Паризька мирна конференція . “14 пунктів” В Вільсона. Версальський договір. Створення Ліги Націй

Повоєнні наміри провідних держав світу. «14 пунктів» В. Вільсона. Після підписання Комп’єнського договору гармати замовкли. Бо­ротьба за переділ світу переміщувалася до дипломатичних канцелярій та за столи переговорів. Представники держав-переможниць з’їхалися 18 січня 1919 р. до столиці Франції - Парижа - для остаточного підбиття підсумків війни.

Пленарні засідання конфе­ренції мали формальний характер, бо всі важливі питання повоєнного устрою світу опинилися у руках так званої «ради десятьох», до якої вхо­дило по двоє представників від США, Франції, Великої Британії, Японії та Італії. З березня 1919 р. її заступила «рада чотирьох», до якої входили прем’єр-міністр Великої Британії Д. Ллойд Джордж, французький прем’єр Клемансо (його було обрано головою Паризької конференції), президент США В. Вільсон та прем’єр-міністр Італії В. Орландо.

Країни Антанти вкрай негативно поставилися до виникнення радян­ської Росії й не визнавали самого факту її існування, оскільки, на їхню думку, більшовики прийшли до влади нелегітимним шляхом - унаслі­док Жовтневого перевороту 1917 р. Вони мали намір створити «санітар­ний кордон» навколо території Росії та переділити її на сфери впливу. Особливі зусилля докладалися, аби не допустити зближення Німеччини з Росією.

Конференція почала працювати в умовах нового співвідношення сил на міжнародній арені. США виходили на передові позиції у світі, їхня економічна й військова могутність у період війни дуже зросла. Якщо раніше американці, дотримуючись заповітів свого першого президента Дж. Вашингтона, намагалися не втручатися до справ неспокійної Євро­пи, то після закінчення світової війни США претендували на роль лідера повоєнного світу.

Президент В. Вільсон уважав, що США здатні стати рятівником і гарантом світу. Своє бачення нових принципів міжнародних відносин він втілив у «14 пунктах», оприлюднених 8 січня 1918 р. Вони містили відмову від таємної дипломатії, проголошували свободу торгівлі та мореплавства, визнання прав народів на самовизначення, стверджували необхідність роззброєння. «14 пунктів» також передбачали вивід німець­ких військ з усіх окупованих ними територій, надання автономії наро­дам Австро-Угорщини й Османської імперії, відновлення незалежності Польщі, створення Ліги Націй, покликаної охороняти мир і безпеку всіх країн.

Велика Британія ще до початку конференції домоглася однієї з голов­них цілей своєї участі у війні: німецький флот припинив існування і сто­яв на приколі в англійській гавані Скапа-Флоу. Британія захопила ні­мецькі колонії в Африці й турецькі на Близькому Сході. Проте вона була зацікавлена у збереженні Німецької держави для забезпечення рівнова­ги сил в Європі.

Проте становище Великої Британії було аж ніяк не безхмарним: до­мініони дістали більшу самостійність, зі світового кредитора вона пере­творилася на боржника, економіка послабла, фінанси й торгівля розлад­налися. До того ж зростала потужність американського флоту.

Франція мала наміри розчленувати Німеччину на низку дрібних держав, що полегшувало здійснення її головних намірів: загарбання знач­ної частини турецьких і німецьких колоній, розширення своїх кордонів у Європі за рахунок Німеччини, повернення Ельзасу та Лотарингії. Франція домагалася отримання понад 50 % загальної суми репарацій від Німеччини. Не відмовлялася вона й від своєї провідної ролі в Європі.

Італійські представники прагнули отримати деякі території на Балка­нах, що входили до складу Австро-Угорщини. Японія вимагала передати їй Шандунь та німецькі колонії в Тихому океані. Японію підтримувала Велика Британія, вбачаючи в союзі з нею противагу США.

Створення Ліги Націй. Створення Ліги Націй американський пре­зидент В. Вільсон уважав попередньою умовою ведення переговорів. Не­обхідність створення всесвітньої організації держав, поміж обов’язків якої були б контроль за дотриманням міжнародного права, запобігання війнам та забезпечення незалежності всіх народів світу, президент США висловив у 14-му пункті програми повоєнного мирного врегулювання. Він зображував Лігу Націй як єдиного гаранта майбутнього миру й роз­глядав її як інструмент посилення міжнародного впливу США. Вільсон пропонував вирішити через Лігу Націй питання про колишні володіння Османської імперії та долю німецьких колоній.

Його пропозиції наразилися на заперечення, особливо з боку британ­ських делегатів. На засіданнях «ради десятьох» точилися нескінченні суперечки. Поширилися чутки, що Вільсон збирається залишити кон­ференцію. «Здавалося, що все пішло нанівець», - занотував наприкінці січня помічник президента. Насилу пощастило узгодити компромісний проект Ліги Націй. Вона складалася з трьох головних органів: Генераль­ної асамблеї, Ради, до якої входили постійні й тимчасові члени, та Постійного секретаріату на чолі з Генеральним секретарем, який коор­динував роботу Ліги за допомогою своїх 11 відділів. В Асамблеї, як і в Раді, кожна країна мала один голос, причому для ухвали всіх політич­них рішень потрібна була одностайність.

Головними цілями нової організації, згідно зі статутом, вважалися «розвиток співробітництва між народами і гарантія миру та безпеки». Однак сенат США узяв курс на самоізолювання від європейських справ і відмовився ратифікувати угоду про вступ США до Ліги. Без економічної та військової потуги США Ліга Націй виявилася над­то слабкою організацією. Провідну роль в її діяльності відігравали Вели­ка Британія та Франція. Протягом 20-30-х рр. представники 42 (а після прийняття Німеччини і Радянського Союзу - 44) держав щороку збира­лися на Асамблеї Ліги, однак вона так і не змогла стати гарантом миру й захистити народи від держав-агресорів, хоча ст. 16 Статуту передбачала можливість застосування Лігою Націй економічних і воєнних санкцій проти них.