Система наративних фігур Ж. Женетта

Ж. Женетт у праці «Оповідальний дискурс» пропонує розглядати кожне розповідання аналогічно до мовної фрази, якою його можна резюмувати («Одіссея», наприклад, може бути виражена через фразу-резюме «Одіссей повертається на Ітаку»). Оскільки у фразі головний дійовий елемент – дієслово, виражене через систему граматичних категорій, то дискурс як розгорнуте «дієслово», можна аналізувати за категоріями дієслова. Цю систему категорій (категорія часу, категорія способу (модальність), категорія стану) дослідник використав для класифікації наративних фігур, що структурують дискурс.

Наративна (лат. narrare – мовний акт) фігура (лат. figura – образ, вид) – це відступ від нейтрального, типового способу розповідання.

Наративна фігура, маючи прямий стосунок до стилістики, може бути розглянута також за аналогією до механізму сновидінь. Так, Женетт аналізує дискурс як порушення часового порядку, модальності розповідання (різний спосіб викладу подій), місця оповідача тощо. Оповідна форма спокушає читача, бавиться з ним, «грає»: різні одиниці розповідання роз’єднуються, утворюються своєрідні проміжки, порожнечі, заповнюються, провокуються різні «просторові» напруження оповідної форми тощо. Завдяки цьому розповідання подекуди потрапляє в ситуацію ризику, виникає загроза логічного розладу сюжету, що активізує читача, переживання якого можна визначити як перехідний стан «тривоги – задоволення», оскільки щоразу сюжет відновлює свою логіку. Оповідна структура, дійшовши до певної межі своєї «катастрофи», знову зміцнюється, але ще більше, ніж на попередньому витку, а тому й тривога читача змінюється на більше задоволення.

Крім цього, якщо В. Пропп розкрив процес здійснення дії в оповіді, але обійшов увагою стиль, виклад її, то на цих аспектах зосередився Ж. Женетт у згаданій щойно книзі, виявивши такі особливості акту розповідання:

1. Використання міметичного і дієгетичного типів нарації. Міметичний тип нарації полягає в «драматизації» – повільному, послідовному розгортанні оповіді, у якій сказане «інсценізується» для читача, створює ілюзію, що він сам бачить і чує те, що відбувається. Дієгетичний (франц. diegesis – розповідь, виклад) тип оповіді передбачає подання художньої інформації якомога ефективнішим способом, створення ілюзії «присутності» події тут-і-тепер. Він подібний до репортажу, коли розповідають про те, що сталося, а не про те, як і чому це відбулося. На практиці письменники поєднують обидва типи розповіді.

2. Фокалізована (франц. focalisation – фокусування, зорова перспектива) оповідь, що оприявнює позицію, з якої розказано історію. При використанні зовнішньої фокалізації повідомляється тільки те, що герої кажуть і бачать («Чіпка зупинився і глянув на дівчину»). При внутрішній фокалізацїі розповідь зосереджена на тому, що герої відчувають і думають («Загукало в Пилипка у вухах, тисяча свічок засвітила в очах, і він побачив дідугана Морозенка»). Інколи оповідач вільно проникає у свідомість та внутрішній світ більше ніж одного героя, так ніби він знає про їхні думки і почуття – «всезнаючий наратор». Такий тип оповіді має «нульову фокалізацію».

3. У будь-якому творі оповідь веде автор, але не обов’язково від власного імені чи особи. В одних випадках він постає як «голос посередника», свідомість, що фіксує події – імпліцитний (прихований) оповідач, в інших – наратор є дійовою особою в подіях, викладених в оповіді, – експліцитний (очевидний) оповідач.

Така оповідачка у повісті Марка Вовчка «Інститутка» (оповідь від першої особи; в оповідачки є своя життєва історія; вона наділена певними рисами характеру, відомо також про її соціальний стан).

4. Час оповіді може не збігатися з часом події (повернення назад, погляд уперед). Ретроспекції (минулі події) і випередження подій (натяки на їх розвиток) виправдані логікою художньої оповіді, оскільки мають художнє призначення (інтригування, передбачення, нагадування) для розкриття теми.

5. Існують різні способи репрезентації слова і думки. Найпростішим варіантом є пряма мова (мова персонажа). В одних випадках вона може бути поєднана зі словами автора, в інших – передана словами автора («– Чи добре тобі? – запитав він. – Добре, – сказала вона»; «Він запитав, чи їй добре, вона відповіла ствердно»).

Погляди Ж. Женетта відкрили широкі можливості для вивчення особливостей структурування оповіді, що важливо для розкриття ознак стилю твору, а також індивідуального стилю письменника.