберігач тошо. Титульним власником визнають також юридичну особу, якій майно належить на праві господарського відання або оперативного управління (ст. 48 Закону "Про власність").
Відповідачем за віндикаційним позовом є фактичний володілець майна, який володіє ним без правових підстав — незаконний володілець.
Змістом віндикаційного позову, як зазначалося, є вимога про повернення з чужого незаконною володіння індивідуально-визначеної речі та компенсацію шкоди, заподіяної цим власнику. Тому позивач мас право вимагати повернення саме тієї речі, яку він втратив, а не аналогічного майна. Індивідуально-визначена річ є юридично незамінною, і тому її загибель призводить до втрати власником права на віндикаційний позов. У цьому випадку він має право вимагати відшкодування збитків, заподіяних загибеллю цієї речі.
Умови задоволення віндикаційного позову залежать від того, чи є незаконне володіння добросовісним чи недобросовісним.
Володілець (набувач речі) вважається добросовісним, якщо він не знав і не міг знати про те, що відчужувач речі не мав права на її відчуження. Володілець вважається недобросовісним, якщо знає чи може (повинен) знати, що придбав річ у особи, яка не мала права на її відчуження.
При цьому діє презумпція правомірності правочину, за яким річ була передана від відчужувача до набувача (ст. 204 ЦК). Для її спростування має бути доведено, шо набувач навмисно чи з грубої необережності не врахував обставин правочину, які свідчили про те, що річ відчужується неправомірно. Отже, однієї лише простої необережності набувача недостатньо для визнання його недобросовісним, повинні мати місце його намір або груба необережність.
У незаконного недобросовісного володільця (набувача) річ вилучається в усіх випадках.
Питання про витребування речі у незаконного добросовісного володільця вирішується залежно від того, оплатио чи безоплатно він придбав річ.
Так, за безоплатного набуття майна від особи, яка не мала право його відчужувати, власник має право витребувати майно в усіх випадках (ч. З ст. 388 ЦК). Адже безоплатний набувач у випадку відібрання у нього речі нічого не втрачає: річ не його і на її придбання він нічого не витратив.
Якщо майно придбане добросовісним володільцем відплатно, то можливість його витребування залежить від характеру вибуття майна з володіння власника або особи, якій воно було передане власником.
Зокрема, власник може витребувати таке майно лише у разі, якщо майно:
1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння;
2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння;
3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.
Проте майно не може бути витребуване від добросовісного набувача, якщо воно було продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень. Таким чином, право власника на витребування речі і чужого незаконного володіння обмежується в інтересах добросовісного відплатного набувача, який придбав річ за вказаних в ч. 2 ст. 388 ЦК обставин.
Добросовісність або недобросовісність незаконного володільця має також істотне значення:
1) у разі необхідності витребування грошей та цінних паперів;
2) при розрахунках у разі повернення речі з чужого незаконного володіння.
Гроші, а також цінні папери на пред'явника взагалі не можуть бути витребувані від добросовісного набувача (ст. 389 ЦК). При цьому не має значення, чи вибуло таке майно від власника з його волі, чи майно надійшло до набувача безвідплатно. Добросовісність набувача вже сама по собі є достатньою підставою для відмови у позові власнику про витребування зазначених речеіі. Іменні цінні папери _можна витребувати віл добросовісного незаконного володільця внаслідок їхньої індивідуалізації. Тому при витребуванні іменних цінних паперів застосовуються правила ст. 388 ЦК.
Основні відмінності відповідальності добросовісного та недобросовісного набувача при розрахунках після витребування майна полягають у такому:
а) недобросовісний володілець зобов'язаний повернути або відшкодувати власнику всі доходи, які він отримав або мав отримати, за весь час володіння річчю.
Добросовісний володілець мусить це зробити з моменту, коли він дізнався про неправомірність свого володіння. Наприклад, це може бути момент вручення повістки про виклик до суду (частини 1 та 2 ст. 390 ЦК);
б) добросовісний володілець може залишити за собою зроблені поліпшення речі, якщо вони можуть бути відокремлені без її пошкодження. Під поліпшеннями розуміють такі витрати на майно, які, з одного боку, не диктуються необхідністю його збереження, але, з іншого, мають обгрунтований характер, оскільки поліпшують експлуатаційні властивості речі.
Якщо відокремлення поліпшень неможливе, добросовісний володілець має право вимагати від власника відшкодування вартості зроблених поліпшень, але не більше за розмір збільшення вартості речі (ч. 4 ст. 390 ЦК).
У зазначеній статті ЦК нічого не говориться про можливість залишення за собою зроблених поліпшень недобросовісним володільцем. У зв'язку з цим існує думка, що залишення йому поліпшень, які можуть бути відокремлені без шкоди для майна власника, не суперечить загальному сенсу цих відносин. Однак таке тлумачення навряд чи відповідає суті зазначених відносин і концепції ЦК.
Якби передбачалося, що добросовісний і недобросовісний набувачі мають рівні права на залишення поліпшень речі, то, очевидно, не було б необхідності включати до ч. 4 ст. 390 ЦК вказівку на те. що таке право < у добросовісного набувача. Достатньо було б просто загальної згадки про існування такого права. Можна зробити висновок про те, що це зроблене саме тому, шо недобросовісний володілець такого права не має.
Від поліпшень речі відрізняють так звані "витрати на розкіш". Під такими витратами розуміють поліпшення, які не є доцільними з точки зору звичайного використання речі (наприклад, заміна звичайних підвіконь на мармурові, встановлення на машину куленепробивного скла).
Крім того, як добросовісний, так і недобросовісний незаконні володільці майна мають право вимагати від власника компенсації зроблених ними необхідних витрат на майно з часу, з якого власникові належить право на повернення майна або на передання доходів (ч. З ст. 390 ЦК).
Пщ необхідними витратами розуміються такі витрати, без яких стан речі істотно погіршився б, внаслідок чого вона не могла б бути використана за прямим призначенням.

13. Поняття приватного права

Ще починаючи з римських часів загальновизнаним є поділ права на публічне (jus publicum) та приватне (jus privatum). Вперше такий поділ запропонував Ульпіан (Дигести Юстиніана). Відповідно до нього, приватне право призначалось для врегулювання та охорони сфери приватних інтересів особи, які ґрунтуються на началах юридичної рівності сторін, що обумовлено недоторканністю їх приватної власності, свободою договору, судовим захистом їх прав та інтересів тощо. Публічне право, в свою чергу, спрямовувалось на регулювання сфери державних та суспільних інтересів, за допомогою цілої низки імперативних (загальнообов'язкових) правил поведінки.

Однак із часом, через істотне ускладнення суспільних відносин, такої класифікуючої ознаки, як сфера охоронюваних інтересів виявилось недостатньо. Тому, поряд із цим критерієм, до уваги став братися також і спосіб та характер впливу права на відносини. Тобто, якщо відносини спрямовані на забезпечення державних та суспільних інтересів і їм притаманні субординація (підпорядкування по вертикалі), владно-організаційні та примусові начала, то вони мають характер публічно-правових. Натомість, приватноправовий характер мають суспільні відносини, які не тільки спрямовані на забезпечення приватних інтересів та виникають між юридично рівними суб'єктами, а й ті, які формуються за їх ініціативою та на засадах диспозитивності у виборі поведінки, тобто шляхом координації.

З огляду на специфіку цього навчального посібника, особливу увагу ми приділимо саме розгляду питань приватноправового регулювання та охорони суспільних правовідносин. Приватне право має цілу низку притаманних йому особливостей, зокрема:

1) предметом приватноправового регулювання, переважно, є відносини з належності майна (статики) та його використання (динаміки);

2) ці відносини виникають на підставі автономії волі учасників та за їх ініціативи;

3) ці відносини виникають та існують між юридично рівними суб'єктами, які є самостійними в майновому розумінні.

Аналізуючи розвиток приватного права в Україні, маємо зазначити, що його основою є саме цивільне право, яке найбільш повно ввібрало в себе всі його ознаки та є фундаментом усього приватного права України. При цьому, слід зауважити, що з огляду на багатозначність поняття "цивільне право" задля його докладного та всебічного аналізу ми в подальшому розглянемо його з погляду чотирьох основних напрямків:

• як галузь права;

• як галузь законодавства;

• як науку;

• як навчальну дисципліну.

Однак, попри важливість цивільного права, потрібно визнати, що тією чи іншою мірою ознаки приватноправового регулювання притаманні також і іншим галузям права, які в своїй сукупності становлять українське приватне право. До таких галузей права, насамперед, слід відносити сімейне право, міжнародне приватне право, а також частково земельне право, екологічне право та трудове право. Дискусійним на сьогодні є питання стосовно місця і ролі господарського права в системі приватного права України. Однак господарське право не лише є рудиментом правової системи України, яке спробувало синтетично поєднати в собі органічно несумісні та суперечливі приватноправові та публічно-правові начала, а й істотним гальмом на шляху до розвитку громадянського суспільства та ринкової економіки. Адже в Україні не було жодних передумов до запровадження дуалізму (двоєдиності) у системі приватного права, і таке штучне його розщеплення та внутрішня конкуренція під час застосування правових норм може негативно позначитися на єдності та одноманітності застосування приватноправових норм.

Публічне право – це підсистема норм права, що регулює відносини між юридично підпорядкованими суб’єктами імперативним методом.

Приватне право – це підсистема норм права, що регулює відносини між юридично рівними суб’єктами диспозитивним методом.

Ознаки публічного права:

1. Задоволення загального (публічного) інтересу.

2. Одноособове волевиявлення суб’єктів.

3. Відносини між юридично підпорядкованими суб’єктами.

4. Імперативний метод регулювання (субординаційні способи впливу).

5. Немайнові відносини.

Ознаки приватного права:

1. Задоволення особистого (приватного) інтересу.

2. Волевиявлення декількох суб’єктів.

3. Відносини рівносторонні, їхні суб’єкти – юридично рівні.

4. Диспозитивний метод (координаційні способи впливу).

5. Майновий характер відносини між суб’єктами.

6. Використання договірних форм.

Критерії типологізації приватно-правових та публічно-правових норм

1. Тип відносин:

а) субординаційні; б) рівносторонні.

2. Методи:

а) імперативний; б) диспозитивний; в) змішаний.

3. Способи ініціювання захисту інтересів:

а) державою; б) особою.

14. співвідношення цивільного та приватного права

Підґрунтя розуміння засад визначення такого співвідношення було закладене ще в Стародавньому Римі, де один з найбільш блискучих теоретиків у галузі приватного права — Ульпіан поділяв приватне право на 3 частини: jus naturale ("природне право"), jus gentium ("право народів"), jus civile ("право цивільне", а точніше — "право громади") (Д.1.1.2). Jus naturale (природне право) — це право, якому природа навчила все живе, оскільки це право належить не лише людям, але й усім тваринам, шо народжуються на землі і в морі та птахам; сюди ж відноситься й спілка чоловіка і жінки, котру ми звемо шлюбом, й народження дітей, їх виховання; ми бачимо, що тварини, навіть хижі, володіють знанням цього права (Д. ІЛ.1.3). Jus gentium ("право народів") — це те, чим користуються народи людства; можна легко зрозуміти його відмінність від природного права: останнє є спільним для усього живого, а перше — лише для людей у їхніх відносинах між собою (Д. 1.1.1.4). Крім того, існує jus civile ("цивільне право"), котре не відокремлюється цілком від природного права або ж права народів, але й не у всьому дотримується їх (Д. 1.1.6). Особливість його полягає в тому, що воно регулює відносини тільки між римськими громадянами, тобто обмежене за колом осіб.
Отже з точки зору загальної оцінки співвідношення вказаних груп правових норм виглядає як концентричні кола: найменше з них — "цивільне право" охоплює тільки відносини між фомадянами Риму; "право народів" регулює не тільки відносини між фомадянами Риму, але й між усіма людьми; найширше коло відносин охоплює "природне право", котре стосується усіх живих істот.
Тобто, головною відмінністю між цивільним та приватним правом є кількість осіб, відносини між якими охоплюються правовим регулюванням. Більш того, суб'єктний склад є не тільки головним, а й єдиним критерієм розмежування згаданих галузей права. Джерелом усього римського права є jus naturale ("право природне") як сума уявлень і норм, що стосуються понять "добро", "зло", "справедливість", "злочин", "правомірність" тощо (Цицерон М. Про обов'язки. I.VII.20-22).
І для природного, і для цивільного права так само, як і для "права народів", не є визначальною ознакою предмет правового регулювання, характер інтересів тощо: вони рівною мірою стосуються майнових та немайнових відносин, інтересів як окремих осіб, так і суспільства або держави в цілому.
Розмежування провадиться не за предметом правового регулювання, а за колом суб'єктів; "цивільне право" може однаково стосуватися приватноправових і публічно-правових відносин.
Встановлення характеру взаємодії та взаємообумовленості між згаданими сукупностями правових норм має визначатися з урахуванням тих характерних властивостей, котрими визначалася їхня суть.
Для цивільного права (jus civile) характерні такі риси: воно суворо національне за своїм характером, його норми стосуються тільки римських громадян; від початку формування воно тісно пов 'язане з релігією, являючи собою поєднання світських та сакральних звичаїв; для цивільного права характерна сувора формальність, обов 'язковість дотримання процедури, що слугувало запорукою захисту інтересів учасників цивільних відносин; jus civile відзначається порівняною простотою і нерозвиненістю, оскільки іншого від нього не вимагає невибагливий побут і торговий обіг. Значною мірою, саме такі вади jus civile як консерватизм, обмеженість за колом суб'єктів тощо і зумовили появу своєрідних "паралельних" систем права (зокрема, jus gentium), що регулювали ті самі або подібні відносини.
Jus gentium виникло в результаті діяльності praetor peregrinus, тобто магістрату, до юрисдикції якого належав розгляд спорів між перегринами, а також між перегримами та громадянами Риму. Розглядаючи такі спори і не знаходячи нормативних підстав для їх вирішення у цивільному праві, претор перегринів звертався до норм інших національних систем права і звідти запозичував ці підстави. Jus gentium від цивільного права відрізняється більшою мобільністю, гнучкістю, здатністю пристосовуватися до потреб сьогодення. Воно розраховано на значно ширше коло учасників тих чи інших відносин. За допомогою цієї гілки римського права долається, насамперед, така вада останнього, як дія щодо обмеженого кола суб'єктів.
Претором міським долалася інша вада цивільного права — надмірний консерватизм, формалізм, слабка пристосованість до потреб товарного обігу. Міський претор, розглядаючи спори між громадянами Риму і не знаходячи опори ejus civile, надавав судовий захист, виходячи із прийнятих уявлень про справедливість, добросовісність, порядність, здоровий глузд тощо, тобто усього того, що можна об'єднати поняттям "природне право".
Своєрідним узагальненням преторської практики (прецедентів) та орієнтиром для потенційних учасників спорів були преторські едикти, що їх видавали і оголошували претори перед вступом на посаду. Сукупність такої діяльності преторів та виданих преторами едиктів (збірників прецедентів) і складали jus praetorium або преторське право.
Отже, природне право, цивільне право, право народів, преторське право є не складовими римського права, а складовими його юридичних витоків, оскільки всі вони тією чи іншою мірою є джерелами римського права.
Сформоване таким чином єдине римське право поділяється на право приватне і право публічне, кожне з яких має у своєму складі норми, що належать до тих чи інших з названих джерел (О. Пі- допригора, Є. Харитонов).
Значною мірою аналогічною за своїми методологічними засадами залишалася основа визначення співвідношення приватного та цивільного права протягом наступних тисячоліть. З погляду теорії приватного права такий підхід є виправданим і зараз.
Право, як загальна категорія, поділяється на право приватне і право публічне, котрі є абстрактними категоріями, які мають, швидше, методологічне значення.
Ці категорії притаманні певним цивілізаціям і не мають національної приналежності. Тому неточно вести мову про "приватне право України", так само як і про "приватне право Франції", "приватне право Німеччини" тощо. Натомість може йтися про "традицію приватного права у Франції", "традицію приватного права в Україні" тощо. Коли йдеться про "римське приватне право", то мається на увазі не приватне право Стародавнього Риму, а сукупність принципів та норм, що склалася в античному Римі, утворивши ідеальне, абстрактне право, спрямоване на визначення становища та охорону приватних інтересів окремої особи (суб'єктаприватного права).
Коли мається на увазі галузь права, котра регулює відносини між приватними особами у певній країні, то, очевидно, коректно буде вести мову про "цивільнеправо", підкреслюючи тим самим генезу та особливості певної галузі національного права.
Разом із тим, і після встановлення засад співвідношення зазначених категорій, питання про взаємозв'язок понять "приватне право" та "цивільне право" у сучасному світі залишається достатньо дискусійним.
Так, в правових системах тих країн, де прийнято поділяти право на приватне і публічне, цивільне право разом з торговельним правом є складовими приватного права (Франція, Німеччина та ін.).
В деяких країнах цивільне право тлумачать як категорію фактично тотожну приватному праву (Нідерланди, Італія, Греція та ін.). Слід зазначити, що така тенденція останнім часом стає усе більш помітною і у вітчизняному правознавстві, де вирази "цивільне право" та "приватне право" часто вживаються як синоніми (А. Довгерт).
Хоча такий підхід не можна визнати бездоганним з погляду методології приватного права, але з міркувань практичної доцільності й прагнення уніфікації законодавства, що має забезпечувати захист цивільних прав приватних осіб, його можна визнати прийнятним (з відповідними застереженнями стосовно вживання термінології, про які йшлося вище). Для правознавства багатьох країн, що належали до так званої "соціалістичної"" системи права (СРСР, НДР, ЧРСРта ін.), характерним було намагання виділити господарське та сімейне законодавство в окремі галузі, з прагненням надати останнім в перспективі статусу не складових права приватного, а самостійних галузей національного права.
В Україні поділ права на приватне і публічне, а також віднесення господарських та сімейних відносин до сфери цивільно-правового регулювання досі залишається предметом дискусій.
Зокрема, з'ясуванню співвідношення цивільного та господарського права значна увага приділялася в процесі розробки проектів Цивільного та Господарського кодексів. Нового імпульсу спір набув після прийняття зазначених кодексів, чому сприяло те, що сфери застосування цивільного та господарського законодавства не були розмежовані достатньо чітко.
Слід зазначити, що вказана дискусія не має особливого наукового інтересу, оскільки у більшості випадків аргументи прихильників "господарського права"зводяться до декларації пріоритетності спеціального закону — Господарського кодексу) над загальним (Цивільний кодекс) та спроб довести, що цивільне право, яке грунтується на засадах "застарілого" римського права, поступається праву господарському, котре, на їх думку, є спорідненим з "прогресивним" американським "business law" (В. Мамутов, Г. Знаменський). Проте ці спроби виглядають неконструктивними з таких міркувань.
По-перше, визнання пріоритетності спеціального закону при врегулюванні конкретних відносин (проти чого, власне, ніхто й не заперечує) не означає, що спеціальне законодавство може суперечити засадам законодавства загального, і що засади останнього не враховуються при регулюванні тих чи інших відносин.
По-друге, протиставлення римського права та "business law" є надуманим, оскільки останнє грунтується на тих самих правових цінностях, втіленням яких є римське приватне право, котре у сучасному світі розглядається не як система правових норм Стародавнього Риму, а як юридичне втілення ідей та принципів правового становища приватної особи та підґрунтя її взаємин із суспільством.
З цих міркувань логічним є висновок про співвідношення цивільного права України (котре зараз, фактично, є синонімом права приватного) та господарськогоправа як загального та спеціального законодавства, внаслідок чого останнє (господарське законодавство) має регулювати цивільні відносини відповідно до засад, встановлених цивільним законодавством, і не може суперечити останнім. За наявності таких суперечностей мають застосовуватися засади і загальні нормицивільного законодавства.
Отже логічним є формування концепції оновленого цивільного права України як галузі, що охоплює всю сферу відносин між приватними особами, з наданням можливості регулювання (в межах цивільного законодавства) відносин зі спеціальним суб'єктним складом нормами спеціального законодавства (підприємницького або "господарського").
Таким чином, поняття "цивільне право" може вживатися в декількох значеннях: галузь права, система законодавства, частина науки про право, навчальна дисципліна. Однак визначальним є розуміння цивільного права, як галузі права.
У цьому значенні цивільне право може бути визначене як сукупність концепції, ідей та правових норм, що встановлюють на засадах диспозитивності, юридичної рівності та ініціативи сторін підстави придбання та порядок реалізації й захисту прав та обов'язків фізичними і юридичними особами, а також соціальними утвореннями, що виступають, як суб'єкти немайнових та майнових (цивільних) відносин, з метою задоволення матеріальних і духовних потреб приватних осіб та захисту їх інтересів.