Визнання суб’єкта підприємництва банкротом

Банкрутство - це визнана господарським судом неспроможність боржника відновити свою платоспроможність та задовольнити визнані судом вимоги кредиторів не інакше як через застосування ліквідаційної процедури.

Юридичний склад банкрутства визначається наступними критеріями і відсутність одного з них не дає суду права визнати боржника банкрутом:

- наявність встановленого судом неоплаченого грошового зобов'язання кредиторів;

- недостатність майнових активів на покриття боргових зобов'язань;

- незадовільні результати санації чи мирової угоди.

Суб’єктом банкрутства вважається боржник, неспроможність якого виконати свої грошові зобов’язання встановлена господарським судом. Суб’єкт банкрутства ще інакше називається банкрутом. Суб’єктом банкрутства не можуть бути тільки відокремлені структурні підрозділи юридичної особи – філії, представництва, відділення тощо та казенні підприємства. До кола суб’єктів банкрутства включені навіть юридичні особи, які діють у формі споживчого товариства, благодійного чи іншого фонду та фізичні особи – підприємці. Окрім того, перелік можливих банкрутів розширено за рахунок підприємств, що перебувають у стані приватизації до припинення провадження у справі про банкрутство цього підприємства.

Кредитор є однією з головних процесуальних постатей процедури банкрутства. Кредиторами називаються практично всі особи, які мають грошові вимоги до боржника. До числа кредиторів відносяться органи державної податкової служби, інші державні органи, які здійснюють контроль за правильною і своєчасною сплатою податків і зборів. Законодавством не встановлено будь-яких обмежень по статусу кредиторів. Ними можуть бути будь-які українські, іноземні фізичні та юридичні особи.

До учасників процедури банкрутства відносяться також арбітражний керуючий (розпорядник майна, керуючий санацією, ліквідатор), власник майна (орган, уповноважений управляти майном) боржника, а також інші особи, які беруть участь у провадженні у справі про банкрутство, Фонд державного майна України, державний орган з питань банкрутства, представник органу місцевого самоврядування, представник працівників боржника.

Судовий розгляд справи про банкрутство відбувається протягом трьох засідань: підготовчого, попереднього та визначального (для долі боржника).

Визначальне засідання може закінчитися винесенням судом постанови про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури у випадках:

- комітет кредиторів відхилив план санації і звернувся до господарського суду з клопотанням про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури;

- протягом шести місяців із дня винесення ухвали про санацію боржника до господарського суду не подано план санації боржника;

- якщо суми, вирученої від продажу майна боржника як цілісного майнового комплексу, недостатньо для задоволення вимог кредиторів у повному обсязі і мирова угода кредиторами не укладена;

- за результатами розгляду звіту керуючого санацією збори кредиторів приймають рішення про звернення до суду з клопотанням про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури;

- за результатами розгляду звіту керуючого санацією зборами кредиторів не прийняте жодне рішення або таке рішення не подано до господарського суду протягом п'ятнадцяти днів із дня закінчення санації чи виникнення підстав для її дострокового припинення;

- господарський суд відмовив у затвердженні звіту керуючого чи такий звіт не був поданий у встановлений строк;

- в установленні господарським судом строки (не більше шести місяців із дня прийняття господарським судом ухвали про припинення провадження у справі про банкрутство) не проведені розрахунки з кредиторами.

Практика господарських судів України щодо справ про банкрутство свідчить про популярність такої форми фінансового оздоровлення серед учасників як мирова угода.

Мирова угода – це конкурсний договір, тобто він виникає після створення комітету кредиторів. Вона можлива тільки після публікації в офіційному друкованому органі об'яви про порушення справи про банкрутство.

Мирова угода – це домовленість між боржником і кредитором (групою кредиторів) про відстрочку та (або) розстрочку платежів або припинення зобов'язання за угодою сторін.

На відміну від інших процедур мирова угода є універсальною. Вона не має самостійного значення і проявляється в інших судових процедурах. Іншими словами, якщо учасники хочуть врегулювати питання виплати боргу, то вони можуть використати мирову угоду на будь-якій стадії процедури банкрутства. Однак, чинне законодавство, незважаючи на продекларовану можливість укладання мирової угоди на будь-якій стадії провадження справи про банкрутство, фактично, за процесуальною ознакою, обмежує можливість укладення мирової угоди до перших зборів кредиторів, а також у Законі відсутня норма, що визначає її ініціатора.

Рішення суду про визнання боржника банкрутом лежить в основі процедури ліквідації суб’єкта господарювання. Ліквідація – це припинення діяльності суб’єкта підприємницької діяльності, визнаного господарським судом банкрутом, з метою здійснення заходів щодо задоволення визнаних судом вимог кредиторів шляхом продажу його майна. Але не тільки на основі судового рішення здійснюється ліквідаційна процедура.

Рішення про ліквідацію підприємства може прийняти вищий державний орган. Це робить формальним проведення справи про банкрутство цього господарюючого об’єкта. У таких умовах дуже складно проводити процедуру санації або мирової угоди.

Ліквідатор, призначений господарським судом в постанові про визнання боржника банкрутом, є основною процесуальною постаттю в процедурі ліквідації. Ліквідатором може бути призначена особа, яка раніше виконувала обов'язки розпорядника майна або (та) керуючого санацією боржника. Суд може самостійно, тобто без клопотання комітету кредиторів, призначити ліквідатором особу, яка раніше виконувала обов'язки розпорядника майном або (та) керуючого санацією боржника.

Поряд з ліквідатором господарський суд може призначити членів ліквідаційної комісії. В цьому випадку керувати ліквідаційною процедурою боржника буде колегіальний суб'єкт – ліквідаційна комісія. Створення ліквідаційної комісії можливе за клопотанням ліквідатора. погодженого з комітетом кредиторів.

До завдань ліквідатора належать: прийняття, виявлення, формування, оцінка, реалізація ліквідаційної маси та здійснення розрахунків із кредиторами.

Черговість спрямування коштів, одержаних від продажу майна банкрута.

У першу чергу задовольняються:

- вимоги, забезпечені заставою;

- виплати вихідної допомоги звільненим працівника банкрута, у тому числі відшкодування кредиту, отриманого для цього;

- витрати Фонду гарантування вкладів фізичних осіб, що пов'язані з набуттям ним прав кредитора щодо банку, - у розмірі всієї суми відшкодування за вкладами фізичних осіб;

- витрати, пов'язані з провадженням у справі про банкрутство в господарському суді та роботою ліквідаційної комісії, у тому числі: витрати на оплату державного мита; витрати заявника на публікацію оголошення про порушення справи про банкрутство; витрати на публікацію в офіційних друкованих органах інформації про порядок продажу майна банкрута; витрати арбітражного керуючого, пов'язані з утриманням і збереженням майнових активів банкрута; витрати кредиторів на проведення аудиту, якщо аудит проводився за рішенням господарського суду за рахунок їх коштів; витрати на оплату праці арбітражного керуючого.

У другу чергу задовольняються вимоги, що виникли із зобов'язань банкрута перед працівниками підприємства-банкрута (за винятком повернення внесків членів трудового колективу до статутного фонду підприємства), зобов'язань, що виникли внаслідок заподіяння шкоди життю та здоров'я громадян, шляхом капіталізації відповідних платежів у порядку, встановленому Кабінету Міністрів України, а також вимоги громадян-довірителів (вкладників) довірчих підприємств або інших суб'єктів підприємницької діяльності, які залучали майно (кошти) довірителів (вкладників).

У третю чергу задовольняються вимоги щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів), а також вимоги центрального органу виконавчої влади, що здійснює управління державним резервом).

У четверту чергу задовольняються вимоги кредиторів, не забезпечені заставою, у тому числі й вимоги кредиторів, що виникли із зобов'язань у процедурірозпорядження майном боржника чи в процедурі санації боржника.

У п'яту чергу задовольняються вимоги щодо повернення внесків членів трудового колективу до статутного фонду підприємства

У шосту чергу задовольняються інші вимоги.

Вимоги кожної наступної черги задовольняються в міру надходження коштів від продажу майна банкрута після повного задоволення попередньої черги.

У разі недостатності коштів, одержаних від продажу майна банкрута, для повного задоволення всіх вимог однієї черги вимоги задовольняються пропорційно сумі вимог, що належать кожному кредиторові однієї черги.

Вимоги, виявлені після закінчення строк, встановленого для їх подання, не розглядаються і вважаються погашеними. Так само вважаються погашеними вимоги, не задоволені за недостатності майна.

Після завершення усіх розрахунків з кредиторами ліквідатор подає до господарського суду на затвердження звіт та ліквідаційний баланс з відповідними додатками. Суб'єкт підприємницької діяльності вважається ліквідованим з моменту внесення запису до Єдиного державного реєстру підприємств і організацій України про проведення державної реєстрації припинення його існування.

45. Відповідальність за правопоршення у сфері господарювання та її види

Господарсько-правова відповідальність - це відповідальність, яку несуть учасники господарських відносин за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених законом та договором.

Господарсько-правова відповідальність базується на принципах, згідно з якими:

1) потерпіла сторона має право на відшкодування збитків незалежно від того, чи є застереження про це в договорі;

2) передбачена законом відповідальність виробника (продавця) за недоброякісність продукції застосовується також незалежно від того, чи є застереження про це в договорі;

3) сплата штрафних санкцій за порушення зобов'язання, а також відшкодування збитків не звільняють правопорушника без згоди другої сторони від виконання прийнятих зобов'язань у натурі;

4) у господарському договорі неприпустимі застереження щодо виключення або обмеження відповідальності виробника (продавця) продукції.

Підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинене ним правопорушення у сфері господарювання.

Проте у певних випадках учасник господарських відносин може бути звільнений від відповідальності за невиконання або неналежне виконання господарського зобов'язання чи порушення правил здійснення господарської діяльності, а саме якщо він доведе, що:

1) ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення;

2) належне виконання зобов'язання виявилося неможливим унаслідок дії непереборної сили, тобто надзвичайних і невідворотних обставин за таких умов здійснення господарської діяльності. Не вважаються такими обставинами, зокрема, порушення зобов'язань контрагентами правопорушника, відсутність на ринку потрібних для виконання зобов'язання товарів, відсутність у боржника необхідних коштів. Застосування цієї підстави звільнення від господарсько-правової відповідальності є можливим тільки у разі, коли інше не передбачено законом або договором.

Як випливає із поданого вище визначення, господарсько-правова відповідальність полягає у застосуванні господарських санкцій, якими визнаються заходи впливу на правопорушника у сфері господарювання, у результаті застосування яких для нього настають несприятливі економічні та (або) правові наслідки.

У сфері господарювання застосовуються такі види господарських санкцій:

1) відшкодування збитків.

Під збитками розуміються витрати, зроблені управленою стороною, втрата або пошкодження її майна, а також не одержані нею доходи, які управнена сторона одержала б у разі належного виконання зобов'язання або додержання правил здійснення господарської діяльності другою стороною.

До складу збитків, що підлягають відшкодуванню особою, яка допустила господарське правопорушення, включаються:

- вартість втраченого, пошкодженого або знищеного майна, визначена відповідно до вимог законодавства;

- додаткові витрати (штрафні санкції, сплачені іншим суб'єктам, вартість додаткових робіт, додатково витрачених матеріалів тощо), понесені стороною, яка зазнала збитків унаслідок порушення зобов'язання другою стороною;

- неодержаний прибуток (втрачена вигода), на який сторона, яка зазнала збитків, мала право розраховувати у разі належного виконання зобов'язання другою стороною;

- матеріальна компенсація моральної шкоди у випадках, передбачених законом;

2) штрафні санкції, якими визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносив зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання;

3) оперативно-господарські санкції— заходи оперативного впливу на правопорушника з метою припинення або попередження повторення порушень зобов'язання, що використовуються самими сторонами зобов'язання в односторонньому порядку.

У господарських договорах сторони можуть передбачати використання таких видів оперативно-господарських санкцій:

- одностороння відмова від виконання свого зобов'язання управненою стороною, із звільненням її від відповідальності за це - у разі порушення зобов'язання другою стороною;

- відмова від оплати за зобов'язанням, яке виконано неналежним чином або достроково виконано боржником без згоди другої сторони;

- відстрочення відвантаження продукції чи виконання робіт

внаслідок прострочення виставлення акредитива платником, припинення видачі банківських позичок тощо;

- відмова управленої сторони зобов'язання від прийняття подальшого виконання зобов'язання, порушеного другою стороною, або повернення в односторонньому порядку виконаного кредитором за зобов'язанням (списання з рахунку боржника в безакцентному порядку коштів, сплачених за неякісну продукцію, тощо);

- встановлення в односторонньому порядку на майбутнє додаткових гарантій належного виконання зобов'язань стороною, яка порушила зобов'язання: зміна порядку оплати продукції (робіт, послуг), переведення платника на попередню оплату продукції (робіт, послуг) або на оплату після перевірки їх якості тощо;

- відмова від встановлення на майбутнє господарських відносин із стороною, яка порушує зобов'язання, тощо.

Господарські санкції застосовуються у встановленому законом порядку за ініціативою учасників господарських відносин.

За порушення встановлених законодавчими актами правил здійснення господарської діяльності, крім господарських санкцій, до суб'єктів господарювання можуть бути застосовані уповноваженими органами державної влади або органами місцевого самоврядування адміністративно-господарські санкції, тобто заходи організаційно-правового або майнового характеру, спрямовані на припинення правопорушення суб'єкта господарювання та ліквідацію його наслідків.

До суб'єктів господарювання можуть бути застосовані такі види адміністративно-господарських санкцій:

1) вилучення прибутку (доходу);

2) адміністративно-господарський штраф;

3) стягнення зборів (обов'язкових платежів);

4) зупинення операцій за рахунками суб'єктів господарювання;

5) застосування антидемпінгових заходів;

6) припинення експортно-імпортних операцій;

7) застосування індивідуального режиму ліцензування;

8) зупинення дії ліцензії (патенту) на здійснення суб'єктом господарювання певних видів господарської діяльності;

9) анулювання ліцензії (патенту) на здійснення суб'єктом господарювання окремих видів господарської діяльності;

10) обмеження або зупинення діяльності суб'єкта господарювання;

11) скасування державної реєстрації та ліквідація суб'єкта господарювання;

12) інші адміністративно-господарські санкції, встановлені законом.

Демпінг - це ввезення на митну територію країни імпорту товару за ціною, нижчою від порівнянної ціни на подібний товар у країні експорту, яке заподіює шкоду національному товаровиробнику подібного товару.

46. Правове регулювання цивільно-правових відносин

Гражданско-правовые отношения (ГПО) — это урегулированные нормами гражданского права имущественные и личные неимущественные отношения, основанные на юридическом равенстве, свободном волеизъявлении, имущественной самостоятельности их участников.

Основними джерелами цивільного права України є нормативно-правові акти цивільного законодавства:

1) Конституція України;

2) Цивільний кодекс України - єдиний законодавчий акт в якому систематизовані цивільно-правові норми;

3) закони України: "Про власність", "Про господарські товариства", "Про лізинг", "Про заставу" та інші (більше 900 законів);

4) підзаконні нормативні акти змістом яких є цивільно-правові норми: укази Президента України; постанови Кабінету Міністрів України; нормативні акти центральних органів виконавчої влади; нормативні акти місцевих органів виконавчої влади та місцевого самоврядування, тощо;

5) міжнародно-правові норми та міжнародні договори України.

ГПО состоят из трех основных элементов: субъектов, объектов и содержания.

Субъектами гражданско-правовых отношений могут быть физические и юридические лица, а также государство Украина, Автономная Республика Крым, территориальные громады, иностранные государства и другие субъекты публичного права.

К физическим лицам относятся граждане Украины, иностранные граждане и лица без гражданства.

Для признания лиц субъектами гражданского права необходимо наличие гражданской правосубъектности, то есть их право- и дееспособности. Гражданской правоспособностью называется способность лица иметь гражданские права и нести гражданские обязанности. Правоспособность у гражданина Украины возникает в момент его рождения и прекращается с его смертью (или с признанием гражданина умершим).

Гражданская дееспособность — это способность физического лица своими действиями приобретать для себя гражданские права и самостоятельно их осуществлять, а также способность своими действиями создавать для себя граждан­ские обязанности, самостоятельно их исполнять и отвечать в случае их неисполнения.

Объем гражданской дееспособности зависит от возраста и психического здоровья физического лица. Исходя из этого, гражданская дееспособность делится на следующие виды:

— полная дееспособность;

— неполная дееспособность;

— частичная дееспособность;

— ограниченная дееспособность;

— признание гражданина недееспособным.

Полная дееспособность наступает по достижении совершеннолетия — 18 лет. Согласно действующему законодательству в случае бракосочетания лица до достижения совершеннолетия полная дееспособность у него наступает с момента регистрации брака.

Неполную гражданскую дееспособность имеют физические лица в возрасте от четырнадцати до восемнадцати лет. Они вправе: самостоятельно распоряжаться своим заработком, стипендией или иными доходами и т.д. Частичная гражданская дееспособность характерна для лиц в возрасте до четырнадцати лет (малолетние), которые вправе самостоятельно совершать мелкие бытовые правомочия. Ограниченная гражданская дееспособность определяется судом в отношении физических лиц, страдающих психическим расстройствами здоровья, злоупотребляющих спиртными напитками, наркотическими средствами, токсичными веществами. Гражданин, который вследствие хронического, стойкого психического расстройства здоровья не способен осознавать значение своих действий или руководить ими, может быть признан судом недееспособным, а затем над ним устанавливается опека, что ведет к потере им возможности совершать какое-либо правомочие.

Юридическими лицами признаются организации, которые созданы путем объединения лиц и/или имущества, наделены правоспособностью и могут приобретать имущественные и личные неимущественные права и нести обязанности, быть истцом и ответчиком в судебных органах. Юридическое лицо считается созданным с момента его государственной регистрации. Оно должно иметь: свой устав; или учредительный договор между участниками; правоспособность; название; органы; местонахождение (филиалы, представительства). Юридические лица наделены гражданской правосубъектностью, то есть гражданской правоспособностью и гражданской дееспособностью, которые возникают одновременно с момента их государственной регистрации.

Объектами гражданско-правовых отношений могут быть: вещи, в том числе деньги и ценные бумаги, иное имущество, имущественные права, результаты работ, услуги, результаты интеллектуальной деятельности, информация, а также другие материальные и нематериальные блага.

Содержанием гражданско-правовых отношений являются гражданские субъективные права и обязанности, т.е. возможность конкретного лица осуществлять определенные действия и требовать удовлетворения его интереса от обязанного лица.

Гражданско-правовые отношения возникают, изменяются или прекращаются на основании юридических фактов, то есть обстоятельств, которые имеют юридическое значение и порождают определенные правовые последствия: договоры и иные правомочия; создание литературных, художественных произведений, изобретений и других результатов интеллектуальной деятельности; причинение материального и морального ущерба другому лицу; иные юридические факты.

Юридичні факти в цивільному праві поділяються на юридичні дії та юридичні події.

Юридичні дії – це такі юридичні факти, спричинення яких залежить від волі людей та породжує певні правові наслідки (наприклад, укладання учасниками цивільних правовідносин певного договору).

Юридичні події - це юридичні факти, що настають незалежно від волі людини (наприклад, природні явища стихійного характеру).

47. Сутність та предмет цивільно-правових відносин

Смысл гражданско правовых отношений основывается на субъективных правах и соответствующих возможностях участника указанных отношений:

1) совершать определенные действия (например, покупать, продавать, дарить вещи, использовать произведения и т. п.);

2) требовать надлежащего поведения от обязанных лиц (выполнить работу);

3) возможность обратиться к применению принудительной силы государственного аппарата для реализации права требования.

Предмет правового регулирования гражданского права составляют правовые отношения, регулируемые гражданско-правовыми нормами. Это, в частности имущественные отношения и личные неимущественные отношения.

Имущественными называются правовые отношения, связанные с принадлежностью, приобретением, владением, пользованием и распоряжением имуществом. Они обусловлены использованием товарно-денежной формы.

Гражданское законодательство не применяется к имущественным отношениям, основанным на административном либо ином властном подчинении одной стороны другой, а также к налоговым, бюджетным отношениям, если иное не установлено законом.

Личные неимущественные отношения индивидуализируют лицо, так как возникают благодаря осуществлению им его личных прав и свобод (например, право личности на жизнь, здоровье, честь, достоинство, имя и авторство). Личные права делятся на две подгруппы: а) личные права, связанные с имущественными (напр.: права авторов;

б) личные права, не связанные с имущественными (напр.: права личности на честь.)

Стороны ГПО выступают как юридически равные между собой, автономные и независимые друг от друга, что является одной из характерных особенностей гражданско-правового метода. С возникновением ГПО их участники не могут навязывать свою волю друг другу, а потому их отношения должны базироваться на достигнутом согласии (например, в основу реализации договора купли-продажи стороны должны положить достижение общего согласия относительно количества, качества и цены товара).

Гражданско-правовой метод характеризуется следующими признаками:

1) юридическим равенством сторон

2) диспозитивностью сторон, на основании чего сторонам предоставляется право определять их взаимоотношения по собственному усмотрению

3) особым способом разрешения имущественных споров между участниками гражданских правоотношений (общий, хозяйственный или третейский суд);

4) наличием имущественной ответственности сторон.