Пігмаліон

На острові Кіпр мешкав великий митець Пігмаліон. Він різьбив чудові статуї, які прикрашали храми богів. Жив Пігмаліон самотньо, уникав жінок. Жодна смертна жінка не подобалася митцеві, він шукав у жінці досконалої краси, а досконалими можуть бути тільки боги.

Одного разу Пігмаліон вирізьбив зі слонової кістки вродливу жінку. Немов жива, стояла дивовижна статуя у майстерні митця. Здавалося, що повіки її тріпочуть, вуста ворушаться, а груди здіймаються у диханні. Так, наче вона просто зараз заговорить і зійде з постаменту. Довгі години милувався на статую Пігмаліон і покохав її так, як неможливо покохати смертну жінку. «Якби ти була жива! – шепотів він до неї. – Якби ти могла заговорити, який би я був щасливий!» Але статуя була німа.

Та ось прийшли свята на честь богині Афродити. Пігмаліон попрямував до храму богині, приніс їй жертву й почав благати: «Нехай моєю дружиною стане жінка, така ж прекрасна і досконала, як моя статуя!» Хотіла Афродита знайти серед смертних таку ж довершену красу, але не змогла. І тоді вона здійснила диво: коли Пігмаліон повернувся додому, то найперше підійшов і поцілував статую. І щойно його вуста торкнулися вуст статуї, як жінка зітхнула – й ожила. Гаряче билося серце чарівної Галатеї, та ще гарячіше билося серце щасливого Пігмаліона, якого Афродита нагородила таким надзвичайним подарунком.

Адоніс

Богиня кохання Афродита й сама одного разу зазнала мук кохання. Вона покохала чарівного Адоніса, сина красуні Мирри, яку олімпійські боги перетворили на миррове дерево, що має запашну смолу – мирру. Ніхто не міг дорівнятися вродою Адонісові, народженому від миррового дерева; Афродиті ввижалося навіть, що він вродливіший за будь‑кого з олімпійських богів.

Афродита віддала немовля на виховання володарці підземного царства Персефоні, і Персефона теж так уподобала Адоніса, що не хотіла з ним розлучатися. Довелося втрутитися Зевсові й вирішити суперечку богинь:

Зевс постановив, що третину року Адоніс проводитиме з Афродитою, третину – з Персефоною, а ще третину – сам по собі.

Афродита сама ходила з Адонісом на лови, мов мисливиця Артеміда. Та бог війни Арес, чоловік Афродити, ревнував дружину й не міг подарувати їй зради. Він обернувся на дикого вепра, і коли Адоніс та Афродита вийшли на лови, то показався мисливцям з лісу. Адоніс погнав собаками вепра, радіючи багатій здобичі. Наздоганяє Адоніс вепра, люто гавкають собаки. От‑от Адоніс прошиє вепра списом. Та раптом лютий вепр обернувся й підчепив юнака на свої здоровезні ікла.

Афродита знайшла тіло коханого Адоніса, який стікав кров’ю. Заплакала Афродита – і з краплин Адонісової крові виросла чудова червона квітка горицвіт. Тільки життя у цієї квітки таке ж недовге, як було і в самого Адоніса.