Політика коренізації, її особливості та наслідки

Українізація передбачала:

- висувати, готувати та виховувати керівні партійні, державні і

господарські кадри з представників корінної національності, які знають

побут, звичаї, мову місцевого населення;

- втілення в роботу партійного, державного та господарського апаратів

мови корінного населення;

- запровадження навчання в усіх закладах освіти, організацію

культурно-освітньої роботи, видавничої діяльності мовами корінних

національностей.

Вона розглядалася Й. Сталіним і більшовицьким керівництвом не як

довгострокова програма розвитку української культури і освіти, а як

тактичний крок більшовицької партії “зближення” і “порозуміння” з

українським народом.

Слід сказати, що жодна з республіканських "коренізацій" не зайшла так далеко як українська. За десять років "українізації" (1923–1933) українці перетворилися на структурно повноцінну націю.

Проте, на початку 30-х років "українізацію", яку слушно називали Українським Відродженням, почали поступово згортати. Розпочинається боротьба з буржуазним націоналізмом, на хвилі цієї боротьби застрелилися М.Хвильовий та М. Скрипник (1933 р.), що стало своєрідним сигналом кінця "українізації". Остаточно політика "українізації" була згорнута в 1938 р., коли вийшла постанова Раднаркому УСРР про обов'язкове викладання російської мови в усіх неросійських школах, яка сприяла процесу русифікації, і постанова Політбюро ЦК КП(б)У про ліквідацію національних адміністративно-територіальних утворень тощо.

Отже, проголошений партією курс на "українізацію" та його наслідки мали величезне значення. Однак було б великою помилкою вважати його тільки результатом цілеспрямованих зусиль більшовицької партії. Вона була насамперед далеким відгомоном української національної революції 1917–1920 рр. Якщо націонал-комуністи виступали керівними кадрами політики "українізації", то величезна армія виконавців складалася переважно з української інтелігенції, значна частина якої брала участь у національно-визвольних змаганнях. Особливу групу серед них складали українські емігранти та вихідці з Галичини, які повірили у серйозність курсу на "українізацію". Загалом курс на “українізацію” був тактичним кроком, який не відповідав стратегічним планам комуністичної партії.