билет 24

24.2. Рух Опору та його течії в Україні в роки Другої світової війни. Історичний внесок українського народу в перемогу у Другій світовій війні.

Особливістю партизанського й підпільного руху в Україні було те, що в перший рік війни дії партизан і підпільників мали неорганізований характер, бракувало підготовлених командних кадрів і фахівців. У 1941 р. партизани мали на озброєнні тільки гвинтівки, карабіни,-револьвери, пляшки із запалювальною сумішшю. Вибухівки й мін було мало. Більшість партизанів захоплювали зброю у ворога. "У з'єднанні С. Ковпака трофейна зброя складала 80 % усього озброєння.

Додаткова інформація

Із наказу фельдмаршала Вільгельма Кейтеля «Про придушення комуністичного повстанського руху» (1941 р.): «Слід ужити найсуворіших заходів для запобігання подальшому розширенню руху. Слід ураховувати, що на зазначених територіях людське життя нічого не варте. Спокутою за життя одного німецького солдата має вважатися страта 50—100 комуністів».

Значну роль в організації руху Опору відіграли радянські військово-організаційні центри: Центральний штаб партизанського руху (ЦШПР) і Український штаб партизанського руху (УШПР, створений у червні 1942 р., на чолі з Т. Строкачем). Роботою цих центрів радянське керівництво вирішило піднести партизанський рух на вищий рівень і перетворити його на всенародний. В Україні діяли партизанські з'єднання під командуванням С. Ковпака (зробив рейд від Путивля до Карпат), О. Федорова (Чернігівщина), О. Сабурова (Сумська обл., Правобережна Україна), М. Наумова (Сумська обл.). У містах України діяло комуністичне й комсомольське підпілля.

У вирішальному 1943 р. партизанський рух значно активізувався. Дії партизанів координувалися з діями Червоної армії. Під час Курської битви партизани здійснили операцію «Рейкова війна» — підриви ешелонів, залізничних і шосейних мостів. Восени 1943 р. було проведено операцію «концерт»: підірвано комунікації ворога і виведено з ладу залізниці. Партизани вели самовіддану героїчну боротьбу, організовували диверсії, знищували окупантів, вели агітацію серед населення. Підпільники й партизани від імені народу знищували фашистських поплічників в Україні: помічника Коха — Функа, його радників — Вінтера і Шнайдера, віцегубернатора Галичини Бауера. У Харкові радіокерована міна висадила в повітря будинок, у якому розміщувалось гестапо. Героями Радянського Союзу стали відомі партизанські командири: С. Ковпак, О. Федоров, О. Сабуров, М. Наумов. Однак ефективності партизанських дій заважала позиція Й. Сталіна, який недооцінював значення партизанського руху. ЦШПР кілька разів розформовували, а в січні 1944 р. було повністю ліквідовано.

Найбільше піднесення партизанського руху припадає на початок 1944 р.

Звільнення Правобережної і Західної України супроводжувалося активізацією партизанської боротьби з нацистськими окупантами. Понад 350 підпільних організацій діяли у Вінницькій, Житомирській, Кам'янець-Подільській, Кіровоградській, Тернопільській і Чернівецькій областях.

Партизани узгоджували свої дії з підрозділами Червоної армії. Вони допомагали в звільненні обласних центрів, сіл, міст. Рух Опору був преставлений також націоналістичною течією. Представники українського національного руху створили на території Західної України (на Поліссі та Волині) воєнні загони — Поліську Січ. їх сформував М. Боровець (Бульба), який вів партизанські дії проти фашистських окупантів і радянських партизанів.

У 1943 р. відбулася політична еволюція поглядів діячів ОУН—УПА. У серпні 1943 р. було вирішено вести боротьбу за незалежну державу разом з іншими поневоленими народами. Розглядалося навіть питання щодо альянсу із радянськими партизанами для боротьби з окупантами. Однак в основному ОУН—УПА і радянські партизани залишилися ворожі один одному.

У 1944 р., з наближенням Червоної армії до Галичини, УПА пішла на переговори з німцями, що завершилися компромісом. Німецька армія повинна була допомогти зброєю ОУН—УПА для боротьби з Червоною армією.

Таким чином, у роки Другої світової війни формування ОУН—УПА вели боротьбу за відновлення української державності, відіграючи роль «треться сили», яка захищає інтереси українського народу між двох ворогуючих боків — радянського і нацистського.

Після звільнення Західної України від нацистських окупантів почалася радянізація. ОУН—УПА активно боролася за права українського населення. На початку 1950-х рр. ОУНт—УПА була розгромлена.

У 2005 р. урядова комісія в складі робочої групи істориків Інституту історії НАН України підготувала експертний висновок про діяльність ОУН та УПА у роки Другої світової війни. Були проаналізовані такі питання: Плани Гітлера стосовно України й ОУН, доля військових формувань націоналістів «Нахтигаль» і «Роланд»; україно-польське протистояння; протистояння українських націоналістів і органів радянської влади у роки війни тощо.

У дні святкування 61-ї річниці перемоги Президент України В. Ющенко закликав колишніх воїнів УПА і солдатів Червоної Армії до примирення.

Але перемога кувалася не тільки на фронті, а й у тилу. Гасло «Усе для фронту, усе для перемоги!» підкорило собі життя і діяльність народу України в роки війни. Уже за тиждень після початку війни всі підприємства були переведені на виконання замовлень для фронту. Машинобудівні заводи Києва, Харкова, Одеси, Дніпропетровська, Запоріжжя, Сум були переобладнані під випуск або ремонт воєнної техніки. Так, Харківський танковий завод уже в грудні 1941 р. випустив першу партію танків, а всього за період війни було виготовлено понад 35 тис. танків.

Київський завод «Ленінська кузня», евакуйований у Зеленодольськ, практично відразу розпочав випуск воєнної продукції, а через три місяці обсяги виробництва збільшилися втричі. Збирання врожаю відбувалося в складних умовах. Проте, темпи заготовки зерна в тилових районах у два-три рази перевищували довоєнні. Вагомий внесок у перемогу зробили і науковці України. Група вчених на чолі з Є. Патоном розробила метод дугового автоматичного електрозварювання корпусів танків Т-34. І. Доброхотов винайшов нові методи виплавлення броньованої сталі.

Білет 25

25.1. Входження УСРР до складу СРСР.

Установлення радянської влади в Україні наприкінці 1919 р. поставило питання щодо врегулювання міждержавних відносин РСФРР і УСРР, яка формально зберігала ознаки незалежності. 28 грудня 1920 р. УСРР і РСФРР уклали союзний робітничо-селянський договір, що визнавав незалежність і суверенність обох республік, передбачав створення воєнного та господарського союзу, об'єднання комісаріатів військових і морських справ, зовнішньої торгівлі, фінансів, шляхів, пошти, телеграфу. Об'єднані комісаріати входили до складу Уряду РСФРР і мали в українському уряді своїх уповноважених. Народний комісаріат закордонних справ УСРР зберігав свою формальну незалежність.

Керівник українського уряду Християн Раковський, нарком юстиції Микола Скрипник, нарком освіти Володимир Затонський та інші виступали проти централізаторської політики уряду РСФРР.

Одночасно постала необхідність чіткого визначення повноважень і прав республік, які утворили з РСФРР так звану «договірну федерацію». Уряди та ЦК компартій УСРР, Білоруської РСР, закавказьких радянських республік вимагали удосконалити федеративні взаємовідносини. Із цією метою було утворено комісію для підготовки до проведення Пленуму ЦК. За результатами роботи комісії було складено проект рішення, який передбачав визнання доцільності входження радянських республік до складу РСФРР та розширення повноважень органів влади Радянської Росії щодо республіканських органів влади. Ініціатором розробки цього плану, який дістав назву «автономізації», був Й. Сталін. В. Ленін відхилив план «автономізації» і запропонував план добровільного об'єднання усіх союзних республік у Союз Радянських Республік. Цей план і було схвалено членами комісії.

6 жовтня 1922 р. було визнано необхідність укладення договору між Україною, Білорусією, Грузією, Вірменією, Азербайджаном та Росією про об'єднання їх у федерацію під назвою «Союз Радянських Соціалістичних Республік».

Народні комісаріати поділялися на загальносоюзні (злиті), союзно-республіканські (об'єднані) та республіканські (автономні), 10 грудня 1922 р. VII Всеукраїнський з'їзд у Харкові прийняв Декларацію про підтримку утворення нової держави — Союзу Радянських Соціалістичних Республік.

ЗО грудня 1922 р. відбувся І Всесоюзний з'їзд рад, який затвердив Декларацію про утворення СРСР і Договір про утворення СРСР. До складу новоствореної держави увійшли УСРР, БСРР, Закавказька РФСР (Грузія, Вірменія, Азербайджан). Цими документами проголошувався принцип добровільного і рівноправного утворення СРСР, закріплювалося право вільного виходу республік зі складу СРСР. Конституційне оформлення статусу СРСР відбулося протягом 1923— 1924 рр.

Конституційна комісія на чолі з Михайлом Калініним розробила проекти договору та союзної конституції. Проект конституції передбачав посилення політики централізму, втручання в права республік, утворення унітарної держави.