Своєрідність еволюції урбаністичного простору в українській літературі рубежу століть

Своєрідність еволюції урбаністичного простору в українській літературі рубежу століть

Урбанізації, особливо на рубежі ХХ–ХХІ століть, привело до того, що місто стало предметом творчих пошуків зарубіжних і вітчизняних письменників-постмодерністів, значна частина яких є народженими в місті, а це суттєво важливо для літератури, яка впродовж останніх двох століть продовжувала здебільшого залишатися сільською.

Особливий інтерес літературознавців викликає „тема міста” в

творчому доробку письменників, яка на сьогодні є актуальною в українській і світовій літературі. Це пояснюється тим, що урбаністичніпроцеси проникають в усі сфери соціальних стосунків, впливають на їх формування та спричиняють безліч проблем. До урбаністичної теми в українській літературі ХХ століття. зверталися В. Агеєва, А. Біла, Л. Кавун, І. Кравченко, С. Павличко, І. Матковська, М. Тарнавський, М. Ткачук, В. Фоменко та інш.

На рубежі століть в українській літературі виникають нові принципи – нова естетика, нові прийоми, мистецька манера, нові цінності, що знаменували модерністський переворот. Глибинні причини цього перевороту були пов’язані з процесом переходу від традиційно-патріархального до індустріально-модерного суспільства, що супроводжувалося руйнуванням системи патріархальної свідомості з такими її цінностями, як родина, шлюб, батьківський авторитет, родинність, любов до природи тощо. Вже модернізм як світогляд і літературний напрям був спрямований проти патріархального сценарію життя людини, розкривав нові перспективи її внутрішнього світу та зовнішньої соціалізації в межах урбаністичної культури, умовах прискореного ритму життя, соціальної мобільності, спровокованих індустріальною революцією.

Кардинальні зміни українського суспільства внесли нові термінологічні та змістові дефініції процесів які дозволяють розглядати сучасні явища з інших позицій. Значною мірою це стосується “української урбаністичної культури” домінування якої в нинішніх реаліях пов’язувати лише із зростанням мегаполісів, глобалізацією, технократією, безсумнівно, не можна, хоча економічні, побутові чинники серед її модераторів є. Осмислюючи феномен міста в контексті сучасної світової культури та літератури, розглядаючи його як результат історичного розвитку людства, маємо достатньо підстав вважати, що покликана ним до життя література бере дієву участь у процесах накопичення, зберігання, передачі буттєвої інформації та цивілізаційного досвіду наступним поколінням.

У другій половині ХХ століття розвивається західноєвропейська урбаністична історіософія, у результаті чого виникає “нова міська історія, культура, література тощо”, що дозволяє розуміти місто як втілення великих. Аналізуючи глибинні причини актуалізації теми міста вісторичному, культурологічному та філософському контекстах, поділяємо положення Д. Харві, С. Сассен, Л. Ямпольського, що “місто – середовище індивідуальної та соціальної свободи”, а процеси урбанізації спричинили цілу низку глобальних проблем, які впливали і впливають на поступування світового літературного розвитку.

Сучасний літературний процес репрезентує поширення й утвердження урбаністичної домінанти як універсальної духовно-мистецької теми. Поява та розвиток мегаполісів, які характеризуються соціальною невизначеністю, непевністю, експериментальними пошуками, сумнівами, у літературі відтворюються як безкінечний потік художніх інновацій. З огляду на це, доцільно розглянути тему міста крізь призму ролі та значення людини в урбанізованому соціумі в творах українських письменників, враховуючи при цьому модерне й постмодерне потрактування ролі міст у культурно-історичному, соціальному розвитку суспільства. При визначенні парадигми

української урбаністичної прози доцільно враховувати особливості історичного та соціального розвитку українського народу.

Отже, місто – певна модель суспільства, втілення якої в мистецтві та літературі надзвичайно важливе.

С. Павличко з цього приводу зазначала: „У європейських літературах урбанізм, як відомо, асоціюється з модернізмом. В українській, де перетворення сільської культури в міську ніколи остаточно не завершилося, ставлення до міста стало лакмусом позиції митця, а дискурс міста позначений глибоким і болісним конфліктом. Адже, зрозуміло, місто не є просто темою, топосом чи типом пейзажу. Місто є символом певного типу свідомості як автора, так і його героя. Ця свідомість достатньо рафінована, вона вихована бібліотекою, а не природою, вона пізнала філософські сумніви, розчарування й біль самотності, алієнацію, внутрішню дисгармонію”.

Так, нова плеяда письменників, формуючись під впливом світових культурних традицій, у своїх творах корінням сягали українських першоджерел. Орієнтуючись на об’єктивізацію прекрасного, вони осмислотворчою домінантою обирають місто, де відбувається часопросторове поєднання різних культурно-історичних досконалих форм. „Вони були наскрізь урбаністичні, – писав Ю. Шевельов, – але їx не приймали, бо вони були російськими; вони писали мовою села, якого вони не могли прийняти. На своїй батьківщині вони були як Овідій у дикому дакійському засланні...”.

Місто – це підсумок безперервної творчої діяльності кожного, хто живе в ньому, це матеріальне втілення творчих поривів людини, своєрідна квінтесенція духовного життя народу, код, в якому зашифровані всі етапи його розвитку, спроби створення гармонійної культури. Саме образ міста складає глибинний шар художнього змісту.

Отже, місто для неокласиків постає не як статична, застигла форма, а як, скористаймося словами О. Шпенглера, „подовженість” і як вічне становлення.

Так у своїх творах неокласики розробляють християнський міф про походження Києва як від хреста Андрія Первозванного, благословення якого є запорукою святості матері міст руських. Це звучить у циклі М. Зерова „Київ”, а також у таких його сподвижників, як: Микола Драй-Хмара („Київ”), Ю. Клим („Софія”), П. Филипович („Київ”). Загалом саме неокласики змінили і збагатили традиційне розуміннямоделі світобудови в українській літературі – степ, поле і хутір – ввівши нову структуру – місто.

Згодом вже у В. Підмогильного носієм культури також є місто. Саме туди їде головний герой роману В. Підмогильного „Місто” здобутинауку, і водночас з місією завойовати зрусифіковане царизмом місто, таким чином усунити антагонізм між ним і селом. Розповідь подана через історію душі Степана Радченка – енергійного сільського юнака, який приїздить до Києва, вступає до технічного вузу й сподівається

повернутися з новими знаннями на село.

Саме місто письменник змальовує в імпресіоністичній манері. Воно бачиться з середини, яке лякає спочатку головного героя своєютаємничістю, неосягненням, а далі по мірі пізнання воно розкривається ясніше й чіткіше: „Він озирнувся – і вперше побачив місто вночі. Він навіть спинився. Блискучі вогні, гуркіт і дзвінки трамваїв, що схрещувались тут і розбігались, хрипке виття автобусів, що легко котились громіздкими тушами, пронизливі викрики дрібних авто й гукання візників разом з глухим гомоном, людської хвилі... на цій широкій вулиці; він здибався з містом віч-на-віч”.

Місто має свій запах і свій смак. Воно пахне вишуканими жіночими парфумами, смаком ніжного тістечка, до якого годі приписувати будь-яку з назв сільських ласощів. Можна сказати, герой адаптується до міського побуту, що змінює психологію Степана.

Таким чином можна зробити висновки, що світ міста доситьнеоднозначно та різнобарвно представлений в українській літературі. Існують досить різні підходи до тлумачення суті міста, його образу, його проблем, місця людини в ньому. Такі художні прийоми моделювання дійсності, дають можливість пов’язати ці тенденції з пошуками письменниками нових стильових засобів і орієнтацій, зокрема світоглядно-філософськими горизонтами європейського мислення, нової художньої мови. Тому критична рецепція вище аналізованих творів

повинна відбуватися на перетині традицій української літератури та західноєвропейської філософії.

Отже, феномен української літератури ХХ століття яка осмислює в контексті історичних та соціальних реалій роль та значення урбанізації, набуває самодостатності. Відповідно до певного пізнавального або культурного контексту актуалізується її соціальна сутність та значущість. Місто як соціокультурний простір залежить від процесів урбанізації, коли поступово соціодинамічні тенденції починають превалювати та підпорядковувати собі культурні, духовні та моральні. Урбаністична культура – особливий спосіб життя великих соціальних груп, в основі якого лежать засоби виробництва та пов’язані із ним види діяльності, упорядкування стосунків в урбанізованому соціумі, особливості менталітету, рівень знань, мораль, мистецтво, релігія, право тощо. Тому цілком закономірно, що урбаністична література – переміщення світоглядних позицій письменників у місто, урбанізований соціум, які виступають у творах генератором історичного та цивілізаційного розвитку людини та суспільства.

Урбаністична література формується в умовах урбаністичної культури, яка є результатом світоглядного осмислення дійсності та діяльності з відтворення соціального буття, у якій можна виділити процес самореалізації людини, предметні структури та культурно-історичні універсалії. Урбаністична культура – результат тривалих та глибинних настроїв, почуттів, синтез досвіду багатьох поколінь. Національна сутність урбаністичної прози полягає в тому, що серед багатьох змістових спрямувань, які українська літературна думка розвиває чи, навпаки, заперечує або дедалі свідоміше прагне започаткувати, художньому освоєнню міського середовища й міського типу життя таланило найменше. Пов’язано це, безперечно, з існуючою й досі традицією відносити Україну, її мову, культуру і навіть філософію до таких, які тримаються того самого, що й народний загал: землі, звичаїв жити на цій землі відповідно до заповітів предків, слухатися передусім серця, шанувати простоту, розрізняти своє й не своє, зараховуючи до останнього майже всі соціально-історичні новації, більшість яких, не завадить нагадати, ініціювалися державами-завойовниками, тобто були не лише ідейно чужими, а й чужомовними. Зрозуміло, що означення “урбаністична” не вносить стосовно української культури якихось протилежних традиційній культурі ознак ні в селі, ні в місті, хоч міське середовище відчутно вплинуло й продовжує впливати на процеси модернізації тих сторін людського життя.

Урбанізації, особливо на рубежі ХХ–ХХІ століть, привело до того, що місто стало предметом творчих пошуків зарубіжних і вітчизняних письменників-постмодерністів, значна частина яких є народженими в місті, а це суттєво важливо для літератури, яка впродовж останніх двох століть продовжувала здебільшого и залишатися сільською.На погляд сучасної дослідниці урбаністичної літератури В. Фоменко, “місто – середовище культури та для культури, осмислення феномену міста та його ідеї мають виняткову роль і значення в літературному процесі”.

В українській постмодерній прозі можнасміливо говорити про феномен Києва, Львова, Івано-Франківська, меншою мірою інших міст – Рівного, Житомира, Харкова, про що свідчить проза Ю. Андруховича, Л. Дереша, С. Жадана, О. Забужко, Ю. Іздрика, О. Ірванця, Г. Тарасюк, О. Ульяненка та ін. В. Фоменко наголошувала, що “урбаністична література – це, перш за все, переміщення точки зору письменника у площину і світ міста, де місто виступає генератором людського історичного розвитку. Одне із найважливіших досягнень урбаністичної прози – значення міста в творі, де місто – основний сюжет, концепція, образ”.

Таким чином, новітня українська постмодерна література, відтворюючи різницю в зображенні села і міста, досить часто використовує поширений у постмодернізмі принцип бінарних опозицій, де лінія протиставлення йде не лише шляхом протиставлення села і міста, а й протиставлення міста сучасного й міста минулого, міста українського й міста західноєвропейського, зі своїми внутрішніми протиріччями й проблемами.