Види біржових угод

У законодавстві України виділяється кілька видів угод, що укладаються на товарній біржі. Так, Закон визначає три основних види таких біржових угод: купівля-продаж, поставка й обмін. У цьому випадку законодавець обмежує види угод, що укладають на товарній біржі, ґрунтуючись на загальних підходах, характерних для класифікації позабіржових угод. Однак такий розподіл не дозволяє в достатньому ступені відбити специфіку різних видів, біржових угод, що укладаються на товарній біржі. Традиційно в практиці біржової торгівлі класифікація видів біржових угод передбачає виділення таких видів як: спотові, форвардні, ф'ючерсні й опціонні угоди. У певній мірі види біржових угод, передбачені Законом, конкретизовані в інших нормативно-правових актах, що регламентують укладання угод на товарній біржі. Так, у пункті 6.2. Типових правил біржової торгівлі сільськогосподарською продукцією передбачено, що під час біржових торгів можуть бути укладені угоди, які пов'язані з:

—негайною (від 1 до 39 днів) взаємною передачею прав й обов'язків відносно до реальної сільськогосподарської продукції (спотова угода);

— відстроченою (від ЗО до 360 днів) взаємною передачею прав й обов'язків щодо реальної сільськогосподарської продукції (форвардна угода);

— взаємною передачею прав й обов'язків щодо стандартного контракту (ф'ючерсна угода);

— поступкою прав на майбутню передачу придбання прав й обов'язків щодо реального товару або стандартного контракту (опціонна угода).

Із цієї норми треба зазначити, що основними критеріями класифікації біржових угод є строк виконання зобов'язань і предмет договору. При цьому, визначаючи чотири основних різновиди біржових угод, Типові правила встановлюють, що зазначений перелік не є вичерпним. Інші види угод можуть бути введені товарною біржею, за умови одержання згоди Міністерства аграрної політики України.

Форвардний контракт — стандартний документ, що засвідчує зобов'язання особи придбати (продати) цінні папери, товари або кошти в певний час і на певних умовах у майбутньому, з фіксацією ціни такого продажу під час укладання такого контракту.При цьому будь-яка сторона форвардного контракту має право відмовитися від його виконання винятково при наявності згоди іншої сторони контракту або у випадках передбачених законодавством. Претензії щодо невиконання або неналежного виконання форвардного контракту можуть пред'являтися винятково емітенту такого форвардного контракту. Продавець форвардного контракту не може передавати (продавати) зобов'язання за цим контрактом іншим особам без згоди покупця форвардного контракту. Покупець форвардного контракту має право без узгодження з іншою стороною, у будь-який момент до закінчення терміну дії (ліквідації) контракту продати такий контракт будь-якій особі, включаючи продавця такого форвардного контракту.

Опціон — стандартний документ, що засвідчує право придбати (продати) цінні папери (товари, кошти) на певних умовах у майбутньому з фіксацією ціни на час укладання такого опціону або на час придбання за рішенням сторін контракту. Перший продавець опціону (емітент) має безумовне й безвідкличне зобов'язання із продажу товарів на умовах укладеного опціонного контакту.

Любий покупець опціону має право відмовитися в будь-який момент від придбання таких цінних паперів (товарів, коштів).Претензії щодо неналежного виконання або невиконання зобов'язань опціонного контракту можуть пред'являтися винятково емітенту опціону. Опціон може бути проданий без обмежень іншим особам протягом строку його дії.

О. Дегтярьова й О. Кандинская, займаючи аналогічну позицію два види біржових операцій: угоди на реальний товар з негайною поставкою й угоди на реальний товар з поставкою в майбутньому. До перших автори відносять спотові угоди, а до других — форвардні й ф'ючерсні угоди [13, с 76].

О.М. Сохацька вказує на те, що біржові контракти діляться на контракти з реальними активами й зобов'язаннями поставки й правами на ці активи, які називаються похідними інструментами (ф'ючерсами й опціонами). Біржові контракти з реальними активами (товарами, фінансовими інструментами) у свою чергу діляться на дві групи:

1) контракти на купівлю-продаж реальних активів з негайною поставкою, які в закордонній практиці називаються спотові (spot) або касовими (cash);

2) контракти на купівлю-продаж реальних активів з поставкою в строки зазначені в контракті за цінами, погодженим на момент укладання угоди. Ці контракти прийнятий називати форвардними (forward) [12, с. 58].

Як особливості термінових угод можна вказати: момент визначення ціни й строк виконання контракту. Певною особливістю термінових угод є також те, що договір у більшості випадків виконується не реальною поставкою біржового активу, а взаєморозрахунком між сторонами, тобто договір виконується переважно виплатою різниці між договірною ціною й ціною, установленою біржовим котируванням у день виконання зобов'язання. Як підкреслює В. Рясенцев, суть ф'ючерського контракту полягає не в реальній поставці (передачі) названих у ньому товарів, а в одержанні або сплаті різниці в ринкових цінах на момент укладання угоди й виконання контракту. Якщо навіть вихідна (базисна) ціна не була зафіксована, то її легко встановити по біржових котируваннях [17, с 8].

Опціони знаходять місце в різних зобов'язаннях, що носять назву альтернативних, і застосовуються не тільки в біржовій торгівлі, але й у різних сферах бізнесу, у тому числі в банківській практиці, оптовій торгівлі. Але особливе значення опціон придбав саме в біржовій торгівлі товарами й цінними паперами. Суть його полягає в тому, що в договорі одній стороні (часто покупцеві) надається право (опціон) зажадати поставки товару по обговореній курсовій ціні:

— у будь-який день після закінчення певного періоду (опціон американський);

— у строк виконання договору (опціон європейський);

— або в ці строки заявити про відмову від свого права, зі звільненням від відшкодування збитків іншій стороні, але зі сплатою їй установленої винагороди (премії).

Залежно від того, яка форма виконання обирається сторонами, у науковій літературі пропонується наступна класифікація термінових угод:

розрахункові термінові угоди — угоди, виконання яких здійснюється винятково шляхом взаєморозрахунків між контрагентами. За такими угодами сторона договору зобов'язується виплатити різницю між договірною ціною й котирувальною біржовою ціною, сформованою на момент виконання договору;

поставні термінові угоди — угоди, виконання яких здійснюється шляхом реальної поставки біржового активу через певний строк, установлений біржею, за ціною обумовленої в момент укладання договору. Коло предметів такої угоди вужче, ніж угоди на різницю;

комбіновані термінові угоди — це сполучення двох попередніх термінових угод. У практиці біржової торгівлі допускається можливість укладання розрахункового ф'ючерсного контракту, по якому сторона може змінити умови поставки й перетворити розрахунковий ф'ючерсний контракт у поставний і навпаки — змінити поставний ф'ючерсний контракт на розрахунковий. Комбінована група термінових угод сполучає в собі елементи касових і термінових угод.

Крім традиційно розподілу біржових угод на дві зазначені групи (угоди з реальним товаром і термінові угоди) у науковій літературі пропонуються й інші критерії класифікації біржових угод. Так, з огляду на те, що при укладенні біржових угод на товарній біржі постійно має місце ризик, Е. Дудорова пропонує розподіл біржових договорів на мінові й ризикові (алеаторні).

Алеаторними є ризикові договори, які містять у собі певні умови, через які на момент укладання сторони не можуть точно визначити вигоду й збитки у випадку виконання ними угоди. Специфіка алеаторних біржових угод полягає в тому, що залежно від настання або не настання встановленої обставини виграє одна сторона, а програє інша. Вся справа в тому, яка зі сторін виявиться в тій або іншій позиції. По своїй конструкції алеаторні договори це різновид умовних угод, коли виникнення прав й обов'язків поставлено тут у залежність від обставин, щодо якого невідомо — чи наступить воно. Тому такі договори традиційно зв'язують із тими угодами, кінцевий результат яких залежить від цінових коливань (форвардні, ф'ючерсні й опціонні угоди). У теж час, як вказує автор, під час укладання спотових біржових угод сторони можуть зрівняти цінність того, що відчужується, із цінністю того, що здобувається, і тому визначиться вигідна угода для них чи ні. Тому спотові біржові угоди необхідно визнати міновими [18, с 8].

46. Розрізняють два типи економічного зростання — «екстенсивне» й «інтенсивне».
Економічне зростання називається екстенсивним, якщо воно не змінює середню продуктивність праці в суспільстві(рис. 15. 2.).
Екстенсивне збільшення виробництва товарів і послуг відбувається за рахунок залучення додаткових факторів виробництва — землі, праці і капіталу, при цьому їхній якісний і технічний рівні залишаються незмінними. Коли суспільство має в наявності вільні невикористані ресурси, воно може нарощувати виробництво товарів і послуг екстенсивним шляхом. переважніше інтенсивний тип економічного зростання, при якому збільшення вироблених благ досягається за рахунок зростання продуктивності праці на технічній базі, що удосконалюється, і більш ефективного використання всіх факторів виробництва. У цьому випадку перед суспільством відкривається можливість поряд зі збільшенням кількості і якості вироблених благ одночасно вирішувати різноманітні задачі — забезпечувати зростання добробуту членів суспільства, створювати матеріальну основу майбутнього розвитку виробництва, більше засобів вкладати в розвиток науки і культури, охорону навколишнього середовища, підтримувати на належному рівні обороноздатність країни. Інтенсивне зростання економіки є основою зростання добробуту населення в умовах зменшення диференціації в доходах різних соціальних шарів.
У розвитку сучасного виробництва фактори екстенсивного й інтенсивного зростання «сусідять» та з'єднуються. Наприклад, може відбуватися одночасно і приріст кількості діючої робочої сили, і підвищення її якості, розширення поля виробництва і удосконалювання технічної бази виробничого процесу. Залежно від того, який спосіб збільшення виробництва благ переважає, говорять про «переважно екстенсивний» чи «переважно інтенсивний» типи економічного зростання.

47. Поняття і види зовнішньоторговельної політики: протекціонізм, фритредерство

Органічною складовою зовнішньоекономічної політики є політика зовнішньоторговельна, що можна визначити як курс дій урядових і владних структур, використання таких принципів, методів та інструментів впливу на розвиток торгівлі країни, завдяки яким забезпечується досягнення визначених цілей та реалізація національних інтересів.

Зміст, структура та напрями зовнішньоторговельної політики визначаються такими складовими:

· експорт та імпорт (товарна і регіональна структури, обсяг співвідношення, динаміка);

· мито і митні податки (елементи митного тарифу - товарної класифікації тарифу, структура тарифу, методи визначення країни походження товару, види та рівень ставок митний склад та рівень митних податків);

· кількісні обмеження (види, контингенти, рівень);

· нетарифні методи регулювання (технічні бар'єри, адміністративні формальності, валютно-кредитне регулювання тощо);

· підтримка національного експорту (фінансова-кредитна, податкова, валютно-кредитна, організаційно-технічна тощо).

Щодо зазначених складових прийнято також говорити планування відповідної державної політики щодо експорту, кількісних обмежень, підтримки національного виробника - експортера тощо.

Національний рівень характеризується розгалуженою системою інструментів регулювання міжнародної торгівлі, які застосовуються при реалізації зовнішньоекономічної та зовнішньоторговельної політик. За економічною природою, цілями і впливом на структуру, обсяги та динаміку зовнішньої торгівлі вони поділяються на дві великі групи: протекціоністські та ліберальні, або фритредерські. Відповідно до цього в міжнародних торговельних економічних відносинах прийнято виокремлювати два типи зовнішньоторговельних політик – протекціоністську та ліберальну (рис. 4.3).

Протекціонізм як державна політика захисту внутрішнього ринку іноземної конкуренції протягом історії розвитку міжнародних торговельно-економічних відносин еволюціонував від простих державних заходів до складних систем регулювання торгівлі, що застосовуються інтеграційними угрупованнями. Тому економічну, політичну організаційну сутність сучасного протекціонізму доцільно розглянути в контексті його основних форм (рис. 4.4).

Кожна країна для регулювання зовнішньої торгівлі, а саме експортних та імпортних потоків товарів і послуг, застосовує певну кількість торговельних обмежень, як тарифних, так і нетарифних. Ці обмеження, в свою чергу, характеризуються ся певним рівнем (розміром) — мінімальним, середнім або максимальним. Оскільки в світі немає жодної країни, яка б не використовувала протекціоністські інструменти в торгівлі, то прийнято вважати, що для кожної національної економіки існує рівень обґрунтованого протекціонізму (оптимальна кількість обмежень торгівлі у поєднанні з прийнятним їх рівнем). Таким чином, обґрунтованим можна вважати такий рівень захисту внутрішнього ринку, який, з одного боку, не входить у протиріччя з національними інтересами та імперативами національної безпеки, а з іншого — забезпечує нормальний, неускладнений доступ конкурентоспроможних зарубіжних товарів та послуг на ринок даної країни. Зменшення кількості та рівня обмежень у зовнішній торгівлі, як порівняно початковою точкою обґрунтованого протекціонізму, так і в цілому прийнято називати процесом лібералізації зовнішньої торгівлі. І навпаки, їх збільшення, як до межі обґрунтованого протекціонізму, так і вище неї, свідчить про посилення протекціоністських тенденцій у зовнішньоторговельній політиці держави.

Крайнім проявом протекціонізму є автаркія (від гр. autarkeia - самовдоволення) — політика відособлення, країни від економіки інших країн з метою створення замкнутого, національного господарства, що відзначається самозабезпеченням. Автаркія призводить до скорочення економічних зв'язків з іншими країнами, відмови від використання переваг міжнародного розподілу праці і формування замкнутої економіки

Протекціонізм виник як державна політика, і тривалий час його інструменти застосовувались тільки національними урядами. Розвиток інтеграційних процесів зумовив появу протекціонізму, який провадять інтеграційні угруповання стосовно третіх країн, тобто за кількістю суб'єктів. Так, країни ЄС вже на початку 90-х років мали єдину зовнішньоторговельну політику з неприхованими елементами колективного протекціонізму. В таких випадках протекціонізм називається або наднаціональним (за назвою типу міжнародної організації, що керує інтеграційним угрупуванням), або колективним (за ознакою кількості суб'єктів протекціоністських заходів) чи просто протекціонізмом інтегральних угруповань.. Уразі застосування інструментів проктеціонізму одним суб’єктом — державою — протекціонізм набуває форми державного, або національного.

За об'єктом захисту протекціонізм поділяється на селективний (захисний), наступальний (агресивний) і тотальний (суцільний)?^

Об'єктом захисту селективного протекціонізму є окремі (вибіркові) галузі національної економіки, що потребують захисту. До них традиційно в світовій економіці належать сільське господарство (існує навіть спеціальний термін — аграрний протекціонізм), сфера послуг, молоді галузі національної економіки.

При наступальному (або агресивному) протекціонізмі захищаються не найменш розвинуті та уразливі виробництва і а, навпаки, ті галузі економіки, які за умов протекціоністських заходів здатні вже сьогодні або найближчим часом здійснити наступ (агресію) на відповідні світові товарні ринки.. Комбінацією, селективного і наступального є протекціонізм тотальний (суцільний), коли майже рівномірно захищаються всі галузі національної економіки.

Історично першим і тривалий час основним інструмент протекціонізму в торгівлі був митний тариф (його структура, ставки мита, метод визначення країни походження товару тощо). Такий протекціонізм називається тарифним і в чистому вигляді в сучасних зовнішньоторговельних політиках майже не застосовується. Політика захисту внутрішнього ринку від іноземної" конкуренції може ґрунтуватися також на вжитті нетарифних заходів таких як ліцензування і квотування, «добровільне» обмежені експорту, встановлення мінімальних імпортних цін, застосування високих імпортних податків і механізму імпортних депозитів адміністративних формальностей і технічних бар'єрів тощо. Такий тип протекціонізму буде називатися нетарифним.

Нетарифними за походженням є ще два типи протекціонізмі неопротекціонізм і так званий прихований протекціонізм. Неопротекціонізм – це обмеження на міжнародну торгівлю, що вводять країни на доповнення до традиційних (тарифних) обмеження небажаного імпорту товарів. До неопротекціоністських, як правило, належать заходи додаткового тиску на експортера товарів/послуг у дану країну, такі як «добровільне» обмеження експорту, технічні бар'єри, адміністративні формальності, «впорядкування» торговельних угод. Про прихований протекціонізм доречно говорити тоді, коли важко відокремити заходи внутрішньої економічної політики від протекціонізму, тобто національні зарубіжні суб'єкти господарської діяльності ставляться в однакову ситуацію, але внаслідок різного рівня економічного розвитку країн, різниці в конкурентоспроможності товарів зарубіжними партнерами ці заходи сприймаються як протекціоністські. Засоби нетарифного, прихованого та неопротекціонізму ефективно використовують індустріально розвинуті країни, захищаючи внутрішні ринки від небажаного за асортиментом або обсягами імпорту товарів чи послуг з менш розвинутих країн. Зрозуміло, що жодна зовнішньоторговельна політика не може ґрунтуватися тільки на нетарифних заходах. На практиці кожна країна застосовує змішаний протекціонізм як поєднання тарифних і нетарифних методів та інструментів впливу на процес досягнення національних торговельно-економічних інтересів. За спрямованістю заходів протекціонізм можна поділити на два типи:

обмежувальний (імпортний) — як система інструментів і методів прямого та непрямого обмеження імпорту;

стимулюючий (експортний) — як система інструментів і методів відкритого та завуальованого стимулювання національного)бництва, особливо експортного.

Для сучасних систем регулювання зовнішньої торгівлі індустріально розвинутих країн характерніший пріоритет стимулюючо-рекспортного протекціонізму в поєднанні із загальновизнаними шоленими міжнародними організаціями методами прямого щеження імпорту та широким застосуванням непрямого (приватного) обмеження імпорту.

За терміном дії протекціоністські заходи поділяються на дов-ітрокові, короткострокові та однордзові.

Лібералізація зовнішньої торгівлі — це розширення свободи Економічних дій і зняття обмежень на діяльність у сфері міжнародної торгівлі для національних господарюючих суб'єктів, а також трощення доступу на внутрішній ринок для зарубіжних суб'єктів.

Стосовно лібералізації зовнішньоторговельних заходів щодо імпорту і в теоретичному, і практичному планах завжди по питання: на захисті чиїх інтересів має стояти держава — споживачі чи виробників? Як споживачі громадяни країни, безуму заінтересовані в ліквідації митних бар'єрів, що дозволяє зі вати ціни внутрішнього ринку на іноземну продукцію і створювати зростання цін на товари вітчизняного виробництва, продуценти (виробники) вони заінтересовані в збереженні тих місць, існування яких визначається попитом саме на вітчизняну продукцію. Проте світова економічна історія довела?! відкриті економіки ефективніші, ніж закриті.

. Сьогодні мщ| виокремити такі її типи:

· двостороння;

· багатостороння (наднаціональна);

· глобальна.

Двостороння лібералізація міжнародної торгівлі відбува при наданні країнами одна іншій торговельних преференцій, знижують кількість і рівень обмежень на здійснення експор імпортних операцій.

Багатостороння лібералізація зумовлена укладанням баг сторонньої угоди про зону вільної торгівлі, вступом у митЦ союз або інше економічне інтеграційне угруповання. СамегГ цей тип лібералізації можна назвати наднаціональним.

Глобальна лібералізація зовнішньоторговельної політики ни здійснюється при вступі в систему ГАТТ-СОТ та в міру; в роботі цієї міжнародної організації.