Виробництво і його основні чинники

Виробництво є процесом суспільної праці. Виробництво – це не тільки процес створення благ, необхідних для задоволення різноманітних потреб людини. Це ще й відтворення самого жит­тя людей, оскільки при цьому забезпечуються засоби їхнього фізичного існування, а також реалізація і розвиток їхніх здібно­стей.

У процесі виробництва взаємодіють праця і природа. Праця — людська діяльність, спрямована на створення матеріальних і ду­ховних благ для задоволення потреб людей.

Праця і виробництво — це нетотожні поняття. Виробництво — це процес праці, яка має завершений, результативний характер. Така праця є продуктивною, а засоби її здійснення — засобами виробництва. Якщо вироблено продукт, процес виробництва відбувся. Може статися, що праця мала місце, але продукт з яки­хось причин не створено. Таке виробництво має незавершений характер.

Виробництво як процес суспільної праці складається з таких фаз: безпосереднього виробництва, розподілу, обміну, споживан­ня. Воно послідовно проходить усі ці фази і одночасно перебуває в кожній з них.

У певний момент виробництво є одночасно процесом ство­рення благ і здійснення витрат ресурсів.

Виробництво має ще два важливі аспекти: воно одночасно є взаємодією людини з природою і відображає відносини між людьми.

Результатом виробництва є продукт. Виробництво у своєму розвитку пройшло кілька технологічних етапів:

- ремісничої технології;

- машинної технології;

- сучасного автоматичного виробництва.

Кожен етап має певний рівень розвитку елементів процесу виробництва.

Структура виробництва може розглядатись як: матеріальне і нематеріальне, тобто як виробництво благ та виробництво послуг.

Сукупність галузей, що обслуговують виробництво, стано­вить виробничу інфраструктуру - транспорт, торгівлю, зв'язок, фінансово-кредитну сферу, інформацію, рекламу, консультації з управління.

Галузі, які надають особисті послуги людині, задовольняють її соціальні і духовні потреби, становлять соціальну інфраструктуру.

Процес виробництва завжди є результатом використання ре­сурсів, які в політекономії називають чинниками виробництва. Останні поділяються на речові та особисті. До речових чинників відносять землю, капітал і природні ресурси. До особистих—пра­цю (людські ресурси) та підприємницьку здатність.

Капітал — являє собою майно, засоби виробництва, що на­лежать підприємцям або іншим власникам і використовують­ся в процесі створення товарів і послуг. Особливістю капіталу є те, що він має бути кимсь нагромаджений і створений.

Ресурс праця — це робоча сила, тобто здатність людини до праці, або сукупність її фізичних і розумових здібностей, які використовуються людиною в процесі виробництва. Робоча сила є властивістю людського організму і невід'ємна від живої особистості. Здатність до праці і сама праця — виключне досяг­нення людини. У процесі праці людина змінює не тільки речо­вину природи, а й свою власну природу, тобто розкривається сама. Трудова діяльність допомагає накопиченню знань, досвіду, навиків і підвищенню кваліфікації.

Робоча сила — головний чинник виробництва. Тільки людина може бути носієм нових перспективних ідей, і лише вона може їх реалізувати. Засоби виробництва (чинник речовий) і робоча сила (чинник особистий) мають єдине призначення: вони є продуктивними силами, тобто силами дії людей на при­роду з метою створення благ.

Проте їх функції відмінні. Функція робітника як особис­того чинника виробництва полягає у використанні своєї робо­чої сили в процесі праці, що спрямована на зміну предметів та сил природи з метою задоволення власних потреб.

Функція засобів виробництва полягає в тому, щоб бути провідником продуктивної дії робітника на предмети й сили природи.

Засоби виробництва складаються із предметів праці і за­собів праці.

Предмети праці — це все те, на що спрямована праця людини. Вони можуть бути або безпосередньо створені приро­дою (кам'яне вугілля, руда, нафта тощо), або є продуктом по­передньої праці.

Предмети праці, до яких уже була прикладена праця, але їм необхідна подальша обробка, називають сирим матеріалом або си­ровиною.

Те, чим людина діє на предмет праці, називають засобами праці. До них належать: верстати, машини, механізми, інстру­менти та ін. У широкому розумінні до засобів праці відносять всі матеріальні умови, без яких процес виробництва не може здійснюватись.

У розвитку виробництва особлива роль належить науці. Інноваційний процес, швидке впровадження науково-техніч­них досягнень у виробництво — найважливіша умова успішно­го функціонування всіх факторів виробництва. В сучасних умо­вах суттєву роль відіграє такий фактор, як інформація.

Поєднання чинників виробництва відображає сукупність соціально-економічних рис тієї чи іншої економічної системи, її виробничих відносин.

Земля як чинник виробництва відіграє особливу роль. Відомий англійський економіст У. Петті ще у ХVІІ ст. підкреслював, що земля — мати багатства. Земля — це засіб праці, створений природою. Поняття «земля» як чинник виробництва має широкий зміст: зем­ля є одночасно операційним базисом виробництва (у промисло­вості), сховищем природних ресурсів (родовища мінералів, нафти, газу), природною основою сільськогосподарського виробництва (орані землі, ліси, водоймища). У сільському господарстві земля — це одночасно й основний засіб праці, і предмет праці.

2.3. Економічні потреби суспільства. їх суть і структура. Закон зростання потреб та механізм його дії

Визначні мислителі минулого і сучасності - Дж. Гобсон, К.А. Гельвецій, Ф. Гегель, К. Маркс, М. Вебер та інші бачили в потре­бах вираження природи людини, відносили їх до ключових еко­номічних категорій.

Потреби - це об'єктивні умови існування людини. Роз­виваючись, людина створює свої потреби і здібності, продукти і послуги, відносини і суспільні інститути.

Економічні потреби — це ставлення людей до економічних умов їх життєдіяльності, яке характеризується відчуттям нестачі певних благ та послуг, бажанням володіти ними, щоб подола­ти це відчуття. Отже, потреби мають об'єктивно-суб'єктивний характер.

В економічній літературі потреби класифікують по-різному. Так, у системі економічних потреб виділяють виробничі, суспільні та особисті. Особисті поділяють на фізичні, інтелектуальні, со­ціальні.

За ступенем реалізації розрізняють абсолютні, дійсні та пла­тоспроможні потреби.

За суб'єктами потреби поділяють на: а) індивідуальні, ко­лективні та суспільні; б) потреби домогосподарств, підприємств та держави як окремих суб'єктів економіки.

За об'єктами потреби класифікують на: а) породжені існу­ванням людини як біологічної істоти (фізіологічні потреби в їжі, одязі, житлі) та породжені існуванням людини як соціаль­ної (суспільної) істоти (соціальні потреби — у спілкуванні, у суспільному визнанні та статусі, освіті та ін.); б) матеріальні потреби в матеріальних благах та послугах і духовні — потреби у творчості, самовираженні, самовдосконаленні; в) першочер­гові — потреби, що задовольняються предметами першої необ­хідності та непершочергові — потреби, що задовольняються предметами розкоші.

Існує градація потреб за ступенем їх нагальності. Так, А. Маслоу запропонував ієрархію потреб щодо їх вагомості: фізіологічні потреби; потреби самозбереження; соціальні потреби; потреби в повазі і потреби в самоутвердженні.

Людина намагається задовольнити насамперед найнагальніші свої потреби — фізіологічні, зокрема. Якщо вони за­доволені, то певний час ці потреби перестають бути рушійним мотивом для людини. У неї виникає бажання задовольнити наступні за вагомістю потреби.

Потреби мають властивість зростати. Закон зростання по­треб є законом суспільного прогресу. Одне з фундаментальних положень економічної теорії полягає в тому, що матеріальні й особливо духовні потреби суспільства є безмежними, а еко­номічні ресурси, необхідні для задоволення цих потреб, є об­меженими.

Безмежність потреб і обмеженість ресурсів породжують дію двох законів суспільного розвитку — закону зростання потреб і закону економії праці. Ці закони взаємозв'язані та відбивають дві сторони загальноекономічного закону зростання соціаль­но-економічної ефективності. На рівні суспільства дія цього закону виявляється в тому, що в умовах безмежності потреб сус­пільство повинно прагнути до всебічної економії праці (як живої, так і уречевленої), тобто до ефективного використання економіч­них ресурсів.

Закон зростання потреб характеризує не лише зростання, тобто появу дедалі нових і нових потреб, а й зміну структури їх, що відбиває просування як людини, так і суспільства в цілому, від біологічного (фізіологічного) до все більш і більш різнобіч­ного, багатого суспільного життя.

Виокремлюють три етапи розвитку потреб у минулому XX ст.

Перший етап - до середини 50-х років, коли домінували матеріально-речові потреби.

Другий етап — почався з середини 50-х років з переходом до "економіки споживання", коли формувалися такі соціальні потреби, які задовольнялись завдяки побутовому обслуговуван­ню, освіті, медицині, спорту, відпочинку, розвагам тощо.

Третій етап розвитку потреб почав формуватись у 80-ті роки. Він завершить фундаментальні зрушення в бік гуманітарних потреб, пов'язаних із творчістю, духовним розвитком особис­тості. Інтенсивний розвиток цих потреб вимагає як зміни ха­рактеру праці, так і зростання тривалості вільного часу.

Кожний крок у розвитку суспільства — це одночасно задо­волення потреб на новому, вищому рівні. Суспільство завжди жорстко обмежене економічними ресурсами, тому на кожно­му етапі свого розвитку воно висуває як двоєдину мету задово­лення однаково пріоритетних соціальних та економічних по­треб, виділяючи для цього необхідні частини сукупного фонду робочого часу.

Суперечність між необмеженим зростанням соціальних і економічних потреб та обмеженими ресурсами виступає ру­шійною силою соціально-економічного розвитку.

Взаємозв'язок потреб і виробництва характеризується, на­самперед, впливом виробництва на потреби, створенням но­вих потреб і відповідно створенням благ, що забезпечують їх задоволення.

Гуманізація виробництва, властива постіндустріальному суспільству, зумовлює посилення взаємовпливу потреб і вироб­ництва, адже вона передбачає безпосереднє підпорядкування потребам людини як процесу праці, так і його результату.