 |
Главная Случайная страница Контакты | Мы поможем в написании вашей работы! | |
Українська філософія XX століття
|
|
Уся велич, трагізм і суперечливість української філософії XX ст. виявилася в постатях Михайла Грушевського та Володимира Вин-ниченка.
Значну роль у філософському осягненні історії відіграли праці відомого громадсько-політичного діяча періоду Української революції, голови Української Центральної ради, відомого історика Михайла Грушевського (1866–1934).
Основні позиції суспільно-політичних поглядів ученого випливають з його концепції історіософії. Колосальна ерудиція у сфері історії, літератури, мистецтва, гуманітарних наук дала змогу вченому скласти своє розуміння суспільного процесу та політичного розвитку. Це засвідчує, зокрема, вступна лекція, яку М. Грушевський виголосив ЗО вересня 1894 р. у Львівському університеті, де виклав свою історіософію, що знайшла логічне продовження.
Зрозуміти історіософську концепцію М. Грушевського і його суспільно-політичну позицію нам допоможе розгляд трьох основних категорій, які в поглядах ученого посідали визначне місце. Це “народ”, “держава” і “герой в історії”, які в ученого мають змістове навантаження, почерпнуте з різних філософських систем.
“”Народ” у М. Грушевського, – зазначав М. Пріцак, – це поняття метафізики романтичного періоду, тоді коли його “держава” – це анархістично-соціалістичний термін Прудона–Драгоманова. Тільки “герой в історії” відповідає позитивістській концепції, як і метод праці перших шести томів десятитомної “Історії України-Руси”, найбільшої історіографічної праці про український народ, котра ввійшла до скарбниці світової історіографії”.
Створення М. Грушевським фундаментальної історії України мало не лише наукове, а й політичне значення, оскільки Україна тоді була розділена між австрійськими, польськими та російськими сусідами, реакційні кола яких узагалі не визнавали за українським народом права на існування як нації та права на власну мову і культуру. Головним поняттям цієї праці є “нарід”, “маса народня”, які, за твердженням ученого, “перейняті духом демократизму”. “Маса народня” – це вихідна точка опори, на якій учений повинен зосереджувати свої зусилля.
Михайло Грушевський надавав великого значення питанню відтворення у свідомості народу тих чи інших подій та ситуацій. Важливо знати не лише те, як проходили події, а й те, як вони були прийняті й відчуті сучасниками, як відобразилися в їхній свідомості, які враження та настрої в них викликали. Особливо це стосується широких низів, де виняткове значення має зв’язок цих настроїв з економічною і соціальною обставиною їхнього життя. Ученого цікавило зростання свідомості в громадянстві й масах, їхнє бачення соціального й політичного, державного і національного тощо. ¦
Складною була проблема відповідності політико-громадянського устрою народним ідеалам. Оскільки такої відповідності не було, то, на думку М. Грушевського, завдання наукових студій полягало в тому, щоб з’ясувати, якою мірою політико-державний устрій був справою самого народу, тобто чи виріс він на ґрунті народному, чи звідкись був перенесений і накинений та чи відповідав потребам народним і яке значення й вплив мав на народні маси.
Головним напрямом його політологічних досліджень була проблема національного самовизначення, яку він сформулював так: цілковита самостійність і незалежність є послідовним, логічним завершенням запитів національного розвитку й самовизначення будь-якої народності, що займає певну територію й має достатні нахили та енергію розвитку.
З концепції М. Грушевського випливає те, що:
1) досягнення самостійності є об’єктивною логікою життя та саморозвитку будь-якої нації;
2) самостійність і незалежність народу визначається не лише з територіальними володіннями, а й з відповідними прагненнями народу;
3) відсутність “політичної самостійності” можлива лише в умовах, коли народність співіснує з іншими за ефективного громадського ладу, демократії раціонального державного управління. Оскільки такої “благоліпності” досягти неймовірно важко, кожна нація має право захищати своє природне прагнення до розвитку саме політичною самостійністю;
4) державі, з якої народи намагаються виокремитися до політичної самостійності, залишається тільки зробити висновок про свій рутинний лад, нераціональну економіку, викривлену національно-культурну політику;
5) нація має плекати у своєму середовищі розумних і далекоглядних “кермачів”, які приведуть народ до процвітання.
Важливою рисою діяльності М. Грушевського був пошук компромісів. Він стверджував, що тривкими можуть бути відносини націй, засновані лише на взаємній вигоді, на узгодженні своїх перспективних станів розвитку, за яких свобода, суверенітет і самобутність одного народу не зачіпають іншого.
Будучи соціалістом за світоглядом, учений замість реальної нагоди відродження самостійної української державності тривалий час відстоював ідею перебудови Росії на федеративних засадах, де б Україна була одним із суб’єктів федерації. Тільки в IV Універсалі він відійшов від цієї позиції. Його нерішучість у відстоюванні національних інтересів, поступливість Тимчасовому урядові та більшовикам дорого коштували і йому особисто, і українському народові. За роки радянської влади М. Грушевський, який один із небагатьох проміняв життя в еміграції на повернення в Україну, хоч і був академіком Всесоюзної академії наук, та все ж зазнавав утисків і був обмежений у свободі наукових досліджень.
Володимир Винниченко (1880–1951) – заступник голови Центральної ради, голова Генерального секретаріату Української Народної Республіки (УHP), очолював свого часу Директорію, був певний час прихильником соціалістичних ідей, погоджуючись з марксизмом, він не сприймав марксистського національного питання. Погляди з цих питань, а також змальовані події 1917–1918 pp. відтворено Винниченком у його тритомній праці
•“Відродження нації”-. Письменник значну частину життя провів
в еміграції.
Поступово Винниченко відходить від активної участі в політичній
діяльності, виробляючи та відстоюючи світоглядну позицію кон-
кордизму (від фр. concorde – згода), відповідно до якої людина
повинна жити “в згоді” із самою собою, з іншими людьми. Тим
самим він обґрунтовував один із провідних принципів етичної
програми – “чесність із собою”. В останні роки життя Винниченко,
спираючись на ідею зближення капіталізму та соціалізму з метою
відвернення загрози ядерного самогубства людини (конвергенції),
проголошує ідею колектократії (роман “Слово за тобою, Ста
ліне!”-, 1950).)
Особистісні мотиви звучать у визнанні “межових” ситуацій.
“Все дурниця, і мораль, і кохання, і життя – є тільки один біль. Та
хіба ще смерть...” – стверджує він у романі “Записки Кирпатого
Мефістофеля”. Разом із тим оптимізмом відзначається заклик до
єднання людини з природою (“Сонячна машина”).
Між 1922 р. і початком 30-х років XX ст. з метою долучення українців до розбудови радянської влади в Україні здійснювалася українізація. Цей період сприяв розвитку української освіти і культури, активізував участь письменників і літературних діячів України, найпослідовнішим вираженням було гасло, висунуте Миколою Хвильовим, “Геть від Москви!”: “Від Котляревського, Ту лака, Метлинського, через “братчиків” до нашого часу включно українська інтелігенція, за винятком кількох бунтарів страждала і страждає на культурне позадництво. Без російського диригента наш культурник не мислить себе. Він здатний тільки повторювати вади, мавпувати. Він ніяк не може втямити, що нація тільки тоді зможе культурно виявити себе, коли знайде їй одній властивий шлях
розвитку”.
Характеризуючи позицію Хвильового, М. Зеров відзначає той факт, що відбувається відродження шляхом повернення України до Заходу, відновляючи віковічні зв’язки із Західною Європою. Це є, за визначенням В. Юринця, “глибока неусвідомлена інтуїція в поклику Хвильового до Європи. Це заклик до створення в нас героїчної, конструктивістської ясної психіки на місце нашої плаксиво-сентиментальної, рабськи-поетичної. Це протест проти нашої розмаза-ності, безініціативності, пагубний наслідок нашого поневолення
в минулім”.
Особливо яскравою постаттю був Володимир Юринець (1891–1937), відомий своїми працями з гусерліанства, феноменології, фрейдизму, знавець багатьох іноземних мов. Відкидаючи ідею по-
пулярності наукового та художнього творчих процесів, учений відстоював ідею принципової нерозривності логічного та інтуїтивного моментів у пізнанні, розглядаючи це питання в ряді літературознавчих праць про творчість В. Винниченка, М. Бажана, П. Тичини.
Феномен культурного відродження знайшов своє відображення в філософському спрямуванні творчості діячів української літератури 20-х років XX ст. При цьому вони в жодному разі не були опозиційними щодо державного партійного марксистсько-ленінського світогляду.
При цьому були розроблені певні світоглядні орієнтації, насамперед заклик змінити орієнтацію української культури з Росії на Європу, західний ідеал “громадянської людини” як активнодіяльної істоти. Це було сформульовано М. Хвильовим як “романтичний вітаїзм” (від латин, vita – життя), який разом з “кларнетизмом” (“світлоритмом”) Павла Тичини становив змістовне ядро відродження. При цьому основним є формування не стільки економіки, скільки нових громадянсько-психологічних характеристик людського буття: “Жива людина є громадська людина. Класичний тип громадської людини вироблено Заходом... Отже, не можна мислити соціального критерію без психологічної Європи”.
З-поміж інших філософів глибоким знанням історії філософії, філософських проблем природознавства виокремлювався С. Семков-ський (1882–1937), а також П. Демчук (1900 – р. см. невід.) – як дослідник новітніх тенденцій зарубіжної філософії.
Проте аж до середини минулого століття в СРСР, у складі якого була й Україна, запанувала філософія, зміст якої постав у “показі ролі Сталіна в подальшому розвитку й розробленні філософської спадщини Маркса, Леніна”.
За передвоєнне десятиріччя (1931–1941) у результаті масових репресій було знищено три покоління філософів, а ті, які залишилися, уже не були здатні до творчої самостійної думки.
І все ж, починаючи з 1944 p., коли було відкрито філософський факультет в Київському університеті імені Т. Г. Шевченка та створено в 1946 р. Інститут філософії АН України, почалося відродження української філософії. До цього спричинили смерть Сталіна в 1953 р. та критика культу особи Сталіна на XX з’їзді КПРС М. Хрущовим.
Почалася так звана “відлига” (за висловом письменника І. Ерен-бурга), яка завершилася в 60-х роках XX ст. “другим” відродженням, значною мірою ініційованим діяльністю визначного філософа Павла Копніна (1922–1971), який з 1959 р. очолив кафедру філософії Київського університету імені Т. Г. Шевченка, а з 1962 р. став директором академічного Інституту філософії.
Завдяки Копніну починають відроджуватися україноментальні традиції філософії – екзистенційне та логіко-аналітичне спрямування (т. зв. червоний екзистенціалізм та червоний позитивізм).
Неординарна та сучасна філософська рефлексія, яка нині існує у вітчизняному просторі, ґрунтується насамперед на творчості київської філософсько-світоглядної школи.
У ряді публікацій П. Копнін та його співробітники завдали відчутного удару традиційній марксистській концепції “діалектичної логіки”, що прикриває агресивні претензії марксизму на роль вищого судді над науковим мисленням, судді, незалежного навіть від вимог здорового глузду. Утворилася нова філософська школа з міжнародними зв’язками. Вона розгорнула активну діяльність щодо згуртування філософів, логіків, науковців із різних галузей знань, об’єднаних ідеями універсальності раціональних, розумних критеріїв істини, отже, незалежності наукового знання від ідеології. Павло Копнін доводив, що діалектична логіка є строгою наукою і підпорядковується власним закономірностям, а не визначається рішеннями партійних з’їздів, висловив ідею щодо існування сукупності форм людського духовного освоєння дійсності, кожна з яких є не менш значущою для людини, аніж наука, у такий спосіб заперечивши сцієнтистські тенденції, що з’являлися тоді в радянській філософії. Він започаткував сучасну філософську школу, яка за основу всього процесу філософствування взяла не боротьбу класів, не суспільні відносини й проблеми природознавства, а відношення “людина–світ людини”. Така постановка питань викликала шалений спротив з боку “сталінських” академіків філософії Ф. Константинова та М. Мітіна, які побачили в працях Копніна київського періоду відвертий ревізіонізм. І вони мали рацію, бо ці праці йшли в річищі європейського неомарксизму.
Після переїзду до Москви П. Копнін уже не зміг творчо й плідно працювати через розгорнуту проти нього гостру боротьбу з боку титулованих прибічників догматичного марксизму-ленінізму, яка, зрештою, і стала причиною його передчасної смерті.
Гідним продовжувачем справи П. Копніна був непересічний філософ, організатор науки та вихователь творчої філософської молоді Володимир Шинкарук. На філософському факультеті Київського університету імені Тараса Шевченка проявилися його творчі здібності, схильність до наукової діяльності. Пройшовши великий шлях від викладача до декана факультету, Володимир Іла-ріонович ніколи не поривав із педагогічною діяльністю. Його педагогічна діяльність і філософські праці створили ім’я вченому не лише в Україні, а й за її межами.
Ставши вже відомим вченим, В. Шинкарук у 1968 р. очолив Інститут філософії АН УРСР. Усе його подальше життя пов’язане з діяльністю на посту директора Інституту філософії України. До безумовних творчих заслуг Шинкарука перед українською філософією з повним правом можна віднести засновану ним київську світоглядну антропологічну школу. В працях філософа відбувається зміщення акценту з дихотомії практично-теоретичного на користь феномену духовно-практичного освоєння світу людиною.
Володимир Шинкарук акцентує увагу на спонукально-особис-тісному потенціалові світоглядної свідомості та на культурі людської почуттєвості: “Пізнавальні форми мислять сутностями, тоді як світоглядна свідомість, вбудована у безпосередній життєвий процес, найчастіше виражає свою позицію в термінах, що забезпечують регулятивну й мотиваційну сторони людської життєдіяльності – у поняттях необхідності, повинності чи бажання, мети і смислу, переконання, віри, сумніву і т. д.”. Відтак світоглядна свідомість інтегрує розмаїття посутніх властивостей людини – розум, волю, почуття – в особливу органічну цілісність, поєднану з внутрішнім світом і характером особистості, з її “Я”, чим надає останньому дієвості, активності, вольової цілеспрямованості й ознаки самосвідомої орієнтації у світі”, – наполягає В. Шинкарук у статті – “Духовна культура–людина– мистецтво”.
Аналізуючи тенденції тодішніх філософських пошуків київських філософів, очолюваних В. Шинкаруком, В. Табачковський зазначав: “Він – прямо або опосередковано живив один із прогресивних напрямів колишньої радянської філософії – антропологічні розмірковування. У Москві вони концентрувалися переважно довкола постаті Мераба Мамардашвілі. У Києві – довкола постаті Володимира Шинкарука, який очолив Інститут філософії, маючи програму антропологічної переорієнтації”.
Серед праць українського філософа В. Шинкарука особливе місце займають роботи останніх років, коли він активно осмислює реалії доби української незалежності та місце як філософії, так і філософів в новій Україні. Ці роботи можна з повним правом віднести не лише до власне філософських, а й до українознавчих.
З побудовою української незалежної держави та занепадом комуністичного тоталітаризму розум звільнився з довготривалого полону, оскільки було скасовано ідеологічний контроль держави над інтелектуальною діяльністю. Наївно було очікувати, що після розпаду СРСР, який не був наслідком масового національно-
22і”
демократичного руху, відразу ж відбудуться перетворення масової свідомості та психіки, з’явиться повноцінна українська демократична держава. Адже дисидентський рух 60–80-х років XX ст. був малочисленним. Масові ж акції, організовані політиками національно-демократичного спрямування наприкінці 80-х – у 90-і роки XX ст., –могли спричинити розпад СРСР тільки в поєднанні з політичними процесами у верхівці радянської номенклатури (Біловезькі домовленості тощо).
Від початку 90-х років XX ст. основні зусилля філософів спрямовані на подолання успадкованої ізоляції української філософії від західної, світової філософії. Це подолання ізоляції представлене двома взаємопов’язаними напрямами діяльності – перекладами філософських творів українською мовою і дослідженнями історії західної та світової філософії. Здійснення та публікація перекладів є частиною джерелознавчих історико-філософських досліджень. Адже важливим складником публікації перекладів є науково-дослідна частина, яка включає написання передмов (післямов), коментарів, предметних та іменних покажчиків тощо. Це передбачає працю з текстами мовою оригіналу, така праця є основою, на яку має спиратися будь-який історик філософії.
Подібні завдання постали і перед дослідниками з історії української філософії. У 90-і роки XX ст. стала очевидною фрагментарна представленість текстів з української духовної спадщини. Багато творів з ідеологічних мотивів були недоступні для українців. Не лише публікування, а й зберігання в приватних бібліотеках текстів, оцінених як “ідеологічно ворожі”, кваліфікували як злочинні дії. Недоступними були майже всі гуманітарні і філософські тексти, створені українцями в еміграції. Навіть у багатотомних публікаціях 60–80-х років XX ст. не були представлені окремі твори І. Франка та Лесі Українки або ж з опублікованих текстів були вилучені важливі частини.
Публікація вилучених із вжитку текстів української гуманітарної та філософської думки була важливим напрямом діяльності українських гуманітаріїв і філософів від початку 90-х років
XX ст.
“...Важливим критерієм при визначенні обсягу філософських учень, що є об’єктом дослідження історії української філософії стає національний культурний контекст, у межах якого здійснюється розвиток і буття філософії як науки. До сфери історії української філософії належать ті вчення, що визрівали на терені культури України, незалежно від того, у якому краї через обставини життя довелося їх формулювати. Зрештою, історія української філософії
включає й ті ідеї, що були створені представниками інших національних культур, але реально функціонували в складі української культури, були сприйняті нею і справили вплив на її розвиток”.
В основному, подолавши наслідки обмеження філософії рамками марксизму, сучасна українська філософія вийшла на широке дослідницьке поле та сповна користується можливостями наукового плюралізму.
) апитання і
І 10- ‘
іавдання
1. Розкрийте зміст історіософських поглядів Михайла Грушевського.
2. Як виявляються суперечливі риси XX ст. у філософській спадщині В. Винниченка?
3. Як ви розумієте висунуте М. Хвильовим гасло: “Геть від Москви!”?
4. Що ви можете сказати про причини занепаду філософської думки в Україні в ЗО–50-і роки XX ст.?
5. Який вплив справив рух шістдесятників на українську філософію?
6. Яке значення мала діяльність філософів П. КопнінатаВ. Шинкарука?
7. Назвіть прізвища відомих вам українських філософів XX ст.
З
апам ятаитеи
Дата публикования: 2015-01-10; Прочитано: 3230 | Нарушение авторского права страницы | Мы поможем в написании вашей работы!
