Стаття 2. Завдання кримінального провадження

Розділ І. Загальні положення

Глава 1. Кримінальне процесуальне законодавство України та сфера його дії

Ст. 1. Кримінально-процесуальне законодавство України.

Порядок кримінального провадження на території України визначається лише кримінальним-процесуальним законодавством України.

Кримінальне процесуальне законодавство України складається з відповідних положень Конституції України, міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, цього Кодексу та інших законів України.

1. Порядок провадження в кримінальних справах у межах України визначається лише кримінальним-процесуальним законодавством України. Встановлений цим законодавством порядок (процесуальна форма) вчинення процесуальних дій і прийняття кримінальним-процесуальних рішень є обов’язковим і єдиним у всіх кримінальних справах і для всіх суб’єктів, які здійснюють кримінальне провадження: судів, суддів, слідчих суддів, прокурорів, керівників органів досудового розслідування, керівників слідчих груп, слідчих, співробітників інших підрозділів органів внутрішніх справ, органів безпеки, органів, що здійснюють контроль за додержанням податкового законодавства, які у встановлених законом випадках проводять досудове розслідування кримінальних проступків, а також співробітників оперативних підрозділів названих органів та органів Державної пенітенціарної служби України, Державної прикордонної служби України, Державної митної служби України, які здійснюють слідчі (розшукові) дії та негласні слідчі (розшукові) дії в кримінальному провадженні за письмовим дорученням слідчого чи прокурора.

2. Порядок провадження в кримінальних справах – це встановлена кримінальним-процесуальним законодавством процедура, умови її реалізації, гарантії дотримання прав, свобод і законних інтересів учасників провадження (процесу) та виконання покладених на них процесуальних обов’язків. Вони передбачені і регулюються нормами кримінального-процесуального права, які містяться лише у чітко визначених правових джерелах, основним з яких є закон. Саме кримінальний-процесуальний закон уповноважує і наділяє відповідні державні органи (органи досудового розслідування, суд) необхідними владними повноваженнями для виконання завдань кримінального провадження (ст. 2 КПК), передбачає процесуальні гарантії дотримання прав і свобод учасників провадження, передбачених Конституцією України та іншими законами, встановлює форму (процедуру, послідовність) самого провадження.

3. Визначений кримінальним-процесуальним законодавством порядок провадження у кримінальній справі (кримінальна-процесуальна форма) є однаковим на всій території України. Він покладений забезпечити на даному етапі розвитку держави і суспільства найбільш оптимальні умови для виконання завдань кримінального провадження, а також створити умови і гарантії, які забезпечують особам, залученим до кримінального провадження, захист їх прав, свобод і законних інтересів.

4. Кримінальне-процесуальне законодавство складається з норм, що містяться в Основному законі – Конституції України, міжнародних правових актах (договорах, пактах, конвенціях і т.п.), згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, з Кримінального-процесуального кодексу України, та норм деяких інших законів України.

5. Конституція України встановлює, що всі гілки влади (законодавча, виконавча і судова) здійснюють свої повноваження у визначених нею межах і відповідно до законів України (ст. 6). Норми Конституції України визначають цілі і зміст кримінального-процесуального законодавства, насамперед Кримінального-процесуального кодексу, засади і спрямованість діяльності органів держави, що здійснюють провадження у кримінальній справі, встановлюють гарантії прав і свобод осіб, які залучаються до сфери кримінального провадження. У ній міститься ціла низка норм, насамперед норм-принципів, які лежать в основі кримінального-процесуального законодавства. Це насамперед норми, які встановлюють і гарантують права і свободи людини у кримінальному процесі, зокрема: рівність всіх перед законом (ст. 24), особисту недоторканність (ст. 29) та недоторканність житла чи іншого володіння особи (ст. 30), таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції (ст. 31), невтручання в особисте і сімейне життя (ст. 32), право на повагу до гідності (ст. 28), право на доступ до правосуддя і судовий захист (ст. 55), право на правову допомогу та захист від обвинувачення (ст. 59), презумпція невинуватості (ст. 62), право на звільнення від самообвинувачення та обвинувачення близьких родичів і членів сім’ї (ст. 63) та ін. Конституція України, крім того, закріплює засади організації і функціонування правосуддя в кримінальних справах, зокрема: здійснення правосуддя виключно судом (ст. 124); незалежність суддів при здійсненні правосуддя і підкорення їх лише закону (ст. 126, ст. 129), участь народу у здійсненні правосуддя (ч. 4 ст. 124, ст. 127), а також основні засади судочинства в кримінальних справах (ст. 129), які конкретизуються в Кримінальному-процесуальному кодексі України та інших законах.

6. Норми Конституції України, насамперед норми-принципи, які визначають діяльність органів держави та інших суб’єктів в межах кримінального провадження, а також закріплюють правові гарантії дотримання прав і свобод людини у сфері цієї діяльності, мають найвищу юридичну силу і є нормами прямої дії (ст. 8).

7. Пряма дія норм Основного закону означає, що особа має право звернутися до суду за захистом конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі відповідних норм Конституції України, обґрунтовуючи ними свій захист. Суд зобов’язаний розглянути і вирішити таке звернення незалежно від того, чи є в національному законодавстві відповідні норми нижчого рівня, які б регулювали предмет звернення. У випадку відсутності в національному законодавстві відповідного нормативного акта (правової норми), суд зобов’язаний захистити права і свободи людини і громадянина безпосередньо на підставі норм Конституції, які є відтворенням основоположних прав і свобод, передбачених міжнародно-правовими актами, визнаними Україною. Норми Конституції безпосередньо можуть застосовуватись і в тому випадку, коли окремі кримінальні-процесуальні норми суперечать Основному закону, а також коли виявляться прогалини у кримінальному-процесуальному законодавстві щодо врегулювання певних правовідносин.

Пленум Верховного Суду України сформулював правоположення-роз’яснення, згідно з яким суди під час розгляду конкретних кримінальних справ мають оцінювати зміст будь-якого закону чи іншого нормативно-правового акта з точки зору його відповідності Конституції і у всіх необхідних випадках застосовувати Конституцію як акт прямої дії (п. 2 постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 1 листопада 1996 р. «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя»). Це положення стосується не лише судів, але й органів досудового розслідування та прокурора. Можливість прямого застосування конституційних норм у кримінальному провадження є гарантією дотримання прав і свобод людини, свідченням демократизму судочинства.

8. До складу кримінального-процесуального законодавства України входить міжнародні договори. Згідно зі ст. 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Визнання цих договорів частиною національного законодавства в тому числі і кримінально-процесуального, є новою для України правовою реальністю, свідченням того, що Україна також взяла на себе відповідальність за підтримання світового правопорядку та утвердження верховенства права. В контексті ч. 2 ст. 1 КПК «міжнародні договори» стосуються лише публічно-правової сфери. Це міжнародні публічно-правові договори, укладені Україною. Порядок укладення, виконання і припинення дії таких договорів регулюються законом України «Про міжнародні договори України» від 29 червня 2004 р.

9. Визнані Україною міжнародно-правові договори, які стосуються сфери кримінального-процесуального регулювання, це насамперед міжнародні багатосторонні конвенції і пакти: Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 р.; Європейська конвенція про видачу правопорушників від 13 грудня 1957 р.; Європейська конвенція про взаємну допомогу у кримінальних справах від 20 квітня 1959 р.; Міжнародний пакт про громадянські і політичні права від 19 грудня 1966 р.; Європейська конвенція про передачу провадження у кримінальних справах від 15 травня 1972 р.; Європейська конвенція з попередження катувань і нелюдського або такого, що принижує гідність поводження і покарання від 24 листопада 1978 р.; Конвенція про відмивання, пошук, арешт та конфіскацію доходів, одержаних злочинним шляхом (1990 р.); Конвенція про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах (т. зв. «Мінська конвенція») від 22 січня 1993 р. та інші міжнародно-правові акти загальносвітового і регіонального значення, визнані Україною.

10. До міжнародних договорів як джерел кримінального-процесуального права належать також двосторонні договори про взаємну правову допомогу в т.ч. і в кримінальних справах, ратифіковані Верховною Радою України (зокрема договори з Республікою Грузія, КНР, Канадою, Латвійською Республікою, Литовською Республікою, Естонською Республікою, Республікою Молдова, Монголією, Республікою Польща), а також міжнародні договори, у яких Україна виступає правонаступником СРСР. Це, наприклад, договори бувшого СРСР про надання правової допомоги, в тому числі в кримінальних справах, з Алжирською НДР, Республікою Кіпр, Угорською НР, Фінляндською Республікою та іншими державами. В двосторонніх договорах регулюється порядок взаємодії слідчих органів і судів при переслідуванні осіб, які вчинили злочини і знаходяться за межами держав, де вони були вчинені, порядок видачі таких осіб, порядок вчинення окремих слідчих дій та виконання доручень про вчинення інших процесуальних дій.

11. В міжнародних договорах, що стосуються кримінального провадження, знаходять своє закріплення як загальновизнані міжнародною спільнотою принципи і норми, так і норми, що регулюють відносини між державами, які уклали договір (підписали його, ратифікували, затвердили, прийняли чи приєднались до договору).

12. Визнані Україною міжнародні договори мають пріоритет над нормами національного законодавства. У випадку виявлення між ними протиріч застосовуються правила міжнародного договору, а не норми кримінального-процесуального законодавства України. В той же час міжнародні договори застосовуються, якщо вони не суперечать Конституції України (п. 4 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя»).

13. Міжнародні договори, предметом яких є питання кримінального провадження, можуть укладатись також центральними правоохоронними органами України (Генеральною прокуратурою, Міністерством юстиції) з аналогічними органами інших держав. Ці договори мають підзаконний характер і укладаються на виконання тих міжнародних актів, згода на обов’язковість яких для України надана Верховною Радою України. Вони не можуть їм суперечити. У випадку виявлення протиріч між нормами таких договорів і нормами законів України застосуванню підлягають норми закону.

14. Базовим кримінальним-процесуальним законом України є її Кримінальний-процесуальний кодекс, прийнятий 13 квітня 2012 р. В ньому знайшли своє закріплення як конституційні засади провадження у кримінальних справах, так і засади (норми-принципи) міжнародно-правових актів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.

Норми КПК діють з 16 листопада 2012 р. з урахуванням його прикінцевих положень (розділ Х). Порядок кримінального провадження, встановлений цим Кодексом, є обов’язковим для всіх його учасників і однаковим для всіх органів, які здійснюють провадження у кримінальних справах.

15. Крім КПК України до кримінального-процесуального законодавства ч. 2 ст. 1 Кодексу відносить також «інші закони України». До «інших законів» належать ті з них, що містять норми, які стосуються порядку провадження у кримінальних справах. В даний час з відповідними змінами і доповненнями діють такі закони: «Про судоустрій і статус суддів», «Про прокуратуру», «Про Службу безпеки України», «Про міліцію», «Про Державну прикордонну службу України», «Про державну податкову службу в Україні», «Про адвокатуру», «Про оперативно-розшукову діяльність», «Про судову експертизу», «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду», «Про державну таємницю» та ін. Норми перелічених та інших законів, що стосуються кримінального провадження, не повинні суперечити нормам КПК. У випадку виникнення колізії між ними пріоритет норм КПК стосовно регулювання кримінальних-процесуальних відносин є безумовним. Юридична доктрина і практика виробили правила визначення пріоритетного застосування закону перед законом однакової юридичної сили у випадку виявлення у них протиріч. Адаптуючи їх до кримінального провадження, пріоритетним слід визнати закон, який: 1) спеціально призначений для регулювання відповідних суспільних відносин; 2) прийнятий після закону, норма якого суперечить новоприйнятому; 3) норми новоприйнятого закону містять додаткові гарантії прав і законних інтересів осіб, які вступають у кримінальні-процесуальні відносини, або передбачають більш широкий об’єм прав і свобод.

16. На порядок кримінального провадження може істотно впливати Конституційний Суд України, який своїми рішеннями може визнати неконституційними окремі закони, інші нормативно-правові акти або їх окремі норми (положення). Останні в такому разі втрачають чинність з моменту прийняття про це рішення. Крім того, даючи у своїх рішеннях офіційне тлумачення Конституції та відповідність їй нормативних актів, Конституційний суд формулює правові позиції, які є обов’язковими для застосування під час провадження у кримінальних справах та прийняття органами досудового розслідування, прокурором і судом відповідних рішень.

17. Вплив на порядок кримінального провадження на території України мають також рішення і викладені в них правові позиції Європейського суду з прав людини, у яких дається тлумачення Конвенції (Євроконвенції) про захист прав людини і основоположних свобод. Закон України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 р. (Офіційний вісник України. – 2006. – № 12. – Ст. 792) зобов’язав вітчизняні суди застосовувати під час розгляду і вирішенні справ як саму Конвенцію, так і прецедентну практику Європейського суду з прав людини. При цьому така практика стосується не лише справ, стороною в яких є Україна, але й будь-якої іншої держави, яка підписала Конвенцію. Правові позиції суду, сформульовані в рішеннях щодо інших держав, повинні враховуватися судами України.

18. У кримінальному провадженні вагоме значення для з’ясування змісту норм кримінального-процесуального законодавства мають постанови Пленуму Верховного Суду України, прийняті ним до вступу в силу Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 7 липня 2010 р., а з вступом в силу останнього й постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ. На підставі узагальнення практики застосування кримінального-процесуального законодавства під час розгляду й вирішення кримінальних справ судами України раніше Верховний Суд України, а нині Вищий спеціалізований суд з розгляду цивільних і кримінальних справ дає роз’яснення норм чинного кримінального-процесуального законодавства, порядку його застосування, конкретизує оцінні в ньому поняття тощо. Формально не маючи нормативного характеру, а лише рекомендаційний, правоположення, що містяться в названих постановах, істотно впливають на формування більш ефективного провадження в кримінальних справах в силу свого авторитету.

19. Судові рішення Верховного Суду України, ухвалені ним після перегляду рішень судів у кримінальних справах, що набрали законної сили, але в яких міжнародна судова установа (Європейський Суд з прав людини) встановила порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні справи (п. 2 ст. 445 КПК), викладені в них правові позиції і висновки є обов’язковими для всіх суб’єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності відповідну норму закону, та для всіх судів України (див. коментар до ст. 458). Такі рішення Верховного Суду України є судовим прецедентом, обов’язковим для застосування в аналогічних ситуаціях під час кримінального провадження.

20. Певне значення для реалізації порядку кримінального провадження мають нормативні акти Кабінету Міністрів України, Генерального прокурора України, СБУ, МВС, Державної прикордонної служби України, Державної податкової адміністрації. Так, Кабінет Міністрів України визначає порядок вчинення органами досудового розслідування і судом окремих дій, пов’язаних з провадженням у кримінальній справі, зокрема: зберігання речових доказів (ч. 2 ст. 100 КПК); витрат, пов’язаних зі зберіганням і пересиланням речей і документів (ст. 123 КПК); витрат, пов’язаних із залученням потерпілих, свідків, спеціалістів, перекладачів та експертів (ст. 122 КПК).

Перелічені правоохоронні органи видають накази, інструкції, які мають своєю метою покращити організацію кримінальної-процесуальної діяльності в органах дізнання та досудового слідства, затверджують передбачені нормами КПК відповідні положення. Так, МВС України визначає порядок застосування електронного засобу контролю за поведінкою підозрюваного чи обвинуваченого, до якого обрано запобіжний захід – домашній арешт (ч. 3 ст. 195 КПК), Генеральна прокуратура України за погодженням з МВС, СБУ та органом, що здійснює контроль за додержанням податкового законодавства, розробляє і затверджує Положення про Єдиний реєстр досудових розслідувань та порядок його формування і ведення тощо. Але такі нормативні акти не можуть розширювати чи звужувати зміст і обсяг повноважень владних учасників процесу, прав і свобод інших його учасників. Вони видаються виключно в межах кримінального-процесуального законодавства і мають своєю метою організацію його виконання.

21. Згідно зі ст. 57 Конституції України не вважаються чинними, а отже й не можуть застосовуватись у кримінальному провадженні ті закони та інші нормативно-правові акти, які не доведені до відома населення у встановленому законом порядку. Пленум Верховного Суду України у своїй постанові «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» від 1 листопада 1996 р. задекларував правоположення, згідно з яким «судове рішення не може ґрунтуватись на неоприлюднених нормативно-правових актах» (п. 7), що відповідає практиці Європейського Суду з прав людини.

Стаття 2. Завдання кримінального провадження

Завданнями кримінального провадження є захист особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень, охорона прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження, а також забезпечення швидкого, повного та неупередженого розслідування і судового розгляду з тим, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини, жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений, жодна особа не була піддана необґрунтованому процесуальному примусу і щоб до кожного учасника кримінального провадження була застосована належна правова процедура.

1. Кримінальне провадження (провадження в кримінальній справі), його зміст становить діяльність органів держави, а саме: органів дізнання, досудового слідства, прокурора і суду, на які і покладаються виконання його завдань. І не дивлячись на те, що ця діяльність охоплює також діяльність ще й інших учасників провадження – його суб’єктів, визначені кримінальним-процесуальним законом завдання провадження в кримінальних справах покладається саме на перелічені органи, оскільки держава відповідає перед людиною за свою діяльність, тобто діяльність своїх органів, а утвердження й забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави (ст. 3 Конституції України).

2. До завдань кримінального провадження коментована стаття відносить насамперед захист особи, суспільства і держави від кримінальних правопорушень. Оскільки кримінальним правопорушенням можуть бути порушені права і свободи фізичної особи, права особи юридичної (різних її організаційних форм), в результаті чого буде нанесена їм шкода у різних видах її прояву, то держава в особі уповноважених нею органів зобов’язана їх захистити. Власне захист від кримінальних правопорушень, пов’язаних з посяганням на життя і здоров’я, особисту свободу, честь і гідність, майно, інші права та законні інтереси людини і громадянина, на майнові чи особисті немайнові (ділова репутація) права та інтереси юридичних осіб всіх форм власності, а також на інтереси суспільства й держави і становить зміст провадження у кримінальних справах. При цьому варто наголосити на тому, що коментована стаття завданням кримінального провадження визначає захист не лише інтересів фізичних і юридичних осіб, але й інтересів публічних – суспільства і держави, якщо кримінальне правопорушення посягало на них.

3. Коментована стаття до завдань кримінального провадження відносить охорону прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження. Крім суб’єктів, які ведуть провадження в кримінальних справах, у його сферу залучаються й інші суб’єкти (п. 25 ст. 3 КПК та коментар до неї). Всі вони виконують свою роль і призначення у провадженні, для чого наділяються кримінальним-процесуальним законом правами і виконують покладені на них процесуальні обов’язки. Забезпечення органами, які ведуть кримінальне провадження, належної реалізації їхніх прав і законних інтересів, відновлення їх у випадку порушення є наступним невід’ємним завданням кримінального провадження.

Тож, якщо першим завданням кримінального провадження визначено захист прав і законних інтересів суб’єктів, які потерпіли від кримінального правопорушення, то не менш важливим його завданням є й охорона прав, свобод і законних інтересів інших суб’єктів провадження і, насамперед, підозрюваного чи обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення, а у випадку їх безпідставного порушення – захист шляхом відновлення в правах. Європейський суд з прав людини зазначив, «що основне призначення процесуальних норм – захистити обвинуваченого від будь-яких проявів зловживання владою» («Коем проти Бельгії» (22.06.2000), 102). У разі встановлення і підтвердження відповідним процесуальним актом (постановою про закриття кримінального провадження, виправдувальним вироком), що особа була необґрунтовано піддана кримінальному переслідуванню, затримана чи взята під варту, піддана іншим заходам процесуального примусу, вона підлягає захисту за допомогою реабілітації, а порушені її особисті чи майнові права мають бути відновлені (Ст. 130 КПК та коментар до неї).

4. Завданням кримінального провадження ст. 2 КПК визначає також забезпечення швидкого, повного й неупередженого розслідування і судового розгляду кримінальних правопорушень. Дане триєдине завдання кримінального провадження забезпечує реалізацію засади (принципу) невідворотності відповідальності за вчинення правопорушення. Вимога швидкого досудового розслідування кримінального правопорушення означає, що обставини його вчинення, особа, яка його вчинила, а також наслідки правопорушення мають бути встановлені за допомогою кримінальних-процесуальних засобів повністю органами досудового розслідування у якомога стислий строк, без невиправданої затримки, але у будь-якому разі не пізніше граничного строку, визначеного для розслідування у формі дізнання кримінального проступку та злочину у формі досудового слідства (Ст. 219 КПК та коментар до неї).

Завдання швидкого не лише досудового розслідування, але й судового розгляду і вирішення кримінальної справи також сприяє ефективності правового впливу, наближаючи час реалізації кримінальної відповідальності до часу вчинення кримінального правопорушення. Розгляд обвинувачення в суді в найкоротший строк або на його припинення шляхом закриття провадження є правом обвинуваченого. Тому провадження досудового розслідування, судовий розгляд і вирішення кримінальної справи мають бути проведені і завершені протягом розумного строку, як загальної засади кримінального провадження (Див. коментар до ст. 28 КПК).

Повне й неупереджене провадження як досудового розслідування, так і судового розгляду кримінальної справи означає, що органи досудового розслідування зобов’язані об’єктивно, неупереджено, без необґрунтованої підозри та обвинувального ухилу встановити за допомогою зібраних у встановленій процесуальній формі доказів всі обставини вчиненого кримінального правопорушення та осіб, які його вчинили (див. коментар до ст. 91 КПК). У випадку отримання під час проведення слідчої (розшукової) дії доказів, які можуть вказати на невинуватість особи у вчиненні кримінального правопорушення, слідчий, прокурор зобов’язані провести відповідну слідчу дію в повному обсязі і складені при цьому процесуальні документи долучити до матеріалів справи і надати їх судові у випадку звернення до нього з обвинувальним актом, клопотанням про звільнення особи від кримінальної відповідальності або клопотанням про застосування примусових заходів медичного чи виховного характеру (Див. коментар до ст. 223 КПК). Обов’язок доказування всіх обставин вчиненого кримінального правопорушення покладається на сторону обвинувачення. Під час судового розгляду кримінальної справи головуючий суддя також зобов’язаний скеровувати розгляд на забезпечення з’ясування всіх обставин кримінального провадження (див. коментар до ст. 321 КПК) та перевірки їх за допомогою наявних у справі доказів, поданих сторонами, а також одержаних за допомогою судових дій (допитів, оглядів, проведення експертиз тощо). Неповнота судового розгляду є підставою для скасування або зміни судового рішення судом апеляційної інстанції (Див. коментар до ст. 410 КПК).

5. Повне й неупереджене досудове розслідування і судовий розгляд кримінальної справи дає можливість забезпечити вирішення двоєдиного завдання кримінального провадження, а саме: 1) притягнення до кримінальної відповідальності кожного, хто вчинив кримінальне правопорушення, в міру своєї вини; 2) недопущення обвинувачення або засудження жодного невинуватого.

6. Захист особи, суспільства і держави та охорона прав, свобод та законних інтересів учасників провадження, а також необхідність швидкого, повного і неупередженого встановлення винних та всіх обставин вичиненого кримінального правопорушення вимагає вжиття органами, які ведуть провадження, у встановлених кримінальним-процесуальним законом випадках та на визначених ним підставах застосування заходів забезпечення кримінального провадження (Див. коментар до ст. 131 КПК), насамперед обмежувальних заходів та заходів процесуального примусу. Завданням кримінального провадження є такий спосіб дій органів, які його ведуть, щоб не допустити до жодної особи застосування необґрунтованих обмежень і процесуального примусу. Кримінальний-процесуальний кодекс регламентує підстави, умови і порядок застосування таких заходів. В кримінальному провадженні застосовується дозвільний тип правового регулювання, згідно з яким органам і службовим особам, які ведуть провадження, дозволено вчиняти лише ті дії, що передбачені кримінальним-процесуальним законом.

У випадку безпідставного (незаконного) застосування обмежень прав, свобод та інтересів осіб, які залучаються в сферу кримінального провадження, заходів процесуального примусу такі заходи скасовуються, а винні службові особи можуть притягатись до відповідальності, в тому числі й кримінальної: за завідомо незаконне затримання, привід або арешт (ст. 371 КПК); примушування давати показання (ст. 373 КПК); зловживання владою або службовим становищем (ст. 364 КПК).

7. Виконання завдань кримінального провадження може здійснюватись лише з застосуванням та дотриманням належної правової процедури. Належна правова процедура кримінального провадження – це встановлений кримінальним-процесуальним законом (КПК) порядок дій органів, що ведуть провадження, та його учасників, реалізація ними своїх прав і обов’язків у визначених законом межах. Правова процедура є належною, коли вона ґрунтується на законі і є доступною як в інформаційному плані (ознайомлення учасників провадження з суттю відповідної процедури, їх правами і обов’язками під час її здійснення, результатами тощо), так і фактичному (можливість брати участь, можливість звернутись за правовою допомогою до адвоката-захисника, спеціаліста тощо). Належна правова процедура включає в себе дотримання засад (принципів) кримінального провадження, процесуальних засобів і способів їх реалізації, процесуальних гарантій прав і свобод учасників кримінального провадження та прийняття законних, обґрунтованих і справедливих рішень.

8. Визначені коментованою статтею завдання кримінального провадження є загальними для всіх його стадій (досудового розслідування, судового розгляду і вирішення справи, апеляційного і касаційного провадження, перегляду судових рішень у Верховному Суді України та за нововиявленими обставинами, виконання судових рішень) та порядків, в т.ч. й особливих (розділ VI КПК), і реалізуються в комплексі вирішення завдань кожної зі стадій провадження.