Основна. Карпенко ю.о. вступ до мовознавства. – к.-одеса: либідь, 1991

дорошенко с.і., дудик п.с. вступ до мовознавства. – к.: вища школа, 1974. – с. 119–137.

карпенко ю.о. вступ до мовознавства. – к.-одеса: либідь, 1991. – с. 97–117.

кочерган м.п. вступ до мовознавства. – к.: академія, 2000. – с. 34–35, 39–57.

кодухов в.и. введение в языкознание. – м.: высшая школа, і987. – с. 45–80.

реформатский а.а. введение в языковедение. – м.: просвещение. 1967. – с. 14–20, 32–53.

Додаткова

кочерган м.п. загальне мовознавство. – к.: видавничий центр “академія”, 1999. – с. 67–71.

будагов р.а. что такое развитие и совершенствование языка? – м., 1977.

серебренников б.а. об относительной самостоятельности развития системы языка. – м., 1968.

Лекція 3 Фонетика. взаємодія звуків у процесі мовлення. фонологія

План

1. фонетика як наука. аспекти вивчення звуків мовлення.

2. акустичні й артикуляційні характеристики звуків. основні принципи класифікації звуків та фонетичне членування мовленнєвого потоку.

3. позиційні та комбінаторні зміни звуків.

4. фонетичні й історичні чергування. звукові закони.

5. фонологія як наука. поняття фонеми.

6. фонологічні системи мови.

Фонетика як наука. аспекти вивчення звуків мовлення. фонетика (від гр. рhоnеtikоs – звуковий) – це особлива лінгвістична дисципліна про звуки людської мови. фонетика як наука вивчає звукові засоби мови в усіх їх виявах і функціях, а також зв’язок між звуковою і письмовою формою мови (л. р. зіндер).

як складне явище звук може вивчатися у трьох аспектах:

1) акустичний / фізичний аспект розглядає звук як коливання пружного тіла у пружному середовищі. як фізичне явище звук характеризується силою (залежить від амплітуди коливань), довготою (залежить від часу коливань), висотою (зумовлюється частотою коливань), тембром (специфічним забарвленням, що складається з основного тону та шуму, їх комбінації, гармонічних обертонів і резонаторних тонів);

2) анатомо-фізіологічний аспект передбачає вивчення процесу творення звука, склад і роботу мовленнєвого апарату;

3) лінгвістичний / соціальний аспект звуків мовлення полягає в їх відношенні до змісту мовлення, тобто виконуваної ними у процесі спілкування функції.

Акустичні й артикуляційні характеристики звуків. основні принципи класифікації звуків та фонетичне членування мовленнєвого потоку. фонетика вивчає звук як фізичне й анатомо-фізіологічне явище, власне лінгвістичні властивості звуків мовлення вивчає спеціальна наукова дисципліна – фонологія.

робота органів апарату мовлення, необхідна для утворення того чи іншого звука, називається артикуляцією (від лат. аrticulare – членороздільно вимовляти). артикуляція звука складається з трьох фаз: екскурсії (від лат. ехсursіо – початок, вилазка); витримки; рекурсії (від лат. гесursіо – повернення). сукупність типових для носіїв даної мови навичок вимови утворює його артикуляційну базу. артикуляційна база мови тяжіє над людиною при засвоєнні нею іноземної мови і виражається в акценті (від лат. ассеntus – наголос).

ураховуючи як акустичні, так і артикуляційні ознаки, звуки мовлення поділяються на голосні та приголосні. голосні звуки є чисто тональними, під час їх вимови інтенсивність струменя повітря слабка й напруження м’язів апарату мовлення рівномірне. при творенні приголосних звуків обов’язкова наявність шумів, виникнення перешкоди на шляху струменя вижихуваного повітря; інтенсивність струменя повітря вища, ніж при вимові голосних, напруження м’язів апарату мовлення нерівномірне.

голосні звуки класифікують за:

- горизонтальним положенням язика (рядом);

- за вертикальним положенням язика (підйомом);

- за участю губ (лабіалізацією, від лат labia - губа) в утворенні звука;

- за довготою;

- за резонатором.

основними критеріями, за якими поділяються приголосні звуки, є:

- співвідношення голосу і шуму;

- місце утворення перешкоди;

- характер перешкоди і спосіб її подолання;

- наявність твердості та м’якості.

усне мовлення постає у вигляді звукового ланцюга, який послідовно розпадається на такі ланки:

1) фонетичні фрази – закінчені за смислом ланки звукового ланцюга, який знаходиться між двома значними паузами;

2) мовленнєві такти – ланки звукового ланцюга, утворені єдиним напором струменя повітря, що видихається, відділяються одна від одної короткими паузами;

3) фонетичні слова – сукупність складів, об’єднаних одним наголосом і своїм особливим значенням. сюди включаємо явище проклізи (на^березі, від^дому) й енклізи (рос. без^ вести, за^уши);

4) склади – найкоротші, відносно самостійні, ланки звукоряду.

у мовознавстві склалося кілька теорій складу (експіраторна, м’язового напруження, сонорна, тональна), однак жодна з них не дає повного і вичерпного тлумачення складу. на практиці склади розподіляють на наголошені і ненаголошені, відкриті й закриті, прикриті та неприкриті.

приклад фонетичного членування мовленнєвого потоку:

// опівночі – айстри – в^саду – розцвіли‘ // уми‘лись – росою / вінки‘ – одягли’ // і^стали – рожевого – ранку – чекать // i^ в^райдугу – барвів – життя‘ – убирать //

пор.:

опівночі айстри в саду розцвіли...

умились росою, вінки одягли.

і стали рожевого ранку чекать.

і в райдугу барвів життя убирать... (о. олесь).

Позиційні та комбінаторні зміни звуків. звуки мовлення, вживаючись у складі, слові чи фразі, впливають один на одного, зазнаючи при цьому змін. видозміни звуків у потоці мовлення називають фонетичними / звуковими процесами.

фонетичні процеси виникають унаслідок впливу початку і кінця артикуляції сусідніх звуків (комбінаторні процеси) або залежно від положення звука у слові (позиційні процеси).

комбінаторні зміни зумовлені взаємодією звуків у потоці мовлення, коли рекурсія попереднього звука тісно пов’язана з екскурсією наступного і навпаки.

сумісна артикуляція сусідніх звуків називається коартикуляцією.

виділяють такі типи комбінаторних процесів:

1.акомодація (від лат. ассоmоdаtio – пристосування) – це тип звукових змін, при якому артикуляції сусідніх звуків (голосних і приголосних) пристосовуються одна до одної: дезинфекція, рос.: предыстория.

виділяють прогресивну і регресивну акомодації:

- том (порівняйте з там) – регресивна акомодація;

- рос. тёк (порівняйте з ток) – прогресивна акомодація.

2.асиміляція (від лат. аssіmіlаtіо – уподібнення) – такий тип змін, при якому з двох різних звуків утворюються два однакових (миєшся – миє[с’:]я) чи близьких за артикуляцією (легкий – ле[хк]ий).

асиміляцію характеризують за такими ознаками:

- за результатом – повну: отдать – о[дд]ать, неповну: вокзал – во[гз]ал;

- за напрямом – прогресивну: англ. реns – рe[пs] “пера, ручки”, польськ. trzeba – [tš]eba “потрібно”, узб. кетди – ке[тт]и “пішов”, регресивну: молотьба – моло[д′б]а, нім. sagt – sa[kt] “говорить”;

- за положенням звуків – контактну (суміжну), дистанційну (несуміжну): чечевиця – [с]о[ч]евиця, котлета – прост. [к]а[к]лета, огурец – розм. рос. [у]г[у]рец.

типовим випадком прогресивної дистанційної асиміляції є сингармонізм голосних, що широко представлений у тюркських і фінно-угорських мовах: тур. at “кінь” – atlar “коні”; sev “люби” – sеvтеk “любити”.

3.дисиміляція (від лат. dissimilatio – розподібнення) – такий тип змін, при якому з двох однакових або близьких за артикуляцією звуків виходять, різні чи більш далекі за артикуляцією звуки.

виокремлюють дисиміляцію:

- регресивну (коридор – розм. ко[л]ідо[р])і прогресивну (ісп. таrmor – ma[r]mo[l] “мармур”);

- контактну (компанія – прост. ка[нп]анія і дистанційну (ст. руськ. феврарь – фев[р]а[л]ь).

у фонетиці трапляються й інші види комбінаторних змін, що базуються на описаних вище:

- гаплологія (випадіння одного з двох однакових звуків або складів): стипендія (від лат. sti/pe/ – “милостиня”, “подаяння”і /ре/пdere – “платити”), трагікомедія (трагі/ко/- і /ко/медія);

- метатеза (перестановка звуків): нім. тeller “тарілкa” – ст. руськ. талеркa, укр. тарілка; нім. futteral – “футляр” – футляр;

- епентеза (вставка звуків (епентетичних): радіо – прост. радіво; фіалка – прост. фіялка;

- протеза (поява звуків (протетичних) на початку слова): рос. восемь – ст. руськ. осьм, рос. уж – укр. вуж;

- діереза (викидка звуків): солнце – сонце, болг. позоришни ‘театральний’ – позориште ‘театр’;

- стяжіння – злиття двох звуків в один: умивається – умиває[ц’:]я, смієшся – сміє[с’:]я.

позиційні зміни звуків зумовлені позицією їх у слові, місцем і характером наголосу. до них відносяться:

1. приглушення дзвінких приголосних в абсолютному кінці слова, яке відбувається в російській, білоруській, болгарській, німецькій, узбецькій мовах: рос. хлеб – хле[п], нім. вrапd “пожар, опік” – вran[t], узб. мактаб “школа” – макта[п].

2. редукція – ослаблення голосних у ненаголошених складах. виділяють редукцію:

- якісну: (у російській мові редукуються голосні /о/, /а/, /э/: дом –д[^]ма; в укр. мові /е/, /о/: село – село, зозуля – зозуля;нім. sehen “бачити” – seh[]n;

- кількісну: (у рос. мові /и/, /ы/, /у/, сухо – сухой – суховатый.

Фонетичні та історичні чергування. звукові закони. комбінаторні та позиційні фонетичні зміни звуків мовлення призводять до чергувань звуків. виділяють два види чергувань звуків – фонетичні (живі, діючі) й історичні (мертві, недіючі).

живими / фонетичними чергуваннями називаються зміни звуків у потоці мовлення, зумовлені сучасними фонетичними процесами з / с про[з’]ба - про[с’]ба і с / з ро[з] - ро[с].

історичні (традиційні, морфологічні) чергування – це ототожнення різних звуків мови в одній і тій же морфемі; ці чергування зумовлені дією давніх фонетичних процесів, які зараз не діють: с / ш (пи[с]ати – пи[ш]у), ст / т (мести - мету).

звуки мовлення зазнають змін за певними правилами, яких дотримуються усі мовці певної мови.

зміни звуків за певними правилами отримали назву звукового (фонетичного) закона. звуковий закон – це формула / правило регулярних звукових змін, властивих певній мові, групі споріднених мов (закон відкритого складу у спільнослов’янській і давньоруській мовах).

Фонологія як наука. поняття фонеми. вивчення звуків виключно з акустичного й анатомо-фізіологічного боку було б недостатнім без включення лінгвістичного (соціального) аспекту. цей аспект звука вивчає спеціальний розділ лінгвістики – фонологія (від гр. fone – “звук” і logos – “слово, вчення”). фонологія як наука розвивається з кінця xix ст. у працях представників казанської лінгвістичної школи і. о. бодуена де куртене, в. а. богородицького, м. в. крушевського, у роботах л. в. щерби. значний внесок у розвиток фонології зробили представники празької лінгвістичної школи (м. с. трубецькой “основи фонології” (1936 р.).

центральне місце у фонології посідає вчення про фонему. фонема (від гр. fone – “звук”) – це мінімальна звукова одиниця мови, здатна відрізняти звукові оболонки різних слів і морфем. фонеми співвідносні зі звуками, але не тотожні їм: звук – одиниця мовлення, а фонема – одиниця мови. фонема – це загальне (абстрактне), що виявляється в різноманітних конкретних реалізаціях, тобто звуках. кількість звуків у мовленні безмежна, кількість фонем у мові обмежена, науково визначена.

фонема є мінімальною неподільною одиницею мови, що виконує конститутивну, будівельну, інтеґраційну й дистинктивну (розпізнавальну) функції.

фонема як одиниця функціонального плану реально існує у вигляді різноманітних звуків, які прийнято називати алофонами (від гр. allos – інший і phone – звук), чи варіантами фонеми.

головний вияв (інваріант) фонеми – це її реалізація в ізольованій позиції або сильній позиції (позиції максимальної диференціації).

позиційний варіант – це реалізація фонеми, зумовлена її позицією у слові, напр.: рос. гриб – гри<п>.

комбінаторним варіантом є реалізація фонеми, зумовлена впливом сусідніх звуків, напр.: зшити – <ш:>ити.

факультативний варіант – можлива, але не обов’язкова реалізація фонеми, напр.: r у німецькій мові в будь-якій позиції може реалізовуватися як передньоязикове <r> або як увулярне “картаве” <r>. свою функцію розпізнавання слів або форм слів фонеми виконують на основі наявності в них диференційних, тобто розпізнавальних ознак. ці ознаки виділено у фонемах унаслідок протиставлення одна одній у системі тієї чи іншої мови. у російській мові є протиставлення приголосних за твердістю / м’якістю, в німецькій, французькій, англійській такого протиставлення немає. при наявності в мові пар фонем, що відрізняються однією фонологічною диференціальною ознакою, утрата її у слабкій позиції призводить до нейтралізації фонологічного протиставлення: один і той же звук мовлення виступає представником двох або кількох різних фонем <т> репрезентує фонеми <т> і <д> у російських словах кот і код.

Фонологічні системи мови. дуже важливою особливістю фонеми є її належність до звукової будови конкретної мови, її фонологічної системи.

фонологічні системи мов відрізняються:

- кількістю фонем (гавайська мова – 13 фонем, німецька – 36, англійська – 40-44, українська – 41-45, російська – 39-46, абхазька – 71);

- співвідношення голосних і приголосних (французька мова – 18 голосних / 17 приголосних, німецька – 15 / 18 + 3, російська – 5-6 / 34;

- організацією фонемних груп;

- складом фонологічних пар і рядів;

- функціонуванням фонем у потоці мовлення;

- співвідношенням фонем при їх чергуванні.

щодо виділення фонем у мові серед дослідників немає єдності в поглядах. наприклад, не з’ясовано статус українських голосних <и> та <і>. відомо, що <и> знаходиться в позиції після твердих приголосних, а <і> після м’яких чи напівм’яких. в історії вітчизняного мовознавства виділяються два основні напрями – московська і ленінградська фонологічні школи. з погляду ленінградської фонологічної школи, що надає перевагу фізичному, а не функціональному аспекту фонем, напр.: укр. <и> та <і> (як і рос. < ы > та <и>) – слід визнати алофонами однієї фонеми. представники лфш (л.в. щерба, л.р. зіндер, м.і. матусевич) уважають, що фонему потрібно розглядати як автономну від морфеми власне фонетичну одиницю. фонеми визначаються як звукові типи реальних звучань (у слові в/о/л голосна фонема <о>, а у слові в/о/л/ы вже <а>). представників московської фонологічної школи виділяє морфологічний підхід до фонеми, тобто розуміння її як мінімального звукового елемента у складі морфеми (у словах в/о/л і в/о/л/ы виділені звуки є виявами однієї фонеми <о>). згідно з цим поглядом, фонема – це функціональна фонетична одиниця, представлена певними звуками, що чергуються.

Література