А годилось вшанувать князя тим же чином,

Як сторонні королі в інших землях чинять...

Закінчується поема риторичним звертанням до ворогів України, які не мають підстав особливо радіти з приводу смерті князя, оскільки його справу, як сподівається автор, буде гідно продовжено його молодим сином, котрий з Божої ласки вдався не менш вправним і завзятим, ніж його батько. Як показав подальший перебіг подій, рід князів Вишневецьких, як і більшість інших елітних родів України, під впливом єзуїтської пропаганди дуже швидко втратив колишню уславлену самосвідомість і з оборонців України та ватажків козацьких загонів перетворився на рід вождів загонів запеклих ворогів українського козацтва. Поряд з творами батальної тематики, яку розвивали українсько-польські поети і письменники Йосип Верещинський (палкий ініціатор приєднання запорожців до мальтійських рицарів), Адам Чагровський, Симон Пекалід, Мартин Пашковський тощо, слід також згадати про внесок у жанровий розвиток українсько-польської літератури Ренесансу "поета-лауреата" Шимона Шимоновича (1558—1628), сина заможного львівського кравця. Знаменитий французький філолог Й.-Ю. Скалігер, в якого навчався Шимонович, захоплено писав, що у своїх творах його учень перевершив усіх тих античних авторів, з творами яких визначний французький кальвініст-гугенот знайомив свого студента. Шимонович писав латинською мовою оди, панегірики, гімни, епіграми, фрашки, а також драми у стилі Евріпіда і Сенеки. Але найбільшу славу йому як поету доби Відродження приніс великий цикл ідилій, об'єднаних у збірку "Селянки", написаних польською мовою, в яких поет подав замальовки з життя українського простолюду. Ці твори не лише дістали високу оцінку, а й викликали цілу низку наслідувань до А.Міцкевича включно. Шимоновичем було створено своєрідний "польсько-галицький стиль", щедро пересипаний українськими словами і народнопоетичними висловами, які відтак стали надбанням польської культури. Шимонович був також фактичним організатором відкриття відомої своєю толерантністю Замойської академії (1595) на етнічному пограниччі українських і польських земель, в якій навчалася велика кількість майбутніх діячів власне української культури. Але яскрава доба позаетнічної і вузькоелітарної за своєю сутністю ренесансної культури в Україні, підпорядкована невблаганному плину історії, вже відходила у минуле разом зі своїми здобутками і нездійсненними ідеалами абстрактно-універсального гуманізму. Наближалася доба бароко, замішана на примхливому поєднанні гуманістичних ідей з ідеями Контрреформації та ідеологією національних революційних рухів.

Контрреформаційна діяльність єзуїтів, які швидко заручилися державною підтримкою, була спрямована не тільки проти протестантів, а й православних, звинувачуваних ними в усіх смертних гріхах від безграмотності до державної зради (на тій підставі, що константинопольський патріарх, якому була підпорядкована Київська митрополія, перебував у певній залежності від турецької влади) і викликала в українських колах як ніколи активний національно-культурний рух за відстоювання своєї честі й своїх прав. З початком контррефор-маційних процесів усе більше освічених українців починали розуміти, що подальший культурний розвиток України можливий лише за умови збереження і примноження культурних надбань вітчизняної православної культури, а покатоличення загрожує тотальною денаціоналізацією. Перед представниками значно поріділої національної еліти постало надзвичайно складне завдання - утвердити своє право залишатися окремим народом і в той самий час "не випасти" із загальноєвропейського культурно-цивілізаційного контексту. Як і в інших країнах Європи, відбувається переорієнтація митців зі світської сфери, до якої належали більшість видатних діячів української культури до кінця XVI ст., до церковно-релігійної. Розбудова православ'я в Україні хвилює й надихає багатьох талановитих українців, які часто змінюють шляхетські шати на ряси. При цьому українська культура кінця XVI — першої половини XVII ст. мала цілком своєрідне й виразне спрямування. Як і в Європі, українська культура періоду "православної Контрреформації" намагалася пов'язати європейський гуманізм із середньовічними традиціями, але з огляду на національні особливості шукала для цього свої, притаманні саме їй шляхи. Багато в чому період бароко в Україні пов'язаний із подальшим поширенням гуманістичної ідеології. Для цього використовувалися всі доступні форми оновлення традиції, які часто "підказувалися" опонентами. Під впливом західних зразків в українській літературі другої половини XVI ст. з'являються і набувають значного розвитку нові поетичні жанри геральдичної, або гербової поезії та епіграми, початково пов'язані з культурою книгодрукування.

Барокова література

У кожному українському друкованому виданні незалежно від того, церковний чи світський характер воно мало, вміщувалися вірші "на герб", яких могло бути й декілька в одній книзі. Розмір одного такого вірша також був різним - від десяти до понад сотні рядків. Геральдичні вірші вміщувалися у книзі безпосередньо за графічними зображеннями гербів заможних українських шляхетських родів, представники яких мали відношення до видання книги, або гербів громадських організацій чи об'єднань (братства, Військо Запорозьке низове або міські ремісничі цехи, що також мали свої герби). Геральдичний вірш мав провести яскраву і переконливу аналогію між гербовими відзнаками їх носіїв та їхнім реальним життям. Пошук різноманітних зв'язків між ніяк не пов'язаними і випадковими, як здалося б сучасній людині, речами, був притаманним для примхливої свідомості людини бароко, що розглядала їх у ролі особливо промовистих знаків та символів. Написання гербового вірша потребувало від авторів таких творів неабиякої вправності та вміння виділити і передати найголовніше з їхньої точки зору в такий спосіб, щоб кожен із читачів книги міг знайти для себе у вірші щось цікаве і корисне. Епіграма також входить в українську літературу спочатку як один з елементів оформлення друкованих видань, хоча присутність епіграми у книзі не була обов'язковою. її завданням було налаштувати читача на сприйняття подальшого тексту. Але в барокову добу досить скоро завдяки сконденсованості змісту і влучності вислову епіграма стає самостійним поетичним жанром. З'являються цілі збірки епіграм, які заступають місце популярних серед читачів афористичних збірників минулого на кшталт давньоруської "Бджоли". Першою такою збіркою в Україні стала "Діоптра, альбо Зерцало..." архімандрита Дубненського монастиря (на Рівненщині) Віталія, яка вийшла друком 1612 р. і пережила низку видань у XVII і XVIII ст.

Доба бароко не відмовилася від ренесансних ідеалів людини-титана, лю-дини-генія і людини-борця, але надала гуманістичним ідеалам попередньої доби нового звучання. В літературі українського бароко завдання створення концептуальних ідеальних образів представників національної еліти - оборонців культурної традиції та носіїв лицарських чеснот - виконували жанри панегіричної та погребальної поезії. Спробою панегіричного оспівування непересічних якостей князя К. Острозького були вже вірші Г. Смотрицького (1580), але вершиною розвитку панегіричного жанру в українській літературі раннього бароко був твір Олександра Митури "Візерунок цнот..." (1618), присвячений засновнику Київського культурно-освітнього осередка Є. Плетенецькому. Особливою бароковою урочистістю й насиченістю змістових нюансів відзначаються панегірики П. Могилі, авторами двох з яких колективно виступили друкарі Києво-Печерської лаври, а автором третього був викладач колегіуму С.Почаський. Вірші "на погреб" або ляменти також мали уславлювати в майбутніх поколіннях героїчні й подвижницькі постаті діячів національно-культурного руху, стверджувати ідею вдячного успадкування і примноження створених і переданих ними цінностей всупереч невблаганному плину часу. У погребальній поезії одне з важливих місць відводилося різнобічній розробці надзвичайно хвилюючої людину бароко теми неминучої смерті і пов'язаної з нею теми цінності людського життя. Найвідомішим із творів жанру є твір К. Саковича "Вірші на погреб..." гетьмана П. Сагайдачного (1622), але він далеко не єдиний твір такого роду.

Новим явищем для української літератури з кінця XVI ст. стають також запозичені поетичні жанри декламації та діалогу, які передували появі театральної драми. Це жанри лише до певної міри літературні, оскільки передбачали передусім усне виконання, хоча найвизначніші твори виходили друком. Декламації (від лат. сіесіатагіо - вправа у красномовстві) призначалися для урочистого відзначення церковних, шкільних або інших свят, а також виголошувалися з нагоди різних важливих подій того часу. Виконували їх переважно учні, кількість яких могла коливатися від 3-4 до 20 і більше. Серед декламацій, які дійшли до нашого часу, найдавнішою є братська "Просфонима" (Львів, 1591), виголошена на честь приїзду київського митрополита. Якщо в декламаціях виголошувані на сцені змінювали один одного по черзі, то в діалогах вже два чи більше персонажів ведуть між собою розмови, в яких відбувається розвиток сюжетної лінії. Яскравими зразками діалогів є твори Андрія Скульського (1630) та Іоаникія Волковича (1631). Книжною українською мовою пишуться також численні батальні, історичні, морально-дидактичні та філософські вірші. Віршування було переважно силабічним, тобто рівноскладовим з попарним римуванням рядків і цезурою (інтонаційною паузою) всередині кожного рядка. Однак зустрічалися також вірші з різноскладовими рядками без поділу на строфи, які за поетичним розміром дуже нагадували собою народні українські думи. А. Зизаній-Тустановський у своїй граматиці 1596 р. подав і першу українську теорію силабічного віршування. Користуючись античними і ренесансними зразками, він намагався прищепити українській поезії принцип не динамічного наголосу (який властивий усім слов'янським мовам), а принцип наголосу за довготою голосних, для чого поділив кириличні голосні на довгі й короткі. Хоча спроба виявилася невдалою, вона цікава як вияв особливого бачення джерел і завдань національної культури. На межі літературної художньої творчості та теоретичної філософської думки першої половини XVII ст. виникають натурфілософський і онтологічно-гносеологічний трактат Кирила Транквіліона-Ставровецького "Зерцало богословії" (перше видання 1618), перший вітчизняний підручник з філософії "Арістотелеві проблеми" (Київ, 1620) і "Трактат про душу" (Київ, 1624) Касіяна Саковича, а також морально-етичний трактат опального київського митрополита Ісайї Копинського (пом. 1640) "Алфавіт духовний...", який активно поширювався у рукописних списках і був надрукований лише 1710 р., після чого витримав десятки видань.

Релігійна полеміка

Серед низки нових літературних жанрів найбільшого культурно-ідеологічного значення набув розвиток полемічної літератури, яка особливо актуальною стала у другій половині XVI — на початку XVII ст. у зв'язку з наступом католицизму і насадженням Брестської унії 1596 р. У цей час було створено близько 140 великих полемічних творів, з яких близько 80 написано католиками та уніатами, і близько 60 — православними. Але й до проголошення церковної унії ґрунт для полемічного відстоювання своїх національних прав уже існував. Суттєві наслідки для соціально-політичного та культурного життя України мали події, пов'язані з переходом на новий календарний стиль. У 1582 р. папа римський Григорій XIII на підставі ухвал Нікейського собору наказав виправити старий юліанський календар, в якому внаслідок недоліків числення утворилася різниця між календарним та астрономічним часом. Папа наказав з 5 лютого 1582 р. додати 10 днів. Цю реформу в протестантських та православних країнах зустріли вороже і навіть чимало католиків спочатку не прийняли її. Так сталося, що буквально за рік до реформи, у 1581 р., з Острозької друкарні вийшов поетичний календар — "Хронологія" А. Римші, в якому за старим юліанським стилем було зазначено основні церковні свята, кожному місяцю присвячувався відповідний характеристичний вірш, а назви місяців подавалися книжною "руською", латинською та єврейською мовами. Тому спроби зміни календаря в Україні, як і в інших землях, сприймалися досить болюче як простолюдом, так і представниками культурної еліти. Так стався поділ населення Речі Посполитої: католики прийняли новий стиль, а православні - залишили старий. Зміна календаря призвела до релігійної та соціальної напруги. Польські пани забороняли селянам відзначати свята за старим стилем і змушували їх у ці дні працювати.

Одними з перших значних полемічних творів тогочасною книжною українською мовою були дві книги ректора і викладача Острозького колегіуму Герасима Смотрицького "Ключ Царства небесного" та "Календар римський новий" (1587). У них автор засудив не стільки саму спробу приведення календаря у відповідність із астрономічними законами, скільки примусовий характер нововведення і його культурно-соціальні наслідки. До того ж календарні новації добре накладалися на загальну картину контрреформаційної реорганізації католицького світу. Тому Г. Смотрицький використав їх як привід для різнобічної критики папства та єзуїтів з позицій культурних цінностей традиційного православ'я. Нападки на православних і звинувачення на їх адресу з боку католиків автор розцінював як ознаку втрати ними справжнього духовного зв'язку з апостольською традицією, і передусім з апостолом Петром, "ключарем небесного царства", бо саме цим зв'язком любили хизуватися єзуїти, що називали римських пап прямими наступниками цього апостола, який нібито був першим єпископом у Римі. Полемічні антипапські твори писали також інші діячі Острозької академії, котрі виступали під псевдонімами Василя Суразького і Клірика Острозького. Полеміка між православними і католиками особливо загострилася після Брестської унії 1596 р. Рішення Брестського собору про об'єднання православної та католицької церков захищав визначний оратор доби єзуїт Петро Скарга. Він підкреслював, що світські люди не мають права голосу в питаннях унії, мовляв, якщо більшість церковних ієрархів пристали на унію, то й уся їх паства (передусім ішлося про братства) і навіть незгодна з цим актом частина єпископату і монашої братії мають підкоритися. Разом з тим він обачно обійшов мовчанкою питання про те, чи мали право православні владики переходити під владу папи, якщо вони отримували свої ієрейські свячення і разом з ними духовну владу від константино-польського патріарха. Як відповідь П. Скарзі православні оперативно видрукували акти паралельного уніатському православного Брестського собору з докладним і спокійним викладом його перебігу в протоколах і документах. Книга вийшла без підпису під назвою "Ектезис". Метою її було довести канонічність православного собору. Услід за цим у 1597 р. у Вільно польською, а роком пізніше в Острозі тогочасною українською мовою вийшов друком один з найвизначніших полемічних творів - "Апокризис" Христофора Філалета (псевдонім М.Броневського), обсяг якого польською сягав 334 сторінок, а українською - 444 сторінок. Змістом і обсягом він перевершує всі полемічні твори того часу (окрім ненадрукованої "Палінодії" Копистенського, яка активно поширювалася у списках). Твір було написано з великим літературним і публіцистичним хистом і глибоким знанням предмета полеміки. Відкидаючи твердження Скарги, автор виступав проти претензій папи і католиків на українсько-білоруські землі, піддав гострій критиці моральну розбещеність єпископів-перевертнів, захищав право українського і білоруського народів на самостійне і ненасильницьке вирішення своїх релігійних справ. Філалет був ідеологом православного шляхетства, відстоював шляхетські вольності, виступаючи проти теорій виключної влади єпископів. До найяскравіших за емоційною силою творів полемічної літератури слід віднести також книгу Мелетія Смотрицького "Тренос" (з грецької - "Плач"), опубліковану в 1610 р. Цей речитативно-поетичний твір написано з використанням народнопоетичного жанру голосіння — плачу Матері-церкви, зверненого до дітей - українських православних магнатів, що відреклися від неї і пішли за мачухою — католицькою церквою (перераховано близько 50 визначних українських та білоруських родів). Автор висловлює сум з приводу смерті захисника православної віри князя К.Острозького. Різко засуджується Брестська унія і католицьке духівництво, яке характеризується як "італійські бандити". Твір М. Смотрицького справляв настільки сильне враження на сучасників, що польський король Сигізмунд III наказав увесь тираж знищити, друкарів ув'язнити, а автора книги стратити, так що М. Смотрицькому довелося довгий час переховуватися від покарання по різних православних монастирях. У 1620 р. єрусалимським патріархом Феофаном таємно від влади під охороною козаків гетьмана Сагайдачного було висвячено нову православну церковну ієрархію для Київської митрополії. На початку наступного 1621 р. нововисвячений митрополит Іов Борецький (у співавторстві з Ісаєю Копинським та Ієзекіїлем Курцевичем) закінчив написання польською мовою яскравого трактату під назвою "Протестація", який теж було спрямовано проти католицизму й унії, але значно посилено було антипольські настрої. Автори виводили походження українського народу з далекого минулого, з "Яфетового насіння", наголосили на легенді про освячення місця, де згодом виник Київ, апостолом Андрієм Первозванним, високо оцінили роль козацтва у боротьбі за збереження національної традиції й проголосили козацтво з його демократичним виборчим правом прямим спадкоємцем давньокиївського княжого вічового устрою, закликавши весь народ рішуче протистояти національно-релігійному гнобленню. Це був відвертий виклик владі, але з огляду на клопіт з війною під Хотином, де польський уряд дуже розраховував на допомогу козаків, "Протестація" минулася безкарно. Справді видатним письменником-полемістом був також відомий активною участю в роботі Київського братства та Лаврської друкарні з 1616 р. Захарія Копистенський (пом. 1627 р. у сані архімандрита Києво-Печерської лаври). У творчості цього полеміста чи не найповніше виражено віру у швидке відродження національної культури та її майбутній розквіт. У лаврській друкарні, де під його редакцією, з його передмовами та посвятами, а також перекладами низки творів було здійснено їх видання, у 1620 р. виходить з друку великий трактат "Книга о вірі...", спрямований передусім проти протестантської пропаганди. Але основною літературною працею 3.Копистенського є фундаментальний полемічний трактат у чотирьох книгах під назвою "Палінодія або Книга оборони...", яка писалася протягом 1619-1622 рр. і була відповіддю на польськомовну книгу уніатського архімандрита Льва Кревзи "Оборона церковної єдності" (Вільно, 1617). "Палінодія..." написана на основі численних історичних, богословських та літературних джерел книжною українською мовою з використанням багатої народнопоетичної образності - приказок, прислів'їв, порівнянь, а також афористичних висловів самого Копистенського. У чотирьох частинах трактату автор спростовує положення про першість папи римського, доводить рівність ієрархічних прав усіх єпископів грецької та римської церкви, обґрунтовує положення про щільну єдність між "руською" та грецькою церквами, підтверджує свої висновки багатим історичним, богословським та полемічним фактажем. Критикуючи громадсько-політичний і церковний устрій Речі Посполитої, Копистенський з любов'ю пише про свій "славний і благословенний народ россов", захоплено відгукується про запорозьке козацтво і його боротьбу проти іновірних агресорів. Між іншим, зазначає, що справжня культура успадкована православними "росами" безпосередньо з її джерел, тобто від високої грецької культури, від якої культура латинська взяла усі свої премудрості, спотворивши первісний зміст: "А що ся Римляне хвалять наукою тогосвітною - чужим пірьєм хваляться, в чужом плащу напинаются. Грецкиї то суть мудрості - Платонова і Арістотелева і іних філософов грецких мудрость, отчасти ім уділеная! <...> Можемо теж безпечно речи, іж Латин-никове верху високой мудрості грецкой не дойшли, і же нізший і несталий ла-тінский розум". І цю думку Копистенський послідовно проводить не тільки щодо філософії, але й на історичних прикладах доводить її слушність у питаннях історії, теології, природознавства, різних видів мистецтв і ремесел -всієї культури. Ця теза дозволяє Копистенському виправдати православних від закидів у поганому стані освіти, через що вони мають виїздити по науку до західних освітніх закладів: "І ми, Россове, єслі для наук в краї Німецкіи удаємося, где як своє власноє, заходнім от Греков на час короткій повіреноє от-бираємо, з ростропностю єднак смітьє отметуємо, а зерно беремо, угольє зо-ставуємо, а золото виймуємо". Отже, стан занепаду православної культури, на думку Копистенського, є тимчасовим і скороминущим, як і стан далекого від "грецької" досконалості західного розквіту ("на час короткій повіреноє").ьДещо інший ідейний напрям у полемічній православній літературі репрезентував Іван Вишенський (бл. 1550-1620), якого поряд з Христофором Філалетом і 3. Копистенським історики вважають кращим полемістом свого часу. Вишенський був родом з м. Судова Вишня у Східній Галичині (тепер Львівська область). Замолоду жив у Луцьку, з 80-х років XVI ст. - на Афоні (півострів в Егейському морі), де став ченцем Афонського монастиря, одного з найбільших центрів православного чернецтва. У 1604 р. повернувся до України, два роки жив у Львові та інших місцях, після чого знову відправився на Афон, де й помер аскетом-печерником. Його погляди відрізнялися від інших полемістів тим, що він виступав не лише проти національно-релігійного, а й соціального гноблення. Якщо Христофор Філалет був представником шляхетського аристократизму, то Іван Вишенський представляє демократичні кола українського суспільства. На сьогодні відомо 17 творів Вишенського — трактатів і листів-послань, написаних між 1588 і 1615 роками, які він надсилав з Афона до України. Десять з них він об'єднав у рукописну "Книжку", яку хотів видати в Острозі. За життя Вишенського надруковано було тільки скорочену редакцію "Пісанія к утекшим от православноі віри єпископам" (1598). Але його твори, такі як "Порада", "Обліченіє діявола-міродержца", "Зачапка мудраго латинніка з глупим русином", "Позоріще мисленноє" та інші, активно поширювалися у списках. Він виступав проти вищої ієрархії, що призвела до унії, а також проти католицької та західної культури. На відміну від інших українських полемістів Вишенський був прихильником старовини, не визнавав тогочасної науки. Характеризуючи стан тогочасного суспільства, полеміст пише, що в "Лядській землі" "ність міста цілого от гріховного недуга - все струп, все ран, все пухлина, все гнилство, все огнь пекельний...". Вишенський вихід бачив лише у покаянні, моральному очищенні, відмові від земних благ, в поверненні до ідеалів перших християнських громад, де всі рівні перед Богом. Спроба Вишенського пропагувати свої ідеї безпосередньо в Україні була невдалою, його ідеологію відмови від європейських культурно-цивілізаційних надбань діячі українського національно-культурного руху не сприйняли і засудили як безперспективну за тогочасних умов. Однак попри все це твори І. Вишенського, позначені справді бароковою енергійністю, імпульсивністю, полемічно-викривальним запалом, в якому ораторський пафос поєднувався з убивчим сарказмом і уїдливою іронією, ці твори сучасники оцінювали як "книги злата" і часто зверталися до них у пошуках натхнення ще й у кінці XVIII ст.

Полеміка навколо рішень Брестського собору мала величезне значення тому, що вона уточнила характер, глибину розходжень між православ'ям та католицизмом. Хоча значна частина праць залишилася ненадрукованою, їх переписували, передавали один одному, читали на різних зібраннях. У цілому для широких мас і найактивніших представників культурної еліти висока ідея об'єднання всього християнства відступала перед загрозою латинізації і полонізації України. Всупереч сподіванням ініціаторів унії з числа групи зденаціоналізованих церковних ієрархів, папської курії та польських урядовців, забезпечена всебічною і постійною підтримкою акція релігійної унії очікуваних наслідків так і не дала, передусім завдяки підвищенню рівня національної самосвідомості українців. Найактивніші національно-культурні сили України опинилися у відвертій опозиції до унійного руху. Підтримали ж унію ті з культурних діячів, хто йшов шляхом найменшого спротиву обставинам, хто "плив за течією", а отже й не мав великого духовного потенціалу, необхідного для культурного розвитку. І хоча з плином часу деякі з визначних поборників православ'я з різних причин таки приставали до унії (М. Смотрицький, К. Сакович, К. Транквіліон-Ставровецький), усе ж разом з православ'ям вони залишали позаду свої кращі здобутки на культурній ниві. Тому не дивно, що й самі уніати визнавали нестачу сил і засобів для успішного впровадження унії і мусили відзначати кращий стан справ у таборі православних, зокрема, кращий рівень освіти у нових православних закладах. Яскравий злет у період національно-культурного підйому кінця XVI - першої половини XVII ст. переживає ораторсько-проповідницька проза, представлена переважно старим жанром церковної проповіді, який за нових умов набуває нового змісту і нових форм. У ролі церковних проповідників доводилося виступати переважній більшості українських культурних діячів цього періоду, відтак увесь спектр ідей і думок, а також художніх прийомів і засобів раннього бароко знайшли у проповідях своє виразне втілення. Деякі з особливо талановитих і яскравих проповідей того часу, які називалися "казаннями", були надруковані і поширювалися серед народу, завдяки чому дійшли до нас. Своєю емоційною силою і багатством риторичних прийомів вони досі справляють неабияке враження на сучасних фахівців, тому не дивно, що за тих умов люди спеціально йшли до церкви, аби вислухати чергове казання. Крім того, тоді ж виникає звичай укладати і видавати друком великі збірки зразкових або типових казань на цілий богослужбовий рік, так звані Євангелія учительні, які мали допомогти парафіяльним священикам готувати свої проповіді перед прихожанами. Оскільки ж проповіді виголошувалися перед людьми максимально доступною їм мовою, розвиток українського проповідництва об'єктивно сприяв літературному опрацюванню елементів живого усного мовлення, які саме з проповідницьких творів потрапляли вже й до інших літературних жанрів. Особливе місце в національно-культурній концепції православної української еліти посідала ідея культурного центру, яким мав стати і зрештою став відбудований і розбудований Київ. Якщо в часи ренесансних віянь в Україні та за її межами під враженням від давніх київських руїн часто висловлювалася думка, що Київ - це ніщо інше як гомерівська Троя, то з початком поширення барокової культури в Україні виникає концепція Києва як Другого Єрусалима (Й. Борецький, 3. Копистенський, П. Могила та ін.), який має стати надійним оплотом не тільки національної, але й усієї православної культури у світі. Цей київський всеправославний настрій у результаті мав як безумовно позитивні, так і певні негативні наслідки для подальшого розвитку порівняно молодої української культури, яка в умовах відсутності своєї державності переживала бурхливі процеси внутрішньої трансформації. Оскільки послаблене історичною кон'юнктурою світове православ'я сприймалося як культурне підґрунтя, то й головні сили спрямовувалися на його зміцнення. При цьому зведення самої будівлі самобутньої національної культури українського народу нерідко відсувалося на другий план, або й на більш пізній, більш сприятливий для цього час. Це, зокрема, відобразилося на культурі літературного мовлення, яка передбачала пріоритет "високої" церковнослов'янської лексики перед народною і можливість заступання функцій книжної української мови як порівняно "низької" у літературному процесі тогочасною польською мовою, яка у той час не сприймалася ще як чужа і літературно була краще опрацьована. Писати поважні барокові твори живою українською розмовною мовою не могли собі дозволити навіть вихованці демократичного братського руху, адже жива мова в принципі ще не розглядалася навіть як потенційно придатна для спілкування на "високі" теми. Твори ж "низьких" жанрів не були на той час актуальними і друком не виходили та й у списках поширювалися мало, тому на наш час майже невідомі. Староукраїнські поети доби помітно дистанціюються від живого мовного річища, працюючи над поєднанням певних рис живої мови з традиційною лексикою і стилістикою церковнослов'янського ґатунку. В такий спосіб вони намагалися довести чинність національної культури не як "низької", демократичної, а культури "високої", яка має свою аристократію, свою еліту і здатна вирішувати відповідні "високій" культурі завдання. Національна поезія також стала одним із речників полеміки як з протестантами, так і особливо з католиками за право залишатися самими собою і розвивати власну культуру. Протягом 80-90-х років XVI ст. з'являється і поширюється у рукописних списках досить велика (близько 2000 рядків) полемічна антологія віршів книжною українською мовою, так званий Віршовий полемічний комплекс невідомого автора або групи авторів. При численних переписуваннях ця збірка часто розчленовувалася на окремі частини, доповнювалася, в окремих випадках робилися купюри, самостійне значення часто мали окремі уривки, які використовувалися як звертання-передмови, кінцівки-післямови, послання-памфлети, послання-трактати тощо. Вважається, що основу збірки складала "Скарга нищих до Бога", в якій не тільки міститься кілька гнівних інспірацій проти культурних агресорів на українських землях, а й дається їм рішуча відсіч, інколи у формі поетизованої притчі:

Дух же святий істинен, солгати не може,

і прегордим людєм гордость не поможе.

Аще-бо хто верже камінь на висоту,