Загальні моделі демократизації

Аналіз і узагальнення досвіду переходу до демократії різних країн дозволяє виділити кілька типових зразків, моделей цього процесу. Класичною моделлю звичайно вважають британський варіант демократизації. Його суть складається в поступовому обмеженні монархічної влади, розширенні прав громадян і парламенту. Спочатку піддані одержують цивільні (особисті) права, потім — права політичні й значно пізніше — соціальні. Поступово обмежуються й усуваються виборчі цензи. Парламент стає вищою законодавчою владою й контролює уряд. Цю модель називають лінійною демократизацією, оскільки вона означає поступове, односпрямоване розширення демократії.

Від лінійної моделі істотно відрізняється циклічна модель демократизації. Вона припускає чергування демократичних і авторитарних форм правління при формальному позитивному відношенні до демократії політичної еліти. У цьому випадку вибрані народом уряду або скидаються військовими, або самі узурпують влада, побоюючись втратити її, зіштовхуючись зі зростаючою непопулярністю й сильним протистоянням опозиції.

При циклічній моделі авторитарні й демократичні інститути можуть сусідити один з одним, наприклад існування парламенту сполучається із закріпленням особливої ролі військових у державі. Ця модель широко поширена в Латинській Америці, Африці й Азії. Її випробували Болівія, Аргентина, Гана, Нігерія, Таїланд і багато інших країн. Такий перехід до демократії звичайно буває затяжним і важким. Він свідчить про недостатню зрілість внутрішніх передумов демократії й, особливо, про її слабке вкорінення в пануючій політичній культурі.

Більше перспективної в порівнянні із циклічною моделлю, є діалектична модель демократизації. Вона, як і циклічна модель, характеризується нестабільністю перехідних політичних режимів. Однак відмітна рису її полягає в тому, що отут перехід до демократії здійснюється під впливом уже досить дозрілих для неї внутрішніх передумов: індустріалізації, чисельного середнього класу, досить високого освітнього рівня громадян, раціоналізації й індивідуалізації масової свідомості й т.д. Наростання цих і інших факторів приводити до досить швидкого й раптового краху авторитарних режимів.

Прихожі їм на зміну демократичні уряди часто виявляються нездатними ефективно управляти країною й знову переміняються авторитарними режимами. Останні, однак, бувають недовговічними й, не справляючись зі складними завданнями державного керування, поступаються місцем демократичним чинностям або скидаються ними. Потім поступово встановлюється стабільна, життєздатна демократія. Такий шлях розвитку пройшли багато країн: Італія, Греція, Іспанія, Австрія, Чилі й ін. Багато в чому подібним чином розвертаються події в ряді республік колишнього СРСР і в самій Росії.