Студопедия.Орг Главная | Случайная страница | Контакты | Мы поможем в написании вашей работы!  
 

МІСТ І МІСТО 2 страница



Тож вони залишили бджіл доживати їхнє безцільне розбите життя в затінку старезних дерев. Того вечора так ніхто й не скуштував меду.

– То коли ти збираєшся нарешті розповісти нам усе, що знаєш? – спитав Едді наступного ранку. День був світлий і безхмарний, але в повітрі вже вчувався присмак осені – їхньої першої осені в цьому світі, яка вже була не за горами.

Роланд зиркнув на нього.

– Тобто?

– Я хочу почути все, що з тобою сталося, від початку до кінця. Починаючи з Ґілеаду. Про твоє дитинство і про те, що поклало всьому край. Я хочу знати, звідки ти дізнався про Темну Вежу і чому ти взагалі почав її шукати. І про твоїх друзяк перших теж хочу знати. І що з ними сталося.

Роланд зняв капелюха, стер рукою піт з лоба і знову начепив капелюха.

– Так, гадаю, ви маєте право все це знати. І я тобі розповім. Але не зараз. Це дуже довга історія. Ніколи не думав, що доведеться її комусь розповідати. І розповім я її лише один раз.

– Коли? – не вгавав Едді.

– Ще не час, – сказав Роланд. І поки що їм довелося цим вдовольнитися.

Роланд прокинувся за мить до того, як Джейк почав торсати його за плече. Він сів і роззирнувся довкола, але Едді з Сюзанною досі глибоко спали, і в світанковій імлі було видно, що в їхньому таборі все гаразд.

– Що таке? – тихо спитав він Джейка.

– Не знаю. Може, бійка. Ходімо, сам послухаєш.

Роланд відкинув ковдру і пішов слідом за Джейком на дорогу. За його приблизними підрахунками, до того місця, де ріка Сенд протікала перед містом, залишалося ще три дні ходьби. Міст, побудований строго вздовж Променя, затуляв собою обрій. Краще, ніж будь–коли раніше, було видно, що він уже добряче похилився. В тих місцях, де натягнуті кабелі не витримали й луснули, наче струни ліри, зяяли прогалини.

Вони стояли й дивилися в бік міста, а вітер дмухав просто їм в обличчя і доносив чіткі, хоч і віддалені звуки.

– Це правда бійка? – спитав Джейк.

Роланд кивнув і притулив до губ пальця.

Він чув якісь невиразні крики, тріскотняву, наче на землю падало щось велике, і незмінні барабани. Ось пролунав черговий хряскіт, цього разу вже мелодійніший: звук розбитого скла.

– Йой, – прошепотів Джейк і присунувся поближче до стрільця.

А потім пролунав звук, якого Роланд сподівався не почути: швидкий і сухий тріск стрілецької зброї. Одразу ж після цього почувся гучний глухий вибух. Він прокотився рівниною в бік Роланда і Джейка, як невидима куля для боулінгу. Після цього крики, гупання й тріск швидко стали тихішими за барабани. А невдовзі, як завжди, неприємно різко стихли й барабани, і в місті знову запанувала тиша. Але ця тиша наче на когось чекала.

Роланд обійняв Джейка за плечі.

– Ще не пізно піти в обхід.

Джейк підвів на нього очі.

– Ні, так не можна.

– Через той поїзд?

Джейк кивнув і монотонно сказав:

– Блейн негідник, але нам треба їхати. І тільки в місті ми зможемо сісти на цей поїзд.

Роланд замислено подивився на хлопчика.

– Чому ти вважаєш, що ми мусимо сісти на поїзд? Це ка? Але ж, Джейку, ти маєш зрозуміти, що поки що ти не надто обізнаний у справах ка. Часом для того, щоб здобути таке знання, треба ціле життя прожити.

– Я не знаю, ка це чи не ка, але потикатися в спустошену землю без захисту нам не слід. Це означає, що нам потрібен Блейн. Без нього ми загинемо, як ті бджоли, яких ми бачили, взимку. Нам потрібен захист. Бо спустошена земля отруєна.

– Звідки ти все це знаєш?

– Не знаю звідки! – сказав Джейк. У його голосі вчувалися нотки гніву. – Просто знаю, і все.

– Ну гаразд, – лагідно мовив Роланд і знову подивився в бік Лада. – Але нам треба бути в біса обережними. Не пощастило нам, що в них досі є порох. Бо якщо є порох, то може бути щось ще потужніше. Навряд чи вони можуть дати цьому раду, але небезпека від цього аж ніяк не зменшується. Ті люди можуть розсердитися і відправити нас смажитися до чортів у пекло.

– Екло, – понуро сказав хтось у них за спинами. Вони озирнулися й побачили, що на узбіччі, спостерігаючи за ними, сидить Юк.

Того дня вони натрапили на нову дорогу, яка тяглася з заходу і вливалася у Великий Шлях. Починаючи з цього місця, шлях (тепер він був набагато ширший і розділявся посередині смугою з якогось гладенького темного каменя) ішов униз. Обабіч дороги височіли бетонні насипи, які вже кришилися від віку. Між ними мандрівники почували задуху, наче опинилися в пастці. Вони зупинилися біля пролому в цих бетонних стінах, за яким відкривався заспокійливий краєвид на рівнину, і трохи перекусили, не втамувавши, проте, голоду, бо харчів залишалося мало.

– Едді, як ти гадаєш, чому вони пустили дорогу вниз? – спитав Джейк. – Тобто вони ж це навмисне зробили, з якоюсь метою, так?

Едді подивився крізь прогалину в бетоні на спокійні віковічні рівнини і кивнув.

– Чому ж?

– Не знаю, чемпіоне, – відповів Едді. Але потай розумів, що знає. Глянувши на Роланда, він здогадався, що той також знає, для чого були збудовані ці стіни. Дорогу до мосту опустили з оборонною метою. Військові загони, розташовані на цих бетонних пагорбах, контролювали два ретельно сконструйованих редути. Якщо захисникам міста не подобалися люди, що наближалися до Лада Великим Шляхом, вони могли відкрити вогонь згори й знищити супротивника.

– Точно не знаєш? – спитав Джейк.

Едді всміхнувся Джейкові й спробував відігнати од себе надокучливу думку про те, що там, угорі, на цих напівзруйнованих бетонних схилах причаївся якийсь псих і от–от скине на них величезну іржаву бомбу.

– Навіть гадки не маю, – сказав він.

Сюзанна гидливо присвиснула крізь зуби.

– Це дорога до пекла, Роланде. Я сподівалася, що ми вже покінчили з тим ідіотським ранцем, але зараз думаю, що доведеться його перепросити. – Стрілець кивнув і без зайвих слів почав порпатися в кошелі.

До Великого Шляху, наче притоки до повноводної річки, приєднувалися інші, менші дороги, і стан шляху дедалі погіршувався. Ближче до мосту бруківка зникла, поступившись покриттю, яке Роландові здалося металевим, але решта вирішили, що це асфальт. Воно не так добре збереглося, як бруківка. Відтоді, як востаннє лагодили покриття дороги, минуло багато років, а час і незліченні копита та колеса робили свою руйнівну справу. Поверхня перетворилася на підступне місиво. Нею навіть пішки важко було б просуватися, а вже про те, щоб штовхати Сюзаннин візок, і думати смішно.

Придорожні насипи ставали дедалі крутіші. Тепер на їхніх верхівках можна було роздивитися тонкі гостроконечні обриси, що вирізьблювалися на тлі небес. Роландові вони асоціювалися з наконечниками стріл – величезними наконечниками, які виготовило плем'я велетів. А його супутникам вони нагадували ракети чи керовані снаряди. Сюзанна подумала про ракети «Редстоун», які запускали з мису Канаверал, Едді – про зенітки, які вистрілюють з кузова вантажівки з платформою без бортів, що їх, цих вантажівок, по всій Європі розкидана сила–силенна. Джейку згадалися міжконтинентальні балістичні ракети, сховані в укріплених стартових шахтах під канзаськими рівнинами і в ненаселених горах Невади, – ці ракети були запрограмовані на те, щоб завдати удару у відповідь по Китаю чи СРСР у разі, якщо почнеться ядерний армагеддон. Всі вони почувалися так, ніби ступили в темну й страшну зону скорботи чи враз опинилися в місцевості, над якою тяжіє древнє прокляття, що досі не втратило своєї сили.

За кілька годин після того, як вони увійшли в цю зону (Джейк назвав її Прогоном), бетонні огорожі закінчилися в тому місці, де нитками павутини сходилися разом півдюжини доріг. Тут знову відкривався краєвид на рівнини, і всі зітхнули з полегшенням, хоча вголос ніхто про це не сказав. Над перехрестям висів ще один світлофор. Цього разу Едді, Сюзанна й Джейк уже впізнали його конструкцію: колись у ньому були скельця, хоча їх давно вибили.

– Я впевнена, що колись ця дорога була восьмим дивом світу, – сказала Сюзанна. – І подивіться, на що вона перетворилася. Це просто мінне поле якесь.

– Часом старі шляхи – найвторованіші, – погодився Роланд.

Едді показував рукою кудись на захід.

– Гляньте–но.

Тепер, коли високих бетонних стін уже не було, вони побачили те, що старий Сі описував їм за чашкою гіркої кави в Річковому Перехресті. «Тільки одна рейка, – сказав він тоді, – високо на насипу з каменів, зроблених руками людини. Великі Древні мостили таким каменем вулиці й будували з нього будинки». Тонка пряма рейка на вузькій золотистій естакаді тяглася з заходу, перетинала річку Сенд над водою і губилася десь у місті. Проста вишукана конструкція – і вперше за весь час, проведений у цьому світі, вони бачили метал, на якому не було іржі. Та все одно згубна дія часу позначилася і на ній. Шматок естакади над серединою річки розламався і впав у стрімкі води. Залишилися тільки два довгих контрфорси, що стирчали один навпроти одного, наче два вказівні пальці, виставлені в жесті обвинувачення. З води під дірою виступала тонка металева трубка. Колись вона була яскраво–синьою, але тепер колір побляк під плямами іржі, які невпинно поширювалися. З відстані, на якій вони перебували, труба здавалася мініатюрною.

– От вам і Блейн, – сказав Едді. – Не дивно, що його більше ніхто не чув. Опори обвалилися, коли він їхав через річку, і поїзд шубовснув у воду. Мабуть, коли це сталося, він скидав швидкість, бо інакше ми б побачили геть іншу картину – велику, як вирва від бомби, дірку в тому березі. Ну, хороший був поїзд, що тут скажеш.

– Мерсі казала, що є ще один, – нагадала йому Сюзанна.

– Еге ж. А вона теж казала, що за сім чи вісім років жодного разу його не чула. А Тітонька Таліта виправила, що не за сім–вісім, а за десять. А ти що думаєш, Джейку? Агов, Джейк! Земля викликає Джейка, Земля викликає Джейка, озвися, друже.

Але Джейк, який зосереджено споглядав рештки поїзда, що впав у річку, тільки знизав плечима.

– Дякую, Джейку, ти дуже допоміг, – спробував пожартувати Едді. – Ти цінний кадр – ось чому я так тебе люблю. Та що там я – ми всі тебе любимо саме за це.

Та Джейк пропустив його жарти повз вуха. Він знав, що то не Блейн. Монорельсовий поїзд, рештки якого стирчали з річки, був синім. Блейн наснився йому, і в тому сні він був брудно–рожевим, як жуйка з бейсбольними вкладишами.

Роланд тим часом зав'язав на грудях шворки Сюзанниного ранця.

– Едді, підсади свою даму в цю хитромудру штуковину. Нам час піти пошукати місце для табора.

Джейк занепокоєно подивився на міст, що похмуро бовванів попереду. Здалеку до вух долинало примарне гудіння – то вітер грався в гнилих сталевих кріпленнях, що з'єднували троси з бетонною основою.

– Ти думаєш, міст можна перейти? Це безпечно? – спитав Джейк.

– Завтра дізнаємося, – відповів йому Роланд.

Наступного ранку Роландів загін стояв біля довгого іржавого мосту. Всі дивилися на протилежний бік, туди, де лежало місто Лад. Мрії Едді про те, що вони зустрінуть мудрих лісових ельфів, які протягом багатьох років дбайливо зберігали хитромудрі технології і зараз принесуть їх на тарілочці гостям, випарувалися.

Тепер, коли до міста було рукою подати, він бачив прогалини в забудованих районах, і будинки, що стояли там, де утворилися ці діри, були або спалені, або підірвані. Обриси міських будівель нагадували хвору щелепу, з якої випало вже багато зубів.

Так, здебільшого будинки ще стояли, але всі вони мали такий сумний і нежилий вигляд, що Едді дуже сильно засмутився (а слід сказати, що цей настрій зазвичай був йому зовсім не притаманний). А міст, що відділяв подорожніх від того сліпого лабіринту з бетону і сталі, більше скидався на руїну, ніж на непохитну твердь. Вертикальні троси ліворуч безвільно провисли, а ті, які ще лишилися праворуч, мало не скреготали від напруження. Основа мосту була споруджена з пустих усередині бетонних плит, сформованих у вигляді трапецій. Деякі плити піднялися вгору, зяючи внутрішньою порожнечею, інші покосилися. Здебільшого перекошені плити просто потріскалися, але були й розламані, в яких утворилися такі прогалини, що в них спокійно могла провалитися вантажівка – і то велика вантажівка. Крізь ці дірки прозирали сіро–зелені води Сенда і брудний берег. Едді прикинув, що відстань між мостом і водою десь посередині становить три сотні футів. І, мабуть, ця оцінка була дуже неточною.

Глянувши на величезні залізобетонні конструкції, до яких кріпилися основні троси, Едді подумав, що один з правих кесонів виглядає так, ніби він уже наполовину вирваний з землі. Але вирішив не привертати до цього увагу супутників. Вистачало й того, що міст повільно, але помітно хитався з боку в бік. Від самого його вигляду в Едді починалася морська хвороба.

– Ну? – спитав він у Роланда. – Що скажеш?

Роланд показав кудись рукою. Уздовж правого боку мосту тягнулася доріжка завширшки зо п'ять футів. Її зробили з окремих бетонних плит, тож можна було сказати, що це окремий місток. Цей окремий настил підтримував нижній трос – чи, можливо, це був товстий сталевий стержень, – прикріплений до основних тросів величезними вигнутими скобами. З цікавістю людини, що невдовзі може довірити своє життя об'єкту вивчення, Едді оглянув найближчу з них. Ця скоба на вигляд була іржава, але міцна. На металі були вибиті літери «ЛИВАРНЯ ЛАМЕРКА». Читаючи їх, Едді з подивом збагнув, що вже не знає, якою мовою це написано: Високою чи його рідною.

– Гадаю, ми зможемо там пройти, – сказав Роланд. – Там тільки одне пошкоджене місце. Бачиш, де?

– Еге ж… його важко не помітити.

Міст, що простягався щойнайменше на три чверті милі, ніхто не доглядав уже тисячу років. Але, як здогадувався Роланд, найбільших руйнувань він зазнав протягом останніх п'ятдесяти. Троси праворуч рвалися, і міст дедалі більше западав ліворуч. Але найбільший вигин був посередині мосту, між двома кріпильними вежами, кожна з яких була чотириста футів. У точці, де напруження вигину було найсильнішим, настил не витримав, і тепер у ньому зяяла діра у формі ока. Розлам у пішохідній доріжці був вужчий, але все одно щонайменше дві сусідні плити з бетону звалилися в Сенд, і на їхньому місці лишилася прогалина двадцять чи тридцять футів завширшки. Там, де раніше були ці плити, прозирав іржавий стрижень чи дріт, на якому трималася доріжка. Щоб перебратися через провалля, їм доведеться ним скористатися.

– Гадаю, ми зможемо перейти, – сказав Роланд, спокійно показуючи на щось рукою. – Долати провалля – не надто приємна розвага, але принаймні поруччя на місці, тож нам буде за що триматися.

Едді незворушно кивнув, а в самого шалено калатало серце. Оголена опора пішохідної доріжки скидалася на велику трубу зі сталевих сегментів. Її ширина в перерізі становила не більше чотирьох футів. Подумки він вже уявляв собі, як вони перебираються через провалля, ступаючи по широкій і дещо заокругленій трубі, тримаючись за поруччя, а міст під ними повільно хитається, як судно в легкий шторм.

– Господи, – сказав він. Спробував сплюнути, але не вдалося – надто вже сухо було в роті. – Роланде, ти впевнений?

– Наскільки я розумію, іншого шляху нема. – Роланд показав кудись униз за течією річки, й Едді побачив ще один міст. Той уже давно впав у річку. Його іржаві рештки безладно стирчали з води купою металобрухту.

– Джейку, ти як? – спитала Сюзанна.

– Без проблем, – з готовністю відгукнувся Джейк. Він навіть усміхався.

– Малий, я тебе ненавиджу, так і знай, – сказав Едді.

Роланд стурбовано подивився на Едді.

– Якщо ти відчуваєш, що не зможеш перейти, краще скажи одразу. Мені не треба, щоб ти застряг на півдорозі і відмовлявся йти далі.

Едді довгим поглядом оцінив хитку поверхню мосту і врешті–решт кивнув.

– Нічого, я впораюся. Я трохи боюся висоти, але менше з тим.

– Гаразд. – Роланд оглянув їх усіх. – Раніше почнемо, раніше закінчимо. Я піду першим і понесу Сюзанну на руках. За мною Джейк. Едді останній. Впораєшся з візком?

– Та без проблем, – превеселим тоном сказав Едді.

– Тоді ходімо.

Щойно Едді ступив на доріжку, як усе його єство почала затоплювати холодна хвиля страху і в душу закралася підозра, чи не припустився він, бува, дуже небезпечної помилки, погодившись на цю авантюру. На твердій землі здавалося, що міст хитається лише трохи. Але опинившись на ньому, Едді відчув себе наче на маятнику найбільшого в світі дідусевого годинника. Рух був дуже повільний, але рівномірний, і амплітуда коливань, як виявилося, було значно більшою, ніж Едді підозрював спочатку. Поверхня доріжки була вся в тріщинах і похилилася ліворуч щонайменше на десять градусів. Під ногами рипіли купки стертого на порох бетону, бетонні плити терлися одна об одну, тихенько повискуючи. Місто попереду повільно гойдалося вперед і назад, наче штучно створений обрій у найповільнішій у світі відеогрі.

Над головою, в туго натягнутих тросах, завивав вітер. Унизу земля круто йшла вниз, обертаючись болотистим північно–західним берегом ріки. Ось Едді пройшов тридцять футів… потім шістдесят… потім сто десять. Невдовзі він опиниться над водою. З кожним кроком візок ударяв його по лівій нозі.

Коли щось пухнасте тернулося об його ногу, Едді нажахано вхопився правою рукою за іржаве поруччя, ледве втримавшись, щоб не закричати. Але то був лише Юк – він діловито пробігав повз, ледь кинувши на нього погляд, яким наче хотів сказати: «Вибачте, я поспішаю».

– Дурна тварюка, – процідив Едді крізь міцно стиснені зуби.

На мосту з'ясувалося: дивитися на троси, що якимось дивом досі тримали настил і металеві кабелі, ще неприємніше, ніж униз. Подекуди крізь шар іржі проступали жмути металевих ниток – на вигляд вони були як металеві клапті вати. Дядько Реґ, маляр за фахом, який колись фарбував мости Джорджа Вашингтона і Трайборо, колись казав йому, що мостові троси й кабелі «скручуються» з тисяч металевих ниток. Схоже було, що на цьому мосту плетення вже не трималося купи. Зараз троси в прямому розумінні слова розпадалися, нитка за ниткою.

Якщо вже цей міст так довго не падав, то протримається ще трохи. Ти думаєш, що він звалиться у воду тільки тому, що його переходиш ти? Не варто так собі лестити.

Втім, ця думка його не заспокоїла. Судячи з усього, вони, можливо, перші, хто спробував перейти цей міст за багато десятків років. І, зрештою, мусить же цей міст колись упасти. Його вигляд переконливо свідчив, що чекати недовго. Вага їхніх тіл може виявитися тією соломинкою, що переломить спину верблюда.

Ідучи, Едді скинув черевиком уламок бетону і тепер, знемагаючи від нудоти, дивився, як він летить униз, перевертаючись у повітрі. У воду він упав із тихим, ледь чутним плюскотом. Вітер свіжішав. Від його пориву сорочка Едді прилипла до спітнілої шкіри. Міст стогнав і хитався під їхньою вагою. Едді спробував забрати руки від поруччя, але вони наче намертво пристали до побитого корозією металу.

На мить він заплющив очі. Ні, ти не заклякнеш. Не заклякнеш. Я… я тобі забороняю. Якщо тобі треба на щось дивитися, то дивись на цю довготелесу потвору. Едді знову розплющив повіки, прикипів поглядом до Роланда, примусив себе відірвати міцно стиснені руки від поруччя і знову поволі посунув уперед.

Діставшись до провалля, Роланд озирнувся. Джейк був за п'ять кроків від нього, Юк не відставав від хлопчика. Шалапут припав до доріжки, витягнувши шию. Над відкритими просторами річки вітер дмухав дужче – і Роланд бачив, як він ворушить шовковисту шкурку Юка. Едді відстав від Джейка на двадцять п'ять кроків. Губи міцно стиснені, обличчя витягнуте. Та все одно він рішуче просувався вперед, тримаючи в лівій руці складений Сюзаннин візок. Права намертво вчепилася в поруччя.

– Сюзанно, ти як?

– Добре, – одразу відгукнулася вона. – Все гаразд.

– Джейку?

Джейк підвів очі. Він не переставав усміхатися, і стрілець збагнув, що з хлопчиком проблем не буде. Йому шалено подобалася ця пригода. Волосся хвилями розвівалося на вітрі, відкриваючи гарне чоло, очі блищали. Він підняв угору великий палець. Усміхнувшись, Роланд теж підняв палець.

– Едді?

– Не хвилюйся за мене. – Здавалося, Едді дивиться на Роланда, але стрілець зрозумів, що насправді його погляд спрямований повз нього, на цегляні будівлі без шибок, що скупчилися на протилежному березі. І це було добре – зважаючи на його очевидний страх висоти, годі було вигадати щось краще, що допомогло б не занепадати духом.

– Гаразд, не буду, – пробурмотів Роланд собі під носа. – Сюзанно, зараз ми переходитимемо через провалля. Просто сиди. Не роби різких рухів. Збагнула?

– Так.

– Якщо хочеш вмоститися зручніше, то зроби це зараз.

– За мене не турбуйся, Роланде, – незворушно сказала вона. – Сподіваюся, з Едді буде все гаразд.

– Едді вже стрілець. І поводитиметься він, як стрілець.

Роланд розвернувся праворуч, обличчям за течією річки, і взявся за поруччя. І обережно почав просуватися вперед, помалу переставляючи ноги на іржавому тросі.

Джейк почекав, поки Роланд із Сюзанною подолають половину шляху над прірвою, а потім і собі рушив уперед. Його торсав поривчастий вітер, міст хитався вперед і назад, але хлопчик був спокійний. Правду кажучи, він просто кайфував. На відміну від Едді, він ніколи не боявся висоти. А ріка звідси виглядала дуже гарно – вона текла, як сталева стрічка, ген–ген на обрії зливаючись із небом, на якому вже почали збиратися хмари.

Подолавши половину шляху над проваллям (Роланд із Сюзанною вже стояли там, це хитка доріжка починалася знову, і чекали на інших), він озирнувся, і всередині в нього все обірвалося. Вони геть забули про маленького члена гурту, коли обговорювали спосіб перейти через прірву. І тепер наляканий Юк зіщулився на краю провалля, не наважуючись іти далі. Він з нещасним виглядом нюхав те місце, де бетонна доріжка закінчувалася і починався іржавий стрижень, на якому вона трималася.

– Ходи до мене, Юк! – покликав Джейк.

– Юк! – відгукнувся шалапут тремтячим, майже як у людини, голосом. Він витягнув до Джейка свою довгу шию, але не ворухнувся. У величезних очах з золотистими обідцями стояв жах.

Від чергового пориву вітру міст знову похитнувся і жалібно застогнав. Біля самого Джейкового вуха наче луснула натягнута до межі гітарна струна. З найближчого троса, мало не подряпавши йому щоку, вискочила сталева нитка. А на відстані десяти кроків Юк жалібно дивився на Джейка, не відриваючи від нього погляду.

– Ворушися! – прокричав Роланд. – Вітер дужчає! Давай, Джейку!

– Без Юка я не піду!

І Джейк поволі посунув назад тим шляхом, яким прийшов. Та не встиг він і двох кроків зробити, як Юк обережно ступив на залізну опору. Він міцно стис лапи, і кігті дряпали заокруглену металеву поверхню. Наляканий до смерті, Едді вже стояв за шалапутом, відчуваючи всю свою безпорадність.

– Ось так, Юк! – радісно підбадьорив Джейк. – Ходи до мене!

– Юк–Юк! Ейк–Ейк! – вигукнув шалапут і швидко потрюхикав трубою вперед. Та коли до Джейка йому залишалося зовсім трішки, знову налетів зрадник–вітер. Міст похитнувся. Юк несамовито заборсався, дряпаючи кігтями трубу й шукаючи надійної опори, але її не було. Його задні лапи опинилися у повітрі. Він спробував учепитися передніми, та чіплятися не було за що. Задні лапи молотили повітря.

Не бачачи перед собою нічого, крім Юкових очей з золотистими обідцями, Джейк відпустив поруччя і метнувся на допомогу.

– Ні, Джейку! – одночасно закричали Роланд із Едді. Кожен з них був надто далеко і не міг нічого вдіяти.

Джейк упав на трубу, вдарившись грудьми й животом. Наплічник стукнувся об лопатки, і він почув, як клацнули зуби – з таким звуком більярдна куля розбиває піраміду. Знову налетів вітер, і Джейк посунувся вперед, вхопившись правою рукою за стрижень, а ліву простягаючи до Юка, який висів над річкою. Шалапут почав падати і від безвиході вхопився зубами за Джейкову простягнуту руку. Від нестерпного болю хлопчик закричав, але втримався. Правою рукою він чіплявся за стрижень, опустивши голову й притискаючи коліна до жахливо гладенької поверхні. З його лівої руки, як цирковий акробат, жалібно зорячи своїми обведеними золотом очима, звисав Юк. Джейк бачив свою кров, яка тонкими цівками стікала по його пичці.

Аж ось знову налетів вітер, і хлопчик почав сповзати у прірву.

Страх із Едді мов рукою зняло, а натомість з'явилася дивна, проте приємна холодна незворушність. Він з гуркотом кинув Сюзаннин візок на порепаний бетон і, забувши про поруччя, швидко рушив уперед. Джейк висів головою донизу, а Юк пухнастим маятником гойдався над проваллям, тримаючись зубами за руку свого друга. Права хлопчикова рука вже зісковзувала з троса.

Едді розставив ноги і з розгону сів на опору, боляче вдарившись об неї яйцями. їх наче розплющило, але цієї миті навіть різкий біль здався якимось далеким і неістотним. Однією рукою Едді вхопив Джейка за волосся, а другою – за лямку його наплічника. Він відчув, що його тягне вперед, і, неначе в страхітливому сні, йому здалося, що ще мить – і вони втрьох ланцюжком полетять у прірву.

Він відпустив Джейкове волосся й міцніще вхопився за наплічник, молячись про себе, щоб у останню мить не виявилося, що цю сумку малий купив на дешевому розпродажу. Вільною рукою Едді понишпорив у себе над головою, шукаючи поруччя. Ці пошуки тривали нескінченну секунду, та врешті–решт вона закінчилася і Едді знайшов помічну опору.

– РОЛАНДЕ! – щосили прогорлав він. – ТРОХИ ДОПОМОГИ МЕНІ Б ЗАРАЗ НЕ ЗАВАДИЛО!

Але потреби кричати не було: Роланд уже був поряд. З–за його спини визирала Сюзанна. Коли він нахилився, вона міцно обійняла його руками за шию, щоб не випасти з ранця вниз головою. Стрілець підхопив Джейка за груди і підняв. Намацавши ногами опору, Джейк правою рукою обійняв тремтяче тільце тварини. Ліву руку пекло вогнем і кригою.

– Відпусти мене, Юк, – видихнув він. – Можеш відпустити, ми… врятовані.

На якусь мить він злякався, що пухнастик–шалапут не збирається випускати його руку. Але потім Юк поволі ослабив щелепу, і Джейк звільнився. Рука була вся залита кров'ю, довкола кисті виднілися темні дірки від зубів.

– Юк, – проскавчав шалапут, і Едді з подивом побачив, що в дивних очах тварини стоять сльози. Юк витягнув шию і лизнув хлопчика в обличчя скривавленим язиком.

– Та нічого, – сказав Джейк і занурився лицем у тепле хутро. Обличчя застигло від жаху й болю. Він теж плакав. – Не хвилюйся, все гаразд. Ти не винен, що ти міг вдіяти?

Едді поволі спинався на ноги. Його обличчя було мертвотно–сірим, а в паху боліло так, наче хтось щосили вгатив туди кулею для боулінгу. Він помацав між ніг лівою рукою, щоб збагнути, чи не все ще втрачено.

– Дешева вазектомія, бля, раз – і яєць нема, – прохрипів він.

– Едді, ти як, не зомлієш? – спитав Роланд. Черговий порив вітру зірвав з його голови капелюха і втелющив його просто Сюзанні в лице. А вона вхопила його і натягла стрільцеві до самих вух, від чого той став схожий на напівбожевільного сільського дурника, який спустився з гір.

– Ні, – відповів Едді. – І хотів би, але…

– Глянь на Джейка, – сказала Сюзанна. – Він спливає кров'ю.

– Нічого страшного, – сказав Джейк і спробував сховати руку. Але не встиг, бо Роланд лагідно взяв його за зап'ястя. Вся кисть руки: тильний бік долоні, сама долоня, пальці – була розцяткована слідами від зубів.

І здебільшого глибокими. Годі було зрозуміти, чи пошкоджені кісти й сухожилля, доки Джейк не спробує зігнути руку. А час і місце для таких експериментів вочевидь були невдалі.

Роланд глянув на Юка. Пухнастик–шалапут відповів йому засмученим і наляканим поглядом виразних очей. І навіть не спробував злизати Джейкові кров, хоча така поведінка була б для нього найприроднішою в світі.

– Дайте йому спокій, – сказав Джейк і ще міцніше стис тільце Юка. – Він не винен. Це я винен, що забув його. Його здув вітер.

– Я нічого йому не зроблю, – відповів Роланд. Упевнений, що шалапут не скажений, він усе одно не хотів, щоб Юк покуштував ще більше Джейкової крові. А щодо інших хвороб, що могли гніздитися в тілі Юка… що ж, лишається тільки одне – як завжди, покладатися на ка. Знявши нашийну хустину, Роланд витер Юкові пичку.

– Ось так краще. Хороший хлопчик. Хороший малюк.

– Юк, – слабо пискнув пухнастик, і Сюзанна, яка спостерігала за всім цим з–поза Роландового плеча, готова була заприсягтись, що в його голосі була вдячність.

Знову налетів вітер. Погода швидко псувалася.

– Едді, треба негайно забиратися з мосту. Ти зможеш іти?

– Ні, господарю, Едді поповзе. – Унизу живота досі сильно боліло, але хвилину тому було значно гірше.

– Гаразд. Тоді ходімо. І якомога хутчіш.

Роланд повернувся, підняв ногу, щоб зробити крок, і раптово зупинився. На протилежному краю провалля стояв, незворушно дивлячись на них, якийсь чоловік.

Чужинець підійшов непомітно, коли Джейк із Юком полонили всю їхню увагу. За спиною в нього висів лук. Довкола голови була пов'зана яскраво–жовта хустка, і її кінці, наче прапори, майоріли на сильному вітрі. У вухах у нього висіли золоті сережки у формі кружал із хрестами посередині. Одне око прикривала біла шовкова пов'язка. Усе обличчя чоловіка було пооране пурпуровими виразками, із деяких сочився гній. Важко було сказати, якого він віку: йому можна було дати тридцять, сорок або й усі шістдесят. Одну руку він тримав високо над головою. Роланд ніяк не міг розібрати, що він тримає в руці, збагнув тільки, що той предмет – не камінь, бо в нього занадто правильна форма.





Дата публикования: 2015-01-14; Прочитано: 232 | Нарушение авторского права страницы | Мы поможем в написании вашей работы!



studopedia.org - Студопедия.Орг - 2014-2024 год. Студопедия не является автором материалов, которые размещены. Но предоставляет возможность бесплатного использования (0.022 с)...