Теорія та практика національної політики в СРСР

Перш ніж визначитися із принципом «права націй на самовизначення», необхідно розібратися в основних термінах: народність – це історично нетривале територіальне утворення, як соціально-етнічна спільнота зі спільною культурою, мовою, інтересами людей (наприклад, народ Київської Русі).

Національність – це позатериторіальна належність людини за походженням, самоусвідомленням до тієї чи іншої етносоціальної групи, а визначення цього залежить від чинного законодавства.

Нація –штучнеутворення, яке може об’єднувати людей різних етносів на засадах спільних політичних, соціально-економічних, культурних інтересів, мови на певній території компактного проживання з державним самовизначенням або без нього.

Актуальність проблем національного самовизначення сьогодні залишається в трьох аспектах: а) реалізація права на самовизначення однієї нації може призвести до утворення нею держави, але одночасно і розпад іншої, з якої вона вийшла; б) національне самовизначення може бути й добровільним об’єднанням націй у межах спільної держави будь-якої форми державного устрою на правових рівноправних засадах; в) можлива й інтеграція незалежних держав з добровільним обмеженням власного суверенітету (Євросоюз, Союз Росії та Білорусі).

Теорія національної політики в СРСР мала «подвійний стандарт » і багато в чому суперечила практиці. Уже в ленінські часи це стосувалось переважно боротьби з так званим «дрібнобуржуазним націоналізмом», а в сталінський період вже набуло великодержавного шовіністичного характеру відносно цілих народів, їх депортації, приниження національних, загальнолюдських прав. Хвилі «русифікації» в 60-70-х роках, урочисте проголошення в Конституції 1977 р. утворення нової спільноти, майже «нації» – «радянський народ», таємні інструкції ЦК КПРС щодо обмежень прийому до вузів громадян певних національностей (так звана «5-та графа» паспорта) – все це підтверджувало лише «подвійну мораль» радянської національної політики аж до кінця 80-х років. Тому трагедії «репресованих народів» СРСР, «розстріляне відродження» в сталінські часи, «прихований антисемітизм» на побутовому та неофіційному державному рівнях, як у 30-ті, так і в 60 – 70-ті роки, «боротьба з буржуазними націоналістами», гоніння на дисидентів 50 – поч. 80-х тощо – усе це і є спадок національної політики СРСР (від Леніна, Сталіна до Хрущова, Брежнєва…).