МІСТ І МІСТО 7 страница

– Ого! – Він знизив голос до шепоту. – Ми його знайшли.

– Так. Блейн Моно!

– Як ти гадаєш, він мертвий? На вигляд мертвий.

– Ні. Може, він спить, але аж ніяк не мертвий.

– Звідки ти знаєш?

– А звідки ти знав, що він рожевий? – Це було риторичне питання, тож Едді не відповів. Сюзанна поглянула на нього, обличчя в неї було напружене й дуже перелякане. – Він спить. І знаєш що? Я боюся його будити.

– Тоді давай дочекаємося наших.

Вона заперечно похитала головою.

– Гадаю, нам краще підготуватися до їхнього приходу. Бо мені чомусь здається, що вони дуже поспішатимуть. Підвези мене до тієї коробки, що висить на ґратах. Вона схожа на переговорний пристрій. Бачиш?

Едді повільно покотив візок туди, куди вона показала. Коробка переговорного пристрою була прикріплена до закритої хвіртки посеред бар'єра, що відділяв платформу від вестибюля Колиски. Ґрати бар'єра на вигляд були зроблені з іржостійкої сталі, а хвіртка – з кованого заліза. Внизу вони зникали у зміцнених сталлю отворах у підлозі. Едді побачив, що крізь ґрати вони не пролізуть. Відстань між сталевими кілками була не більше за чотири дюйми. Навіть Юк – і той заледве проліз би.

Під стелею шурхотіли, туркочучи, голуби. Ліве колесо Сюзанниного візка монотонно рипіло. «Півцарства за оливницю», – подумав Едді і зрозумів, що йому не просто страшно. Востаннє він відчував такий страх того дня, коли вони з Генрі стояли навпроти руїн Маєтку на Райнголд–стрит у Датч–Гіл. Тоді, у тисяча дев'ятсот сімдесят сьомому, вони не наважилися увійти. Вони просто повернулися спинами до будинку з привидами і пішли геть. І він пригадав, що тоді поклявся сам собі більше ніколи, ніколи і ще раз ніколи не повертатися на те місце. Тієї обіцянки він дотримав, але тепер опинився перед іншим будинком з привидами, і головний привид був просто перед його очима – Блейн Моно, довгаста рожева куля з лобовим вікном, яке підглядає за ним, немов око небезпечного звіра, що вдає із себе сплячого.

Він уже багато років не ворушиться в Колисці… Він навіть перестав говорити різними голосами й сміятися… Ардіс був останній, хто наблизився до Блейна… Ардіс не зміг відповісти на питання, тож Блейн підсмажив його на синьому вогні.

«Якщо він до мене заговорить, то я, мабуть, збожеволію на місці», – подумав Едді.

Надворі шаленів вітер, і дрібний дощ сипонув у високий прохід в бічній стіні будівлі. Едді побачив, як краплі вдаряються об вікно й корпус Блейна.

Едді здригнувся і рвучко роззирнувся довкола.

– За нами стежать… я це відчуваю.

– Не здивуюся, якщо це так. Едді, підвези мене ближче до хвіртки. Я хочу як слід роздивитися ту коробку.

– Гаразд, але не торкайся її. Якщо вона під напругою…

– Якщо Блейн захоче нас підсмажити, то він це зробить, – сказала Сюзанна, роздивляючись крізь фати Блейнову спину. – Ти знаєш це не гірше за мене.

Едді знав, що це правда, тож промовчав.

Коробка нагадувала щось середнє між переговорним пристроєм і сигналізацією. У горішній її половині розташовувався гучномовець, поряд з яким було щось на кшталт кнопки «СЛУХАЙТЕ/ГОВОРІТЬ». А нижче йшли цифри, розставлені у формі ромба:

Під ромбом було ще дві кнопки з написами Високою Мовою: КОМАНДА і ВВЕСТИ.

Сюзанна розгублено подивилася на Едді.

– Як ти гадаєш, що це таке? Схоже на якийсь прибамбас із фантастичних фільмів.

«Авжеж», – подумав Едді. Свого часу Сюзанна могла бачити одну–дві системи домашньої охоронної сигналізації – врешті–решт, вона мешкала серед мангеттенських багатіїв, хай навіть вони не надто раділи з цього приводу. Але все одно між електронними пристроями, які вироблялися в тисяча дев'ятсот шістдесят третьому році (а саме цього року вона народилася) і в час Едді, тобто тисяча дев'ятсот вісімдесят сьомого, була ціла прірва. «Хоча ми з нею взагалі рідко обговорювали відмінності, – подумав він. – Цікаво, що б вона подумала, якби я сказав, що, коли Роланд викрав мене, президентом Сполучених Штатів був Рональд Рейган? Мабуть, що я несповна розуму».

– Це система охоронної сигналізації, – зазначив він і, попри те що всі нерви й інстинкти голосно проти цього заперечували, примусив себе простягнути праву руку і великим пальцем натиснути кнопку «ГОВОРІТЬ/СЛУХАЙТЕ».

Струмом його не шибонуло, і синє полум'я теж не охопило руку. Не було жодних ознак того, що ця річ досі ввімкнена в мережу.

То, може, Блейн мертвий. Усе–таки мертвий.

Але повірити в це Едді не міг.

– Алло? – сказав він і внутрішнім зором побачив бідолаху Ардіса, якого пронизують мікрохвилі синього вогню, поглинають його лице і все тіло, розтоплюють очі й підпалюють волосся. – Алло… Блейн? Хто–небудь?

Він відпустив кнопку і став напружено чекати. Сюзанна обережно вклала йому в руку свою, холодну й маленьку. Відповіді досі не було, і Едді ще раз – тепер з іще більшою неохотою, ніж перед цим, – натис кнопку розмови.

– Блейн?

Відпустив кнопку. Зачекав. І коли відповіді, як і минулого разу, не було, у нього почало наморочитися в голові. Це небезпечне відчуття з'являлося щоразу, коли обставини тисли на Едді чи він відчував страх. Воно геть позбавляло його обережності та здорового глузду. Будь–що переставало важити. Те саме сталося під час його зустрічі з «блідою поганкою» – агентом Балазара в Нассау, те саме відбувалося й зараз. І якби Роланд побачив Едді в мить, коли ним оволодівав цей шал нетерплячки, він би зрозумів, що Едді не просто віддалено нагадує йому Катберта. Він би заприсягнувся, що Едді – це Катберт.

Едді причавив кнопку великим пальцем і закричав у гучномовець, безуспішно намагаючись зімітувати акцент британського аристократа.

– Вітаю, Блейне! Привітулі, старий друже! Це Робін Ліч, ведучий програми «Багаті і придуркуваті». Я прийшов сказати тобі, що ти виграв у лотерею видавництва «Паблішерс» шість мільярдів доларів і новенький «Форд–Ескорт»!

У них над головами залопотіли крильми перелякані голуби. Сюзанна охнула. На її обличчі з'явився вираз благочестивої жінки, яка почула, що її чоловік лається в соборі.

– Едді, що ти робиш! Годі, припини!

Але Едді вже не міг зупинитися. Його губи були розтягнуті в посмішці, але очі блищали від страху, істерики і гніву.

– Разом зі своєю монорейковою подружкою Патрицією ти вирушиш у незааабууутню подорож до мальовничого Джимтауна, де питимеш тільки найкраще вино і їстимеш лише найвродливіших і найнезайманіших дівчат! Ти…

– …шшшшш…

Враз замовкнувши, Едді зиркнув на Сюзанну. Він вирішив, що це вона на нього шикнула, і не тому, що вона вже намагалася його вгамувати, а тому що, крім неї, на станції більше нікого не було. І водночас він знав, що це не Сюзанна. То був інший голос, голос маленької дитини, якій дуже страшно.

– Сьюз? Це ти…

Але Сюзанна вже хитала головою, показуючи пальцем на коробку переговорного пристрою. І Едді побачив, що кнопка з написом «КОМАНДА» слабо світиться рожевим кольором, кольором мушлі. То був колір монопоїзда, що спав у своїй люльці по той бік загорожі.

– Шшш… не розбудіть його, – промовив згорьований дитячий голос. Тихо, як вечірній бриз, він лився з динаміка.

– Що… – почав було Едді, але потім, похитавши головою, простягнув руку до кнопки «ГОВОРІТЬ/СЛУХАЙТЕ» і обережно її натис. І заговорив, але не громоподібним голосом Робіна Ліча, а мало не пошепки, наче конспіратор. – Ти що за один? Хто ти?

І відпустив кнопку. Вони з Сюзанною обмінялися поглядами переляканих дітей, які вже знають, що в будинку разом з ними – небезпечний дорослий, може, навіть психопат. А як вони про це дізналися? Та просто їм розповіла інша дитина, дитина, яка дуже довго жила в домі з дорослим–психопатом – ховалася по кутках і нишком виповзала звідти тільки тоді, коли дорослий спав. Налякане дитя, звикле бути невидимкою.

Відповіді не було. Едді мовчки чекав, поки спливали секунди. Кожна секунда тягнулася нескінченно довго, до її кінця можна було встигнути прочитати роман. Стомившись чекати, Едді знову потягнувся до кнопки, і тут вона знову засвітилася слабким рожевим сяйвом.

– Я Маленький Блейн, – прошепотів дитячий голос. – Той, якого він не бачить. Той, про якого він забув. Він думає, що залишив його в покоях руїн і коридорах смерті.

Едді знову натис кнопку, відчуваючи, що неспроможний заспокоїти тремтіння руки. Його власний голос теж тремтів.

– Хто? Хто не бачить? Ведмідь?

Та ні, тільки не ведмідь. Шардик лежав мертвий у лісі, між ними багато миль відстані. Та ще й зрушений з місця світ відтоді просунувся ще далі. Зненацька Едді пригадав відчуття, яке його охопило, коли він приклав вухо до тих дивних дверей на галявині, де ведмідь жив своїм відчайдушним напівжиттям. Дверей, розмальованих жахливими жовтими й чорними смужками. Він збагнув, що все це – частина єдиної картини, частина якогось гнилого цілого, пошарпаної павутини, в центрі якої, наче жирний кам'яний павук, застигла Темна Вежа. У ці останні дні увесь Серединний світ став одним величезним будинком із привидами, увесь Серединний світ перетворився на Буєраки, увесь Серединний світ був спустошеною землею, катом і жертвою.

Не встиг голос із переговорного пристрою вимовити ці слова, як Едді прочитав їх за Сюзанниними губами. Ці слова були настільки ж очевидними, як і відгадка до загадки, щойно її вимовлять.

– Великий Блейн, – прошепотів невидимий голос. – Великий Блейн – це привид у машині… привид в усіх машинах.

Сюзанна піднесла руку до горла і щосили стисла, наче збираючись задушити саму себе. Її очі були сповнені жаху, але погляд не був скляним. Навпаки, він був гострий і сповнений розуміння. Колись у своєму минулому – ще тоді, коли єдине ціле на ім'я Сюзанна роздирали навпіл ворогуючі особистості Детти й Одетти, – вона чула подібний голос. Дитячий голос здивував Сюзанну не менше, ніж Едді, але її страдницький погляд виказував, що вона не вперше потрапила в таку ситуацію.

Хто–хто, а Сюзанна знала все про шаленство роздвоєності.

– Едді треба тікати, – сказала вона, від жаху забуваючи робити паузи між словами. І Едді почув, що у неї в горлі свистить повітря, наче холодний вітер у комині. – Едді треба вшиватися Едді треба вшиватися Едді…

– Пізно, – сказав тихенький зболений голос. – Він прокинувся. Великий Блейн прокинувся. Він знає, що ви тут. Він уже близько.

Раптом у них над головою заблимали лампочки – яскраво–помаранчеві дуги, – заливши усю Колиску пронизливим світлом, яке розігнало пітьму. Сотні наполоханих голубів запурхали довкола, зігнані зі свого лабіринту гнізд під стелею.

– Чекай! – закричав Едді. – Будь ласка, зачекай!

Від хвилювання він забув натиснути кнопку, але Маленький Блейн усе одно відповів.

– Ні! Якщо я залишуся, він мене впіймає! Якщо я залишуся, він мене вб'є! Я не можу цього допустити!

Світло на переговорній коробці знову згасло, але лише на мить. Наступної миті спалахнули обидві кнопки, і «КОМАНДА», і «ВВЕСТИ», але не рожевим, а темно–червоним кольором розжареної підкови в горнилі коваля.

– ХТО ВИ? – прогримів голос, що линув не з динаміка переговорного пристрою, а з кожного гучномовця в місті. Від міці того голосу загойдалися трупи, що висіли на стовпах. Здавалося, навіть мертві ладні тікати від Блейна світ за очі.

Сюзанна зіщулилася у візку, затуливши вуха долонями. Її обличчя витягнулося від переляку, рот спотворив мовчазний крик. Едді теж відчув, що до нього повертаються всі неймовірні страхи–галюцинації дитинства, які він переживав у одинадцять років. Хіба це не той голос, якого він боявся, стоячи поряд із Генрі перед Маєтком? Боявся і, можливо, навіть чекав? Він не знав… але знав тепер, як почувався Джек у тій казці, коли зрозумів, що надто вже зловживав бобовим деревом і розбудив велетня–людожера.

– ЯК ВИ НАСМІЛИЛИСЯ МЕНЕ РОЗБУДИТИ? КАЖІТЬ, АБО ПОМРЕТЕ НА МІСЦІ.

І на цьому Едді міг би вклякнути, дозволивши Блейнові – Великому Блейнові – зробити з ними те, що він зробив із Ардісом (а може, навіть щось страшніше). Можливо, йому навіть варто було вклякнути, завмерти в цій жахливій казці, де вони летіли вниз кролячою норою. Але саме спогад про тихий голос, що озвався до них першим, був тим імпульсом, який змусив його розтулити рота. То був голос наляканої дитини, але, навіть перестрашений, він хотів їм допомогти.

«Тож тепер ти мусиш допомогти собі сам, – подумав Едді. – Це ж ти його розбудив, тобі з ним і розбиратися!»

Едді простягнув руку і знову натиснув на кнопку.

– Мене звуть Едді Дін. А жінка, що поряд зі мною, – моя дружина Сюзанна. Ми…

Він глянув на Сюзанну, і та відчайдушно закивала, благаючи його продовжувати.

– Ми мандруємо. Шукаємо Темну Вежу, розташовану на Шляху Променя. З нами ще двоє – Роланд із Ґілеаду і… і Джейк з Нью–Йорка. Ми обоє теж з Нью–Йорка. Якщо ти… – Він замовк, ледь не звернувшись до поїзда «Великий Блейне». Та якби ці слова зірвалися з його губ, то розум, що керував тим голосом, збагнув би, що вони чули інший голос. Так би мовити, голос привида всередині привида.

«Продовжуй», – показала йому обома руками Сюзанна.

– Якщо ти Блейн Моно… то… ми хочемо, щоб ти нас підкинув.

Едді відпустив кнопку. Здавалося, відповіді не було цілу вічність. Тривалу мовчанку порушувало хіба що тріпотіння крил наполоханих голубів. Коли Блейн знову заговорив, його голос линув не з усіх динаміків, а тільки з одного – на коробці переговорного пристрою. І тепер він був майже людським.

– НЕ ВИПРОБОВУЙТЕ МОЄ ТЕРПІННЯ. УСІ ДВЕРІ ВТІ МІСЦЕВОСТІ ЗАЧИНЕНІ. ГІЛЕАДУ БІЛЬШЕ НЕ ІСНУЄ, ATI, КОГО НАЗИВАЛИ СТРІЛЬЦЯМИ, ДАВНО МЕРТВІ. А ТЕПЕР ВІДПОВІДАЙТЕ НА МОЄ ПИТАННЯ: ХТО ВИ? ЦЕ ВАШ ОСТАННІЙ ШАНС.

У повітрі щось засичало. Зі стелі вистрелив промінь біло–синього світла і вдарив неподалік від Сюзанниного візка, пробивши в мармуровій підлозі діру завбільшки з м'ячик для гольфа. Звідти негайно закурився димок, запах якого нагадував той, що буває після удару блискавки. Якусь мить Сюзанна й Едді нажахано дивилися одне на одне, а потім Едді рвучко простягнув руку до переговорного пристрою і натиснув кнопку.

– Ти помиляєшся! Ми справді з Нью–Йорка! Лише кілька тижнів тому ми пройшли в цей світ крізь двері, які стояли на узбережжі!

– Це правда! – вигукнула Сюзанна. – Клянуся, правда.

Тиша. За бар'єром виднівся тільки вигин гладенької рожевої

спини Блейна. Переднє вікно наче вирячалося на них порожнім скляним оком і хитро мружило повіку–склоочисник.

– ДОВЕДІТЬ, – нарешті озвався Блейн.

– Господи, як я можу це довести? – спитав Едді в Сюзанни.

– Не знаю.

Едді знову натиснув кнопку.

– Статуя Свободи! Тобі це про щось каже?

– ПРОДОВЖУЙ, – сказав Блейн майже задумливим голосом.

– Емпайр–Стейт–Білдінґ! Фондова біржа! Світовий торговельний центр! Знамениті хот–доги Коні–Айленду! Мьюзик–хол «Редіо–Сіті»! Іст–Віл…

Але Блейн не дав йому договорити. Неймовірно, але монотонний голос, що полинув із гучномовця, тепер належав Джонові Вейну.

– ГАРАЗД, ПІЛІГРИМЕ. Я ВІРЮ ТОБІ.

Едді з Сюзанною знову обмінялися поглядами, і цього разу в них були спантеличення і полегшення водночас. Та коли Блейн заговорив ще раз, його голос звучав холодно та незворушно.

– ПОСТАВ МЕНІ ПИТАННЯ, ЕДДІ ДІН З НЬЮ–ЙОРКА. І НЕХАЙ ВОНО БУДЕ ЦІКАВИМ. – Запала коротка мовчанка, а потім Блейн додав: – БО ІНАКШЕ ТИ Й ТВОЯ ЖІНКА ПОМРЕТЕ, ХАЙ ТАМ ЗВІДКИ ВИ ПРИЙШЛИ.

Сюзанна перевела погляд із коробки переговорного пристрою на Едді.

– Про що це він? – з присвистом прошепотіла вона.

Едді тільки головою похитав.

– Гадки не маю.

Кімната, до якої затягнув його Ґешер, здалася Джейкові стартовою шахтою міжконтинентальної балістичної ракети «Мінітмен», прикрашеною пацієнтами психлікарні: частково музей, частково вітальня, а частково – нічліжка, де отаборилися гіпі. Простір над головою впирався у закруглену стелю, підлога, опущена на сімдесят чи сто футів униз, теж була округлої форми. А на єдиній стіні скрізь вертикальними лінями тяглися різнокольорові неонові трубки: червоні, сині, зелені, жовті, помаранчеві, персикові, рожеві. Біля стелі й підлоги шахти (якщо це була вона) ті довгі трубки збігалися разом, утворюючи кричуще–веселкові вузли.

Сама кімната, у якій за підлогу правили іржаві залізні грати, була піднята приблизно на три чверті від дна велетенської капсули. Подекуди ґрати були встелені килимами, подібними до турецьких (пізніше Джейк дізнався, що такі килими ткали в баронії Кашмін). їхні кути притискали до підлоги важкі скрині, оббиті міддю, торшери чи низькі ніжки крісел, завалених усіляким непотребом. Інакше килими просто тріпотіли б, наче паперові стрічки, прикріплені до вентилятора, бо знизу постійно дмухав теплий вітер. Інший вітер, що надходив з круглого скупчення вентиляційних отворів, подібних до тих, які вони бачили в тунелі, гуляв на висоті приблизно чотирьох чи п'яти футів над головою в Джейка. На дальньому боці кімнати були двері, такі самі, як ті, крізь які вони з Ґешером увійшли сюди. У Джейка зародився здогад, що це продовження підземного коридору, який тягнеться Шляхом Променя.

У кімнаті було шестеро людей – четверо чоловіків і дві жінки. Джейк здогадався, що це вище командування Сивих. Звісно, за умови, що досі було ким командувати. Жодного молодого обличчя він не бачив, та все одно всі ті люди були в розквіті сил. І дивилися на хлопчика так само зацікавлено, як і він на них.

У центрі кімнати, недбало перекинувши масивну ногу через бильце крісла завбільшки з трон, гордовито сидів чоловік. Виглядав він як хтось середній між вікінгом і велетнем з дитячих казок. Його мускулястий торс був оголений, тільки срібляста стрічка була зав'язана довкола біцепса, через одне плече перекинуті піхви для ножа, а на шиї висів якийсь дивний амулет. М'які шкіряні штани, запхнуті у високі чоботи, щільно облягали тіло. На одному чоботі виднілася жовта пов'язка. Брудне біляве волосся з сивизною каскадом спадало до середини широкої спини, очі були зелені й цікаві, як у шкодливого кота – старого й досвідченого, який, проте, ще не втратив витонченого смаку до жорстокості, що в котячих колах вважається забавкою. На спинці крісла висіло щось подібне до престарого автомата.

Придивившись пильніше до прикраси на грудях вікінга, Джейк побачив, що це скляна коробка у формі труни, підвішена на срібному ланцюзі. Всередині крихітний циферблат годинника показував п'ять хвилин по третій. Під циферблатом гойдався маленький золотий маятник. І навіть попри тихе сичання течії повітря, що циркулювало внизу і вгорі, Джейк почув тихе «цок–цок». Стрілки годинника рухалися швидше, ніж зазвичай, і Джейк зовсім не здивувався, коли побачив, що вони крутяться не вперед, а назад.

Він згадав крокодила з «Пітера Пена», того, що ганявся за Капітаном Гаком, і потай всміхнувся. Але від погляду Гешера ця посмішка не сховалася – пірат замахнувся на хлопчика рукою. Джейк сахнувся, затуляючи обличчя руками.

Помітивши це, Цок–Цок кумедно насварився на Ґешера пальцем – мовляв, такий–сякий.

– Ну–ну… дарма ти так, Ґешере, – сказав він.

І Ґешер миттю опустив руку. Вираз його обличчя повністю змінився. Якщо перед цим воно не виражало нічого, крім тупої злоби та якогось хитрого, мало не екзистенційного гумору, то тепер він був сама послужливість і обожнювання. Як і всі інші присутні в кімнаті (у тому числі й Джейк), Ґешер не міг надовго відвести погляд від Цок–Цока – його очі самі поверталися до велетня. І Джейк чудово розумів чому. Цок–Цок був єдиним у тій кімнаті, хто виглядав цілком життєрадісним, цілком здоровим і цілком живим.

– Ну раз ти кажеш, то не буду, – сказав Ґешер. Проте перед тим, як звернути очі до білявого велетня на троні, він обдарував Джейка зловісним поглядом. – Але ж він такий упертий, Цокі. Страшенно впертий, Цокі. Він до біса впертий. І як хочеш знати мою думку, то його ще вчити і вчити. Може, й люди будуть!

– Коли я захочу знати твою думку, то спитаю тебе про неї, – відрізав Цок–Цок. – І зачини двері, Ґешере, ти що, в кошарі народився?

Темнокоса жінка пронизливо розсміялася, наче ворона закаркала. Цок–Цок так зиркнув на неї, що вона миттю принишкла й перевела погляд на грати підлоги.

Двері, крізь які Гешер затягнув Джейка, насправді були подвійними. Джейк згадав, що в нормальних науково–фантастичних фільмах саме такий вигляд мали люки космічних кораблів. Ґешер зачинив обоє дверей і повернувся до Цок–Цока, великим пальцем руки показуючи, що вже все, мовляв, гаразд. Цок–Цок кивнув і спроквола потягнувся до кнопки в предметі умеблювання, що нагадував кафедру в лекційній аудиторії. Десь у стіні почав шумно працювати насос, і неонові лампи відчутно втратили яскравість. Тихо засичало повітря, і круглий клапан на внутрішніх дверях повернувся, замикаючи їх. Джейк зрозумів, що, мабуть, на зовнішніх дверях відбувалося те саме. Поза сумнівом, вони перебували зараз у якомусь бомбосховищі. Коли насос заглухнув, довгі неонові трубки знову спалахнули притлумлено–яскравим світлом.

– Ось так, – вдоволено сказав Цок–Цок. І почав згори донизу роздивлятися Джейка. У хлопчика з'явилося дуже неприємне відчуття, що його наче каталогізують і відправляють у архів. – Усі живі–здорові. Тепло й затишно, як у вусі. Правда, Гутсе?

– Атож, – миттю озвався худорлявий чоловік у чорному костюмі. Все його обличчя було вкрите якоюсь висипкою, яку він затято роздряпував.

– Я його привів, – сказав Ґешер. – Я ж казав, що ти можеш на мене покластися, і я не підвів, правда ж?

– Правда, – підтвердив Цок–Цок. Істинна. У мене були певні сумніви щодо того, чи зможеш ти запам'ятати пароль, але…

Чорнява жінка знову каркнула від сміху. Не перестаючи ліниво усміхатися кутиками рота, Цок–Цок повернувся на півоберта, і перш ніж Джейк зрозумів, що відбувається – що, по суті, вже відбулося, – жінка вже заточувалася назад, від здивування й болю вирячивши очі та вхопившись руками за якийсь дивний виступ у грудях, якого ще мить тому там не було.

Хлопчик збагнув, що, повертаючись, Цок–Цок зробив якийсь блискавичний рух рукою. Тонкого білого руків'я ножа, що стирчало з піхов, які висіли на плечі в Цок–Цока, вже не було. Він магічним чином опинився на іншому боці кімнати, в грудях темнокосої. Цок–Цок витяг його з піхов і жбурнув так швидко, що навіть Роланд навряд чи міг би з ним у цьому зрівнятися. Все це скидалося на якийсь страшний фокус.

Решта тільки мовчки дивилися, як жінка хапає ротом повітря і робить крок в бік Цок–Цока, слабо тримаючись за руків'я ножа. Ось вона вдарилася стегном об один із торшерів, і той, кого Цок–Цок назвав Гутсом, стрімко метнувся вперед, щоб не дати йому впасти. Сам Цок–Цок не поворухнувся. Він і далі сидів, закинувши ногу на бильце свого гроноподібного крісла, і з лінивою усмішкою дивився на жінку.

Зачепившись ногою за килим, вона повалилася вперед. І ще раз Цок–Цок продемонстрував моторошно блискавичну моторність. Він зняв ногу з бильця і щосили вдарив нею чорняву жінку в живіт. Вона полетіла до стіни, кров бризкала в неї з рота й заляпувала меблі. Вдарившись спиною об стіну, вона сповзла на підлогу і так застигла, опустивши підборіддя на груди. Джейк подумав, що вона схожа на мексиканця з якогось фільму, мексиканця, що втомився і сів покуняти під глиняною стіною. Він не йняв віри, що можна так швидко з живої перетворитися на мертву. Під світлом неонових ламп її волосся здавалося напівчервоним–напівсинім. У скляних очах, що дивилися на Цок–Цока, навіки застиг подив.

– Я її попереджав, щоб не сміялася, – тільки й сказав Цок–Цок. І перевів погляд на іншу жінку, руду й тілисту, що скидалася на довжелезну фуру. – Хіба ні, Тіллі?

– Атож, – миттю підтакнула Тіллі. Її очі блищали від страху і збудження, язик несамовито облизував губи. – Казав, і не раз казав. Клянуся, хай мене грім поб'є.

– Авжеж, поб'є, бо ти така жирна, що тебе гріх не побити, – сказав Цок–Цок. – Брендоне, принеси мені ножа. І зітри з нього те смердюче лайно, перш ніж подавати мені.

Низькорослий кривоногий чоловічок кинувся виконувати наказ. Спочатку ніж не піддавався – здавалося, він міцно застряг у грудній клітці нещасної. Брендон злякано озирнувся через плече на Цок–Цока, потім смикнув сильніше.

Втім, Цок–Цок, здавалося, геть–чисто забув уже і про Брендона, і про жінку, шо в буквальному розумінні померла від сміху. Його блискучі зелені очі вже знайшли собі іншу забаву, яка цікавила його значно більше, ніж небіжчиця.

– Підійди, хлопчику, – сказав він. – Я хочу тебе роздивитися.

Гешер так штовхнув його в плече, що Джейк заточився. І впав

би, якби Цок–Цок не вхопив його міцними руками за плечі. А коли хлопчик знову міцно став на ноги, велетень узяв його за ліве зап'ястя і підняв руку. Його увагу привернув Джейків «Сейко».

– Якщо це те, про що я думаю, то це точно передвіщення, – сказав Цок–Цок. – Відповідай мені, хлопче. Що це в тебе за сіґул?

Джейк уявлення не мав, що таке сігул, тож міг сподіватися хіба що на прихильність долі.

– Це наручний годинник. Але він не працює, містере Цок–Цок.

Зачувши це, Гутс пирхнув зі сміху й хутко затулив рота долонями, бо Цок–Цок красномовно на нього озирнувся. Але за мить він знову подивився на Джейка, і його спохмурніле лице осяяла усмішка. Ця усмішка була такою привабливою, що майже змусила забути про те, що біля стіни сидить не кіношний мексиканець, у якого сієста, а мертва жінка. Дивлячись на цю усмішку, хотілося забути, що довкола самі божевільні, а Цок–Цок, схоже, найбожевільніший божевільний з усієї психлікарні.

– Наручний годинник, – киваючи, сказав Цок–Цок. – Атож, дуже підходяща назва. Він же на руці. І на те він і хронометр, щоб показувати, котра година. Правда, Брендоне? Тіллі? Ґешере?

Усі радісно закивали. Цок–Цок обдарував їх переможною усмішкою і знову повернувся лицем до Джейка. І тепер Джейк помітив, що хай там якою переможною була та усмішка, зелені очі Цок–Цока залишалися неусміхненими. Вони були такими, як завжди: холодними, жорстокими і допитливими.

Він потягнувся пальцем до «Сейко», який зараз показував сім дев'яносто одну ранку й вечора водночас, і рвучко відсмикнув його, так і не торкнувшись скла над рідкокристалічним дисплеєм.

– Скажи мені, любий хлопчику, цей твій, як ти кажеш, годинник… у ньому є пастка?

– Що? А! Ні. Жодної пастки в ньому немає. – Щоб наочно це продемонструвати, Джейк приклав пальця до скла годинника.

– Це ще нічого не доводить. Вона не спрацює, якщо ти налаштував її на своє тіло, – заперечив Цок–Цок. Він говорив тим гострим презирливим тоном, який обирав Джейків батько, коли не хотів, щоб люди запідозрили, що він ні бельмеса не тямить у тому, про що говорить. Цок–Цок зиркнув на Брендона, і Джейк зрозумів, що він зважує всі «за» і «проти» того, щоб змусити кривоногого торкнутися годинника. Але потім він відмовився од цієї думки й знову подивився просто Джейкові у вічі. – Якщо мене вдарить струмом, мій маленький друже, то за тридцять секунд ти вдавишся своїми гарнюніми іграшками, які я тобі відріжу й запхаю до рота.

Джейк важко ковтнув слину, але нічого не сказав. Цок–Цок знову простягнув пальця і цього разу вже торкнувся циферблата «Сейко». Щойно це сталося, як цифри на годиннику обнулилися й знову почали відлік.

Цок–Цок притулив пальця і звузив очі, очікуючи болю. Та коли нічого не сталося, в кутиках його очей уперше за весь час з'явилися зморшки справжньої посмішки. Мабуть, подумав Джейк, його тішить власна хоробрість. Але здебільшого посмішку спричиняли простий подив і цікавість.

– Можна я його візьму собі? – вкрадливо промуркотів Цок–Цок. – Скажімо, ти мені його подаруєш на знак пошани до мене. Я обожнюю годинники, мій любий юначе, о так, обожнюю.

– Дуже прошу. – Джейк миттю зняв годинника з зап'ястя і опустив у велику долоню Цок–Цока, що застигла в очікуванні.

– А в нього манери, як у маленького шовкодупого жентельмена, – радісно сказав Ґешер. – Колись давно за такого відвалили б кругленьку суму, Цокі. От, приміром, мій батько…

– Твій батько здох від мандруса, і навіть пси не захотіли б жерти його зогнилий труп, – перебив Цок–Цок. – Стули пельку, йолопе.

Спершу Гешер розлютився… а потім злість зникла з його обличчя, поступившись спантеличенню. Він опустився у найближче крісло і принишк.

Тим часом Цок–Цок зачудовано роздивлявся подовжувальний ремінець «Сейко». Він розтягнув його, відпустив, знову розтягнув і знову відпустив. Вклав у отвір, що відкрився між ланками, пасмо свого волосся і радісно засміявся, коли його затисло в браслеті. Врешті–решт він просунув у браслет руку і підняв його до середини передпліччя. На думку Джейка, сувенір з Нью–Йорка виглядав там дуже дивно, але він промовчав.

– Неймовірно! – вигукнув Цок–Цок. – Де ти його взяв, хлопче?

– Тато й мама подарували мені його на день народження, – відповів Джейк. Ґешер нахилився вперед – мабуть, хотів знову натякнути на викуп. Але уважний вираз обличчя Цок–Цока змусив його передумати, і пірат знову мовчки сів.

– Невже? – підвів брови Цок–Цок. Він щойно знайшов маленьку кнопочку підсвічування циферблата і тепер безперестану натискав її, спостерігаючи, як запалюється й гасне світло. А потім подивився на Джейка, і очі звузилися до яскраво–сма–рагдових щілин. – Скажи, хлопче, цей годинник працює на дво–полярній чи на однополярній платі?

– На жодній, – відповів Джейк, не бажаючи зізнаватися в своєму невігластві та не підозрюючи, що тим самим створює собі купу проблем в майбутньому. – Він працює на нікель–кадмієвій батарейці. Принаймні, я в цьому впевнений. Мені ніколи не доводилося її міняти, а інструкцію я давно загубив.