Діяльність С.Петлюри

Си́мон Васи́льович Петлю́ра (10 (22) травня 1879 — 25 травня 1926) — український державний і політичний діяч,публіцист, літературний і театральний критик, організатор українських збройних сил.

Головний отаман військ УНР (з листопада 1918 р.), голова Директорії УНР (13 лютого 1919 р. — 10 листопада 1920 р.).

Народився у передмісті Полтави. Походив із давніх козацьких і священицьких родин. Після закінчення бурси у 1895–1901 рр. навчався у Полтавській духовній семінарії. Був виключений за вияв революційно-національних настроїв і запрошення до семінарії композитора Миколи Лисенка. З 1900 р. — член Революційної Української Партії (РУП, 1905 року реорганізована в Українську Соціал-Демократичну Робітничу Партію).

У роки Першої світової війни 1914–1918 рр. — працівник Союзу земств і міст, голова Українського Військового Комітету Західного фронту у Мінську. Своє ставлення до війни виклав у статті-відозві «Війна і українці». У цій публікації доводив, що українці лояльно виконують свій обов'язок перед Російською державою і висловлював надію, що в майбутньому ставлення російської влади до українського питання зміниться.

Був одним із провідних діячів української національно-демократичної революції: з березня 1917 р. — член Української Центральної Ради, з травня — голова Українського Генерального Військового Комітету, з червня — генеральний секретар військових справ.

У грудні 1917 р., не погоджуючись із курсом на замирення з Німеччиною (за іншою версією — на знак протесту проти пробільшовіцької орієнтації голови уряду Володимира Винниченка), пішов у відставку. У січні-лютому 1918 р. сформував Гайдамацький Кіш Слобідської України і взяв активну участь у придушенні більшовицького повстання в Києві. Під час повстання проти гетьманського режиму у листопаді 1918 р. звільнений із в'язниці і обраний до складу Директорії УНР. З листопада 1918 р. — Головний Отаман Армії Української Народної Республіки.

У лютому 1919 р. вийшов із УСДРП і став головою Директорії УНР, отримавши практично диктаторські повноваження.

5 грудня 1919 р. виїхав у Варшаву для організації воєнно-політичного союзу із Польщею проти більшовицької Росії. За його ініціативою український і польський уряди підписали у квітні 1920 р. Варшавський договір.

31 грудня 1923 р. виїхав до Австрії, а згодом — Угорщини, Швейцарії. У жовтні 1924 р. оселився в Парижі, де організував видання тижневика «Тризуб» і продовжував виконувати обов'язки голови Директорії УНР і Головного Отамана УНР.

Симон Петлюра був убитий 25 травня 1926 р. анархістом С.-Ш. Шварцбардом, вважають, що він був агентом НКВС, а помста є лише приводом.

Міжнародні відносини на початку ХХ ст.: створення Троїстого блоку та Антанти. Міжнародні кризи та конфлікти на початку ХХ ст. Гонка озброєнь, посилення мілітаризму та реваншистських настроїв в країнах Європи, шовіністична пропаганда

Зовнішня політика великих індустріальних держав наприкінці XIX - на початку XX ст. повністю підпорядковувалася їхнім економічним інтересам - боротьбі за ринки збуту товарів і капіталу, використанню дешевої робочої сили та вигід­них джерел сировини. Велике значення мало також наростання револю­ційного і національно-визвольних рухів, намагання правлячих кіл подо­лати внутрішньополітичні кризи у своїх країнах шляхом мілітаризації економіки та підготовки до війни.

Нерівномірність економічного й політичного розвитку цих держав призвела до посилення боротьби між ними. Найгостріші суперечності виникли між Великою Британією і Німеччиною, яка наприкінці XIX - на початку XX ст. випередила Британію за темпами індустріалізації і часткою у світовому промисловому виробництві. Між ними також існувало гостре військово-морське суперництво. Німеччина почала гарячково будувати військові кораблі й до 1914 р. стала другою після Англії «морською державою».

Загострювалися протиріччя між цими державами і в колоніальній сфері. У 80-90-х роках ХІХ ст. Німеччина захопила території в Пів­денно-Західній і Південно-Східній Африці, у басейні Тихого океану - Каролінські, Маріанові й Маршаллові острови. Потім Німеччина вже на Близькому Сході домоглася концесії на будівництво гігантської за свої­ми розмірами залізниці від Берліна через Балкани, Босфор і далі через всю Малу Азію до Перської затоки, так званої Багдадської залізниці. Це створювало загрозу колоніальним володінням Великої Британії в Азії і призвело до погіршення англо-німецьких відносин.

Створення Троїстого блоку та Антанти. На початку XX ст. союз­никами Німеччини в Європі були Австро-Угорщина та Італія. 20 травня 1882 р. між Німеччиною, Австро-Угорщиною та Італією було укладено так званий Троїстий союз. Німеччина і Австро-Угорщина обіцяли Італії допомогу в разі війни із Францією. Надання воєнної допомоги передба­чалося в будь-якому випадку, навіть коли б хтось із учасників мусив воювати проти двох чи більше країн Внаслідок укладення Троїстого союзу в центрі Європи виникло військове угруповання держав на чолі з Німеччиною. Воно було досить дивним, вра­ховуючи, що досі нові союзники традиційно ворогували або конкурували між собою. Зокрема, Австро-Угорщина була проти об’єднання Італії і конт­ролювала частину територій, на яких проживало італійське населення.

Одночасно відбулося зближення позицій Франції і Росії, які теж про­тягом ХІХ ст. неодноразово мали напружені відносини. 27 грудня 1893 р. було остаточно затверджено франко-російську конвенцію, де передбачалася вза­ємодопомога обох держав у разі агресії з боку учасників Троїстого союзу.

Таким чином, у Європі з’явилися ворогуючі коаліції. Хоч між союзни­ками по коаліціях також існували суперечності, перед загрозою з боку во­рожого табору вони відходили на другий план. Велика Британія спершу провадила політику маневрування між коаліціями, названою «блискучою ізоляцією», але на початку XX ст. її стратегічні орієнтири змінилися. Втра­тивши промислову перевагу над Німеччиною і дедалі глибше втягуючись у виснажливе змагання з нею в гонці озброєнь, Велика Британія потребувала союзників. Це й стало причиною англо-французького зближення.

У квітні 1904 р. у Лондоні була укладена англо-французька таємна угода. Сторони визнавали за Великою Британією права на Єгипет, а за Францією - на значну частину Марокко. Інша частина Марокко (навпро­ти Гібралтара) проголошувалась зоною впливу Іспанії. Однак погроза Німеччини розв’язати війну не залишилася без наслід­ків у Великій Британії. Урядові кола останньої зрозуміли, що для відсто­ювання своїх позицій від домагань Німеччини потрібні не лише потуж­ний флот, але й сухопутна армія. А поза тим, необхідні й союзники на європейському континенті. Політиці «блискучої ізоляції» остаточно прийшов кінець.

Між Росією і Великою Британією існували достатньо гострі колоніаль­ні проблеми в різних регіонах, зокрема в Середній Азії, на Близькому та Далекому Сході. Їх врегулювати було непросто. Якщо на Далекому Сході англо-російські суперечності зникли після російсько-японської війни, то на Близькому Сході вирішувати питання потрібно було шляхом двосто­ронніх компромісів.

Будівництво Багдадської залізниці сприяло проникненню німецького капіталу в зону Перської затоки. У Лондоні міркували, що краще домови­тися з Росією про розмежування сфер впливу, ніж допустити посилення німецької присутності у цьому стратегічно важливому регіоні, що був розташований поряд з Індією. Тому в Англії стали доброзичливо ставити­ся до ідеї англо-російської угоди.

У 1907 р. Росія та Велика Британія досягли компромісу з колоніальних проблем і уклали в серпні у Петербурзі договір про розмежування інтере­сів. Персія (Іран) поділялася на російську та англійську сфери впливу, між якими проходила нейтральна зона. Афганістан опинився в зоні інтере­сів Англії. Тибет оголошувався районом, що перебуває під керуванням Китаю. Англо-російська угода 1907 р. завершила формування Антанти у складі Англії, Франції і Росії. Трьохстороннього пакту між її учасниками не було, він з’явився тільки на початку Першої світової війни, хоча вже у 1912 р. між союзниками почалися консультації про узгодження дій зброй­них сил у разі війни проти союзу Центральних держав - Німеччини й Австро-Угорщини.

Тим самим суперництво між провідними країнами світу остаточно змінилося протиборством двох військово-політичних блоків: Антанти й Троїстого союзу. Кожний із блоків прагнув зміцнити позиції за рахунок залучення нових союзників.