Ведмідь і кістка 7 страница

– Якби в нас була залізна стружка і аркуш паперу, – сказав стрілець, – то можна було б розсипати стружку на папері і побачити, як вона збирається в суцільну лінію і вказує в той самий бік.

– І це не зникне, навіть якщо ми підемо геть від Порталу? – спитав Едді.

Роланд кивнув.

– Але це ще не все. Ми справді можемо побачити Промінь.

Сюзанна озирнулася через плече і ненароком зачепила чашку. Вода в ній хлюпнула, і голка безцільно закрутилася… і знову непорушно стала на місце, вказуючи напрям.

– Не туди, – сказав Роланд. – Опустіть очі. Едді, ти дивись на ноги, а ти, Сюзанно, – собі на коліна.

Вони послухалися.

– Коли я скажу підвести голови, дивіться просто вперед, туди, куди показує голка. На щось інше не дивіться, просто довіртеся очам, нехай вони бачать те, що буде перед ними. Атепер… підведіть голови!

Вони так і зробили. Якусь мить погляд Едді не вловлював нічого, крім лісу. Він спробував розслабити очі… і раптом побачив, так само, як побачив обриси рогатки в деревному виступі на пеньку, і зрозумів, чому Роланд наказував не дивитися на щось інше. Промінь впливав на все, що лежало на його шляху, але ефект був ледь помітний. У його напрямку настовбурчилася хвоя сосен і ялин. Кущі зелених ягід росли трохи похило, і нахил цей був якраз у напрямку Променя. На замасковану стежину (якщо Едді не помилявся, вона пролягала на південний схід) попадали не всі ті дерева, що їх повалив ведмідь, щоб краще бачити довкола, але більша частина лягла в тому напрямку, неначе сила, що йшла з металевої будки, штовхала їх туди під час падіння. Найліпшим доказом було те, як лежали на землі тіні. Звісно, коли сонце підіймалося на сході, вони вказували на захід, але коли Едді глянув на південний схід, то побачив грубий малюнок «у ялинку», що лежав лише вздовж тієї лінії, яку показувала голка в чашці.

– Може, я щось і бачу, – невпевнено промовила Сюзанна, – та…

– Подивися на тіні! На тіні, Сьюз!

Її очі широко розплющилися, і Едді зрозумів, що Сюзанна бачить.

– Боже! Он він! Там! Наче проділ у волоссі!

Один раз побачивши, Едді вже не зміг відвести очей. У неохайних нетрях довкола галявини утворився тьмяний прохід, пряма дорога для Променя. Раптом Едді подумав, яка, мабуть, потужна та сила, що зараз тече повз нього (а може, й пронизує його, як рентгенівські промені), і притлумив у собі бажання відступити вбік, байдуже – праворуч чи ліворуч.

– Роланде, а воно часом мене не стерилізує?

Слабо всміхнувшись, Роланд знизав плечима.

– Це наче ложе ріки, – дивувалася Сюзанна. – Таке засохле й поросле травою, що його ледь видно… але воно є. І малюнок тіней не зміниться, поки ми перебуватимемо на шляху Променя, правда ж?

– Ні, – відповів Роланд. – Ясна річ, напрямок, куди вони падають, змінюватиметься, поки сонце мандрує небом, але шлях Променя ми будемо бачити весь час. Не забувайте, що Промінь світить у цьому напрямку вже тисячі, а може, й десятки тисяч років. Погляньте–но на небо!

Едді й Сюзанна підвели голови й побачили, що тоненькі баранці хмар уздовж Променя теж вклалися у «ялинку»… і ці хмари пливли швидше, ніж ті, що були обабіч смуги його сили, їх штовхало на південний схід. У бік Темної Вежі.

– Бачите? Навіть хмари впокорені.

Назустріч їм наближалася зграйка птахів. Потрапивши на шлях Променя, птаство змінило напрямок польоту і якийсь час летіло на південний схід. Едді дивився й очам не вірив. Коли птахи перетнули вузький коридор зони впливу Променя, то знову лягли на попередній курс.

– Так. Здається, нам час іти, – сказав він. – Довжелезна подорож на тисячу миль починається, блін, з першого кроку тощо, тощо.

– Зажди. – Сюзанна подивилася на Роланда. – Тисячею миль цей шлях не обмежується, так? Тепер уже не обмежується. Наскільки він довгий, Роланде? П'ять тисяч миль? Десять?

– Не можу сказати. Але дорога дуже довга.

– То як, в біса, ми збираємося туди дістатися, якщо ви двоє везтимете мене в цій чортопхайці? Нам ще пощастить, якщо зможемо долати три милі на день крізь тамті Буєраки. І ви це знаєте.

– Шлях знайдено, – терпляче сказав Роланд. – Поки що цього досить. Можливо, Сюзанно Дін, настане час, коли ми мандруватимемо швидше, ніж тобі цього хотілося б.

– Та невже? – Вона виклично на нього подивилася, й обоє чоловіків побачили небезпечний вогник у її очах, очах Детти Волкер. – У вас там у кущах машина для перегонів? Якщо так, то непогано було б ще мати й дорогу, на якій можна розігнатися!

– Земля і наш спосіб пересування нею змінюватимуться. Так буває завжди.

Сюзанна махнула на нього рукою – мовляв, говори–говори.

– Моя старенька матуся казала: «Господь подбає». Ти мені зараз її нагадуєш.

– А хіба Він не дбає? – поважно спитав Роланд.

Якусь мить вона дивилася на нього в німому здивуванні, а потім задерла голову і розсміялася в небо.

– Ну, все залежить від того, як до цього ставитися. Я тобі так скажу, Роланде: якщо це і є Божа турбота, то я боюся навіть уявити, що буде, коли Він вирішить залишити нас без обіду.

– Та ходімте вже, – втрутився Едді. – Забираймося звідси. Мені тут не подобається. І це була чистісінька правда, але не вся. Ним оволоділо глибинне бажання рвонути вперед цим прихованим шляхом, цим невидимим шосе. Кожен крок наближав до поля троянд і Вежі, що височіла над ними. Едді збагнув (і сам із цього здивувався), що сповнений рішучості побачити Вежу… чи померти на шляху до неї.

«Вітаю, Роланде, – подумав він. – Тобі це вдалося. Тепер я один з адептів. Хто–небудь, скажіть «Алілуйя»».

– Але, перш ніж ми вирушимо, треба дещо зробити. – Роланд нахилився і розв'язав сиром'ятну мотузку довкола лівого стегна. Потім поволі почав розстібати кобуру.

– Що за дурня? – спитав Едді.

Знявши пояс, Роланд простягнув йому.

– Ти знаєш, навіщо я це роблю, – спокійно сказав він.

– А ну одягни назад! – Едді відчув, що всередині піднімається буревій суперечливих емоцій. Пальці, міцно стиснуті в кулаки, тремтіли. – Що це ти таке робиш?

– Мало–помалу божеволію. Поки ця рана в моїй душі не загоїться… якщо таке взагалі можливо… я не годен його носити. І ти це знаєш.

– Візьми, Едді, – тихо сказала Сюзанна.

– Якби вчора на тобі не було цієї херні, коли на мене напав той кажан, то нині я був би вже мертвий!

Замість відповіді стрілець і далі простягав свій останній револьвер Едді. Його постава промовляла, що він готовий цілий день так простояти, якщо буде треба.

– Гаразд! – викрикнув Едді. – Хай тобі грець, добре!

Він вихопив кобуру в Роланда і рвучко пов'язав її собі на поясі. Взагалі–то він мусив відчути полегшення. Хіба ж він не дивився на цей револьвер серед ночі, коли він лежав біля Роланда, і думав про те, що може статися, якщо у Роланда справді поїде дах? Хіба Сюзанна не думала про те саме? Але полегшення не прийшло. Був тільки страх, почуття провини і дивний болісний смуток, надто глибокий для сліз.

Без револьверів стрілець виглядав дуже дивно.

Якось неправильно виглядав.

– Все? Тепер, коли новоспечені учні мають зброю, а вчитель залишився без неї, можна вже йти? Якщо з кущів вистрибне якась велика тварюка, Роланде, ти завжди зможеш швиргонути в неї ножем.

– А, так, – пробурмотів він. – Мало не забув. – Видобувши з кошеля ніж, він простягнув його Едді руків'ям уперед.

– Та це просто дурість! – заволав Едді.

– Саме життя – це дурість.

– Ага, напиши це на листівці і надішли у «Друг читача», трясця його матері. – Едді застромив ножа за пояс штанів і виклично глянув на Роланда. – А тепер уже нарешті можемо йти?

– Є ще одне, – сказав Роланд.

– Боже милосердний!

Роландові вуста знову розтулилися в посмішці.

– Жартую, – сказав він.

В Едді відвисла щелепа. Сюзанна знову розсміялася, і веселі дзвіночки її сміху розігнали ранкову тишу.

Майже весь ранок вони долали смугу руйнування, яку влаштував собі для захисту велетенський ведмідь. Втім, іти шляхом Променя було трохи легше. А щойно бурелом і зарості підліску лишилися позаду, непроглядний ліс знову вступив у свої права, і тепер мандрівники могли рухатися швидше. Праворуч від них весело дзюркотів струмок, який витікав зі скелі на галявині. У нього впадали кілька менших потічків, і тепер плюскіт води став поважнішим. Тварин тут було більше: вони шурхотіли у лісі, поспішаючи у своїх справах. Двічі Роланд, Едді та Сюзанна бачили невеликі стада оленів. Один із них, самець із розложистими рогами на шляхетно посадженій голові, на вигляд важив фунтів триста, ба навіть більше. Коли вони знову почали сходження нагору, ручай звернув із їхнього шляху вбік. День уже хилився до вечора, аж раптом Едді щось помітив.

– Може, станемо тут? Трохи відпочинемо.

– Що таке? – спитала Сюзанна.

– Так, – озвався Роланд. – Давайте зупинимося.

Раптом Едді знову відчув присутність Генрі: наче важкий тягар ліг йому на плечі. «Ой, гляньте, дівчисько! Дівчисько щось там побачило у дереві? Дівчисько хоче щось вирізьбити? Еге ж? О–хо–хо… ну хіба не краса?»

– Нам не конче зупинятися. Тобто нічого такого. Просто я…

– …дещо побачив, – закінчив за нього Роланд. – Хай що воно таке, припини патякати і візьми це.

– Та нічого такого. – Едді відчув, що шаріється. Тепла кров підступила до обличчя. Він намагався не дивитися на ясень, що привернув його увагу.

– Неправда. Це те, що тобі потрібно, і, далебі, не можна казати, що це «нічого такого». Якщо тобі це потрібно, Едді, то нам також. От хто нам точно не потрібен, то це хлопець, який не може позбутися мотлоху своїх спогадів.

Тепла кров стала гарячою. Едді ще трохи постояв, втупившись поглядом у свої мокасини, розпашілі щоки палали, а сам він відчував, ніби Роланд своїми світлими очима снайпера зазирнув просто йому в душу, де коїлося щось незрозуміле.

– Едді? – зачудовано покликала Сюзанна. – Що таке, котику?

Її голос додав йому хоробрості. На ходу виймаючи Роландового ножа з–за пояса, Едді підійшов до стрункого ясеня.

– Може, й нічого, – пробурмотів він, а потім змусив себе додати: – А може, багацько. Якщо я все не зіпсую, то може вийти щось дуже навіть непогане.

– Ясень – шляхетне дерево, в ньому міститься велика сила, – зауважив Роланд десь у нього за спиною, та Едді не дослухався. Глузливий голос Генрі замовк, а разом з ним випарувався і сором. Він думав лише про ту гілку, яка полонила його увагу. Біля стовбура вона була товща і трохи випиналася. Саме ця товщина дивної форми й потрібна була Едді.

Йому здалося, що в товщі ховаються обриси ключа – того ключа, який він на мить побачив у полум'ї перед тим, як охоплені вогнем залишки щелепи знову змінили форму і з них постала троянда. Три перевернуті літери V, середня V глибша й ширша за інші дві. І маленька карлючка з краю. У ній – весь секрет.

Подих сну знову торкнувся його пам'яті: «Дед–е–чам, дад–е–чі, не хвилюйся, у тебе ключ».

«Можливо, – подумав Едді. – Але цього разу я матиму все. Не вдовольнюся більшою частиною».

Дуже обережно він відтяв гілку од дерева й обрізав вузький кінець так, щоб залишився товстий шмат ясеня завдовжки близько дев'яти дюймів. Він важко лежав на долоні, сповнений соків життя і готовий поділитися своїми таємницями, оголити приховані обриси… перед чоловіком, що виявиться досить вправним, аби виманити їх звідти.

Чи був він тим чоловіком? Та й чи мало це значення?

Едді Дін подумав, що на обидва питання може відповісти ствердно.

Неушкодженою лівою рукою стрілець накрив праву долоню Едді.

– Здається, тобі відома якась таємниця.

– Можливо.

– Розповіси?

Він тільки головою похитав.

– Гадаю, ліпше не розповідати. Ще не час.

Трохи поміркувавши, Роланд кивнув.

– Добре. Тільки одне питання, і ми облишимо цю тему. Може, тобі відкрилися якісь знання щодо моєї… моєї проблеми?

«І це все, на що він спроможний… це весь показ відчаю, який їсть його живцем», – подумав Едді.

– Не знаю. Поки що не можу сказати напевно. Але я сподіваюся, приятелю. Я щиро на це сподіваюся.

Роланд кивнув і відпустив руку Едді.

– Дякую тобі. До темряви ще дві години. Чом би ними не скористатися?

– Я тільки за.

І вони пішли далі. Роланд віз Сюзанну, а Едді крокував попереду, стискаючи шмат дерева з ключем, захованим глибоко всередині. Він наче випромінював своє власне тепло, потаємне і потужне.

Того вечора, після їжі, Едді дістав з–за пояса стрільців ніж і почав різьбити. Ніж був навдивовижу гострий і наче ніколи не затуплявся. Едді повільно і обережно працював у світлі багаття: крутив деревинку в руках, спостерігав, як з–під довгих упевнених рухів ножа виходять завитки тирси гладенького дерева.

Сюзанна лежала, підклавши під голову руки, і дивилася на зорі, що неквапом мандрували чорним небом.

Роланд відійшов подалі від багаття і стояв тепер на краю місця, яке вони обрали собі для табору, недосяжний для відблисків полум'я, дослухаючись до голосів божевілля, що перекрикували один одного в його зболеній, пошматованій свідомості.

Хлопчик був.

Не було ніякого хлопчика.

Був.

Не було.

Був…

Він заплющив повіки, притулив холодну долоню до лоба, під яким пульсував біль, і замислився, скільки часу ще потрібно для того, аби він луснув, наче затуго натягнута тятива.

«Ох, Джейк, – подумав він. – Де ти? Де ти?»

А над ними трьома зійшли Стара Зоря й Стара Матінка. Вони зайняли свої місця в небі й роздивлялися одна одну через зоряне череп'я свого древнього шлюбу.