Братства

Велику роль в організації культурноосвітніх установ відігравали братства — національно-релігійні громадські організації православного міщанства. Церковні братства існували в Україні з глибокої давнини, але активізували свою діяльність з другої половини XVI ст. Спочатку завданнями церковних братств були турбота про зовнішній порядок у храмі, його матеріальну підтримку, утримання шпиталів, допомога хворим і малозабезпеченим. Члени братства платили внески, на які влаштовувались свята - "кануни". Але згодом вони все активніше включаються в суспільно-політичний, національновизвольний і релігійний рух, стають осередками розвитку української культури. Спочатку братства були організаціями лише міщан, але потім стали фактично загальнонародними. Багато в чому саме завдяки підтримці зміцнілих братств самобутня українська культура змогла вистояти у протистоянні з єзуїтами і державними інститутами Речі Посполитої, адже після проголошення 1596 р. релігійної Брестської унії православні в цій державі опинилися фактично поза законом - у них було відібрано всі юридичні права, передані уніатській церкві. Одним з перших у 70-х роках XVI ст. активізувало свою діяльність Львівське братство. У 1572 р. Львівське братство очолило виступ української громади міста з вимогою до королівської влади про визнання за українським населенням права посилати своїх синів до шкіл, в яких викладалися "вільні мистецтва" і добилося свого. Згодом братства виникли і діяли в Рогатині, Городку, Комарні, Любліні, Дрогобичі, Самборі, Холмі, Галичі, Перемишлі, Кам'янці-Подільському, Кремінці, Шаргороді, Немирові, Києві, Луцьку тощо. Львівське братство мало право контролювати моральність своїх членів, здійснювати духовну цензуру церкви, слідкувати, щоб церковні владики жили за апостольськими правилами. Такі привілеї було надано після відвідин у 1585 р. Львова константинопольським патріархом Єремією II. Тоді Львівське братство отримало статус ставропігії, тобто було вилучене з-під влади львівського єпископа і навіть київського митрополита, а підпорядковувалося безпосередньо константинопольському патріарху. Надання ставропігії було першим визнанням подвижницької діяльності братчиків, оскільки до того ставропігійні привілеї отримували лише найзначніші православні монастирі, такі як Єрусалимська лавра.

У 1585 р. Львівське братство заходами найвпливовіших і найініціатив-ніших братчиків Юрія та Івана Рогатинців, І. Красовського та інших організувало свою школу. Виховання мало церковний, але порівняно з Острозькою академією більш демократичний характер. Предмети викладалися тогочасною українською мовою. Викладали слов'янську та грецьку мови, а також "вільні науки". Ректорами і викладачами школи були грецький архієпископ Арсеній Еласонський, брати Стефан і Лаврентій Зизанії, Кирило Ставровецький, Памво Беринда, Гаврило Дорофієвич, Ісайя Трофимович, Йоаникій Волкович, Силь-вестр Косов. Одним з учителів був майбутній "козацький" київський митрополит Іван (у чернецтві - Іов) Борецький. Припускають, що у школі певний час удосконалював знання майбутній організатор Києво-Печерського культурного осередка Єлисей Плетенецький. Старщим учням братської школи дозволялося проповідувати в церквах. У 1586 р. було складено дуже цікавий документ — "Порядок шкільний", в якому викладено педагогічні вимоги до учителя. Він мав бути "побожний, скромний, не гнівливий, не срамослов, не чародій, не сміхун, не байкар, не прихильний єресі, а підмога благочестя, що являє собою образ добра в усьому". Виховувати дітей він повинен так, щоб "не залишився винен ні за одного Богу Вседержителеві, і потім батькам їх, і йому самому". Для вчителя всі учні мали бути рівні, діти багатих і "сироти вбогі", і ті, що "по вулиці ходять поживи просити". Цей документ свідчить про високі вимоги до вчителя у той час. За аналогією з Львівською школою і під керівництвом її педагогів і вихованців виникають братські школи у Галичі, Луцьку, Вінниці, Немирові та інших містах — кругом, де була можливість зібрати національно свідомі педагогічні колективи. Культурно-освітній і громадсько-політичний братський рух поступово поширюється із заходу на схід у стратегічному напрямку на давній Київ, куди починаючи десь із 1600 р. перебирається значна частина найактивніших діячів українського братського руху.

У 1599 р. до Києво-Печерської лаври перебирається із Західної України Є. Плетенецький, який закупив "припалую пилом" друкарню Балабанів. Ставши у Лаврі архімандритом, Плетенецький заснував для своєї друкарні паперову фабрику у Радомишлі й приступив до згуртування культурно-освітнього гуртка. Скоро до Києва переїздять: Захарія Копистенський - "муж ревності презільної в благочесті"; Памво Беринда - "істинний монах і учений муж"; Степан Беринда - перекладач, друкар, автор віршів і передмов до лаврських видань; Тарас Земка - "муж свідущий в язиках грецком, словенском і руском"; Лаврентій Зизаній-Тустановський - "святоі православноі віри ісповідник і проповідник, муж благоговійний, дидаскал і вітія, знаток грецкого язика"; Гавриїл Дорофієвич - перекладач богословських книг і вчитель грецької мови; Олександр Митура - поет і викладач поетики; Філофей Кізарович - адміністратор друкарні; знавці друкарської справи і граверства Тимофій Вербицький, Тимофій Петрович, Андрій Миколаєвич, Андрій Наумович, Йосиф Кирилович, афонський чернець Йосиф та ін. У Києві, який планувалося зробити справжньою культурною столицею, братська школа засновується у 1615 р. Першим її ректором був вихованець Львівської школи Іван Борецький, другим — Мелетій Смотрицький, третім — Касіян Сакович. Братські школи мали в цілому демократичний характер, тут вчилися фактично представники всіх станів: міщан, козаків, дрібної шляхти, нижчого духівництва. Запозичуючи деякі елементи західноєвропейської системи освіти, такі як диспути, декламації, виставляння приурочених до церковних свят драматичних сцен на біблійні сюжети тощо, братчики намагалися надавати усім цим елементам українського культурного забарвлення, готуючи національно свідому молодь. Учителі братських шкіл (дидаскали), студенти (спудеї) і учні початкових класів (бурсаки) подорожували по містах і селах України, поширюючи знання та ідеї боротьби проти уніатства і католицизму. Подібні до братських школи виникають і на Запоріжжі, адже з 1616р. низове Запорізьке Військо стає колективним членом Київського братства, а також посилює свій міжнародний авторитет вступом до Ліги християнської міліції, заснованої французьким герцогом де Невером з метою протистояння турецькій експансії, відправляє посольства до різних європейських та азійських країн, тому високоосвічені люди були дуже потрібні.

Крім братських шкіл в Україні продовжували існувати при церквах у селах та слободах численні початкові парафіяльні школи, де вчилися грамоті діти селян і козаків.

Розвиток освіти стимулював появу перших навчальних підручників, які засвідчили доволі високий рівень навчально-методичної роботи в українських закладах освіти. У 1591 р. у Львівській братській школі двома мовами (українською і грецькою) було видано друком складену вже 1588 р. греко-слов'янську граматику "Адельфотес" (Братство), за якою учні навчалися грецької і старо-слов'янської мов. У 1596 р. у Вільно надрукована "Граматика словенска", автором якої був викладач Львівської братської школи Лаврентій Зизаній. У 1619 р. у друкарні того ж Віленського братства вийшла "Граматика словенская" Мелетія Смотрицького. За цим підручником, який М. В. Ломоносов називав "вратами учености", близько 150 років (до кінця XVIII ст.) навчалися мові учні українських, російських, білоруських, болгарських, сербських та інших православних шкіл. Велике значення мала також книга ученого-лінгвіста Памва Беринди "Лексикон славено-росский и имен толкования" (Київ, 1627). У ній містився переклад зі слов'янської на тогочасну українську мову близько 7 тис. іменників з тлумаченнями. У 1631 р. визначний культурний діяч, на той час архімандрит Києво-Печерської лаври, Петро Могила (1595-1647) заснував при лаврі нову школу за латинськими взірцями, яка вже 1632 р. була об'єднана з Київською братською школою. Так утворився Києво-Могилян-ський колегіум, що в майбутньому став одним з провідних центрів освіти та науки не тільки в Україні, а й усьому слов'янському світі. Для забезпечення закладу викладацькими кадрами найвищого рівня Петро Могила, який стає у цей час київським митрополитом і досягнув принаймні часткового відновлення юридичних прав православних у Речі Посполитій, посилає в закордонні університети кількох молодих юнаків, а зі Львова запрошує колишніх однокласників із Замойської академії Сильвестра Косова та Ісаю Трофимовича. Упродовж 1632-1633 рр. він за свій рахунок закуповує близько сотні коштовних фоліантів з творами отців та вчителів церкви, а також кращі на той час історичні трактати, латинські словники,твори Сенеки, Ювенала, Горація, Овідія, Цицерона та інших письменників з коментарями, купує підручники з тригонометрії, логіки, метафізики. Передові гуманістичні вподобання не заважали П.Могилі провадити суворе аскетичне життя - під дорогими митрополичими шатами він носив на тілі жорстку власяницю і важкі залізні ланцюги.

Колегіум, що мав стати академією, від самого початку задумувався не лише як навчальний заклад, а й як осередок учених та письменників — так званий Києво-Могилянський атеней (від латинського агпаепеит - СВЯТИНЯ). Крім П. МОГИЛИ ДО НЬОГО ВХОДИЛИ визначні культурні діячі: філософи Й. Кононович-Горбацький і І. Трофимович, поети і письменники X. Євлевич, С. Почаський, А. Кальнофойський, Й. Калимон, Т.Баєвський, С. Косов та багато інших. Перед членами гуртка стояли великі завдання щодо ґрунтовного і комплексного оновлення української національної культури, а також ще ширші завдання в питаннях унормування і пристосування до умов доби всієї православної догматики, канонічного права та інших галузей православного церковного життя, на які й опиралася тогочасна українська культура. Колегіумстав головним осереддям барокової культури в Україні, яка трималася на поєднанні ідей збереження і оновлення традиційної православної культури засобами європейської Контрреформації. Мріючи про відкриття у Києві академії та вболіваючи за розвиток освіти в Україні, П. Могила передбачливо заснував філії колегіуму у Вінниці (1634) і в Кременці (1636). Вінницьку філію 1639 р. було переведено в Гощу на Волині, де вона вже як Гоштський колегіум діяла до пожежі 1672 р. Польський король і сейм так і не дали дозволу на перетворення Київського колегіуму на академію. Але на своїй родовій дідизні в Яссах у Волощині, яка тоді перебувала під протекторатом Османської імперії, П. Могила в 1640 р. таки відкрив Слов'яно-греко-латинську академію, яка стала основою майбутнього університету. Пропозиція П. Могили московському царю про можливість заснування у Москві монастиря зі школою для "дітей боярських і простого чину" навіть у спрощеному двомовному греко-слов'ян-ському варіанті тоді не знайшла підтримки, викликавши тільки підозри щодо незрозумілого тогочасним москвитянам прагнення до поширення освіти. Вчені Київської колегії зробили перші кроки до започаткування науки археології. Під керівництвом митрополита Петра Могили були розкопані залишки Десятинної церкви у Києві, збиралися написи з пантеону Києво-Печерської лаври. Петро Могила активно записував народні оповіді, перекази, місцеві легенди, пов'язані з духовною культурою, і збирався видати їх друком, але не встиг цього зробити. З відкриттям вітчизняних освітніх закладів потік української молоді на Захід дещо послабився, але не зупинився. Молоді люди з України здобували знання в європейських університетах Парижа, Падуї, Праги, Віттен-берга, Кракова, Базеля, Ростока та інших міст. Особливою популярністю користувався толерантний і ліберальний Падуанський університет, де вже значно пізніше С. Оріховського-Роксолана навчалися такі відомі українці, як Василь Русянович, Григорій Керницький, Яків Седовський, Павло Боїм (який у 1613-1614 рр. був проректором цього університету), Ієзекіїль Курцевич-Бурлига (товариш і сподвижник гетьмана Сагайдачного), Степан Морозенко (згодом полковник і сподвижник Б. Хмельницького) та багато інших наших давніх співвітчизників. Усі вони репрезентували українську національну культуру в європейських освітніх центрах, поширюючи знання про свою батьківщину у світі. У зв'язку з цим окремо слід згадати українського студента паризької Сорбонни Івана Ужевича, який 1643 р. вперше латинською мовою уклав "Граматику слов'янську", де яскраво відбилися риси власне української мови.

Література. Літописання

У найпоширеніших рукописних списках зразків тогочасної світської літератури можна віднести збірник "Ізмарагд", у різних списках якого вміщено від 100 до 150 "слів" здебільшого на морально-побутові теми: про доброчинність і гріхи, про повагу до вчителів. В XV ст. з'являються також нові розширені версії перекладних повістей про Олександра Македонського ("Олександрія"), оповідання про Трою, Бову-королевича, у XVI ст. - оповідання про Трістана та Ізольду, про "сімох мудреців". Усі вони мали коріння в західнослов'янській, південнослов'янській та італійській літературі. Активно поширювалися у списках також церковно-літературні твори: житія святих, послання, "слова". Видатною літературною пам'яткою доби був Києво-Печерський патерик, зміст якого з часом поступово доповнювався усе новими й новими розповідями про різноманітні "чудеса" з життя ченців у Києво-Печерській лаврі, але є цікаві відомості про тогочасне суспільне життя і побут. Найбільше поширення не тільки в цей період, але й у подальшому мали збірки житій святих, так звані Четьї-Мінеї (з XV ст.), укладені за річним колом православного богослужіння для зручності читачів, які щоденно перечитували житія саме тих святих, пам'ять яких відзначалася в той день за церковним календарем. Продовженням і розвитком давньоруської культури було літописання. До найзначніших літописів тієї доби слід віднести Короткий Київський літопис XIV-XVI ст. і так звані литовські або західноруські літописи. У Короткому Київському літописі, що висвітлює період з 862 р. по 1515 р., використано давньоруські літописи, містяться цікаві відомості з тогочасної історії, зокрема, про боротьбу проти татар, діяльність князя К. Острозького. У Густинському літописі виклад подій доведено до 1597 р., описано виникнення козацтва, введення Брестської унії. Острозький літопис охоплює події від 1500 р. до 1636 р., але є не самостійним твором, а компіляцією з популярної в той час хроніки Мартина Бєльського.

Розвитку рукописного поширення книг сприяло виникнення в Європі паперового виробництва. Вже у XIV ст. на українських землях з'являється перший папір, що завозився з німецьких князівств. Хоча перший європейський папір був досить дорогим, він усе ж був значно дешевший, ніж пергамент. Виробництво власного паперу в Україні почалося в Галичині тільки в першій половині XVI ст. Пергаментом продовжували користуватися тільки в найурочистіших випадках, зокрема для Пересоп-ницького Євангелія, мова про яке далі. Головними осередками переписування книг залишалися монастирі, з яких часто висилалися розшукові делегації ченців у близькі й далекі краї для поповнення монастирських бібліотек новими рукописами. Нерідко переписувачами були священики, парафіяльні дяки, а також світські особи, включно до князів і княгинь, бо ця праця вважалася богоугодною і сприятливою для спокутування гріхів і спасіння душі. Поруч з аматорами існувала категорія фахових переписувачів, які виготовляли найвартісніші рукописні фоліанти, для чого майстри об'єднувалися у своєрідні гуртки, в яких кожен учасник спеціалізувався на певній ділянці досить складного і копіткого виробничого процесу. Закінчення якісно виконаного перепису великої книги було для фахових переписувачів справжнім святом, визначною життєвою подією. Коли стало відомо про можливості книгодрукування, переписувачі-фахівці повели палку агітацію проти нового винаходу, запевняючи, що тільки писана від руки книга є приємною для Бога, а друкування є ледве не диявольською вигадкою. В Україні ця агітація мала дещо менший успіх, ніж у тогочасній Московії, але також давалася взнаки.

Істотний вплив на початок українського книгодрукування справило виникнення наприкінці XV ст. східнослов'янського кириличного друкарства у Кракові та Чорногорії. Так, у 1483— 1491 рр. у друкарні Швайпольта Фіоля в Кракові кириличним шрифтом були надруковані церковні книги "Часословець", "Псалтир", "Постова Тріодь" і "Квітна Тріодь". Деякі науковці відзначають певні, хоч і незначні українські впливи у церковно-слов'янській мові цих видань. Про походження самого Фіоля достеменних відомостей немає. Гіпотетично припускають, що ім'я Швайпольт - спотворене "Святополк". На жаль, друкарня Фіоля проіснувала недовго, оскільки майже одразу виникли тертя з католицькою церковною ієрархією. Але книги з друкарні Ш. Фіоля поширювались і в Україні. На початку XVI ст. (1517-1518) друкування книг кириличним шрифтом відновив білоруський вчений Франциск Скорина (у Празі та Вільно).

Поряд з тим в добу європейського Відродження багато українців, переважно з земель, які тоді належали Короні Польській, не тільки виїздили на навчання до європейських гуманістичних центрів, а й друкували свої твори латинською та старопольською мовами в різних центрах культурного життя та брали найактивнішу участь у тогочасних культурних процесах. У 1483 р. у Римі побачила світ перша (з відомих досі) друкована книга, автором якої був українець - Юрій Дрогобич-Котермак. Здобувши початкову освіту в Дрогобичі, середню - у Львові, Юрій Котермак ступені бакалавра і магістра отримав у Краківському університеті. У Болонському університеті він став першим українцем - доктором мистецтв і доктором медицини, викладав медицину і астрономію, в 1481-1482 рр. був ректором Болонського університету — на той час центру передових гуманістичних течій, передусім у природознавстві та філософії. Видана вченим книга була розлогим астрологічним прогнозом на 1483 рік. Прогнозу передувала віршована посвята папі Сиксту IV, яку перший український поет-гуманіст почав з визначення свого творчого кредо:

Більшість тепер виставля напоказ

свої праці, святотче, Дбаючи щонайпильніш про

честолюбство та зиск. Я ж свої книги у світ випускаю

з єдиним бажанням: Хай буде користь від них роду

людському в житті.

У книзі знайшли відбиття здійснені Ю. Дрогобичем обрахунки двох наступних місячних затемнень. Вперше в історії друкованої книги в цій праці згадуються Львів, Дрогобич, Вільно, Москва, Кафа (Феодосія). Наприкінці 80-х років XV ст. Ю. Дрогобич повертається до Краківського університету, де читає лекції з медицини й астрономії. Серед його слухачів був майбутній славетний астроном М. Коперник. У Кракові Ю. Дрогобич допомагав П. Фіолю в підготовці до друку перших слов'янських видань кириличним шрифтом. З Кракова неодноразово приїздив до рідного Дрогобича, бував у Львові та Зимній Воді поблизу Львова. Помер у лютому 1494 р. Рукописи астрономічних і медичних праць Ю. Дрогобича-Котермака зберігаються тепер у Парижі, Мюнхені, Мілані. Відомим латиномовним українським поетом-гуманістом був Павло Русин з Кросна (бл. 1470-1517), вчитель і вихователь видатних слов'янських латино-мовних поетів Яна Вислицького, Яна Дантишека, хорватсько-угорського поета Яна Паннонія. Одним із найвидат-ніших східнослов'янських латиномовних поетів, які зробили вагомий внесок у розвиток всієї європейської новолатинської поезії, був Георгій Тичинський-Рутенець, який друкував свої поеми протягом 1534-1548 рр. у Кракові, а потім працював королівським дипломатом у різних містах Італії. Відомими культурно-освітніми діячами і поетами були також Григорій Чуй-Русин та Іван Туробінський-Рутенець. Варто окремо згадати також Себастьяна Кленовича (1550-1602), який освідчився у палкій любові до батьківщини у кращій зі своїх поем - "Роксоланії" (1584). Україна-Роксоланія ввижалася йому кращим місцем у світі для заснування тут нового літературно-мистецького Парнасу. С. Кленович був представником пізньоренесансного маньєризму і непримиренним противником єзуїтів. За твір "Перший виступ проти єзуїтів" він зазнав гонінь і був доведений до голодної смерті. Латиномовна творчість не заважала українським поетам і письменникам лишатися патріотами своєї батьківщини. Латина була в Європі мовою міжнародного спілкування, мовою тогочасної науки, освіти і красного письменства. Вживання у творчості новолатинської мови було ознакою репрезентації "високої" культури того часу на противагу культурі "низькій", яку репрезентували твори, написані тоді ще молодими й погано унормованими європейськими національними мовами, пов'язаними з латиною пуповиною залежності і вторинності. При цьому українські творці "високої" латиномовної культури часто були вихідцями з демократичних верств галицького суспільства. Так, Ю. Дрогобич-Котермак походив з родини звичайного дрогобицького ремісника Михайла Котермака, а Г. Чуй-Русин народився в родині самбірського шевця.

Доки питання релігійно-етнічного протистояння між українцями і поляками не було висунуто на порядок денний культурного процесу, українські культурні діячі активно розвивали й молоду польськомовну літературу, цілком небезпідставно вважаючи себе такими ж її господарями, як і етнічні "ляхи". Вони збагачували польську мову українською лексикою, українським світовідчуттям, українським духом. Особливо колоритною і рельєфною фігурою всієї латино-польськомовної літератури середини XVI ст. був талановитий прозаїк-публіцист, перший від часів Київської Русі український письменник-полеміст Станіслав Оріховський-Роксолан (1513-1566), якого сучасники з повагою називали "руським Демосфеном". Подібно до своїх попередників і сучасників доби Відродження, він був глибоко обізнаний з усіма здобутками античної, середньовічної та гуманістичної культури, в тому числі з поезією вагантів, трубадурів, шпільманів, адже й сам чимало мандрував разом з іншими студентами по Європі. Після Краківського та Віденського університетів він вирушає до німецького Віттенберга. Під час навчання у Віттенберзькому університеті С. Оріховський близько зійшовся із засновником реформаційного руху в Європі М. Лютером і три роки мешкав у його оселі в оточенні його найближчих сподвижників (таких як Ф. Меланхтон) і учнів. Залишив Німеччину на вимогу батька, переляканого протестантськими захопленнями свого сина, і продовжував навчання у Болонському та Падуанському університетах. Після повернення на батьківщину написав трактати "Зразковий підданий" і "Напучення королеві польському Сигізмунду II Августу", опублікував низку пристрасних антитурецьких промов із закликом до короля і шляхти одностайно стати разом з усім "хрещеним людом" проти турецької загрози. У своїх творах, які користувалися великою популярністю, С. Оріхов-ський-Роксолан сприяв укладанню політичної унії з Литовською державою, виступав за перенесення столиці нового державного утворення до давнього Києва, подаючи для того відповідні аргументи. Важливу групу творів складають антипапські виступи С. Оріховського "Хрещення русинів", "Про целібат", "Відступництво Риму", які стали прелюдією до розвитку українського полемічного письменства.

Великий вплив на розвиток всієї, в тому числі й православної, культури України в цей період справили реформаційні процеси, що з Європи поширилися на Польську й Литовську держави. Значна частина магнатів і шляхтичів стають протестантами — лютеранами і ще частіше кальвіністами. Одним із результатів протестантського впливу на культуру стали спроби наблизити літературну мову до народної з тим, щоб зробити її доступною для всього населення. Найвидатнішою пам'яткою української літератури такого роду є вже згадуване Пересопницьке Євангеліє - багато оздоблений і чудово ілюстрований рукописний переклад з болгарської мови на тогочасну українську. Переклад здійснено у 1556-1561 рр., у місті Пересопниці на Волині (зараз село Рівненського району Рівненської області) - звідси назва Євангелія. Перекладачами були попович з міста Сянока Михайло Васильович та архімандрит Пересопницького монастиря Григорій за дорученням княгині Алозії Заславської "для ліпшого виразумління люду християнського посполитого". Мова Пересопницького Євангелія наближена до народної і є цікавою характерною пам'яткою, в якій відбилися процеси формування української мови. Серед іншого в цій пам'ятці відбито цікаве розширення значення слова "Україна", адже тут це слово є синонімом слів "земля" і "країна", так що Палестина називається Палестинською Україною, Єгипет — Єгипетською Україною тощо. До речі, саме на Пересопницькому Євангелії складає тепер присягу при вступі на посаду Президент України. Входження живої української мови до такого "високого" жанру словесності, як Євангеліє, було винятковим явищем реформаційних змін у світогляді. Ренесансні теорії літератури в Європі пропонували обмеження вжитку народної мови "низькими" жанрами - сатирою, епіграмами тощо. Єдиною прозовою пам'яткою "низького" жанру сатири, що дійшла до нас із другої половини XVI ст., є "Промова каштеляна Мелешка", в якій критично змальовується дозвілля і побут панства. У цьому пародійно-викривальному творі яскраво відбито риси як української, так і особливо білоруської живих мов, хоча назвати мову твору вповні народною не можна, оскільки "Промова" висміює своєрідний суто шляхетський "жаргон" українсько-білоруської шляхти з притаманною йому макаронічністю (змішанням різних мов).

Найранішим зразком віршованого "олітературення" живої української мови у XVI ст. є "Пасквіль 1575 року" ("Хто йдеш мимо — стань годину") луцького шляхтича Івана Жоравницького, який служив у Луцькій міській канцелярії. Пасквіль звернено проти дружини рідного брата І. Жоравницького, яка мала у суспільстві сумнівну репутацію: "Хоча й вік подойшлий має, А розпусти не встидає; Убирається в форборти, Лиш не дбає про чесноти". Звертаючись до брата в дусі народних епічних традицій закликом "ой ти, муже необачний", автор радить йому зайнятися "перевихованням" дружини у звичний для кожного шляхтича спосіб - вибити її киями, що додатково підкреслюється вживанням "шляхетських", тобто польських за походженням слів. Оскільки ніякі інші твори І. Жоравницького невідомі, залишається тільки припускати, що сам автор вірша не надавав йому великого художнього значення, і, водночас, що спроби писати мовою, максимально наближеною до народної, не були винятковим явищем. Але, на жаль, "Пасквіль 1575 року" залишається єдиним віршем такого роду з уцілілих писемних пам'яток XVI ст. У 1569 р. відбулася політична Люблінська унія, яка на території колишніх Корони Польської та Великого князівства Литовського проголосила появу нового державного утворення - Речі Посполитої (українською - "справа народна", буквальний переклад латинського слова "республіка"). Внаслідок цієї унії українські землі опинилися в одній державі, чим було забезпечено можливість подальшого культурно-національного піднесення українського народу. Але майже водночас із створенням нової держави озброєна контрре-формаційною ідеологією римська курія звертає на це політичне утворення підвищену увагу і надсилає до неї громаду єзуїтів, добившись стрімкого посилення своїх позицій.

Тим часом у ренесансну польську літературу українські письменники продовжували вносити специфічний русинсько-козацький православний колорит, що відбився в багатьох поетичних і прозових творах XVI — початку XVII ст. переважно героїко-батальної тематики з неодмінним мотивом титанічної лицарської боротьби з турками й татарськими кочівниками. Недарма символом польської ренесансної культури стає героїчний образ італійця Філіппа Буонокорсі-Калімаха, який скаче на коні українськими степами. Особливо показовим у цьому відношенні твором є поема анонімного українського автора "Еріпікіоп, себто вірш жалобний..." (1584), написана тогочасною польською мовою з приводу смерті відомого українського магната, родича Дмитра-Байди, Михайла Вишневецького (1529-1584). Українське авторство поеми засвідчується похвалою щодо збереження князем православної віри. Попри сумний привід для написання, твір всуціль присвячено емоційному опису сповненого героїчних епізодів неспокійного прикордонного життя Київського каштеляна і Черкаського, Канівського, Любецького старости. Багато місця відведено безпосередньо описові баталій з татарами, турками і лівонцями, змальованих досить барвисто і водночас правдоподібно із залученням багатьох деталей, так що не виключена участь автора в описаних ним подіях. Описується час, коли козаки гартували свою військову вправність, висилали в степ сторожі і виступали у походи ще під проводом свідомих свого покликання українських князів, серед яких виділявся князь Ружинський, "...наш Євстафій славний, серця мужнього вояк і собою гарний". Після порівняльного екскурсу у вишкільну практику завжди готових до війни давніх римлян автор наголошує:

Добрих гетьманів також Україна мала,

Гетьманів з країн чужих не потребувала.

І при кожному дворі - хто про те забуде! -