УРСР в системі Радянського союзу

Українська Радянська Соціалістична Республіка була типовою периферійною колонією радянської імперії. Як і решта республік, вона мала право на символічний суверенітет, котрий гарантувала радянська Конституція, та дійсність була діаметрально протилежною. Компартія України й органи управління УРСР (Верховна рада, Рада міністрів тощо) не мали жодної суверенності в процесі ухвалення рішень, були цілком підлеглими Компартії і центральному урядові в Москві та взаємодіяли з іншими республіками або зовнішнім світом лише за посередництва Білокам’яної. Держплан СРСР визначав економічний розвиток України, а структура міністерської системи відображала його пріоритети: найголовніші міністерства мали союзний або союзно-республіканський статус, а найменш важливі – республіканський. Повоєнний вступ УРСР до Організації Об’єднаних Націй – чудова ілюстрація її колоніального статусу. Українське представництво в ООН містилося на поверсі, відведеному для представництва СРСР, а українська делегація діяла лише за вказівкою радянського керівництва.

Оскільки всі повноваження були зосереджені в радянському російському центрі, українські економічні, культурні та політичні інтереси в найкращому разі підпорядковувалися інтересам центру, а в найгіршому взагалі нехтувалися або ігнорувалися. Експлуатація надр Донбасу спричинила екологічну катастрофу в регіоні. Політико-економічні пріоритети Сталіна і його підозріливість до всього українського призвели до Голодомору. Українську культуру було зведено до кітчевого соцреалізму. Українську мову піддано русифікації. А українську республіканську еліту тримали на короткому повідку. Як тільки українські комуністи пробували заявити про свою автономію (тут спадають на думку імена Миколи Хвильового, Олександра Шумського, Миколи Скрипника і Петра Шелеста), їх неминуче чекала кара. Водночас вони могли робити кар’єру в радянському російському центрі, але тільки якщо переймали російську мову та культуру.