Адвокатура у середні віки

У середні віки (V—XV століттях) принципи організації адвокатури зазнають певних змін, зокрема, щодо допуску до адвокатури. У Франції для цього необхідно було мати диплом ліценціата прав (юридичну освіту), виголосити присягу та бути внесеним до списків адвокатів. Практичний досвід не був обов'язковим. У середньовічній Німеччині адвокатура являла собою абсолютно вільну професію. Будь-яка особа могла от­римати право на зайняття адвокатською діяльністю на невиз-начений строк.

Класичний порядок допуску до адвокатури сформувався у цей період в Англії. Тут особа, що виявила бажання присвя­тити себе адвокатській діяльності, мала пройти восьмирічний курс навчання в судовій колегії, і через три роки отримувала звання "внутрішніх адвокатів" (іппег Ьаггізіегз), які не мали права виступати в судах. Ще через п'ять років навчання внут-

'Васьковский Е. В. Организация адвокатурьі. — С. 58—66, 77—78.

ріщні адвокати перетворювалися на "зовнішніх" (оиіег, иііег Ьаггізіегз) і отримували право практикувати¹.

Для внутрішньої організації адвокатури у середньовіччя характерним було таке. У Німеччині, наприклад, такої організа­ції фактично не було. Адвокати були абсолютно самостійними і незалежними від своїх колег за професією, тобто вони не утво­рювали особливого стану. У Франції вже спостерігається зародок станової організації. Тут у XIV ст. в складі релігійного "братства св. Миколи" (патрон юристів) утворилася община адвокатів і повірених, на чолі якої стояли депутати, що обиралися її члена­ми. Вони розпоряджалися майном общини, були її представни­ками у зносинах з урядовими установами та захищали права й привілеї своїх членів. В Англії в XIII ст. виникають перші чотири "судові колегії", в яких й сьогодні об'єднуються у єдиній корпо­рації практикуючі юристи — судді та адвокати.

Гонорарна практика у цей період стає на шлях, накресле­ний юстиніановим законодавством. Так, у Франції починає застосовуватися такса, яка встановлювала максимум винаго­роди, яку міг визначити і отримувати адвокат, обумовлювати її розмір до початку процесу. Коли ж такої умови не було, або якщо клієнт вимагав зменшення гонорару, то його розмір визначався парламентом. Адвокат міг також звернутись з по­зовом до суду у випадку ухилення клієнта від сплати винаго­роди. В Німеччині існувала такса юридичних послуг, за пору­шення якої адвокат позбавлявся права практикувати, і разом з клієнтом, який переплатив, піддавався штрафу, а іноді навіть тілесному покаранню².

'^ Професійна діяльність адвокатів, в описувані часи, здій­снювалася у таких формах: надання юридичних порад, захист у суді, складання судових паперів³.

Значних змін зазнала у середні віки діяльність адвокатів в кримінальному процесі. У цей період публічний і загальний процеси почали перетворюватися у таємний та інквізиційний, чим обмежувалася участь адвокатів у кримінальному процесі. Наприклад, у Франції в 1539 р. указом короля Франциска І

'Васьковский Е. В. Организация адвокатурьі. — С. 88, 198, 199, 230.
²Там же. — С. 89, 90, 195, 196, 231.»

³Там же. — С. 92. ' '

участь адвоката у процесі дозволялася лише за спеціальним дозволом суду'.

Загалом для адвокатури середньовіччя характерним було: відсутність чіткої станової організації; відокремлення правоза­ступництва від судового представництва; відносна свобода _гірофесії; тісне спілкування з судом; дисциплінарна залежність від суддів; римська система визначення гонорару²-.-

£ 5. Адвокатура в XVI — XIX століттях

' Впродовж XVI—XIX століть адвокатура поступово наби­рає іншого вигляду. У нові часи вона стає самостійною і ^виробляЄдСтанову організацію) яка існує по сьогоднішній день. Так, у Франції утвердження самостійного стану сталося внас­лідок розпаду "общини адвокатів і повірених", про яку йшло­ся вище. Органом самоврядування адвокатської общини стали комітет або рада.

В Англії організація судових колегій набрала більш стру­нкого вигляду. Так, вони перетворилися на самоврядні общи­ни з виборними старшинами, членами яких були як адвокати, так і кандидати. Вони присвоювали останнім звання адвоката або позбавляли його, здійснювали нагляд за внутрішньою дисципліною і, загалом, відали усіма справами общини.

У Німеччині за статутом 1876 р. адвокати об'єднувалися _ у адвокатську камеру (або адвокатську" колегію) на чолі з виборною радою.

У США за законом 1871 р. адвокати Нью-Йорку об'єдна­лися в самоврядну колегію, очолювану виконавчою комісією і головою. У Канаді в ці ж роки адвокати та повірені увійшли в "єдину самоврядну колегію, яка поділялася на шість відділів або секції — по округах головних міст³.

У цей період твердо утвердилася_додаткова умова щодо допуску до адвокатської професії — наявність~практичного ^стажу юридичної роботи або стажування. НапрйкладТУ Фран"^ ""Ції згідно з указом 1822~р."вйШГалася наявність 3-річного

¹Васьковский Е. В. Организация адвокатуру. — С. 114..,.,

■ -V

"Там ж є. — С. 106, 158, 267, 382, 285. ^! Т а м ж є. — С. 106, 198, 267, 382, 385.

практичного стажу або 5-річне стажування. У Німеччині статут 1878 р. встановив 3-річну практичну підготовку до самостійної адвокатської діяльності¹.

Зазнала докорінної зміни і гонорарна практика. Тепер винагорода за захист в суді або надання юридичної поради перестала бути платнею за особисту послугу, перетворившись на почесний дарунок, який не можна було ні обумовлювати, ні вимагати по суду (зокрема, у Франції та Англії). Але й клієнт, сплативши гонорар, не міг вимагати його повернення. У Німеччині за законом 1879 р. визначення гонорару чинилося як за домовленістю, так ї за таксою. У США і Канаді гонорар обумовлювався договором, на підставі якого адвокат^шг" ""Тліти до клієнта позов в суді².

У зазначений період для адвокатури характерною є її станова організація та відносна безоплатність праці адвоката. _

Отже, слід погодитись з думкою Є.Васьковського, що адвокатура, на нижчих стадіях людської культури, проходячи через різноманітні періоди свого розвитку, набуває повного розквіту в державах Західної Європи. Первинною її формою була родинна або сусідська адвокатура. Ми її знаходимо як у некультурних народів, так і в Греції та Римі. Поступово адво­катура опиняється у сфері інтересів заінтересованих осіб і перетворюється у професію.

Отже, слід зробити висновок, що у стародавній період розвитку громадянського суспільства адвокатура ще відсутня як особливий стан адвокатської професії. В цьому можна погоди­тись з висновком Є.Васьковського, що зачатки адвокатури, ви-■ никнувши на нижчих стадіях людської культури та проходячи через фази істотного розвитку, набувають повного розквіту в цивілізованих державах. Так, первинною її формою є родинна або сусідська адвокатура, яка згодом перетворилася у професію. Цей процес розпочався, проте не встиг закінчитися в Греції. Через нього пройшов Рим та інші цивілізовані країни Європи. Перетворившись на професію, адвокатура протягом тривалого часу залишалася неорганізованою, але доступною для всіх і кожного сферою діяльності. З економічним і соціальним розви-

¹Васьковский Е. В. Организация адвокатурьі. — С. 139, 140, 259. ²Там же. — С. 112, 206, 216, 273—276, 382, 385.

тком, ускладненням правовідносин у суспільстві поступово роз­починається процес її організації. В республіканському Римі законодавство визначило лише окремі сторони адвокатської професії: визнало її абсолютно вільною, поставило обмежувальні рамки допуску до адвокатури і вирішило питання винагороди юристів. Організація республіканської адвокатури грунтувалася на принципах відокремлення правозаступництва від судового представництва, абсолютній свободі професії, відносній її безо­платності. Із зміною у Римі форми правління змінилося й становище адвокатури. Місце зазначених принципів заступили інші, прямо протилежні їм. Так, правозаступництво злилося з судовим представництвом, професія з вільної стала замкненою, незалежність підпорядкувалася судово-адміністративній владі, адвокатура перетворилась спочатку в регламентовану діяльність, а потім у державну посаду, гонорар з добровільного пожертву­вання трансформувався у винагороду, одержувану через суд¹. Разом з тим слід визнати кроком вперед імператорське законо­давство, яке торкнулося усіх істотних сторін адвокатури: профе­сійного та організаційного оформлення, дисциплінарної і гоно­рарної практики та ін.

У такому вигляді адвокатура перейшла в спадщину сере­дніх віків: відсутністю станової організації; відокремленням правозаступництва від судового представництва; відносною свободою відправлення професійних обов'язків; тісним зв'яз­ком з судовими органами та дисциплінарною залежністю від останніх, римською системою визначення гонорару. У наступ­ні часи (XVI—XIX століттях) 'відбулися зміни у двох останніх принципах. Зокрема, адвокатура організувалася у стан і у ній знов запровадилася відносна безоплатність праці адвоката².

У XX ст. адвокатура домоглася незалежності й консоліда­ції, перетворившись на силу, яка активно використовується в сучасному світі як надійний гарант забезпечення прав і свобод людини.

П

Стоянов А. История адвокатурьі у древних народов. — С. 122. ' "Васьковский Е. В. Организация адвокатурьі. — С. 387—388. '"

Відповідальність «■;•■ Клієнт захищається від несумлінно-
адвоката сті, недбалості, професійно невміло-

го ведення справи адвокатом. Якщо

він за своїми діловими і моральними якостями не відповідає встановленим принципам і вимогам, то дисциплінарна рада асоціації може проти такого адвоката порушити справу і зас­тосувати такі санкції: попередити, накласти штраф, виключи­ти із асоціації. Адвокат може звернутися до Національної дисциплінарної ради з апеляцією на винесене рішення.

Ш

*п ^*!ііж.ійАдвокатура України

лі

и 1. Організація адвокатури

Організація та принципи діяльності адвокатури в Україн­ській державі визначаються Законом "Про адвокатуру", прий­нятим Верховною Радою України 19 грудня 1992 р.¹

Новий Закон суверенної України відводить адвокатурі чільне місце, маючи на меті відновити престиж цієї професії, її історичні традиції, піднести роль у суспільстві як одного з гарантів забезпечення конституційних прав і свобод громадян.

Ь

■ л '.. <