частично 5 страница

58………………………………………………….

Культура шнурової кераміки (відома також як культура бойових сокир) — назва археологічних культур пізнього енеоліту, поширених у лісовій і лісостеповій зонах Північної, Центральної і Східної Європи при кін. З — сер. 2 тисячоліття (в основному 2300 — 1700) до РХ. Загальною ознакою шнурової культури є кераміка, прикрашена відтисками шнурка, який накладали на вогкі стінки глиняного посуду, або врізний орнамент на горщиках, черпаках, мисках, кулястих амфорах з ручками. «Шнуровики» користувалися шліфованими кам'яними ножами, сокирами, в тому числі й бойовими кинджалами, долотами; вживали прикраси з кістки та металу.

Місцеві культури

Виділяють близько двох десятків локально-хронологічних груп або культур, наприклад, саксонсько-тюрингська культура в Німеччині, чесько-моравська культура в Чехії, злотська культура, межановіцька культура на території Польщі, човноподібних сокир культура і поодиноких поховань культура у Прибалтиці й суміжних районах та ін.

На території України культура шнурової кераміки поширена головним чином на Прикарпатті, Поділлі й Волині, де знаходяться поодинокі групи: верхньодністровська (визначніші пам'ятки в с. Кульчиці, Колпець, Крилос, Комарів, Рокитне, Стратин); подільська (Білогірка, Попівці, Климківці, Жуличі, Кутянка); городоцько-здовбицька, біля с. Городок і Здовбиця на Рівенщині, поширена на Західній Волині від р. Буг по р. Случ; стрижівська, від с. Стрижів над Бугом, що охоплює Південну Холмщину і Західну Волинь. Близько до культури шнурової кераміки була середньодніпровська культура, поширена в сточищі сер. Дніпра і Десни.

Етнічна приналежність народів культур

Племена культури шнурової кераміки — вважаються індоєвропейцями, але існують різні концепції про початок їхнього формування. За однією з них вони не були автохтонами в Україні, вони прийшли ймовірно з Центральної Европи, підгірських районів Німеччини, асимілюючись з місцевим населенням. Згідно іншої версії початок їхнього формування в степах Східної Європи.

Поселення культури шнурової кераміки мало досліджені, також невідома етнічна приналежність їхніх племен; за деякими дослідниками, це мали б бути предки слов'ян, балтійців, германців і угрофінів (І. Свешніков).

Населення культури шнурової кераміки не було однорідним за походженням. Основу його в Східній Європі склали племена ямної, середньодніпровської культур, певною мірою традиції трипільської культури, в Центральній Європі - культур лійчастого посуду, кулястих амфор. Деяка спільність в матеріальній і духовній культурі різних груп населення шнурової кераміки пояснюється занепадом землеробства, розвитком скотарства у зв'язку з погіршенням кліматичних умов і впливами зі степового Півдня Східної Європи.

Опис культур

Населення шнурової культури жило у напівземлянкових і наземних житлах стовпової конструкції. Покійників у скорченому положенні ховали у ґрунтових могилах, курганах чи в кам'яних скринях. У могилах знайдено, крім покійників, кості тварин, прикраси, кам'яні бойові топірці, крем'яне знаряддя, а також рештки страв у горщиках.

Дослідники культур

Культуру шнурової кераміки досліджували: Г. Оссовський, М. Біляшівський, В. Деметрикевич, Я. Пастернак, Я. Махнік, І. Артеменко, Ю. Захарук, Т. Пассек, М. Пелещишин, І. Свєшніков.

Господарство

Характерні дуже маленькі поселення і землеробство, схоже з культурою воронковідних кубків, а також зміст худоби. Більшість, проте, мабуть, вело кочовий або напівкочовий спосіб життя. Використовувався колісний транспорт (імовірно з волами як тяглова сила). Коні, можливо одомашнені, були представлені тарпаном (?). Основною домашньою твариною була свиня.

Могили

Поховання робилися завглибшки близько метра, без яких-небудь зовнішніх ознак, в скорченому положенні; чоловіки лежали на правому боці, жінки на лівому, і ті та інші особою на південь. Могили часто розташовані в ряд. Багато хто відмічений невеликим насипом. Могили чоловіків зазвичай містять кам'яну бойову сокиру.

Що існувала приблизно в той же час культура кубків мала схожі похоронні традиції, і разом ці дві культури займали велику частину Західної і Центральної Европи. Будучи явно спорідненим культурі шнурової кераміки, народ колоколовідних кубків є однією із загадок доісторичної Европи.

Антропологічний тип

Представників культури бойових сокир іноді виділяють в окремий антропологічний тип кордідов як локальний, але такий, що відокремився варіант середземноморської раси за рахунок метісациі з місцевими палеоєвропеоїдамі[2].

Гіпотези про протокультуре

Культура шнурової кераміки довгий час вважалася за найбільш відповідну для того, щоб бути прабатьківщиною народів Індоєвропейської мовної сім'ї. Ця точка зору все ще відбита в літературі останнім часом, але істотно поколеблена роботою Марії Гимбутас і її енергійним просуванням Курганної гіпотези. Роль культури шнурової кераміки в історії народів Індоєвропейської мовної сім'ї активно оспорюється, але не відкидається. Народ культури шнурової кераміки найчастіше розглядається як предок протобалтославян на сході і протогерманцев, протокельтов і протоїталійцев на заході.

Культура шнурової кераміки в термінах теорії Гимбутас може розглядатися як «курганна» культура, що виникла в Европе в епоху неоліту (у Росії культури шнурової кераміки відносять до енеоліту або ранньої бронзи). Почало цій «курганізациі» або індоєвропєїзациі приблизно збігається з Культурою кулястих амфор (близько 3400-2800 до н. е.) і культурою (близько 3600-2800 до н. е.) Баденськой, процес, описуваний Гимбутас як друга хвиля «вторгнення» курганної культури. См.также Гіпотеза німецького субстрата. Схоже, що в ранній фазі існувала велика не індоєвропейська спільність, частина якої Гимбутас позначила як Стара Европа. Згодом ця спільність можливо ставала більш індоєвропейською.

59………………………………………………

Сармати (грец. Σαρμάται) — це загальна назва споріднених зі скіфами кочових іраномовних племен скотарів, що вживалася еллінськими й римськими істориками. Поділялися на:

роксоланів (мешкали у Північному Причорномор'ї);

сираків (Прикубання);

аорсів (на схід від Дону);

язигів;

зі середини І століття н. е. до них додалися алани.

Історія сарматського світу посідає важливе місце в давній історії нашої держави. Навіть період з III ст. до н. е. по IV ст. н. е. в історії України має назву «сарматська доба». Український археолог Симоненко О. В. окреслив дати ранньосарматського періоду на землях сучасної України в межах II—I ст. до н. е., середньосарматського — I ст. до н. е. — середини II ст. н. е., пізньосарматського — другої половини II—IV ст. н. е. В рамках цього тому ми розглянемо лише перші два періоди. Формування племен сарматів починається від такої ж глибокої давнини, як і походження скіфів. Перший етап історичного розвитку сарматів пов'язаний з савроматами (давньоіран. «saoromant» — «той, хто носить меч»), сусідами скіфів на сході, і за часом співпадає з розквітом скіфської культури в Північному Причорномор'ї. Археологічні пам'ятки савроматів є досить близькими до скіфських. Тому не відразу вдалося виділити їх з великої групи пам'яток, які довгий час об'єднувалися під загальним поняттям скіфської старовини.

Савроматів вперше згадуює Геродот (бл. 484—425 рр. до н. е.), який переказав легенду про походження савроматів від шлюбів скіфських парубків з амазонками. Авеста, священна книга Давнього Ірану, згадує савроматів-сарматів під ім'ям «сайріма». У другій половині IV—III ст. до н. е. кочові племена, що мали загальну назву «савромати», почали називати в письмових джерелах сарматами, судячи з повідомлення давньогрецького вченого Теофраста (бл. 372—287 рр. до н. е.), який вперше використав термін «Сарматія». Але ще довго, аж до перших століть нашої ери, грецькі і римські письменники називали їх савроматами, відображаючи цим історичну спадкоємність савроматів і сарматів. Від початку II ст. до н. е. сармати все частіше фігурують в працях грецьких, римських і східних авторів. Ми дізнаємося від Страбона (бл. 64-24 рр. н. е.) назви їхніх племен — язиги, роксолани, аорси, сіраки, алани. На території України Страбон розміщує язигів та роксоланів.

Від II ст. до н. е. сарматів все частіше згадують в різноманітних військово-політичних акціях. У договорі малоазійськіх держав 179 р. до н. е. згадується цар сарматів, Гатал. Дещо пізніше полководцеві Мітрідата Діофанту доводиться воювати з роксоланами, очолюваними Тасієм. За свідченнями римських авторів I ст. н. е. Помпонія Мели та Плінія до початку н. е. межі Сарматії на заході досягають Істра (Дунай) та Вісли. Інший римский історик, Корнелій Тацит (бл. 56-117 рр. н. е.) повідомляє про спустошливий набіг роксоланів на дунайську провінцію Римської імперії Мазію в 68 р. н. е., де вони «порубали дві когорти». Засланий в місто Томіс в 8 р. н. е. великий римський поет Овідій з тугою і жахом описує в своїх «Сумних піснях» сарматів під містом.

Від часів грецького географа Птолемея (бл. 87-165 рр. н. е.) Сарматія розділяється на Європейську і Азіатську, східною межею якої була Азіатська Скіфія, що тягнулася від Волги і Каспійського моря до Індії і Китаю. В період утвердження Риму на Передньому Сході і в басейні Чорного моря у військових акціях часто згадують народи, що мешкали в межах Сарматії, які виявляли активність в різних частинах стародавнього світу, аж до появи в Східній Європі готів, після чого сармати вже не були тут головною силою і згадуються спільно з іншими народами.

Цікава з цієї точки зору є думка Михайла Ломоносова в його праці «Краткой россійской лєтописецъ» — «Славяне и Чудь по нашим, Сарматы и Скифы по внєшнимъ писателям, были древніе обитатели въ Россіи. Единородство Славянъ с Сарматами, Чуди со Скифами для многих ясных доказательствъ неоспоримо. Народъ Славенской, усилясь, притєснилъ Чудь къ сторонамъ восточнымъ и сєвернымъ, и часть оныя присовокупилъ въ свое соединеніе. Потомъ Варяги жившіе по берегамъ балтійскаго моря, которые именовались Россы, Готы, Норманы, Свія, Ингряне, имєя со Славянами частыя войны, купечества, и путешествуя въ Грецію чрезъ здєшнія земли, на многихъ мєстахъ поселились..»

Про вірування сарматів відомо значно менше, ніж про релігійні уявлення скіфів, але багато в чому вони подібні. Так само, як і всім індоіранським народам, сарматам було притаманне семибожжя з провідним культом бога війни, якого уособлює меч, а також поклонінням сонцю та вогню. Археологічними доказами останнього є сліди вогнищ під курганами, обпаленість дерев'яних поховальних конструкцій, вугілля в сарматських могилах тощо. Також у сарматів був поширений культ предків. Основними пам'ятками тисячолітнього перебування сарматів є численні кургани, що досягають інколи 5-7 метрів у висоту. Савроматські та сарматські кургани найчастіше розташовуються групами на високих місцях, вершинах пагорбів, звідки відкривається широка панорама неосяжних степів. У багатих сарматських похованнях чимало ювелірних виробів та посуду з коштовних металів. Вони є складними поховальними спорудами. Поміж найбільш відомих археологічних пам'яток сарматського часу на Україні — так звані «царські» кургани біля с. Пороги Вінницької обл., де поховано «царя» та його дружину, кургани з багатими похованнями «цариць-жриць» Соколова Могила на Миколаївщині та Ногайчинський курган у Криму. Рядові сарматські поховання або містяться під невисокими курганними насипами, або є впускними чи ґрунтовими (язиги). Небіжчика клали випростаним на спині головою на північ на дно прямокутної вузької ями, іноді перекритої деревом. У чоловічих могилах найчастіше знаходять кілька залізних вістер стріл, меч, точильний брусок, у жіночих — сіроглиняні глечики, прикраси (намисто з напівкоштовних каменів чи скла, амулети, бронзові круглі люстерка, фібули-застібки тощо). Образи тварин посідали визначне місце в релігійно-культових уявленнях сарматів. Одним з головних культів був культ коня. Коням приносили жертви, і коней приносили в жертву. Правда, найчастіше сармати, жаліючи коня, клали в могилу господаря його символ — узду. Для культури савроматів і сарматів раннього періоду притаманим був звіриний стиль подібний до скіфського: прикраси, одяг, зброя, посуд і інші побутові предмети прикрашали стилізованими зображеннями (плоскими, гравірованими, рельєфними, об'ємними з золота, бронзи, кістки, рогу, каменя) тварин. У III ст. до н. е. з'являється і з II ст. до н. е. досягає розквіту характерний для сарматів «поліхромний стиль»; прикраси, одяг, взуття, вироби з металу оброблялися самоцвітами, намистами, бісером, кольоровою емаллю і ін. Поступово зображення тварин втрачають реалістичність і схематизуються. Зі знахідок цього часу на території України найбільш поширені срібні золочені прикраси кінської збруї — фалари. На початку нашої ери знову поширюється вироби у «звіриному стилі» Майже всі вони — золоті або плаковані золотою платівкою з рельєфними зображеннями і знайдені в похованнях сарматської верхівки. Це переважно атрибути влади (гривни, набірні пояси, коштовний посуд), парадні зброя та збруя, в жіночих похованнях діадеми і амулети, які могли належати жрицям. Ці речі вже суттєво відрізняються від скіфських і містять елементи середньоазійського поліхромного стилю: безліч вставок з каменю. Особливо сарматам подобалася бірюза і червоні камені, якими прикрашали очі, вуха, хвости та інші частини тіла тварин. Деякі вироби, створені еллінськими майстрами для сарматів, наприклад на Боспорі, вражають своєю вишуканістю. Зокрема, відтворена у безлічі книг застібка для плаща у вигляді дельфіна. Її виконано з золота, а тіло дельфіна виточено з гірського кришталю. Браслети, шийні гривні, безліч золотих бляшок для одягу зроблено для сарматів ювелірами з різних країн Азії і Європи. Дещо пізніше сарматський поліхромний звіриний стиль було занесено сарматами, готами та гунами в Європу. Тут він домінував у прикладному мистецтві від Середземного моря до Скандинавії протягом усього І тис. н. е. Саме в цій мистецькій традиції корені звіриної орнаментики, якою скандинавські вікінги вкривали борти своїх дракарів, а давньоруські монахи-літописці прикрашали рукописи XII—XIII ст.

Спосіб життя та побут сарматів на території України не надто відрізнявся від побуту їх попередників — кіммерійців і скіфів. Римський географ, Помпоній Мела, відзначав, що „Сармати не живуть в містах і навіть не мають постійних місць проживання. Вони вічно живуть табором, перевозячи майно і багатство туди, куди приваблюють їх кращі пасовища або примушують вороги, які відступають чи переслідують“. Під час зміни пасовищ сармати перевозили своїх дітей, старих, жінок і майно в кибитках. Кочове скотарство, яке було економічною основою сарматського суспільства не могло повністю задовольнити усі його потреби. Природним доповненням до випасання коней і овець залишалася відпрацьована століттями військово-грабіжницька економіка. Перелік її „галузей“ також не змінився: збір данини (під ширмою „заступництва“, „протекторату“), пограбування, работоргівля, контроль над товаропотоками, найманство. Певна річ, сарматське суспільство було цілком воєнізованим. Всі чоловіки були воїнами. За свідченням Корнелія Тацита»…у сарматів має значення не лише голос вождя: вони всі підбурюють один одного не допускати в битві метання стріл, а попередити ворога сміливим натиском і вступити в рукопашну". Але родоплемінний лад сарматів знаходився на стадії розкладу, в соціальному житті сармати були ранньокласовим суспільством з пануванням військово-племінної верхівки. Про це свідчать сарматські кургани, що надто відрізняються один від одного за багатством поховального інвентаря. Головним типом військ причорноморських сарматів була легка кіннота. Сармати, які були вправними вершниками, мали на озброєнні не лише лук та стріли, але і мечі, кинджали та важкі списи. Знать складала важку кінноту. За Тацитом у «ватажків та всієї знаті» сарматів, які напали 69 р. н. е. на Нижню Мезію, були панцирі «з залізних пластин або дуже товстої шкіри». Сармати рідко поставали перед ворогами пішими. Вони завжди були на конях. «Дивовижно, що вся доблесть сарматів лежить ніби поза ними самими. Вони вкрай боязкі в пішому бою; але, коли з'являються кінними загонами, навряд чи який стрій може їм опиратися» (Тацит). В цілому сарматський період в історії військової справи — це час, коли зростає значення важкоозброєної кінноти і прийомів ближнього бою. Основу війська ранніх сарматів складали легкоозброєні кінні стрільці, одягнені в шкіряні лати і шоломи. Але вже в середньосарматський період військова перевага була забезпечена дружинами важкоозброєнних вершників. Чисельність таких загонів і їхня роль у війську сарматів постійно зростали. Захищений панцирем з металевих або рогових пластинок і конічним шоломом, знатний воїн сарматів перекидав супротивника списом і добивав його довгим мечем вершника. Своїх коней «лицарі» сарматів теж одягали в спеціальну збрую. Довгі мечі сармати носили на лівому боці, а на правому — короткі кинджали, схожі на скіфський акінак. У сагайдаках з поховань сарматів археологи іноді знаходять по декілька сотень вістер стріл. Помпоній Мела писав про сарматів: «Плем'я войовниче, вільне, непокірне і до того жорстоке і люте, що навіть жінки беруть участь у війнах нарівні з чоловіками».

Побут

По свідоцтвах стародавніх істориків, сармати «плем'я войовниче, вільне, непокірне і до того жорстоке і люте, що навіть жінки брали участь у війні нарівні з чоловіками» (Римський географ I століття нової ери Помпоній Мела).

«Сармати не живуть в містах і навіть не мають постійних місць проживання. Вони вічно живуть табором, перевозячи майно і багатство туди, куди привертають їх кращі пасовища або примушують відступаючі або переслідуючі вороги» (Помпоній Мела).

Під час перекочевок сармати перевозили своїх дітей, людей похилого віку, жінок і майно в кибитках. Як повідомляє грецький географ кінця I століття до н.е. - почала I століття н.е. Страбон: «Кибитки номадов (кочівників) зроблені з повсті і прикріплені до возів, на яких вони живуть, навколо кибиток пасеться худоба, м'ясом, сиром і молоком якого вони харчуються».

60…………………………………………………………………..

Вступ

У розвитку культури Русі проявлялися як загальні закономірності, так і національні особливості. Її основа — самобутня культура східнослов'янських племен. Принциповим рубежем у розвитку культури стало прийняття християнства. Значним був вплив візантійської культури. На відміну від Західної Європи, на Русі держава не підпала під владу церкви, і, відповідно, в культурі світські елементи були сильнішими. Намітилася прогресивна тенденція диференціації духовної культури. У відносно короткі терміни Київська Русь зробила величезний крок, вийшовши на загальноєвропейський культурний рівень, а в деяких її сферах перевершивши його. Нові віяння в культурі, більша регіональна своєрідність з'явилися у зв'язку з феодальною роздробленістю. Однак для закріплення і розвитку культурної динаміки Русь потребувала відновлення політичної єдності.

Основою культури Русі була багатовікова самобутня культурна традиція східнослов'янських племен. Археологічні матеріали свідчать, що до середини I тисячоліття нашої ери в господарському укладі слов'ян давно вже переважало землеробство — підсічно-вогневе в поліській зоні й орне — у лісостепу. Для обробки землі предки сучасних українців застосовували плуг і соху, використовували тяглову силу волів і коней. До цього часу в лісостепу давно переважало двопілля — одне поле засівалося, а друге залишалося під паром. Скотарство, полювання, рибальство і бортництво (лісове бджільництво) для основного населення Русі стали до того часу підсобними, хоч і дуже важливими, промислами.

Провідними жанрами образотворчого мистецтва Київської Русі були мозаїка, фреска, іконопис та книжкова мініатюра.

Жанри монументального живопису — фреска і мозаїка — складалися на основі візантійських шкіл. Фресками — розписами водяними фарбами по сирій штукатурці — вкривалися стіни православних храмів. Така техніка вимагала від художника високої майстерності, швидкого і точного нанесення малюнка і фарб. Відповідно всю композицію необхідно виконати протягом одного дня. Зате фарби добре вбираються, висихають разом з штукатуркою, завдяки чому не обсипаються і не вицвітають. Рецепти складання фарб трималися у суворому секреті, передавалися від майстра до учня. Завдяки чудовим властивостям цієї техніки давньоруські розписи витримали випробування часом. Значною складністю не тільки у художньому плані, але й технологічному відмічене мистецтво мозаїки. Мозаїчні зображення складалися зі смальти — кубиків спеціального кольорового скла, секрет виготовлення якого прийшов з Візантії і був втрачений під час монголо-татарського ярма. Колірна гама смальти нараховувала безліч відтінків (наприклад, зелена — понад 30, червона і синя — по 20 і т. д.) При виготовленні золотої смальти тонку металеву пластину вміщували між шарами прозорого скла.

Цілий світ давньоруського мистецтва в єдиному ансамблі архітектури, живопису і декоративно-прикладного

мистецтва дійшов до нас у київському Софійському соборі. І мозаїки, і фрески виконані за єдиним задумом, у єдиному стилі. Мозаїки прикрашають переважно центральну частину собору, передусім вівтар. Їх палітра нараховує 177 відтінків. Здатність мозаїк мерехтіти у світлі сонячних променів і свічок пояснюється тим, що майстри застосовували такий прийом: мозаїчне кольорове скло вдавлювалося у сиру поверхню штукатурки під різними кутами. Фігури були чудово видно з будь-якої частини приміщення і немовби оживали, рухалися, що справляло і справляє велике враження. Головна мозаїка — велична і сувора фігура Христа-Вседержителя на склепінні центрального купола. Автор виявив глибоке розуміння особливостей монументального живопису: зображення виконане широкими лініями, великими колірними площами. Напевно, найбільш знаменита мозаїчна Богоматір-Оранта. Оранта — назва у візантійській традиції сюжету з зображенням Богоматері, яка молиться. Діва Марія, яка підняла у молитовному жесті руки, постає на золотому мерехтливому фоні на склепінні вівтарної апсиди.

Всі стіни, стовпи і склепіння Софійського собору вкривав фресковий живопис. Розробка тематики фрескових розписів Софійського собору була справою великої державної ваги, керував нею один з найбільш наближених до князя Ярослава людей — митрополит Ілларіон. Розписи читаються як книга, складаються у три цикли: євангельські, біблійні сюжети і житія святих — заступників княжого роду. Вежі, де розташовуються сходи, якими підіймався князь і його наближені, не є культовим приміщенням, тому їх стіни були прикрашені фресками, написаними на світські побутові теми («Скоморохи», «Полювання на ведмедя», інші).

На стіні під арками хорів містилася велика композиція з зображенням Ярослава, який підносить Христу модель Софійського собору, і всієї княжої сім'ї. У 1651 голандський художник Вестерфельд бачив і замалював всю фреску, однак надалі багато з зображень загинули. До наших днів найкраще зберігся портрет жінок великокняжої сім'ї. Софійський собор доніс до нас єдині у всій Європі зразки світського монументального живопису ХI ст.

У прямому зв'язку з введенням християнства перебуває виникнення і розвиток національної традиції іконописного мистецтва. Ікони писалися на дошках. Дошку вкривали особливим ґрунтом, потім наносили малюнок, по якому писали фарбами, розтертими на яєчному жовтку. Теми, композиції, колірна гама зображень на іконах підкорялися суворим правилам — канону. У канонічних зображеннях немає реалізму, їх символіка дуже складна. Найбільші майстри вміли, не пориваючи з каноном, наділяти свої твори неповторними індивідуальними рисами, наповнювали свої вироби справжніми почуттями. У «Києво-Печерському патерику» описане житіє знаменитого майстра Алімпія (Аліпія) Печерського. Найдавніші з ікон, які збереглися до сьогодні, датуються приблизно часом князювання Володимира Мономаха. Привезена з Візантії ікона «Володимирська Богоматір» послужила основою цілого ряду ікон, які отримали назву «Замилування».

Поява мистецтва книжкової мініатюри співпадає з появою найдавніших писемних пам'яток. Рукопис з кольоровими ілюстраціями називався «лицьовий». Зображенням трьох євангелістів — Іоанна, Луки і Марка — було прикрашене Остромирове Євангеліє. Четвертого євангеліста, Матвія, немає, але для малюнка був залишений чистий аркуш. «Лицьовим» є знаменитий «Ізборник» Святослава. Крім сюжетних ілюстрацій, книги багато орнаментувалися. Про мініатюри Київської Русі ми можемо скласти уявлення по так званому радзивілівському літопису XV століття, який є списком з рукопису XIII століття. Його 617 мініатюр — своєрідна художня енциклопедія історії і культури того часу.

Висновки

Мистецтво Київської Русі розвивалося в загальному руслі середньовічної європейської культури і було нерозривно пов'язане з церквою і християнською вірою. У той же час слов'янські майстри мали свої стійкі, вікові традиції язичницького мистецтва. Тому, сприйнявши багато чого з Візантії, вони виробили самобутній, неповторний стиль і створили справжні шедеври архітектури, живопису, прикладного мистецтва.

Зусиллями і працею народних мас високого розвитку і досконалості в часи Давньоруської держави досягли архітектура і різні галузі мистецтва. В той час у Русі будували красиві дерев'яні й кам'яні будівлі. З прийняттям християнства широкого розмаху набула кам'яна церковна, цивільна і фортифікаційна архітектура. Розвивається живопис: фрески — малюнки водяними, мінеральними фарбами по сирій вапняній штукатурці; мозаїка — викладання зображення з шматочків різнокольорового скла або смальти, що являла собою сплав свинцю і скла, ці шматочки прикріплювали до стіни спеціальним розчином (вапняний цемент); малювання ікон. Одночасно з цим набули поширення книжкові мініатюри — заставки та заглавні літери рукописних книг. Високохудожні мініатюри знаходимо в найдавніших руських книгах, що дійшли до нас, — «Євангелії», переписаному в 1056—1057 pp. у Києві дияконом Григорієм для новгородського посадника Остромира («Остромирове євангеліє»), та збірнику київського князя Святослава Ярославовича, що датується 1073 р.

До найдавніших пам'яток кам'яної архітектури належить Десятинна церква у Києві. У 1036 р. було збудовано Спасо-Преображенський собор у Чернігові, що відбудований і реставрований після Великої Вітчизняної війни 1941 —1945 pp. За Ярослава Мудрого у Києві збудовано Софійський собор (закладений у 1037 р.).

Багато високохудожніх предметів із золота і срібла знаходять археологи — намисто, діадеми, персні, сережки, браслети, буси та ін., які свідчать про високий рівень розвитку прикладного мистецтва, про здібності й майстерність староруських майстрів.

Поява і розвиток писемності сприяли поширенню освіти на Русі. Уже за часів Володимира Святославича і Ярослава Мудрого засновуються школи для навчання князівських і боярських дітей, а також дітей старост і священиків. Існували й бібліотеки. Першою з них була бібліотека при Софійському соборі, заснована в 1037 р. На Русі було чимало освічених людей, зокрема серед князів. Так, високоосвіченими були Ярослав Мудрий і Володимир Мономах. Князь Всеволод Ярославич, батько Володимира Мономаха, знав п'ять іноземних мов.

У період Київської Русі розвивалася оригінальна література. Одним з найвидатніших письменників XI ст. був митрополит Іларіон. У своєму творі «Слово про закон і благодать», написаному між 1037 і 1050 рр. Іларіон вихваляє діяльність князя Володимира за те, що зробив Русь відомою в усіх кінцях землі, прославляє Давньоруську державу, виступає проти зазіхань на зверхність з боку Візантії. Серед церковної літератури поширення набули «житія святих» і «повчань». Зокрема, ряд «повчань» та інших творів написав Феодосій Печерський (один із засновників Києво-Печерського монастиря).

Серед письменників видатне місце належить Володимиру Мономаху. У «Повчанні дітям», яке вміщено в Лаврентіївському літописі Володимир Мономах навчає дітей правил моралі, змальовує ідеальний образ князя-правителя, виступає проти усобних війн між князями, захищає ідею єдності Руської землі, ідею міцної великокнязівської влади.