Опозиція «місто – село» крізь призму художнього світогляду письменниць постмодерну

Опозиційність двох територіальних величин “місто–село” виникла із часів їхнього зародження і характеризується неадекватним вираженням соціальних, політичних, демографічних факторів. Селянство, домінуючи протягом багатьохстоліть, було оберегом кращих надбань етнокультури, що ґрунтувались наантеїзмі – любові до землі-годувальниці, вірі в її життєдайну сутність. Статус міста сформував певне кліше суспільної свідомості, що базується на вираженні думок групи людей, а не окремої особистості. Міфом стали невиправдані прагнення політиків максимально наблизити статус міста до села, вважаючи кінцевим результатом тотожність. Реальне існування протиріч між містом і селом трансформувалось у літературознавство і художню літературу як стереотип різнопланових територіальних одиниць. Перед науковцями постало багато завдань, зокрема дослідження еволюційного розвитку міста і села, формування індивіда і соціуму, намагання знайти елементи тотожності, тобто віртуально змоделювати опозицію.

Серед наукових статей за цією проблематикою варто назвати “Апологію відсутності про місто / село як бінарну опозицію” Олександра Стусенка,де автор розмірковує про постіндустріальне суспільство, постмодернізм, зазначивши, що вУкраїні їх не існує, а опозиція “місто–село” має концептуальний характер, образи міста, села прописані найчіткіше, самі набувають статусу не просто алегорії, а категорії.

Утворення опозиції“місто–село” письменницями постмодерну: І. Роздобудько, Є. Кононенко, І. Карпи є спробою з’ясувати залежність екзистенції людини від місця перебування, поєднання раціональних та ірраціональних чинників в еволюційному сприйнятті опозиції “місто–село”. Зокрема оригінального письменниці вирішують категорій “прекрасне–потворне” як результат дуалістичного буття, обумовленого триєдністю “причина–містика–наслідок. Поєднання раціональних та ірраціональних чинників в еволюційному сприйнятті опозиції “місто–село”, зокрема оригінального вирішення письменницею категорій “прекрасне–потворне” як результат дуалістичного буття, обумовленого триєдністю “причина–містика–наслідок. Опозиція “місто–село” у прозі письменниць постмодерну базується на багатьох чинниках, серед яких основними можна назвати такі: екзистенцію, духовність, рефлексії. Стрімко ввійшовши в літературу новими тенденціями, вони створили образ урбанізованого і сільського простору на контрасті.

Яскравим прикладом нової урбаністичної прози є проза Є.Кононенко, яку називають Нарешті «київською». З її творів перед читачем постають еркери старих наріжних київських будинків і трамвайні колії під вікнами, освітлюваними зсередини м'яким світлом ламп під абажурами, є окремими й повноправними героями прози Євгенії Кононенко. Цей особливий світ еркерів і трамвайних колій виявився дуже вразливим перед усепереможним наступом «дикого ринку» — і трамвай уже безповоротно зник із київського середмістя, і багатьох старих будинків уже немає, а в тих, що викуплені й відремонтовані, живуть зовсім не ті, що раніше. Тому й настрій багатьох оповідань письменниці — ностальгійно-печальний. У збірці новел «Повії теж виходять заміж», що складається з14 новел та яку розбито на два тематичні розділи: «Там» і «Тут», саме цими назвами збірка органічно можна поділити на два різних простори.

Перший розділ присвячено долі українських олен, руслан, нель, які з волі ситуації опинилися не лише «там», а й у ліжках із тамтешніми чоловіками. Чоловіками назагал уважними, тактовними, хоча й трохи дивакуватими (за винятком підтоптаного спокусника-афериста Антоніуса ван Ремера з «Нема раю на всій землі»). Хіба що блискуча, але ще з радянського життя новела «Земляки на чужині» з її зустріччю акцентуйованого патріота-киянина й незакомплексованої киянки на квартирі знайомих під час стажування в Москві радше мала б підстави ввійти до розділу «Тут».

Про «повію, яка виходить заміж», ідеться лишень у першій новелі, яка й дала назву книжці. Ремко, спадкоємець старовинної триповерхової в одне вікно амстердамської кам'яниці неподалік від Кайзерлаан (топографічна точність — ще одна прикмета прози Євгенії Кононенко), корячись незрозумілій примсі, яка переростає в кохання, рятує Олену Драган iз борделю, в який та потрапила за сценарієм, спільним для багатьох випускниць середніх шкіл, що опинилися без роботи й перспектив у себе на батьківщині. Отже, з цього міг би бути сюжет для різдвяного оповідання в жіночому журналі, але хист Євгенії Кононенко робить історію Олени й Ремка справжньою доброю прозою.

В інших випадках про «трудову проституцію» аж ніяк не йдеться. Руслана зустрічається з Ларсом на семінарі «Схід — Захід: діалоги та непорозуміння»; Неля Тимченко хоча і знайомиться з данцем Юреном за шлюбним оголошенням, але, їдучи до нього на тиждень (його, звісно ж, коштом), має для рідних «легенду» — конференцію від Інституту гуманітарних проблем сучасності; учителька музики Олеся натомість знайомиться з Жан-Марком у Києві — і вже саме вона везе наприкінці «Тридцять третьої сонати» виручені від продажу великої квартири в середмісті готівку, аби порятувати свого раптово збанкрутілого друга.

Парадоксальність буття інтелігентної української жінки другої половини 1990-х чи не найкраще висловлено в характеристиці героїні Special woman: «Нещасливою долю Нелі Тимченко не можна було назвати. Особливо за критеріями країни, де відбувається дія. Жила у центрі міста в будинку, де квартири дорожчі, ніж в Амстердамі. Працювала в установі з хитромудрою назвою. Там хоча й не платили місяцями, проте співробітників іноді запрошували до Європи. Неля вже двічі була на конференціях зі входження Східної Європи до Європи правдивої. От тільки з мужем не поталанило». Що й спонукало інтелігентну й освічену Нелю написати шлюбне оголошення й податися на тиждень до Данії — до по-своєму милого, але абсолютно прямолінійного у по-своєму непрагматичній прагматичності Юрена.

Друга частина книги об'єднує переважно давніші новели, ще з радянського життя. («Два квитки до опери» — знову-таки виняток, а «Дати» з вічною проблемою родинної усталеності й позародинного кохання — текст радше позачасовий). Для тих, кому «за сорок», ці новели звучатимуть із певними ностальгійними нотками (де тепер пейзажі київської Щекавиці, куди героїня «Поцілунку в сідницю» ходила вночі з художником Сюченком?); для тих, кому «до тридцяти» — даватимуть і цікавий ракурс минулої вже доби, де існували не лише плакати «Слава КПРС».

Новели Євгенії Кононенко рідко коли мають однозначну розв'язку: зло подолане, герої щасливі. Заключне речення Special woman — «Навколо гули й шаруділи вічні й невічні запитання, на які не існувало конкретних відповідей» — пасувало б і до багатьох інших оповідань письменниці. Що, зрештою, робить їх водночас і вишуканими текстами для найвимогливіших літературних гурманів, і потенційним масовим чтивом для метро й маршруток. Коли, звісно, люд у цих метро й маршрутках привчиться читати українською мовою. І коли він отримуватиме з телебачення, радіо й газет значно більше інформації про добрі українські книжки.

Отже, дві частини — це два різних не лише психологічних, соціальних, а й урбаністичних просторів, які в свою чергу слугують проекцією для розкриття діаметральних способів існування. "Там" - це закордон, куди вирушують наші жінки та дозволяють собі швидкоплинні захополнення їхніми чоловіками. І через панування безнадійності у власному житті миттєві стосунки вважається вагомою альтернативою, але не завжди припущення стають реальністю. "Тут" - це те, що жінки переживають до того, як опинитись "Там". Те, що наповнюєтерпіння та провокує його вибух. "Тут" - не тільки матеріальні проблеми, а й сексуальні.

Проблема еволюції феномену міста в українському художньому мисленні та впливу урбаністичної літератури на формування естетичного світосприйняття в сучасному літературознавстві залишається досить актуальною. На думку В. Фоменко, сьогодні світовий літературний процес усі проблеми людини зміщує в площину міста. Повною мірою це стосується і новітньої української літератури, яка розвивається «багаторівнево і безупинно у своїх сутнісних значеннях, оскільки мова йдеться не лише про перехід від одних тем до інших, від героїв "сільських” до "міських”, а про нові тенденції суспільного розвитку, де "Вічне Село” поступається "Вічному Місту”».

Важливе місце у сучасній українській прозі посідає феномен самотності особистості у величезному місті, мегаполісі. Очевидно, що ця позиціявідображена й у творах І. Роздобудько, зокрема в автобіографічній повісті «Переформулювання». Адже автобіографізм у мистецькому творі завжди особливо цікавий читачу, а тим більше, коли про себе розповідає відома людина. Це науковці можуть чітко розмежувати автора та ліричного героя, а читач пересічний готовий їх об’єднати, щоб смакувати подробиці чужого інтимного життя, незважаючи, що це просто вигадка (і подробиці, і життя). Ще одна особливість «Переформулювання» полягає в тому, що задумувалося воно спочатку як мемуари: є визначений час відліку (період життя творця, коли він розпочинає писати спогади), є певний життєвий досвід, є спогади про дитинство, юність, дорослі роки, тобто весь той матеріал, який буде використано в процесі творіння.

Твір побудований за принципом фрагментарності, несподіваних часових зсувів, спогадів, звідси маємо ламаний сюжет, коли читач не отримує очікуваного розвитку певних сюжетних ліній. Така композиція зумовлена надзавданням твору, що проголошене в назві –«Переформулювання», що відображає сутність ставлення головної героїні до світу, себе самої.

Квінтесенцією цього ставлення й стає постійне переформулювання, оскільки коли героїня твору стикається з важкою життєвою проблемою, то першимкроком до її розв’язання стає осмислення, другим – переформулювання проблеми таким чином, щоб вона перестала нею бути. Третій крок фактично не залежить від героїні, проблема зникає сама по собі, уже не сприймається як безвихідна. Це спосіб подолання перешкод, безперечно, характеризує сильну особистість. Як приклад можна навести такий епізод: героїня усвідомлює, що опинилася у безвихідній ситуації маленького провінційного задушливого міста. Намагаючись знайти вихід, вона осмислює два варіанти: «бути, як всі і прожити життя за схемою, яку тобі пропонують, або зламати цю схему і… спитись десь в котельній…». Ані перший, ані другий варіант вона не хоче сприймати, а тому, після переформулювання проблеми приходить до висновку, що варто «побудувати – і якнайшвидше! – світ у собі…». Такий спосіб самоусвідомлення цілком «лінгвобезстатевий», оскільки може належати як чоловікові, так і жінці. Головна героїня «Переформулювання» постійно заперечує, що є носієм ознак приналежності до певної статі, особливо це відчутно у тих епізодах, де вона аналізує свій життєвий успіх та шляхи його досягнення: «Ну, уявіть собі людину жіночої статі, зовсім не зациклену на цій своїй «статі», котру з дитинства – хвилюють думки про устрій Всесвіту…». Так само сприймається її розповідь про внутрішню пружинку, яка реагувала на несправедливість. Адже щоб дати ляпаса (фізично й морально) тим, хто сильніший за тебе, треба подолати страх насамперед перед собою – страх того, що ти слабкий і можеш за свою сміливість можеш постраждати: «коли ти починаєш ось так несамовито пручатися – найсильніший втрачає свою силу!». Важко не погодитись, що це суперечить уявленням про традиційну жіночу поведінку.

Часто запереченням приналежності до своєї статі стверджується несхожість з іншими, унікальність, оригінальність власного «Я». Героїня підкреслює, що саме завдяки цій унікальності вона досягла своєї мети і стала особою, якійзамовили писати мемуари не наприкінці життя, а у його розквіті: сильною, незалежною, мудрою, справедливою. Звернімо увагу на це слово «замовили», воно також дає певний ключ для розуміння характеру героїні, яка не прагне слави, поклоніння, грошей, тобто всього того, чого прагнуть інші, слабші. Її сила в тому, щоб робити улюблену справу, задовольняти свої життєві потреби, а якщо це приносить славу й гроші, то сприймати таку винагороду як належне.

Коли ж порозуміння із оточенням неможливе, виникає відверте бажання втечі від усього світу: «Адже мені завжди кортіло тікати – світ за очі.Згорнути намети – і вперед. Особливо, коли я не могла зрозуміти, про що, власне, говорять люди навколо мене. Таке трапляється зі мною досить часто».

Життєву позицію героїні багато в чому зумовлюють усвідомлені багатьмапоколіннями українських митців домінантні категорії філософської теорії Г. Сковороди – пізнання себе як критерій саморозвитку, неприйняття навколишнього недосконалого світу, втеча від нього, досягнення щастя як такого, що породжене самопізнанням та реалізацією своїх природних здібностей, і навіть уникання життєвих спокус, оскільки «кожен є тим, чиє серце в ньому». Так героїня твору І. Роздобудько міркує: «Як відрізнити талановиту людину від неталановитої? Дуже просто. Вона – не заздрить. Все талановите любить все талановите, справжнє, відверте. Інакше не може бути. Все заздрісне користується поняттями "успіх”, "мода”, "популярність”…». Таке бачення світу й себе в ньому не є типовим для культурного дискурсуміста, однак з твору зрозуміло, що подібне вибудовування себе й свого внутрішнього світу породжене віднайденим ще у дитинстві способом переборювати страхи, який для героїні втілюється у формулі «Нічєво нє больна – / Курачка давольна!». У такий іронічний спосіб вона теж своєрідно переформульовує навколишню дійсність і свою реакцію на неї.Показово те, що авторка мотивує саме такий напрямок саморозвитку особистості героїні її формуванням на матеріалі літератури, тобто поступове входження у філологічно-культурний контекст, світ філософії. Процес опанування думками й образами був активним, оскільки дівчина перевтілювалася в героїв, сприймала слухові й зорові образи. Дівчинка змогла побудувати в собі особливий ідеальний світ, за межі якого потім доросла жінка вийти не схотіла, тому що їй легше було побороти свій страх, ніж власне уявлення про ідеальний світ.

Незважаючи на декларативну «безстатевість», героїня по суті жіночна. Її жіноча слабкість прориваються крізь висловлене: «Світ змінюється, перетворюється на суспільство безстатевих андрогінів… Я хочу вірити, що небалакучі, самодостатні, відчайдушні, сильні, розумні, сміливі, горді чоловіки існують не тільки в американських стрічках…». За певних умов вона б погодилась бути слабкою, але змушена просто ховатися від світу за маскою сильної особистості. Згадується епізод, в якому героїня розмірковує про те, що непогано б було носити паранджу, хоча усвідомлює негативну реакцію феміністок на такі заяви. Через образ паранджі й роздуми про цю проблему заявляється неоднозначність самоідентифікації героїні. Для сильної героїні, як це не дивно, паранджа стає способом захиститися від світу, виявленням бажання приховати свій страх перед цим безумним й бездушним міським натовпом, суспільством споживачів, бо в певні моменти життя їй не вистачає сил використовувати свою звичну зброю – маску сильної особистості.

Авторка дає образ героїні в розвитку: залишається незмінною її потреба самореалізуватися, проте змінюються умови, в яких це доводиться робити. Вибір шляху самошукання сутнісно змальовується топосом, в якому це має відбуватися, адже місто накладає свій відбиток на спосіб життя людини, її стосунки зі світом. І. Старовойт, аналізуючи особливості дискурсу місто модерності, виділяє один із типів міст – місто, в якому здійснюються бажання. Такий тип міста постає у «Переформулюванні». Героїні хочеться бути просто людиною, особистістю, індивідуумом, вона прагне самореалізації – звідси втеча з великого, але провінційного Донецька до Києва, такого ж великого й провінційного міста, яке, між тим, на правах столиці надає людині більше можливостей для реалізації творчого потенціалу: «…я згадую повну безвихідь у провінційному містечку… Все життя було запрограмоване аж до пенсії: работа-дім-заміжжя-побут. Відчуття, що тебе живцем поклали у труну, з якої не вибратись. І все, що ти маєш – всередині тебе і ніколи не знайде ніякого виходу. Ти знаєш, що ніколи не зможеш мандрувати і бачити світ, читати те, що ти хочеш читати, бачити тих, кого ти хочеш бачити і, зрештою, довести, що ти – існуєш».

Зрозуміло, що їй важко реалізуватися не просто тому, що вона живе в маленькому місті, але мріє про велике. Саме в цьому випадку самореалізація героїні, безперечно, творчої, талановитої людини, можлива лише завдяки визнанню її іншими представниками соціуму: «…я помічаю, що свідомо відкладаю той момент, коли вперше промовила: "Це місто – моє! Місто – це Київ”. Власне, так я подумала зовсім недавно. І, одного разу, коли я буду в Парижі чи Римі – впевнена, що подумаю так само. Але насправді це міг би бути і не Київ… А будь-яке місто, де я б відчула себе потрібною».

Через свою героїню І. Роздобудько показує, що для творчої жінки в сучасному просторі міста подолання проблеми самотності стає також проблемою подолання усталених норм поведінки й традиційного способу життя, тобто фактично здійснення вибору відмови від своєї статевої приналежності й усвідомлення себе як вільної творчої особистості. Єдино можливим простором такої самореалізації, що показово, стає мегаполіс – гіперболізоване «місто». Так, саме Київ стає містом, у якому героїня «Переформулювання» реалізує себе, знаходить колектив, який визнає її талант. Порятунок від самотності приходить з усвідомленням, що у неї є однодумці, що їй пропонують цікаву, престижну, добре оплачувану роботу не тому, що вона є привабливою жінкою, а тому, що є професіоналом. Отже, вона реалізується не шляхом втілення своєї жіночності, а поза нею, що для героїні є дуже важливим з огляду на її життєву позицію.

Сучасна постмодерна проза демонструє читачу не обмежаний, а навпаки багатовимірний урбаністичний простір. Роман "Він: Ранковий прибиральник" — про сучасного "героя нашого часу", який вже спробував усе в житті: за фахом він програміст "...грав у професійній рок-групі, писав тексти до пісень і статейки в центральну пресу, ховав у своїй квартирі макову соломку, працював у котельні, сидів у ментівці, брав участь у мітингах, намагався організувати свій бізнес" тощо. Далі він опинився в Канаді, потім в Штатах, а пізніше потрапляє в авіакатастрофу і його, дивом вцілілого, моряки доставили на Мальту.

Відтак події твору розгортаються в тій острівній середземноморській країні. Тут він нарешті міг би бути задоволений життям: тут спокійно і затишно, але одна подія перевертає все його існування. Цей роман розгортає перед читачем цілий ланцюг звужених просторів, але лише одне місто як простір розгортається, розкривається. Цим в свою чергу дає можливість розкрити образ головного героя та розвинути основний сюжет твору.

Завдяки сучасному розгалуженому постмодерного простору І. Роздобудько вплітає в канву твору замкнутий часо-простір, який дає змогу закцентаватися та сконцентрувати події в готелі. Саме там головний герой працює ранковим прибиральником, в одному з номерів він знаходить річ, яка збурює його досить одноманітне життя, викликаючи цілу низку подій — книжку Еріха-Марії Ремарка "Три товариша", російською мовою, прочитану дуже давно в юності у тому ж самому виданні. Це не просте співпадіння, це вже майже містика! Він починає цікавитись власницею цієї книжки, що категорично заборонено обслуговуючому персоналу; про те, що це жінка, йому здогадатись неважко. Оповідач починає грати з нею в гру, намагаючись дізнатись, хто ж вона, ця невідома землячка.

Тоді ж приятель знайомить головного героя з "чудовим хлопцем", вченим-водолазом, який має власну версію щодо місцезнаходження легендарного "золотого сокола", якого вже понад чотири століття шукають романтики поблизу Мальтійського узбережжя. Його новий друг однак безглуздо гине, намагаючись розкрити таємницю, пов'язану із тією золотою статуеткою. Відтепер, залишившись самотнім, головний герой щомиті відчуває, що повертається до справжнього себе: коли його зухвало образив один з клієнтів, він просто дав йому ляпаса, не злякавшись утрати роботи. В той самий день сталася ще одна подія: він говорить правду дівчині, з якою зустрічався досить довгий час, але завжди відчував, що не любить її, і не бачив у їхніх стосунках перспективи. Незнайомка несподівано від'їжджає, залишаючи головному герою загадку, яку він після страшенних душевних мук все ж розгадує.

Чи зустрінуться ці двоє? Чи не зустрінуться? Можливо, це й не так важливо, адже вона дала йому шанс віднайти себе, своє Я. Вона "вдихнула" в його життя любов, і він повертається в Україну, що знову розширює урбаністичний простір твору.

Роман "Вона: Шості двері художньо відрізняється своєю специфікою композіційного вирішення, Ірен Роздобудько знов експериментує з оповідною стратегією: спочатку розповідь ведеться від першої особи маленької дівчинки, від народження (вона пам'ятає, як це трапилось) до шести років, далі дівчинка усвідомлює, що може бачити себе зі сторони, тому оповідь ведеться від третьої особи; так й із зовнішньою композицією: роман має чотири частини та два "Слова від автора", які вставлені перед другою та третьою частинами. Романи, що складають дилогію, цілком різняться за побудовою художнього часу: у "Ранковому прибиральнику" події відбуваються протягом декількох днів і все, що читач дізнається про минуле головного героя, подано як його спогади, а в "Шостих дверях" оповідь охоплює час народження до "нового народження", за словами авторки. В цьому романі реальне з ірреальним розділене дверима, завдяки яким головна героїня потрапляє в інший світ. Вона малює ці двері на стіні. Перші двері Анна-Марія намалювала, коли їй був рік, вони, звичайно, були недолугими, але вона добре запам'ятала, як їх треба малювати. Другі двері Анна-Марія намалювала в чотири роки, над ними сяяло світло і вони видалися дуже податливими, дівчинка штовхнула двері і опинилась у човнику. Ним вона помандрувала по казковій ріці повз чудернацькі острови, в яких були втілені підсвідомі бажання дівчинки поскоріше вирости, не відчувати часу, знайти свою половинку, свою небесну пару. Треті двері дівчинка намалювала у шість років. Це час, коли діти починають прощатися з дитинством. Тоді вона потрапила в казкове королівство Підванію, де разом із його мешканцями: королем Підваном, своїми ляльками, які, звісно, ожили і стали прекрасними принцесами та своїм кавалером стрибунцем переживає різні баталії, що точаться між королівствами Підванією та Міжстінією. Наступні двері Анна-Марія намалювала, коли загинув її друг дитинства Миколка, саме в той день, коли він вперше поцілував її, і вони зважились на перше фізичне зближення. Цього разу дівчина потрапила в Париж до мами, яка залишила сім'ю і виїхала за кордон, коли Анні-Марії було десь років шість чи сім. Напередодні весілля головна героїня також опиняється у віртуальній реальності. В чужому місті вона почувається самотньо й незатишно. Це візія того, що відбудеться з нею після шлюбу, вона в ньому залишається одинокою й незрозумілою для чоловіка. Тому той шлюб у дійсності через певний час таки розпався.

Коли Анна-Марія дізналась, що покінчив життя самогубством, передозувавши наркотики, хлопець, закоханий в неї, то, намалювавши двері, у своїй іншій реальності, вона перевтілилась у красиву руду собаку, і віддано служила своєму господарю, поки не почала йому набридати. Це була ілюзія, що їй там добре і затишно, але щастя виявилось недовгим. Вона знову повертається на вулицю на "своє" місце.

І остання її віртуальна подорож відбулася у світ померлих дорогих їй людей. Вона тут зустрілася з бабусею, матір'ю, з другом дитинства Миколкою, старим циркачем Каліостро та хлопцем, який її кохав. Найкраще їй було саме з ними, людьми, які її любили, яким вона була потрібна. Саме цього прагнула жінка — любові — щоб можна було повертатись додому з думкою, що тебе там чекають, в той маленький світ, який, насправді, є найважливішим у житті. Анна-Марія так не хотіла повертатись назад, але мусила.

Двері — це можливість повернутися туди, де затишно, добре, радісно, у якесь ідеальне місце, де панує гармонія і любов. Це архетипічна модель дому, особливо притаманна слов'янським народам. Це те місце, куди хочеться повертатись знову і знов. Цей архетип відчитується і в "Ранковому прибиральнику", саме любов повертає головного героя самому собі, а також веде додому.

А шості двері — це вічність — остаточне повернення у вічне життя, у нове народження. Ірен Роздобудько не відмовляється від того, щоб запропонувати своїм читачам інтелектуальну гру. Першим ігровим викликом є те, що роман "Ранковий прибиральник" написаний від імені чоловіка, що є досить ризиковано, тому що чоловіки їй можуть закинути, мовляв, вони дещо не так відчувають реальність, або не так її висловлюють.

Наступне — це інтелектуальна гра, в яку грають головний герой з таємничою незнайомкою, відгадуючи "А хто ти?" Ще одна форма гри — застосування прийому інтриги. Головний герой, а з ним і читач згорає від нетерпіння, аби пошвидше дізнатися, ким є таємнича незнайомка, а вона лише в кінці роману дає йому невеличку надію: залишає ту саму книжку, з якої все почалося — "Три товариша" — з написаним на останній сторінці рядком із семи цифр, які головний герой хоче сприймати як можливий її номер телефону в Києві.

В другій частині дилогії читач з кожною новим розділом, з кожною сторінкою не перестає сподіватися, що от-от головні герої обох частин зустрінуться. Таке напруження авторка тримає аж до останньої сторінки. Абсолютно безпосередньо й по-наївному виписані дитячі роки головної героїні другого роману, досконало створено ілюзію того, що сама дитина наче розповідає про все, що з нею відбувається. Про життя двору, оточеного трьома будинками, розташованими "нерівним півколом", про найкращих друзів дитинства, брата й сестру, яких вона називала Санюлями (Саня і Соня), а також про життя її родини, що для дитини є Всесвітом. Відчувається, що вона щаслива в ньому.

Головна героїня шукає таких стосунків у дорослому житті, але не знаходить їх, тому лише у своїх візіях може відновити ці відчуття, повертаючись у дитинство до тих, хто в ньому був для неї дорогим і, увіходячи у шості двері, Анна-Марія повернеться туди, куди прагла її душа протягом всього життя.

Отже, у цій частині дилогії І. Роздобудько виходить за рамки виключно урбаністичного простору, таким чином вона його розширює, поглиблює. Простір твору органічно поєднує реальний та ірреальний виміри завдяки утвореним авторкою світам. Перед читачем розгортається фантастичний казковий простір королівств Підванії та Міжстінії. Оригінально побудован і власне урбаністичний простір, який поділяє все середовище на «своє» та «чуже», користуючись мотивом подорожі, власне внутрішніми індивідуалістичними почуттями головної героїні.

Беззаперечною є думка: „Всі дороги в місто ведуть. Місто – це місце зустрічей. Міста –вузли, якими зв’язані економічні і соціальні процеси. Це центри тяжіннявсіляких сил, якими живе людське суспільство. У містах зародилася всязростаюча динаміка історичного розвитку. Через них здійснюєтьсярозкриття культурних форм”, – писав Н. Анциферов в „Книзі про місто”.Здатність міст породжувати пов’язаний з ними літературний текствизначається як особливістю їх метафізичної аури, так і специфікоюменталітету нації або особи-реципієнта. В українській літературі сформувалося декілька міських текстів. Вже досить досліджені, хоча і не закриті в своїх наукових кордонах, київський і львівський тексти. Місто – одне з сильних і найповніших втілень культури, одне з найбагатших її видів. Місто – найконкретніший культурно-історичнийорганізм, який сприймається у зв’язку з природою, місто доступне нам не лише в частинах, у фрагментах, як кожен історичний пам’ятник, але у всій своїй цілісності; нарешті, місто не лише минуле, воно живе з нами своїм сучасним життям, житиме і після нас.

Так Є. Кононенко пише міську, за словами Д. Стуса «суто київську прозу». Вона, як ніхто в українській літературі, гостро відчуває відмінність між міськими і сільськими (містечковими) носіями культури. Особливопридивляється Є. Кононенко до типу корінної киянки, яка раніше читала М. Булгакова, а тепер переключилася на глянцеві журнали. Звичайно, це не стосується всіх її оповідань, однак є актуальним для новел «Драні колготки», «Нові колготки», «Віра, Надя, Яна», «Поцілунок у сідницю», «Елегія про старість», «В неділю рано», «Великомученице кумо», «Півтора Григорюка». Оповідання «Три світи», в якому йдеться про співіснування злочинного, буденного і вищого (аристократичного) світів у межах однієї комуналки засвідчує перемогу буденного світу над вищим. Маріанні разом з її мамою, яка володіє особливими прийомами боротьби за життя, вдається захопити половину комуналки, витіснивши з неї вищий світ: літній «професор» Микола Маркіянович помирає, ультурний хлопчик разом з мамою-вчителькою переїздить на Райдужний масив. Та вже у самій постановці проблеми вищого світу, яка чомусь вкорінена у квартирній справі, міститься суперечність. Адже духовний аристократизм не тільки в комуналці чи на Райдужному, а й на Колимі залишається аристократизмом.

У сучасному місті людина відчуває себе самотньою, занесеною у вир технізованого простору, що посилюється аксіологічною та емоційною напругою. Так Є.Кононенко на сторінках новели «Три світи» влучно змальовує розшаровану структуру Міста, яке хлопчик з комуналки поділяє на три світи: «нижчий, середній і там угорі, вищий». «Нижчий» світ – це зубожілий світ людей і душ – «там програють людей в карти, там тюрми, слідчі ізолятори… там страшні закони, там люди вже не люди!». «Середній» світ – це життя міської інтелігенції, яка щодня їздить у переповненому транспорті і щось робить задля «хліба насущного», тобто виживає, прагнучи зберегти людське обличчя. І тільки «вищий» світ дозволяє читати Шекспіра в оригіналі, слухати музику – жити духовним життям. Про цей «вищий» світ мріє дитина, що живе внепрямокутній кімнаті з паралізованою бабусею і вічно заклопотаною мамою і занурюється у незбагненний і недосяжний світ книжок у коридорі на підвіконні. Ієрархічний поділ Міста на три світи – це поділ будь-якого сучасного міста, де людина перебуває весь час на межі добра і зла, залежить від чиєїсь волі і бореться за самовизначення або пливе за течією, опинившись на суспільному дні. Використаний унітарний мотив втілюється через образи-абстракції «світів Міста». Розшарована структура міста поступово складається у цілісну міфологему, притаманну сучасному суспільству в цілому. Кожна жінка-письменниця зображує долю сучасниці з різних «світів». Трагічною є доля «маленьких людей» великого міста, людей «нижчого» світу».На суспільному дні жінка перетворюється на «синюшну, опухлу від дешевого трійла розвалину» і стає покидьком суспільства, злившись із неотесаними брилами каміння, що створюють «ілюзію присутності дикої природи серед поспілої рукотворної урбаніки».

Отже, реципієнт занурюється у метафоричний пейзаж: ілюзорно створене враження дикої природи для розкішного інтер’єру елітного міського будинку спотворює трійця бомжів, що покотом, як «брили неотесаного каміння», лежать у траві, – що підкреслює скам’янілість, застиглість душ і тих, хто з гидливою пихою за цим спостерігає, і тих, хто в уніфікованому лахмітті вже нічого не очікує від життя.

Створює ілюзію повноти буття і героїня новели Є.Кононенко «П’ять хвилин ніжності», що від самотності за п’ятьма хвилинами ніжності їде на справжній край світу, до будинку при в’їзді в Місто, хоч і запрошення від одруженого чоловіка були нечастими. Поспішаючи за своєю порцією ніжності, жінка потрапляє в авто грабіжників і ґвалтівників і шкодує не за своїм загубленим життям, а за неотриманою ніжністю. Про таку ж сааме ніжність, тільки від власного чоловіка мріє й героїня новели «Кароліна», пробачаючи зраду, а пізніше – пияцтво й байдужість, «аби тільки чоловік щоразу пестив щокою покладену йому на плече її руку».

У новелі «Випередила» Є.Кононенко ми не бачимо Міста, а тількивідчуваємо його рухи, подихи, стежимо за пересуваннями героїв по колу: дім – робота – дім, або по траєкторії життєвого шляху. «Велике коло» - світ, яким слід обертатися чоловіку, а побут – мале коло – прероґативажінки. Герої новели, одружившись не з любові, народжують хлопчика (слова «син» ми не зустрічаємо у творі, що свідчить про небажаність і неготовність до батьківських обов’язків), який виявився зайвим для цинічних душ: мати випереджає чоловіка в такому ж бажанні й кидає його й дитину напризволяще. Батько ж, нездатний піклуватися, але не може відмовитися від дитини через житло, яким його шантажують. Відбувається руйнація усталених життєнорм, одвічних людських вартостей, як-то відповідальності, родинного вогнища і, як наслідок, - трагічне падіння жінки-матері.