Роль українського козацтва в боротьбі з турецько – татарською агресією. Гетьман Петро Сагайдачний

Однією з головних причин зародження козацтва була турецько-татарська експансія, що ставила під загрозу саме існування українців як нації. Ситуація ускладнювалася тим, що Україна не мала власної державності, а заходи урядів Литви та Польщі, пізніше Речі Посполитої, спрямовані на відсіч агресорам, були малоефективними. Кримське ханство як держава існувало у 1449— 1783 рр. на землях Кримського півострова, пониззя Дніпра, ІІриазов'я та Прикубання. Ще в ХІІІ ст. ця територія була захоплена монголо-татарами і ввійшла до складу Золотої Орди. У сер. XV ст. ханові Хаджі-Ґірею вдалося вийти з-під золотоординські зверхності створити власну державу зі столицею у м. Бахчисараї. У 1478 р., зваживши па могутність Туреччини та її присутність і вплив на півострові, Кримське ханство визнало васальну залежність від неї. До певної міри Кримське ханство виконувало роль провідника турецької політики у Східній Європі. Його зовнішньополітичні акції зводилися до грабіжницьких набігів, у результаті яких найбільше страждали українські землі. Татари майже щороку, а інколи й по кілька разів на рік нападали на Україну, вбиваючи та захоплюючи в неволю місцеве населення, спустошуючи міста і села. Грабіжницькі промисли були для татар економічно необхідними, оскільки їхнє скотарське господарство було примітивним і не могло задовольнити нагальних потреб, тоді як торгівля людьми, здебільшого у Кафі, давала значні прибутки. Живим муром від нападів турків і татар для України стало козацтво, яке вважало боротьбу проти "бусурманів" священним обов'язком. Спершу воно відбивало турецько-татарські напади, а зміцнівши й саме розгорнуло наступ на володіння Туреччини та її васала — Кримського ханства, де визволяло бранців, руйнувало фортеці, захоплювало значну здобич. Спершу переважали сухопутні походи, які набрали значних масштабів і стали регулярними. З часом запорожці активізують і чорноморські експедиції. Вже наприкін. XVI — на поч. XVII ст. козацький флот зріс до кількох сотень одиниць і, не вагаючись, нападав на турецькі фортеці й міста. Гучна слава про запорізьких козаків ширилася по всій Європі, адже тодішня військова могутність Туреччини вважалася нездоланною. В Італії, Німеччині, Франції, Англії в той час вийшло понад десяток творів, присвячених військовому мистецтву запорожців. Багато держав, над якими нависла турецька загроза, шукали з ними зв'язків. Інший шлях реалізації потенціалу козацтва обрав видатний діяч вітчизняної історії — гетьман П. Сагайдачний. Народився він на Самбірщині, освіту здобув в Острозькій школі та в школі Львівського братства. Уславився як видатний організатор козацьких походів проти татар і турків. Спершу П. Сагайдачний проводив політику мирних угод і компромісів для захисту прав України. Він зі своїми козаками брав участь у війні польського короля Сигізмунда III з Росією. Але найвизначнішу роль Військо Запорізьке відіграло під час Хотинської війни. У 1620 р. Туреччина організувала 150-тисячний похід з метою остаточно розбити Польську державу. Польща змогла виставити лише 40-тисячне військо і тому змушена була звернутися по допомогу до козаків, пообіцявши їм поступки у релігійному питанні та значну платню. Але вирішальним тут було інше: Сагайдачний чітко усвідомлював, що агресія Туреччини не обмежиться Річчю Посполитою, а продовжиться вже проти України. В Хотинській битві брало участь 40-тисячне козацьке військо, що стало важливим фактором перемоги поляків (жовтень 1621 р.). Але за умовами Хотинського миру козакам було заборонено плавати Дніпром у Чорне море і здійснювати походи до турецьких берегів. Кордон між Туреччиною і Польщею встановлювався по Дніпру. Значним був внесок П. Сагайдачного у захист православ'я в Україні. Він залучив усе Військо Запорізьке до складу Київського братства, відновив втрачену після Берестейської унії вищу церковну ієрархію, висвятив на сан київського митрополита Іова Борецького, архієпископа і кількох єпископів. Велику увагу Сагайдачний приділяв розвиткові української культури й освіти, все своє майно він заповів братствам Києва і Львова. Помер П. Сагайдачний від рани, одержаної у Хотинській війні, 10 квітня 1622 р. По його смерті прокотилася нова хвиля козацьких повстань.

18 Культура України ХVІ – першої половини ХVІІ ст. Діяльність братств. Розвиток культури у зазначений період проходив у вкрай суперечливих умовах. З одного боку, розвивалися продуктивні сили, зростали міста тощо, з іншого ж — посилювався іноземний тиск на православну віру, українську мову і культуру. Але український народ не втрачав своєї самобутності. Його культура, зберігаючи нерозривність із давньоруськими традиціями, разом із тим відчувала значний вплив європейського Відродження. Найважливішим чинником піднесення національної самосвідомості, потужним рушієм етнічного розвитку на новому історичному етапі виступала українська мова. З'являються перші книги рідною мовою, зокрема Пересопницьке Євангеліє (1556— 1561 рр.). Українська мова набула такої ваги, що за рішенням Люблінського сейму 1569 р. нею стали користатися навіть у польському діловодстві. Розвиткові української мови і культури значною мірою сприяло книгодрукування. У 1561 р. в маєтку Г. Хоткевича І. Федоров і П. Мстиславець заснували першу друкарню, яка видала Псалтир та Часослов. У 1573 р., переїхавши до Львова, І. Федоров друкує «Апостола», а пізніше — повне видання Біблії церковнослов'янською мовою. Згодом друкарні створюються в Києві, Чернігові, Луцьку, Новгороді-Сіверському, Рогатині. Найбільш потужною була друкарня Києво-Печерської лаври. У другій половині XVI ст. зароджується нова українська література, яка починалася з антикатолицької, антиуніатської полеміки. Г. Смотрицький написав у 1587 р. перший полемічний твір — «Ключ до царства небесного». В свою чергу єзуїт П. Скарга у книзі «На захист Берестейської унії» (1597 р.) виступав за об'єднання церков. Видатним православним полемістом був острозький шляхтич М. Броневський, автор «Апокрисису» (1597 р.). Важливу роль у формуванні національної культури грала усна народна творчість, яка відбивала найважливіші події у житті українського народу, передусім боротьбу проти турків і татар. Постає новий жанр — героїчний епос (думи, історичні пісні). Серед них — «Втеча трьох братів з Азова», «Плач невільника», «Самійло Кішка». Розвивається літописання, створюються Острозький, Густинський літописи. Велика увага в цей період приділялася освіті. В 70-х роках XVI ст. засновується Острозька академія, де вивчалися діалектика, астрономія, грецька й латинська мови. Першим ректором академії був Г. Смотрицький. Видатну роль у поширенні освіти відігравали братства, які об'єднували при церквах православне населення міст. Перше братство виникло у Львові 1586 року. Впливовим було й Київське братство. Поступово такі організації створюються і в інших містах України. Існували вони на внески їхніх членів і добровільні пожертви. Братства виступали проти покатоличення українського народу, проти засилля духовенства у суспільному та культурному житті. Братські школи існували в Галичині, на Волині, Поліссі. Провідною була Київська братська школа, опікувана самим гетьманом П. Сагайдачним. У 1632 р. вона об'єдналася з Лаврською школою і стала називатися Києво-Могилянською колегією, яка за рівнем викладання наближалася до західноєвропейських університетів. В Острозькій і Львівській братських школах у другій половині XVI ст. виникає шкільний театр. Вистави відбувалися у вигляді декламацій та діалогів. Популярним був і театр ляльок — вертеп. Новий етап у розвитку української музики позначений поширенням хорового співу, народних історичних дум. Виникають перші музичні товариства. В архітектурі та живописі самобутній український стиль зазнає впливу Відродження. Будується багато фортець і замків, церков і монастирів, які прикрашаються іконами, скульптурою, різьбленням по каменю й дереву. Розвиваються ремесла — ювелірне, ковальське, гончарне. Після тривалого занепаду Київ знову стає культурним центром українських земель, і їхній розвиток набуває характеру національного відродження.

19 Причини, характер, рушійні сили Визвольної війни українського народу середини ХVІІ ст. Б.Хмельницький 1648 р. в Україні розпочалася Національно-визвольна війна українського народу під проводом гетьмана Богдана Хмельницького. Вона мала певні загальні причини: релігійний гніт: переслідування польським католицьким урядом прав православного населення; національний гніт: обмеження прав українців; соціальний гніт з боку польської шляхти та уряду: зростання панщини, податків, свавілля магнатів та шляхти. Війна мала національно-визвольний та антифеодальний характер і об'єднала всі верстви українського населення. Рушійні сили війни – козацтво, селянство, міщанство, дрібна та середня православна шляхта (фактично всі верстви українського населення). Керівна роль у війні належала козацькій старшині. Головною її метою була ліквідація польсько-шляхетського панування в Україні, встановлення козацької влади в Україні. За масштабами її можна прирівняти до Великої селянської війни у Німеччині початку XVI ст. або Англійської революції середини XVII століття. На першому етапі війни (1648-1649 pp.) від поляків було звільнено Київщину, Поділля, Волинь, частину Лівобережної України. На початку війни Хмельницький та козацька старшина намагалася поширити козацькі вільності на якомога ширшу територію, залишаючись у складі польської держави. Тому після перших перемог козаки розпочали мирні переговори з поляками. Українські війська здобули перемогу над поляками в битвах під Жовтими Водами (6-8 травня 1648 p.), Корсунем (15-16 травня 1648 p.). союзником українського війська у боротьбі проти Польщі виступили кримські татари. Внаслідок першого періоду війни знищена польська армія, польська влада перестала існувати на більшій території України. Повернення гетьмана до Києва на початку 1649 р. було зустрінуто як прихід біблійського Мойсея (визволителя). У бесідах з патріархом Паїсієм в Києві сформувалися державницькі погляди Богдана і визріла ідея визволення України з «лядської неволі». Однак після битви під Зборовом у серпні 1649 р. через зраду союзника – кримського хана – він був змушений укласти Зборівський договір. За ним Польща визнавала існування незалежної козацької держави в межах Київського, Брацлавського та Чернігівського воєводств. Польська шляхта не мала права повертатися на ці території. Козацький реєстр збільшувався до 40 тисяч. Зборівський договір узаконив державу Хмельницького як незалежну. Розпочалося формування її органів влади.

20 Основні етапи Визвольної війни (1648 – 1657 рр.). Хід воєнних дій Українська національна революція у своєму розвитку пройшла кілька етапів: I етап (лютий 1648 — серпень 1657 р.) — найбільше піднесення національно-визвольних змагань та соціальної боротьби. II етап (вересень 1657 — червень 1663 р.) — громадянська війна, що призвела до поділу козацької України на два гетьманства. III етап (червень 1663 — вересень 1676 р.) — боротьба за возз’єднання Української держави. Війна 1648—1657 рр. під керівництвом Б. Хмельницького стала такою подією, яка докорінно змінила історичну долю українського народу. Але разом з тим вона вплинула на хід розвитку багатьох країн і привела до великих змін в Європі, до нової розстановки сил на всьому континенті. За своїм характером ця війна була одночасно і національно-виз вольною боротьбою, і соціальною революцією, тому що її результатом стало знищення кріпосного права і ліквідація поміщицького землеволодіння на визволеній території. Початок війни мав такі головні етапи. Перший охоплює 1648 рік, на протязі якого повстанці одержали перемоги над польсько-шляхетським військом під Жовтими Водами, Корсунем і Пилявцями. Ці перші перемоги вселили надії на визволення і привели в рух весь народ. Але чіткої політичної програми Б. Хмельницький ще не мав. У 1649 р. військові дії відновилися. Слід звернути увагу на те, що на початку року Б. Хмельницький вперше заявив, що він ставить своїм завданням визволити весь народ, в цьому ж році українське військо здобуло важливу перемогу у битві під Зборовом, після чого було укладено вигідний для України мир. За умовами Зборівського договору на території трьох воєводств (Київського, Чернігівського і Брацлавського) влада перейшла до рук гетьмана. Це означало, що утворилась територія, на якій розпочалась розбудова Української держави. Але Б. Хмельницький допустив помилку, не подбавши про соціальні вимоги селян, які все одно залишались кріпаками. У 1651 р. Річ Посполита, не,бажаючи втрачати українські землі, відновила воєнні дії і її війська вперше здобули значну перемогу над повстанцями під Берестечком на Волині. Ця невдача змусила Б. Хмельницького зайнятись пошуком нових союзників, бо події показали, що Кримське ханство союзник ненадійний. Опинившись в скрутних умовах, Б. Хмельницький вимушений був підписати Білоцерківський мирний договір, який перекреслював багато попередніх завоювань. У 1652—1653 рр. боротьба знову відновилася. Після перемоги над поляками в урочищі Батіг майже всю територію України було звільнено від польського ярма. Обидві сторони готувались до продовження війни і перед Б. Хмельницьким постала проблема обрання зовнішньополітичної орієнтації. Таким чином, тривала боротьба привела до звільнення, але виснажила сили повстанської армії. Ця армія нараховувала 100 тис. і була всенародною, а її головну силу складало козацтво.

21 Внутрішня і зовнішня політика уряду Б.Хмельницького. Формування української державності в ході Визвольної війни 1648 – 1657 рр У ході Національно-визвольної війни під проводом Б. Хмельницького на-звільненій території формувалися підвалини самостійної української національної держави у вигляді козацької республіки, започаткованої традиціями Запорозької Січі. Визволену територію поділено на 16 військово-адміністративних одиниць - полків. Найвідомішими серед них були Київський, Брацлавський, Черкаський, Чернігівський, Полтавський, Чигиринський, Переяславський. Крім адміністративно-територіальних, існували полки й суто військові, які формувалися на відповідних адміністративних територіях і були основою нової держави - її збройні сили. Полки поділялися на сотні. їхня кількість у кожному полку була різною і коливалася від 10 до 20 сотень. У реєстрах сотень кількість козаків теж була різною. В одних - кілька десятків, в інших - до 300 осіб. У полку влада належала полковнику, а також полковому писарю, обозному, судді, осавулам та іншим військово-адміністративним чинам. Вони й утворювали старшинську раду полку. Всіма військовими і громадськими справами сотні управляв сотник, а козацькими сільськими громадами - отаман. Центральна влада на визволеній території належала гетьману, який спирався на Раду генеральної старшини. До неї належали: генеральний писар, що відав гетьманською канцелярією і зовнішніми відносинами, генеральний обозний - керівник артилерії та виробництва зброї і спорядження; генеральний суддя - начальник у судово-адміністративних питаннях; підскарбій, який відав збиранням податків і фінансовими справами війська; безпосередні помічники гетьмана у військових справах - осавули, бунчужні та хорунжі. Символами верховної влади гетьмана в Україні були клейноди: булава, бунчук, прапор, литаври для скликання ради. Центр влади перемістився в Чигирин, де була військова і адміністративна ставка гетьмана. Тут розміщувалася його резиденція з генеральною старшиною, яка разом з полковниками об'єднувалася військову раду при гетьманові. Це ж була і своєрідна старшинська рада міністрів, яка вирішувала адміністративні, політичні й економічні проблеми звільненої України. Гетьмана і генеральну старшину обирали на загальній військовій раді. Обиралися також полковники і сотники, хоча інколи кандидатів визначали зверху. Держава Богдана Хмельницького вперше у міжнародно-правових відносинах визнана урядом Речі Посполитої Зборівським договором 1649 р. як автономія у складі трьох воєводств. A 1654 p. на Переяславській раді - царем Московської держави. Сукупність документів, за якими практично втілено рішення Переяславської ради про протекторат над Україною Москви, відомі під назвою Березневі статті. Це - низка кількаразових звернень гетьмана - "Статей Богдана Хмельницького", а також указів і жалуваних грамот царя. Березневими вони названі тому, що 14 березня 1654 р. їх остаточно схвалено й підписано царем. Відповідно до Березневих статей московський уряд визнавав політичну автономію України як окремого державного утворення у союзі з Москвою зі збереженням самоуправління, яке на той час склалося. Збройні сили України (реєстр) включали 60 тис. козаків. Україна обирала гетьмана на козацькій чи народній раді з наступним схваленням царем. Українці обирали собі старшину, місцеву адміністрацію, збирали кошти на платню старшині та на утримання війська. Всі привілеї і права старшини, козаків, української шляхти залишалися непорушними, у володіння гетьмана передавалося Чигиринське староство. Цілком зберігалися права київського митрополита і української автокефальної православної церкви. За гетьманом зберігалися державні права мати зносини з усіма іноземними державами. Про стосунки з Польщею і Туреччиною треба було доповідати цареві. Податки мали збиратися на місцеву адміністрацію і на місцеві потреби. Отже, у 50-ті pp. XVII ст. в Центральній Україні формувалася повноцінна державність з усіма відповідними ознаками, функціями, механізмом, на чолі з гетьманом.

22 Входження України під протекторат Російської держави. “Березневі статті” Входження України під протекторат Росії стало наслідком багатовікової боротьби східних слов'ян за відтворення своєї держави, знищеної полчищами Батия в 1237.—1241 pp. Воно було підготовлено також спільністю походження, тривалими економічними, політичними й культурними зв'язками українського й російського народів, об'єднаних, що дуже важливо підкреслити, спільною православною вірою. Адже в середньовіччі не існувало поняття «національність», його заступало інше — «конфесія». Слова «православний» і «руський» в уяві абсолютної більшості людей були синонімами. З іншого боку, царський уряд і Хмельницький розглядали події 1654 р. насамперед як входження України «під високу царську руку», тобто під протекторат Російської держави. Повноважна рада, в якій взяли участь делегати від усіх козацьких полків, багатьох міст і містечок, відбулася 8 січня 1654 р. в Переяславі. Росію представляло велике посольство на чолі з думним боярином В. Бутурліним. Юридичний статус України в складі Росії було закріплено Березневими статтями (угодою) 1654 p., що надали Україні політичну автономію. Вони відомі також під назвою «Договір Бог-дана Хмельницького». На жаль, оригінал статей не зберігся, існує лише в тогочасній копії. Згідно з російсько-українською угодою Україна зберігала військово-адміністративну систему на чолі з гетьманом, судові справи регулювалися місцевими правовими нормами. Лівобережна Україна отримала право зносин з іно-земними державами (за винятком ворожих Росії Речі Посполитої і Туреччини). Однак царський уряд, що послідовно проводив політику жорстокої централізації Російської держави й національного гноблення окраїн, одразу ж почав обмежувати автономію України, скасовувати права й привілеї її населення. Український народ позитивно сприйняв рішення Переяславської ради. Як писав літописець, відомий під ім'ям Самовидця, «по всій Україні народ це (присягнув на вірність Росії. — Авт.) з охотою учинив». Вирішальними факторами при цьому були етнокультурна спорідненість двох народів, спільність віри, ідея давньоруської єдності, що століттями жила серед східнослов'янських народів, допомога Росії під час Визвольної війни, послідовна підтримка з боку російського уряду православ'я в Україні у боротьбі проти церковної унії. Наслідки входження під протекторат Росії були для України неоднозначними й суперечливими. З одного боку, Лівобережна Україна з Києвом опинилася в складі православної країни, населення якої так само, як українці, вважало й називало себе руськими людьми. Це сприяло національному й культурному збереженню нашого народу. Було покладено край наступові католицизму та уніатства, зазіханням Речі Посполитої, Криму й Туреччини. З іншого — царський уряд і поміщики Росії з самого початку взяли курс на обмеження, а відтак і ліквідацію автономії України, придушували найменші вияви національної свідомості й визвольних настроїв. Українська державність, не встигши зміцнитись, загасала. За рішеннями Переяславської ради Правобережна Україна також потрапила під протекторат Росії, але несприятливі наслідки її війни з Річчю Посполитою призвели до того, що ця частина українських земель аж до кін. XVIII ст. залишалася під владою польських магнатів і шляхти.

23 Українські землі в другій половині ХVІІ ст. “Руїна” Після Переяславської Ради і входження частини України до складу Росії Польща, не визнаючи рішень Ради, готувалася до війни. Готувалася до війни й Росія, яка намагалася повернути втрачені у попередніх війнах території і приєднати до себе нові. Головні воєнні події розгорнулися на півночі від України. 40-тисячну російську армію очолював цар, до неї приєдналися 20 тисяч українських козаків під командуванням І. Золотаренка. Протягом 1654–­1655 рр. вони зайняли Смоленщину, майже всю Білорусію та Литву. Улітку 1654 р. українські полки визволили Волинь. У січні 1655 р. польсько­-татарське військо оточило Умань. Полковник І. Богун уміло організував оборону міста. Поблизу Умані, під Охматовим, 19­–22 січня 1655 р. відбулася битва. Результат її вирішив несподіваний удар козаків І. Богуна в тил польської армії, який змусив поляків тікати. Улітку 1655 р. українсько-російська армія після кількох перемог визволила Поділля і Західну Україну, дійшла до Любліна. Та вторгнення на Поділля 30 тисяч татар змусило її повернутися на Придніпров’я. Тим часом війну проти Польщі розпочала Швеція. Щоб не допустити посилення цієї війни, царський уряд припинив воєнні дії проти Польщі й оголосив війну Швеції. 24 жовтня 1655 р. у Вільно російські й польські представники підписали угоду про перемир’я. Козацькі посли навіть не були допущені на переговори, що було грубим порушенням Березневих статей. Російські дипломати домагалися згоди на обрання царя королем Польщі, а польські натомість вимагали повернути їм Україну. Сам факт обговорення цього питання надзвичайно занепокоїв українське суспільство. Політичні невдачі негативно вплинули на стан здоров’я Б. Хмель­ницького. Він помер 27 липня 1657 р. після тривалої хвороби. При­свя­тивши майже все своє життя визвольній боротьбі українського народу, Б. Хмельницький не встиг об’єднати всі українські землі. Це завдання мали вирішувати його наступники. Після смерті Б. Хмельницького ситуація в Україні відразу загострилася. Виявилося, що козацька старшина не мала єдиного бачення майбутнього України. Не знайшлося й керівника, рівного Б. Хмельницькому, який зміг би об’єднати старшину і стримати її від розбрату. Ще у квітні 1657 р. старшинська рада погодилася з пропозицією Б. Хмельницького обрати після його смерті гетьманом сина Юрія. Насправді ж хворобливий 16-­річний юнак не влаштовував ніко­го. Незабаром гетьманом обрали Івана Виговського (1657­–1659) — українського шляхтича, який займав другу посаду в державі — був у Б. Хмельницького генеральним писарем. Царський уряд хотів скористатися зміною гетьмана, щоб урізати українські права. Він спробував натиснути на І. Виговського, протягом кількох місяців не визнаючи його обрання. Одночасно велися переговори й листування із суперниками І. Виговського — запорізьким кошовим Я. Барабашем і полтавським полковником М. Пушкарем. Заручившись підтримкою своїх козаків і зібравши загони бідноти (так званих дейнеків, тобто «озброєних дрючками»), Барабаш і Пушкар у 1658 р. підняли повстання. Незважаючи на царську заборону, І. Виговський у кількох боях розгромив їх. Цей бунт, фактично підтриманий Москвою, коштував Україні 50 тисяч осіб, що загинули або були забрані в ясир та­тарами — союзниками гетьмана. Дії московського уряду не раз суперечили положенням Березневих статей і ясно показували його небажання рахуватися ні з підписаними документами, ні з українською автономією взагалі. Тому було вирішено порвати з Росією й відновити державний зв’язок із Польщею.Гадяцький договір 6 вересня 1658 р. під Гадячем представни­ки українського та польського урядів підписали договір, який забезпечував Україні автономію у складі Речі Посполитої. За його умовами на території козацької держави — Київського, Брацлавського й Чернігівського воєводств — уся влада належала гетьману та його адміністрації. Україна повністю зберігала військо (60 тисяч козаків), незалежність у фінансових та господарських справах, діставала право карбувати власну монету. Відновлювалися права православної церкви, а унія скасовувалася. Вирішувалися питання освіти, включаючи заснування двох академій (університетів) тощо. Спроба І. Виговського вигнати московські гарнізони з Києва та Лівобережжя закінчилася невдачею. А в Україну вже сунула величезна (100­–150 тис.) російська армія. Під Конотопом після 70­-денної облоги 28 червня 1659 р. відбулася битва, у якій царське військо зазнало тяжкої поразки. Втрати досягали 30 тис. убитими. Конотопська катастрофа викликала паніку в Москві. Боячись походу українських військ, столицю почали спішно укріплювати. Ходили чутки, що цар збирається виїхати на Волгу. Та головного супротивника І. Виговський мав у самій Україні. Він не знайшов достатньої підтримки серед населення України, яке не вірило обіцянкам польських комісарів. Кошовий Запорізької Січі І. Сірко напав на володіння союзника І. Виговського — кримського хана, і той покинув гетьмана, значно зменшивши його сили. Проти І. Виговського виступила більшість лівобережних полків. У вересні 1659 р. відбулися дві загальновійськові ради. Гадяцький договір було визнано недійсним, І. Виговського скинуто з гетьманства, а на його місце обрано Ю. Хмельницького (1659–1663). І. Виговський утік у Польщу і в 1664 р. був розстріляний особистими ворогами. Доба Руїни – надзвичайно важкий для України період, коли після смерті Б. Хмельницького здобутки часів визвольної війни були значною мірою втрачені. Слід звернути увагу на те, що у вітчизняній історіографії немає одностайності щодо її хронологічних меж. Як правило, її датують 60–80-ми роками ХVІІ ст. Питання залишається відкритим, особливо щодо початку цього періоду. Закінчення Руїни пов’язують з гетьмануванням І. Мазепи. Причинами Руїни були: − розкол серед старшини – правлячої верстви українського суспільства; − посилення антагонізму між різними станами українського населення; − слабкість гетьманської влади, не здатної консолідувати народ; − боротьба геополітичних інтересів Російської держави, Турецької імперії, Речі Посполитої тощо. Дослідниця цієї проблеми Т. Яковлєва, з’ясовуючи причини Руїни, слушно відзначає, що “небажання поступитися своїми вигодами заради блага України, заради збереження козацької держави, непримиренність позиції різноманітних угруповань та окремих осіб ще більш ускладнювали внутріполітичну ситуацію, провокували виступи “покозачених”, створювали хаос і плутанину, робили неможливою хоча б короткочасну стабілізацію”. Можна виділити такі характерні ознаки Руїни: − загострення соціальних конфліктів як наслідку соціального егоїзму старшини, її зловживань, намагання реанімувати старі шляхетські порядки, ігнорування соціально-економічних інтересів не лише селян, а й простих козаків; − початок громадянської війни, що вела до розколу України за територіальною ознакою; − зміцнення у свідомості політичної еліти небезпечної тенденції до відмови від національної державної ідеї й висунення на перший план регіональних, а то й приватних політичних інтересів; згасання державної ідеї, повернення до ідеї автономізму; − звертання до урядів іноземних країн при розв’язанні внутрішньополітичних проблем України, які вміло грали на суперечностях, використовуючи їх у власних цілях; − жорстока боротьба за владу, зокрема за гетьманську булаву, в ході якої доходило навіть до знищення суперників (Чорна Рада, 1663 р. тощо). Одночасно Україна мала два, а то й три-чотири гетьмани (згадаймо 1668 р.: П. Дорошенко, П. Суховій, М. Ханенко, Д. Многогрішний), які ворогували між собою і у своїй політиці орієнтувалися на різні країни; − поступове зменшення конструктивності і все більш деструктивний характер дій Запорозької Січі (небажання підпорядковуватися гетьманській владі, ігнорування загальноукраїнських інтересів, віддання переваги лише власним інтересам тощо). Як це не гірко, але доводиться визнати слушність оцінки А. Потоцьким тодішньої ситуації в Україні, яку він дав у листі до короля. Прислухаймось: “…тепер там самі себе поїдають, містечко проти містечка воює, син батька, батько сина грабує”. Отже, в добу Руїни сталася трагедія розчленування українських земель між Річчю Посполитою і Росією згідно з договором між ними у селі Андрусів у 1667 р. Україна зникає як суб’єкт міжнародноїполітики і стає розмінною монетою в політичній грі її агресивних сусідів, об’єктом їхньої колонізації. Правда, на Лівобережжі в складі Російської держави ще зберігалась обмежена внутрішня автономія. Кожен новий обраний гетьман укладав окремий договір (статті) з московським урядом. В основі цих договорів лежали так звані “Статті Б. Хмельницького”, але з кожним наступним договором вводились все нові обмеження української автономії. Досить проаналізувати Переяславські Статті 1659 р. – Ю. Хмельницького, Московські Статті 1665 р. – І. Брюховецького, Глухівські Статті 1669 р. – Д. Многогрішного (певний виняток, бо були трохи кращими, ніж попередні), Конотопські Статті 1672 р. – І. Самойловича тощо.

24 Гетьман І.Мазепа: оцінки діяльності Лівобережна Україна і м. Київ підпорядковані Московії. Правобережна Україна під впливом Польщі, невелика частина Поділля - Османській імперії. 1687 р. - гетьманом України становиться Мазепа. Він з шляхетної родини, здобув блискучу освіту, знав багато мов. Іван Мазепа став гетьманом у надзвичайно складний для України час. Українські землі були розчленованими. Але своєю політикою він зміцнив владу гетьмана, сприяв економічному і культурному розвитку України. Свій авторитет він підніс активною меценатською діяльністю - на його кошти збудовано 12 і реставровано 20 храмів. Проте соціальна політика гетьмана виявилася не досить гнучкою. Він проводить простаршинську політику, прагнучи перетворити козацьку старшину і шляхту у міцний, привілейований клас. Відбулося посилення всіх форм експлуатації селян, козаків і міщан, загострення соціальних суперечностей у суспільстві. Головною мстою Мазепи було об'єднання України в одну незалежну державу. Великі сподівання гетьман поклав на молодого російського царя Петра 1. Між ними склалися надзвичайно довірливі стосунки. 1700 р. - московський цар Петро І розпочинає Північну війну (прорубати вікно в Європу). Петро І подивляється на Чорне море, але зазнає поразки. Потім на Балтійське (Швеція, Карл XII). Війна з Карлом XII затягується, Петро І зазнає декілька поразок і потім розуміє, що армію потрібно переозброїти. На це треба великі кошти і тому він збільшує податки на Україні. Щодо України він мав три мети: 1) цілком підкорити верхівку України І простий люд 2) Підпорядкувати українське самоврядування, економіку і культуру. 3) Максимально скористатися господарськими і людськими ресурсами України. Петро І перший вимагає, щоб українські козаки воювали з шведами на боці Московії (в перший раз козаки воюють не за свої інтереси), але козацьке військове мистецтво і стратегія на той час вже зостаріли. Причини зради Мазепи: 1) Багато тисяч козаків гинуть у війні з шведами (гарматне м'ясо). Мазепа просить змінити полководців на українських, але Петро І не зважає на це. 2) Петро І розпочинає будівництва Санкт-Петербурга і відправляє туди сотні тисяч селян і козаків, де вони і гинуть. 3) Україна утримує 10 російських полків за свій рахунок. 4) Поляки загрожують нападом на Україну. Мазепа просить допомоги у Петра І, але він відмовляє. Це стало останньою краплею і Мазепа переходить на бік Карла XII. У жовтні 1708 р. - Мазепа прохає шведів йти походом на Росію через Україну. Карл XII обіцяє за допомогу автономію, але у битві під Полтавою російські війська розбивають шведів і Мазепа разом з Карлом XII тікає до Туреччини. Там помирає Мазепа.

25 Конституція П.Орлика та її історичне значення Конституція Пилипа Орлика — договір гетьмана Війська Запорозького Пилипа Орлика зі старшиною та козацтвом Війська (від усієї старшини та козацтва конституцію Орлика підписав кошовий отаман Кость Гордієнко), який визначав права і обов'язки усіх членів Війська. Укладений 1710 року. Затверджений шведським королем Карлом XII. Написаний латиною і староукраїнською. Складається з преамбули та 16 статей. Пам'ятка української політико-філософської та правової думки. За оцінкою українських істориків є однією з перших європейських конституцій нового часу. Чинності не набув, оскільки був написаний в умовах вигнання. Повна назва документа — "Договір та Встановлення прав і вольностей Війська Запорозького та всього вільного народу Малоросійського між Ясновельможним гетьманом Пилипом Орликом та між Генеральною старшиною, полковниками, а також названим Військом Запорозьким, що за давнім звичаєм і за військовими правилами схвалені обома сторонами вільним голосуванням і скріплені найяснішим гетьманом урочистою присягою". У тексті документа її автори називають Українську державу Україною, Малою Руссю, Військом Запорозьким. Законодавча влада надається Генеральній Раді, що виконує роль парламенту, до якої входять генеральні старшини, цивільні полковники від міст, генеральні радники (делегати від полків з людей розважливих і заслужених), полкові старшини, сотники та представники від Запорозької Січі. Генеральній Раді належало працювати сесійно, тричі на рік — в січні (на Різдво Христове), квітні (на Великдень) і жовтні (на Покрову). На своїх зборах Генеральна Рада розглядає питання про безпеку держави, спільне благо, інші громадські справи, заслуховує звіти гетьмана, питання про недовіру йому, за поданням гетьмана обирає генеральну старшину. Найвищу виконавчу владу мав гетьман, влада якого була довічною. У період між сесійними зборами Генеральної Ради виконував її повноваження. Можливості гетьмана і його владні повноваження було значно обмежені статтями 6, 7 і 8. Відповідно до цих положень гетьман не мав права розпоряджатися державним скарбом та землями, проводити власну кадрову політику, вести самостійну зовнішню політику. Йому також було заборонено створювати якусь власну адміністрацію, він не міг застосовувати покарання до винних. Для задоволення матеріальних потреб гетьманові виділялись певні рангові маєтності з чітко визначеними прибутками, проте лише на час його перебування на посаді. Визначальною рисою Орликової Конституції, яка, власне, робить її однією з найдемократичніших серед усіх тогочасних подібних державних актів, є пункти, котрі обмежували гетьманську владу на користь старшинської ради — своєрідного козацького парламенту, до якого мали увійти не лише генеральна старшина й полковники, а й представники Запорожжя та полків — від кожного по одній заслуженій особі. Конституцію України одразу по її прийняттю визнали уряди Швеції і Туреччини. Вона й сьогодні вражає своєю актуальністю й високим правовим рівнем. Вчені й політики нині не без підстав вважають, що, втіливши ідеї її натхненника, гетьмана Івана Мазепи, вона як державний акт республіканського спрямування на 80 років випередила ідеї Французької революції.

26 Обмеження та ліквідація автономії України у складі Російської держави протягом ХVІІІ ст. Після смерті в 1734 р. гетьмана Данила Апостола цариця Анна Іванівна не дозволила обрати нового гетьмана. Україною стало керувати Правління гетьманського уряду. Але з воцарінням у 1741 р. Єлизавети Петрівни політика щодо України стала лояльнішою. У 1747 р. з'явилася царська грамота з дозволом обрати нового гетьмана. Катерина II, ставши у 1762 р. російською царицею, поставила метою уніфікувати систему управління по всій країні, скасувавши особливості, що були в Україні, Ліфляндії, Фінляндії, перетворити ці території на звичайні провінції Російської держави. У 1764 р. Катерина II, скориставшись з того, що серед старшини поширилась агітація за те, щоб просити уряд зробити гетьманство спадковим у роді Розумовських і зберегти весь автономний устрій, викликала Розумовського до Петербурга і під загрозою кари за «зраду» змусила написати просьбу про увільнення його «от столь тяжелой и опасной должности», тобто від гетьманства. Гетьманство було ліквідовано. В Лівобережній Україні царський уряд створив Малоросійське генерал-губернаторство. Для управління Лівобережною Україною створено Малоросійську колегію, яка складалася з 4 російських і 4 українських членів. Президентом цієї колегії став малоросійський генерал-губернатор граф П. Румянцев, що одночасно був і «головним малоросійським командиром». У «Секретном наставлении» даному Румянцеву, Катерина II наказувала вести лінію н повну ліквідацію всіх залишків автономії в Україні, маючи при цьому «і вовчі зуби, й лисячий хвіст». Таким чином, на кінець XVIII ст. царизм ліквідував устрій в Україні, знищивши залишки української державності. Українська козацька старшина була юридично урівняна з російськими дворянами і злилася з ними водному пануючому стані, а основна маса селян була і фактично, і юридично закріпачена. Феодально-кріпосницький лад досяг свого апогею

27 Соціально – економічний розвиток України у другій половині ХVІІ – ХVІІІ ст Основою української економіки в цей час продовжує залишатись сільське господарство. Розширюються посівні площі, що було зумовлено зростанням попиту на сільськогосподарську продукцію. Збільшується старшинське землеволодіння, основною формою якого було рангове, — за службу відповідно до рангу на час обійняття посади. Землеробство мало, головним чином, зерновий характер. Поглиблювалася його спеціалізація: якщо на Лівобережжі більше сіяли жита, то на Півдні — пшениці. З середини XVIII ст. в Україні почали вирощувати картоплю, що стало істотною зміною в роз витку не лише сільського господарства, а й життя українського населення в цілому. Починається культивування кукурудзи, цукрового буряку, соняшнику, на наукову основу поступово переводиться садівництво і виноградарство. Великі плантації займав тютюн. У 1724 р. з України вивезено 37884 пудів тютюну. Удосконалюються сільськогосподарські знаряддя праці й агрокультура. Плуг стає масивнішим, придатнішим для орання важкого ґрунту. Починає застосовуватися багатопільна система землеробства. Важливого значення набуло тваринництво, особливо племінне конярство та вівчарство. Селяни України в XVIII ст. розподілялися на різні групи, що відрізнялися між собою рівнем особистої залежності, розміром і характером повинностей, розміром наділу. Основними групами були поміщицькі і державні селяни, але перші значно переважали. До державних селян належали селяни, що жили на державних і власних землях, козаки Полтавської і Чернігівської губерній, селяни-однодворці, солдати, які відслужили військову службу та їх сім'ї. Державні селяни поділялися на дві групи: 1) оброчні, тобто ті, що платили оброк (податок грошима або продуктами); 2) ті, що знаходилися на «господарському положенні». Посилюється феодальна експлуатація селянства. Від дводенної на початку XVIII ст. панщина стає чотирьох-, п'ятиденною у другій половині XVIII ст. Проте поступово спостерігається тенденція до заміни натуральних оброків грошовими. Крім цього, посполиті та рядові козаки сплачували значні державні податки. У 1783 р. юридично оформляється кріпосне право — забороняються переходи селян з місця на місце. У 1785 р. українська старшина наділялася правами російського дворянства На початку XVIII ст. в Україні різко зростає кількість ману фактур (так званий Петровський вибух). У 1719 р. було закладено першу в Україні Путивльську суконну мануфактуру, яка у 1791 р. виробила 450 000 аршинів сукна для армії. У другій половині XVIII ст. було засновано пороховий завод у Шостці, київський завод «Арсенал». У кінці XVIII ст. в Україні нараховується 240 мануфактур. У 1722 р. починається видобування кам'яного вугілля (у Бахмуті). Торговельні зв'язки між Україною і Росією були досить інтенсивними. Україна стала основним постачальником хліба і м'яса, шкіри й прядива для Росії та була ринком збуту товарів з Росії (хутро, голки, коси, папір). При цьому царським урядом проводилась протекціоністська політика. У 1669 р. для підтримки державної монополії Москви заборонялося завозити з України горілку та тютюн. Українські купці платили на українсько-російському кордоні митний податок за ввіз товарів з Росії — індикту, за вивіз — евекту, який йшов до української скарбниці. Суттєво зростає кількість базарів. На Лівобережжі їх діяло понад 8 тис, а на Слобожанщині — майже 2 тис. Базари збиралися раз або двічі на тиждень. Більшість населення Лівобережної України становили селяни (у 1782 р. — 59%), козаки — 33%, інші — 8%. У 1795 р. українці становили 17% населення імперії.
В XVIII ст. значно зростають міста. Населення Києва у 1786 р. досягло 35 тис, Охтирки — 13 тис, Харкова і Ніжина — 11 тис, Сум — 10 тис, Полтави — 7 тис. Основну частину їхнього населення становили міщани, які займалися ремеслами, вели дріб ну торгівлю, платили податки за круговою порукою, охороняли місто, виконували рекрутську повинність. Кожний міщанин, що мав капітал більше 500 руб., міг записатися в купці, які об'єднувалися в гільдії. Правове становище купця залежало від своєчасної сплати Гільдійського внеску. У випадку несплати купець переводився в міщанський стан і втрачав пільги (звільнення від подушного, рекрутчини й тілесних покарань). Наприкінці XVIII ст. суспільний устрій України втрачає самобутні риси. Тут установлюється така ж соціальна структура, що й в інших регіонах Російської імперії. З середини XVII ст. на території України почали поширюватись російські гроші. За Петра І була введена десяткова монетна система: рубль, гривеник, копійка. Протягом XVIII ст. вживались заходи щодо стандартизації грошового обігу в Росії, у тому числі на Лівобережній Україні. Випускалися мідні (копійки, п'ятаки),, срібні (рублі, полтинники, гривеники), золоті (червінці, згодом 10-рублеві імперіали і 5-рублеві півімперіали) монети. З 1769 р. російський уряд почав випускати паперові гроші (асигнації). Російські гроші протягом XVIII ст. витіснили в Україні польсько-литовські. З ліквідацією в Україні гетьманського правління фінансова система України була об'єднана з фінансовою системою імперії. У 1765 р. на Слобідську Україну було поширено подушний податок, а в 1783 р. — на всю Україну. Протягом XVIII ст. в Україні промислове виробництво набуло товарного характеру, але Україна втратила самостійність у зовнішньоекономічних відносинах.

28 Знищення Запорізької Січі, її роль в історії українського народу. Історична доля українського козацтва Після об'єднання України з Росією Запорізька Січ зберегла своє самостійне положення, козацьке самоврядування, право прийому до козаків всіх бажаючих. Політика царизму була спрямована на встановлення контролю, а потім і повного підпорядкування Січі своїй влади. Для цього затримувалися виплати жалування, постачання хліба, крім того, на запорізьких землях були побудовані 2 фортеці - Богородська (1688 р.) і Кам'яний Замок (1703 р.) і розміщені війська. Після переходу Мазепи і кошового отамана Гордієнка на сторону Карла XІІ, 14 травня. 1709 р. царські війська захопили Січ, зруйнували її укріплення, вивезли артилерію і військове майно. Частина запорізьких козаків переселилася на територію Кримського ханства в місто Олешки. У 1714 р. козаки Олешківської Січі звернулися з проханням дозволити їм повернутися, і в 1728 почалося їхнє масове переселення. У зв'язку з назріванням війни з Туреччиною в 1733 р. їм офіційно було дозволено заснувати Нову Січ на річці Підпільній. У березні 1734 р. почалося будівництво Нової Січі, що проіснувала до 1775 р Нова Січ стала центром Запорізького війська. Його територія поділялася на 8 адміністративно-територіальних округів - паланки. Козаки кожної паланки були приписані на одному з 38 куренів. У 1770 р. на запорізьких землях проживало 200 тис. чоловік. Пануюче положення займала старшина. Так, останньому кошовому отаману П. Калнишевському належало 14 тис. голів худоби. Між старшиною і незаможної голотою постійно спалахували гострі соціальні конфлікти.

29 Становище Правобережжя та західноукраїнських земель у ХVІІІ ст Правобережна Україна (Волинь, Київщина, Поділля), Схід на Галичина в цей період входили до складу Польщі. Північна Буковина (до 1774 р.) входила до складу Молдавської держави, яка перебувала під протекторатом Туреччини. Закарпаття входило до складу Трансільванії (Семиграддя), що теж перебувало під протекторатом Туреччини. Але з 1687 р. ця територія відійшла в результаті австрійсько-турецької війни до Австрії. Правобережна Україна продовжувала бути об'єктом зазіхань з боку Туреччини, Польщі й Росії. Піввікова боротьба за цей край закінчилася на початку XVII ст. на користь Польщі. Площа Правобережної України становила 160 тис. км2, а населення у кінці XVIII ст. — 3,4 млн. У результаті довготривалих воєн за останню чверть XVII ст. Правобережна Україна втратила 70 % своєї людності, але вже в кінці наступного століття тут про живало близько 3 млн. українців. Проте провідну роль у політичному та економічному житті відігравали поляки (270 тис. осіб), а також певною мірою євреї (200 тис). У політичній системі Речі Посполитої правобережним і західноукраїнським землям відводилася роль колонії. Загальне послаблення Польщі змусило польські керівні кола піти на обмеження «золотого права» шляхетства — «ліберум вето» — права депутата виступати проти прийняття будь-якого рішення. Постановою сейму 1764 р. було скасоване застосування «ліберум вето» при вирішенні економічних питань, а остаточно його було скасовано конституцією Польщі 1791 р. Тривав процес колонізації українського населення. Польська мова у XVIII ст. стала офіційною навіть на Київщині та Волині, її широко використовувало духовенство, нею писали книги й викладали у школах. Посилювались і процеси покатоличення.,У 1721 р. стала уніатською головна святиня Волині — Почаївський монастир. До 1765 р. на Київщині та Поділлі залишилось усього 20 православних парафій. Хоча в 1767 р. польський сейм зрівняв у правах католиків та православних, проте на практиці це не реалізовувалось. Земельна власність, як і раніше, польським магнатом. На початку XVIII ст. магнатам на Київщині належало 75% усіх дворів, а шляхті — 1 %. Захищаючи власні виняткові привілеї, шляхта намагалася обмежити входження у свій стан представників інших верств населення. Тому з 1669 р. з'являється інститут неповного шляхетства. Нова шляхта не мала права, аж до третього покоління, обіймати державні посади й обиратися депутатами сейму й сеймиків. На початку XVIII ст. шляхта нараховувала 95 тис. осіб або 3,4% населення.
На території Правобережної України протягом XVIII ст. залишалися три види маєтків: у першому переважали слободи, грошова рента (чинш) і продуктовий податок; у другому — поряд із чиншем використовувалася відробіткова рента (панщина); у третьому — переважала панщина. Упровадження слобод було вимушеним кроком польської шляхти, певним наслідком національно-визвольної боротьби. Селяни, які поселялися на панській землі, на якийсь час (до 6 років) звільнялися від усяких повинностей, що давало можливість залучати додаткову робочу силу й відроджувати зруйновану економіку краю. У Закарпатті на початку XVIII ст. відбувався перерозподіл земельної власності. Маєтки супротивників австрійської влади конфісковували й передавали німецьким феодалам. Це призвело до опору (у тому числі й збройного) з боку угорських феодалів. Компромісу досягли в 1711 p., коли угорських феодалів зрівняли в правах з австрійськими дворянами. Угорська шляхта звільнялася від державних податків, які перерозподілялися між міщанами (12%) і селянами (88%). Застарілі феодальні відносини не давали можливості швидко розвиватися містам. Залежність від магнатів, наявність значної кількості міщан, які займалися сільським господарством, заважали стати містам дійсними торгово-ремісничими центрами. У середині XVIII ст. у містах Східної Галичини проживало 333 тис. осіб, або 12,8% усього населення. На той час міщани втратили всі ознаки економічної незалежності і єдиним привілеєм для них залишалося право ярмаркової торгівлі. Залежно від величини й кількості населення міста розділялися на три групи: Львів, королівські й муніципальні. Основною масою залежного населення залишалися селяни. Разом з невеликою кількістю особисто вільних селян — кметів, які несли феодальну повинність на користь держави, існувала більша група кріпаків, які мали різних власників (державу, монастир, магната). До них належали тяглові селяни. Такі категорії кріпаків, як підсадки, городники мали тільки присадибні ділянки. Підсусідки, коморники, захребетники не мали свого господарства, жили в чужих дворах, «у сусідів», наймитували в заможних селян і міщан. У сільському господарстві чітко окреслюються тенденції до обезземелювання селян (у Галичині 41 % загальної кількості селян у першій половині XVIII ст.), збільшення панщини (16-го-динний робочий день улітку, урочна (фіксована) система праці). Намагаючись збільшити свої прибутки, поміщики вдавалися до посилення експлуатації селянства. У цілому становище українського населення в цей час на правобережних та західноукраїнських землях було гіршим, ніж на лівобережних.