Ведмідь і кістка 4 страница

– А що воно означало для тебе й твоїх друзів? – спитав Едді.

– Значення трохи різнилося залежно від місця й ситуації. Могло означати помийну яму. Будинок розпусти чи місце, куди чоловіки приходили грати в азартні ігри чи пожувати чортового зілля. Але найпоширеніше з відомих мені значень водночас найпростіше.

Він подивився на них обох.

– Буєраки – це місце, де панує скорбота, – сказав він. – Буєраки – це спустошена земля.

Цього разу дров у вогонь підкинула Сюзанна. Стара Матінка на півдні палала яскравим світлом і не мерехтіла. Ще зі школи Сюзанна знала, що це означає: то планета, а не зірка. «Вене–ра? – подумала вона. – Чи та сонячна система, до якої належить цей світ, інакша, як і все навколо?»

На неї знову накотило відчуття нереальності – відчуття, що все це, напевно, лише сон.

– Продовжуй, – сказала вона. – Що було після того, як голос попередив тебе про Буєраки й хлопчика?

– Я просунув руку в дірку, звідки сипався пісок… мене навчили робити так, якщо станеться щось подібне. І видобув звідти щелепу… та не цю. Та щелепа, яку я витяг зі стіни на придорожній станції, була набагато більшою. Я майже не маю сумнівів у тому, що вона належала комусь із Великих Древніх.

– А що сталося з тією? – тихо спитала Сюзанна.

– Одного вечора я дав її хлопчикові, – сказав Роланд. Вогонь забарвив його щоки в жовтогарячі тони. На обличчі танцювали тіні. – Для захисту, як талісман. А потім зрозумів, що вона відслужила своє, і викинув її геть.

– А чия ж тоді щелепа в тебе в руках, Роланде? – спитав Едді.

Роланд підняв кістку вгору, довго й задумливо її роздивлявся, а тоді впустив на коліна.

– Пізніше, після Джейка… коли він помер… я наздогнав чоловіка, на якого полював.

– Волтера, – сказала Сюзанна.

– Так. Ми побалакали. Я і він… ми довго розмовляли. Аж ось я заснув, а коли прокинувся, Волтер був мертвий. Мертвий уже сотню років, якщо не більше. Від нього не лишилося нічого, крім кісток, що саме по собі відповідало ситуації, бо ми розмовляли в місці для кісток.

– Ого, мабуть, балачка таки була довгою, – сухо сказав Едді.

Почувши це, Сюзанна трохи насупила брови, але Роланд лише кивнув.

– Дуже–дуже довга, – підтвердив він, дивлячись на вогонь.

– То ти вирушив уранці і вже ввечері був біля Західного моря, – сказав Едді. – І тієї ночі повилазили омаромонстри, так?

Роланд знову кивнув.

– Точно. Але, перш ніж залишити місце, де ми з Волтером розмовляли… чи спали… чим би не була наша балачка… я вийняв з його черепа цю кістку. – Він підняв щелепу, і помаранчеве світло знову ковзнуло по зубах.

«Волтерова щелепа, – подумав Едді, і його пройняв холодок. – Щелепа чоловіка в чорному. Пригадай це, любий Едді, наступного разу, коли почнеш думати, що Роланд начебто свій хлопець. Він весь час носив її з собою, наче якийсь… людожерський трофей. Гооосподи».

– Я пам'ятаю, про що подумав, коли взяв її, – сказав Роланд. – Дуже добре пам'ятаю – це єдиний мій спогад з того часу, який мене не підводить. Я подумав: «Дарма я викинув те, що знайшов, коли зустрів хлопчика, це призвело до нещастя. Ось гідна заміна». Але тієї миті я почув сміх Волтера – його неприємний, схожий на хихотіння сміх. І голос його теж долинув до моїх вух.

– Що він сказав? – спитала Сюзанна.

– «Пізно, стрільцю», – відповів Роланд. – Ось що він сказав. «Пізно – відтепер нещастя переслідуватимуть тебе до кінця віків. Це твоє ка».

– Гаразд, – нарешті промовив Едді. – Основний парадокс мені зрозумілий. Твоя пам'ять роздвоїлася…

– Не роздвоїлася. Подвоїлася.

– Добре, але ж це майже одне й те саме, хіба ні? – Вхопивши якусь гілочку, Едді накреслив на землі невеличкий малюнок:

Він торкнувся лінії ліворуч.

– Це твоя пам'ять до того, як ти потрапив на придорожню станцію. Суцільна лінія.

Едді торкнувся лінії праворуч.

– А це вона ж після того, як ти вийшов на дальньому боці гір у місці для кісток… в тому місці, де на тебе чекав Волтер. Також суцільна лінія.

– Так.

Тепер Едді спочатку показав на середину малюнка, а потім обвів її нерівним колом.

– Ось що тобі треба зробити, Роланде, – викреслити цю роздвоєну лінію. Побудувати навколо неї загорожу в свідомості, а потім забути. Бо цей період нічого не означає, нічого не може змінити, він минув, він пройдений…

– Але ж ні. – Роланд підняв кістку. – Якщо мої спогади про хлопчика Джейка несправжні – а я знаю, що це так, – то звідки в мене це? Я взяв її замість тієї, яку викинув… проте та, яку я викинув, походила з льоху на придорожній станції, а якщо вже бути до кінця вірним тій лінії оповіді, в достеменності якої я не маю жодних сумнівів, то я ніколи не спускався в льох! Я ніколи не розмовляв із демоном! Я пішов далі сам–один, запасшись прісною водою, та й по всьому!

– Роланде, послухай мене, – наполегливо заговорив Едді. – Якби та щелепа, яку ти зараз тримаєш, була знайдена на придорожній станції, то одне. Але хіба не може бути так, що тобі все примарилося – придорожня станція, хлопчик, Велемовний Демон, – а потім ти, можливо, взяв Волтерову щелепу, бо…

– Нічого мені не примарилося, – сказав Роланд. Він подивився на них обох своїми світло–блакитними очима снайпера, а потім зробив те, чого жодне з них від нього не сподівалося… Едді міг би заприсягтися: Роланд і сам не знав, що він на таке здатен.

Він укинув щелепу в вогонь.

Деякий час кістка просто лежала в багатті – білі мощі, вигнуті в примарній напівусмішці. А потім зненацька спалахнула червоним вогнем, заливши всю галявину сліпучо–пурпуровим світлом. Скрикнувши, Едді й Сюзанна позатуляли очі руками, щоб захиститися від того пекучого обрису.

Кістка на очах змінювалася. Не плавилася, а саме змінювалася. Зуби, що стирчали з неї на кшталт могильних каменів, почали зливатися в одне ціле.

М'який вигин верхньої дуги розпрямився й на кінчику став гострим.

Опустивши руки на коліна, Едді з відвислою щелепою дивився на кістку, яка кісткою більше не була. Тепер вона мала колір розпеченої сталі. Зуби набули форми трьох перевернутих літер V, і крайня була більшою за бічні. І тут Едді зрозумів, на що прагне перетворитися щелепа, так само, як побачив рогатку в шматку дерева, який стирчав із пенька.

Йому здалося, що це ключ.

«Ти мусиш запам'ятати його обрис, – гарячково подумав Едді. – Мусиш, мусиш».

Його очі відчайдушно намагалися зберегти відбиток контуру – три літери V, та, що в центрі, більша й глибша за дві збоку.

Три зарубки… а та, що найближча до краю, з карлючкою, що нагадувала малу букву s…

Потім обриси предмета в полум'ї знову змінилися. Кістка, яка спершу стала чимось на кшталт ключа, тепер згорнулася досередини й почала розходитися концентричними колами яскравих пелюсток, що перекривали одна одну й складалися, нагадуючи небо влітку опівночі, темне й оксамитове без місяця. На якусь мить перед очима Едді постала троянда – урочиста троянда, що, можливо, розквітла десь на зорі першого дня цього світу. Бездонна краса, непідвладна часові. Очі побачили, і серце розкрилося. Здавалося, з мертвого Роландового артефакту ринули назовні вся любов і все життя світу. Вони були там, у вогні, палаючи переможним полум'ям і дивовижною недовершеною нескореністю, вигукуючи, що відчай – це міраж, а смерть – лиш сон.

«Троянда! – заплутавшись, подумав він. – Спершу ключ, потім троянда! Узри! Узри, як відкривається путь до Вежі!»

З багаття пролунав глухий кашель, і назовні вирвався сніп іскор. Полум'я стрімко зринуло в зоряне небо, а Сюзанна скрикнула й відкотилася від вогню, збиваючи рукою помаранчеві іскри з сукні. Та Едді навіть не поворухнувся. Він сидів, прикутий до місця своїм видінням, захоплений тим пишним і жахливим дивом, і не зважав на розпечений попіл, що танцював на його шкірі. Потім полум'я втихомирилося.

Кістка зникла.

Ключа не було.

Троянда пропала.

«Запам'ятай, – подумав Едді. – Запам'ятай ту троянду… і форму ключа».

Сюзанна схлипувала від шоку й переляку, але він, на якийсь час забувши про неї, підібрав палицю, якою вони з Роландом обидва малювали. Рука тремтіла, але Едді спромігся відтворити на землі обрис:

– Навіщо ти це зробив? – врешті–решт спитала Сюзанна. – Навіщо, Бога ради… і що то було?

Минуло п'ятнадцять хвилин. Вогонь ніхто не підтримував, тож багаття зараз горіло слабо. Розкидані вуглинки затоптали, чи вони згасли самі. Едді сидів, тримаючи дружину в обіймах, а Сюзанна обперлася спиною йому на груди. Роланд приліг на бік, підібгавши коліна до грудей, і понуро дивився на помаранчеві жаринки. Наскільки зрозумів Едді, ніхто, крім нього самого, не бачив, як змінилася кістка. І Роланд, і Сюзанна бачили, як вона розгорілася з неймовірною силою, а стрілець ще й бачив вибух (назовні? чи всередину? останнє здалося Едді ймовірнішим, зважаючи на те, що відкрилося його очам), та й по всьому. Можливо, це йому лише здалося – часом Роланд тримав усе в собі, а коли вирішував розіграти карту, уникаючи ризику, то робив це справді дуже обережно (Едді знав це з власного гіркого досвіду). Поміркувавши над тим, чи не розповісти їм про те, що бачив (або йому так здалося), він вирішив притримати карту. Принаймні поки що.

Від самої щелепи не лишилося й сліду, жодної скалки.

– Я зробив це тому, що в моїй голові пролунав голос, який наказав мені так вчинити, – відповів Роланд. – Голос належав моєму батькові. Усім моїм батькам. Зачувши такий голос, ти мусиш негайно підкоритися. Непокора немислима. Мене так виховали. Про те, що це було, нічого не можу сказати… принаймні зараз. Знаю тільки, що кістка сказала своє останнє слово. Я носив її з собою саме для того, щоб його почути.

«Або побачити, – подумав Едді. Й знову: – Запам'ятай. Запам'ятай цю троянду. І форму ключа не забудь».

– Та ми мало не підсмажилися! – Сюзаннин голос звучав втомлено й роздратовано.

Роланд похитав головою.

– Як на мене, то це було більше схоже на ті порохові забавки, які барони часом запускали в небо під час учт на честь кінця року. Яскраві, дивовижні, але нічого небезпечного.

Раптом у Едді з'явилася одна ідея.

– А як роздвоєність у твоїй свідомості, Роланде, – вона зникла? Зникла, коли кістка вибухнула чи що там із нею сталося?

Він був майже впевнений, що так і було. В кіно показували, що шокова терапія практично завжди спрацьовувала. Та Роланд заперечно похитав головою.

Сюзанна поворухнулася в обіймах Едді й змінила положення.

– Ти казав, що починаєш помалу розуміти.

Роланд кивнув.

– Здається, так. Якщо мій здогад правильний, то я боюся за Джейка. Де б він не був, у який би час його не занесло, я боюся за нього.

– Тобто? – спитав Едді.

Роланд підвівся, підійшов до свого згортка шкур і почав їх розстеляти на землі.

– Годі вже на сьогодні історій і хвилювань. Час спати. Вранці ми підемо шляхом, що його лишив по собі ведмідь, і спробуємо знайти портал, який він охороняв. Дорогою я розповім вам усе, що знаю, і про все, що сталося і, по–моєму, відбувається досі.

Сказавши це, він загорнувся в стару ковдру й нову оленячу шкуру, відкотився подалі від багаття і затих.

Едді й Сюзанна вмостилися разом. Впевнившись, що стрілець уже напевно заснув, вони кохалися. Лежачи без сну, Роланд чув, як вони вовтузяться, і чув їхню розмову після любощів. Переважно вона точилася довкола нього. Він лежав тихо і незмигно дивився в темряву ще довго після того, як вони замовкли і їхнє рівне дихання злилося в одну просту ноту.

Він думав про те, як чудово бути молодим і закоханим. Це прекрасно навіть тут, хоч цей світ і перетворився на цвинтар.

«Радійте, поки можете, – подумав стрілець, – бо попереду на нас знову чекає смерть. Ми опинилися на березі кривавого струмка. І я не маю жодних сумнівів у тому, що він приведе нас до такої самої річки. А ріка впадає в океан. У цьому світі могили роззявили пащі і мертві не сплять спокійно».

Коли на сході почала займатися зоря, він заплющив очі. Трохи заснув. І йому наснився Джейк.

Едді теж бачив сон. У цьому сні він був у Нью–Йорку і йшов Другою авеню, тримаючи в руці якусь книжку.

Стояла весна. Тепле повітря міста було насичене пахощами цвіту, і душа Едді защеміла від туги за домом, наче м'яз, у якому глибоко застряг риболовний гачок. «Насолоджуйся цим сном і не дозволяй йому швидко скінчитися, – подумав він. – Смакуй його… бо це єдина твоя можливість потрапити до Нью–Йорка. Ти не можеш повернутися додому, Едді. Це вже минуле».

Він подивився на книжку і був украй здивований, побачивши заголовок – «Ти не можеш повернутися додому», автор Томас Вулф. На темно–червоній обкладинці було витиснено три предмети: ключ, троянду і двері. Едді зупинився, розкрив книгу і прочитав перший рядок. «Пустелею тікав чоловік у чорному, – написав Вулф, – і його переслідував стрілець».

Едді закрив книжку й пішов далі. Зараз близько дев'ятої ранку, визначив він, можливо, дев'ята тридцять. Транспорту на Другій авеню було мало. Таксі сигналили й перескакували з ряду в ряд, а сонце вигравало в них на лобовому склі й ясно–жовтих боках. На розі Другої й П'ятдесят другої жебрав якийсь волоцюга, й Едді кинув йому на коліна книжку в червоній обкладинці. Він помітив (також без здивування), що жебрак – то Енріко Балазар. Він сидів, схрестивши ноги, перед крамничкою з чаклунським начинням. Вивіска у вітрині проголошувала, що це «ДІМ КАРТ», а на розкладці всередині виднілася вежа, побудована з карт таро. На її верхівці стояв іграшковий Кінг–Конг. На голові у велетенської мавпи росла крихітна антена радара.

Едді неквапом пішов далі, прямуючи до центру міста. Повз нього пропливали дорожні знаки. Щойно побачивши крамничку на розі Другої й Сорок шостої, він зрозумів: йому сюди.

«Так, – подумав Едді, й на нього накотило відчуття колосального полегшення. – Я прийшов. Це саме те місце». Вітрина була вщерть забита підвішеними шматками м'яса й сирами. ВИШУКАНІ ДЕЛІКАТЕСИ ВІД ТОМА ТА ДЖЕРІ – проголошувала вивіска. – МИ ЗНАЄМОСЯ НА ЗАКУСКАХ ДЛЯ ВЕЧІРОК!

Поки Едді стояв, зазираючи всередину, за ріг завернув хтось, кого він знав. То був Джек Андоліні в костюмі–трійці кольору ванільного морозива. В лівій руці Джек тримав чорний ціпок. Половини обличчя в нього не було: її відчахнули клешні омаромонстрів.

«Уперед, Едді, – сказав Джек, проходячи повз нього. – Цей світ не єдиний, існують інші, і той довбаний поїзд їх усі об'їжджає».

«Не можу, – відповів Едді. – Двері замкнені». Він не знав, звідки це знає, але знав. Не було й тіні сумніву, що він знає.

«Дед–е–чам, дад–е–чі, не хвилюйся, у тебе ключ», – сказав Джек, не озираючись. Едді опустив очі й побачив, що справді тримає ключ – на вигляд примітивний, з трьома гострими виїмками, схожими на перевернуті літери «V».

«Увесь секрет – в тій маленькій карлючці на кінці останньої заглибини», – подумав він. Ступивши під навіс «Вишуканих делікатесів від Тома та Джері», Едді вставив ключ в замкову щілину. Він легко повернувся. Едді відчинив двері й, переступивши поріг, опинився на величезному відкритому полі. Він озирнувся через плече і побачив транспорт, який поспішав Другою авеню, і тут двері, хряснувши, зачинилися і впали. Позаду них не було нічого. Геть нічого. Едді роззирнувся, щоб ознайомитись із новим довкіллям, і побачене спершу перелякало його на смерть. Поле було темно–пурпурового кольору, наче на ньому відбулася якась грандіозна битва і земля так просякла кров'ю, що її вже нікуди було всотувати далі.

Але потім він збагнув, що бачить не кров, а троянди.

І його знову охопило змішане відчуття радості й тріумфу, від чого серце так шалено закалатало, що Едді перелякався, як би воно не вибухнуло. Він переможно підняв стиснуті кулаки високо над головою… та так і застиг.

Поле простиралося на багато миль і попереду здіймалося на пологий схил. А на обрії бовваніла Темна Вежа. То була колона з глухого каменю, що стриміла в небо, та так високо, що Едді ледве міг розгледіти верхівку. Її фундамент, оточений кричуще–червоними трояндами, був гігантським, титанічним за масою та розмірами, та все ж, в міру того, як Вежа поступово звужувалася вгорі, вона виглядала напрочуд витончено. Камінь, з якого вона була збудована, був не чорним, як уявляв собі Едді, а попелястим. Вузькі бійниці марширували по спіралі вгору. Під вікнами, здіймаючись дедалі вище й вище, йшли нескінченні гвинтові сходи з каменю. Вежа була впосадженим у землю темно–сірим знаком оклику, що здіймався над полем криваво–червоних троянд. Небесне склепіння понад нею було блакитним, але по ньому бігли пухкі летючі хмарки, схожі на кораблі під вітрилами. Вони нескінченним виром кружляли понад верхівкою Темної Вежі.

«Яка краса! – захоплено подумав Едді. – Яка краса і дивовижа!» Але відчуття радості й тріумфу випарувалося, натомість з'явилася надзвичайна слабкість і передчуття неминучої загибелі. Він подивився навколо і зненацька з жахом зрозумів, що стоїть у тіні Вежі. Ні, не просто стоїть – він живцем у ній похований.

Він закричав, але його крик поглинув гучний золотистий спів якогось величезного рогу. Звук линув з верхівки Вежі. Здавалося, він заповнює собою весь світ. І поки попереджувальна нота ширилася над полем, де він стояв, з усіх вікон, що оперізували Вежу, ринула чорнота. Вихлюпуючись із вікон, вона стрімко пливла в небо довгастими потоками, що сходилися докупи й утворювали чорнильну пляму, яка невпинно росла. На хмару це не було схоже, а більше скидалося на пухлину, навислу над землею. Пляма затулила собою небо, й Едді побачив, що насправді то не хмара і не пухлина, а мара – якийсь понурий циклопічний привид, що летів просто до того місця, де він стояв. Тікати від звіра, що збирався воєдино в небі над полем троянд, сенсу не було. Все одно він наздожене, схопить Едді і понесе його геть. Привид ув'язнить його в Темній Вежі, і світло цього світу назавжди згасне для нього.

У темряві утворилися прорізи, і зараз на нього дивилися страховинні очі, що не належали людині. Кожне око було розміром з ведмедя Шардика, який лежав мертвий у лісі. Очі були багряні: багряні, як троянди, багряні, як кров.

У вухах прогримів мертвий голос Джека Андоліні: «Тисяча світів, Едді… десять тисяч!., і той поїзд об'їздить кожен світ окремо. Якщо ти зможеш його запустити. А навіть якщо зможеш, то вважай, що проблеми в тебе тільки починаються, бо та бляшанка вперта, мов віслюк, і весь час прагне заглухнути. – Джеків голос став механічним, монотонним. – Впертий, мов віслюк, Едді, прагне заглухнути, краще повір, цей віслюк…»

– ВИМИКАЮСЯ! ПОВНА ЗУПИНКА ЧЕРЕЗ ГОДИНУ ШІСТЬ ХВИЛИН!

Уві сні Едді підняв руки, щоб затулити ними очі…

…І прокинувся, сидячи рівно, біля згаслого вогнища. Він дивився на світ крізь розчепірені пальці. Той голос досі рокотів у нього в вухах – голос безжального командира загону спецпризначення, який волав у мегафон.

– НЕБЕЗПЕКИ НЕМАЄ! ПОВТОРЮЮ, НЕБЕЗПЕКИ НЕМАЄ! П'ЯТЬ СУБ'ЯДЕРНИХ АКУМУЛЯТОРІВ У СТАНІ СПОКОЮ, ДВА СУБ'ЯДЕРНИХ АКУМУЛЯТОРИ У ФАЗІ ГАЛЬМУВАННЯ, ОДИН СУБ'ЯДЕРНИЙ АКУМУЛЯТОР ПРАЦЮЄ НА ДВА ВІДСОТКИ ВІД ЗАГАЛЬНОЇ ПОТУЖНОСТІ. ЦІ АКУМУЛЯТОРИ НІЧОГО НЕ–ВАРТІ! ПОВТОРЮЮ, ЦІ АКУМУЛЯТОРИ НІЧОГО НЕ ВАРТІ! ПОВІДОМТЕ ПРО ЇХ РОЗТАШУВАННЯ В ПІВНІЧНИЙ ЦЕНТР ПОЗИТРОНІКИ, ЛТД! ЗАТЕЛЕФОНУЙТЕ ЗА НОМЕРОМ 1–900–44! КОДОВЕ СЛОВО ДЛЯ ЦЬОГО ПРИСТРОЮ – ШАРДИК. ОБІЦЯНО ВИНАГОРОДУ! ПОВТОРЮЮ, ОБІЦЯНО ВИНАГОРОДУ!

Голос стих. Едді побачив Роланда, що стояв на краю галявини, тримаючи на згині ліктя Сюзанну. Вони вдивлялися туди, звідки лунав голос. Щойно запис почав прокручуватися знову, Едді нарешті спромігся струсити з себе морозні рештки нічного жахіття. Він підвівся й приєднався до Роланда й Сюзанни, думаючи про те, скільки століть минуло відтоді, як записали це оголошення, запрограмоване на відтворення лише в разі повного виходу системи з ладу.

– ПРИСТРІЙ БУДЕ ВИМКНЕНО! ПОВНА ЗУПИНКА ЧЕРЕЗ ОДНУ ГОДИНУ П'ЯТЬ ХВИЛИН! НЕБЕЗПЕКИ НЕМАЄ! ПОВТОРЮЮ…

Едді торкнувся Сюзанниної руки, й жінка озирнулася.

– Давно це триває?

– Хвилин п'ятнадцять. Ти спав мертвим сн… – Вона замовкла. – Едді, маєш жахливий вигляд! Тобі зле?

– Ні. Просто сон поганий наснився.

Роланд так пильно на нього подивився, що Едді відчув себе незатишно.

– Часом уві сні можна побачити правду, Едді. Про що був твій сон?

На мить замислившись, Едді похитав головою.

– Не пам'ятаю.

– Щось я в цьому сумніваюся.

Едді знизав плечима і обдарував Роланда подобою усмішки.

– Та сумнівайся на здоров'я, не соромся. А ти як почуваєшся зранку–раненько, Роланде?

– Так само, – сказав Роланд. Він досі свердлив обличчя Едді поглядом блідо–блакитних очей.

– Годі вам, – сказала Сюзанна. Її голос звучав жваво, але Едді почув у ньому нервові нотки. – Припиніть. Для повного Щастя мені ще не вистачало дивитися, як ви кружляєте навколо і копаєте один одного в литки, наче пара дітлахів, що бавляться у квача. А надто сьогодні вранці, коли той дохлий ведмідь хоче закричати до смерті цілий світ.

Стрілець кивнув, але не відвів погляду від Едді.

– Гаразд… але ти точно нічого не хочеш мені розповісти, Едді?

Едді всерйоз замислився над тим, чи не розказати йому все.

Все, що бачив у вогні, все, що бачив уві сні. Але вирішив цього не робити. Можливо, це був лише спогад про троянду у багатті і про казковий пишний килим троянд, що уві сні вкривав собою ціле поле. Едді знав, що не зможе відтворити на словах усе побачене і пропущене крізь серце, а тільки все зіпсує. А ще (принаймні поки що) він хотів обміркувати все сам.

«Але запам'ятай, – наказав він собі… тільки голос, що звучав у нього в голові, не був схожий на його власний. Здавалося, він нижчий і старший, цей голос незнайомця. – Запам'ятай троянду… і форму ключа».

– Я не забуду, – пробурмотів він.

– Не забудеш що? – спитав Роланд.

– Розповісти, – викрутився Едді. – Якщо з'явиться щось варте уваги, справді важливе, я тобі розкажу. Вам обом розкажу. Поки що нічого такого на думку не спадає. Тож якщо ми кудись збираємося, Шейне, чуваче, то сідлаймо коней.

– Шейн? Хто такий цей Шейн?

– Про це я теж розповім тобі якось іншим разом. А зараз ходімо.

Вони спакували пожитки, які принесли з собою зі свого колишнього, розореного табору, і пішли тули. Сюзанна знову пересіла у візок. Едді чомусь подумав, що їхатиме вона в ньому недовго.

Колись давно, ще до того, як Едді підсів на героїн, та так серйозно, що все інше перестало його цікавити, він з парою друзів катався до Нью–Джерсі на концерти кількох спід–метал–гуртів – називалися вони «Ентрекс» і «Мегадес» та грали на стадіоні «Медоулендс». І зараз йому згадалося, що «Ентрекс» начебто звучав трохи гучніше, ніж це невгамовне оголошення з поваленого ведмедя, але на сто відсотків він ручатися не міг. Коли до лісової галявини залишалося півмилі, Роланд зупинив їх і відірвав від старої сорочки шість маленьких шматків. Позапихавши їх у вуха, вони знову рушили вперед. Але ці імпровізовані біруші не надто врятували ситуацію: притлумити невпинне громове бубніння вони не могли.

– ПРИСТРІЙ БУДЕ ВИМКНЕНО! – оголосив ведмідь, коли вони знову ступили на галявину. Він лежав так само, як вони його й залишили, під деревом, на яке видряпався був Едді. Повалений колос, що розкинув ноги, зігнувши їх у колінах, наче вкрита шерстю жінка–велетень, яка померла в пологових муках. – ПОВНА ЗУПИНКА ЧЕРЕЗ СОРОК СІМ ХВИЛИН! НЕБЕЗПЕКИ НЕМАЄ…

«Та ні, є, – подумав Едді, підбираючи розкидані шкури, що не зазнали ушкоджень під час нападу ведмедя і його передсмертної агонії. – Небезпека так і чигає. На мої, блін, вуха». Піднявши Роландову кобуру, він мовчки передав її власникові. Шматок дерева, над яким він працював, лежав тут же. Едді вхопив його і запхав у кишеню на спинці Сюзанниного візка. Стрілець тим часом повільно застебнув на собі широкий шкіряний пояс і затягнув кріплення із сиром'ятної шкіри.

– У ФАЗІ ВИМИКАННЯ ЄМНІСТЬ ОДНОГО СУБ'ЯДЕРНОГО АКУМУЛЯТОРА ВИКОРИСТОВУЄТЬСЯ НА ОДИН ВІДСОТОК. ЦІ АКУМУЛЯТОРИ…

Сюзанна їхала слідом за Едді, тримаючи на колінах містку сумку, яку пошила собі сама. В цю сумку вона й запхала шкури, які простягнув їй Едді. Коли всі шкури були зібрані й заховані, Роланд торкнувся руки Едді й простягнув йому наплічник. Основним його вмістом була добряче посолена оленина: Роланд знайшов природні поклади солі за три милі звідти, вгорі за течією струмочка. Такий самий згорток стрілець уже почепив собі на плече. Його кошіль був знову напханий різною всячиною й звисав з другого плеча.

На гілляці неподалік висів дивний саморобний ранець. Всі його ремені кріпилися до суцільного шматка зі зшитих клаптів оленячої шкіри. Зірвавши цю річ з гілки, Роланд деякий час роздивлявся її, потім нап'яв собі на спину і зав'язав ремінці нижче грудей. Від цих приготувань Сюзанна незадоволено скривилася, і Роланд це помітив. Він навіть не намагався говорити: так близько від ведмедя його не почули б, навіть якби він закричав на повен голос. Стрілець просто знизав плечима у відповідь і розвів руками: «Ти знаєш, це може стати нам у нагоді».

Вона теж знизала плечима: «Знаю, але це не означає, що я в захваті».

Стрілець показав пальцем кудись на протилежний бік галявини. Місце, де Шардик (котрого в цій місцевості колись називали Міром) ступив на неї, позначала пара похилених і розщеплених ялин.

Едді нахилився до Сюзанни, великим і вказівним пальцем утворив кружальце і питально підвів брови: «О'кей?»

Кивнувши на знак згоди, вона затулила вуха долонями: «О'кей, але забираймося звідси, поки я не оглухла».

Утрьох вони перетнули галявину. Едді штовхав Сюзаннин візок, а сама вона тримала на колінах сумку зі шкурами. В кишені на спинці її візка теж було повно різного добра. І серед цих речей лежав шматок дерева, з якого досі не вивільнили більшу частину рогатки.

За їхніми спинами досі горлав ведмідь: він передавав своє останнє послання світові, повідомляючи, що повна зупинка відбудеться за сорок хвилин. Едді вже дочекатися не міг, коли ж це станеться. Зламані ялини похилилися одна на одну, утворивши щось на кшталт брами, і Едді подумав: «Ось це починається справжній шлях до Роландової Темної Вежі. Принаймні для нас із Сюзанною».

Він знову згадав свій сон – як із вікон, що спіраллю звивалися довкола Вежі, розгорталися прапори темряви, прапори, що ширилися над полем троянд, наче чорнильна пляма. І тієї миті, коли вони проходили під похиленими деревами, його тіло аж до самих кісток пройняв дрож.

їм пощастило: користуватися візком вдалося довше, ніж розраховував Роланд. Ялини в цьому лісі були дуже старі, й опала хвоя їхніх лапатих гілок утворила глибокий килим, що пригнічував практично всю рослинність. Сюзанна мала міцні руки – міцніші, ніж у Едді (хоча Роланд підозрював, що невдовзі хлопець надолужить), – тож легко просувалася на візку по рівній затіненій землі. Коли вони наблизилися до поваленого ведмедем дерева, Роланд підняв її з візка, а Едді перевіз його через перепону.

З–поза їхніх спин, лише трохи притлумлений відстанню, механічний голос ведмедя на повну потужність мовив, що заряд останнього робочого суб'ядерного акумулятора практично нульовий.

– Сподіваюся, та чортівня у тебе на спині залишатиметься пустою увесь день! – прокричала Сюзанна до стрільця.

Роланд погодився, але минуло менше п'ятнадцяти хвилин, і поверхня землі стала похилою. В цій старезній частині лісу почали з'являтися тонші, молодші дерева: берізки, вільхи, також трапилося декілька низьких кленів, що міцно вчепилися коренями в землю. Хвойний килим потоншав, і колеса Сюзанниного візка почали чіплятися за низькорослі чагарники, що росли в просвітах між деревами. їхні тонкі гілки торохтіли об сталеві спиці коліс. Едді навалився на ручки, і так вони змогли проїхати ще чверть милі. А потім схил став крутішим, і земля під ногами пом'якшала.

– Пора на спину, леді, – сказав Роланд.

– Давайте спробуємо ще трохи проїхати. Як вам ідея, га? А раптом їхати стане легше.

Але Роланд був невблаганний.

– Якщо ти спробуєш спуститися з того схилу, то ти тойво… як ти це називаєш, Едді? повернешся?

Едді вишкірив зуби й похитав головою.

– Навернешся. Це так називається, Роланде. Слівце з моїх марно згаяних днів, коли я гасав по хідниках.

– Хай там як воно називається, це значить, що ти полетиш сторч головою. Давай, Сюзанно. Мерщій на спину.

– Терпіти не можу бути інвалідом, – пробурчала Сюзанна, але дозволила Едді всадовити її й допомогла зручно себе вмостити в ранці, що його Роланд ніс на спині. Щойно вона опинилася на місці, як торкнулася руків'я Роландового револьвера.

– Віддати тобі цього красунчика? – спитала вона в Едді.

Він тільки головою похитав.

– Ти краще впораєшся. Та ти й сама це знаєш.

Знову щось буркнувши, вона відрегулювала кобуру так, щоб руків'я револьвера було в неї під правою рукою.

– Я вас, хлопці, затримую, і я це добре знаю… та якщо раптом станеться так, що ми доберемося до якогось старого доброго асфальтового покриття, то я вас обох обставлю – кров з носа обставлю.

– Навіть не сумніваюся, – сказав Роланд… і раптом рвучко піцняв голову. В лісі настала тиша.