Динаміка наратологічних досліджень у французькому структуралізмі середини ХХ ст.: Р. Барт

Перейшовши на мову літератури, структурний аналіз актуалізував приховану незмінну структуру щодо рухливого твору. Методику структурного аналізу оповідних текстів розробили французькі вчені – Цвєтан Тодоров (нар. 1939 р.), Альгірдас-Жюльєн Греймас (1917–1976 рр.), Клод Бремон (нар. 1929 р.), Ролан Барт (1915–1980 рр.), Жерар Женетт (нар. 1930 р.), Еміль Бенвеніст (1902–1976 рр.).

Узявши як об’єкт аналізу наратив (розповідання), структуралісти почали «розбирати» цю систему як структуру структур на основі бінарних опозицій. У світлі структурування текст виявився складною ієрархічною конструкцією, яку має дослідити аналітик. Недаремно Барт порівнював аналітика з хірургом за операційним столом. Головною аналітичною операцією є розчленування наративу: по «горизонталі» – на історію, по «вертикалі» – на дискурс, що приблизно відповідало опозиції «фабула – сюжет» у формальному аналізі.

Отже, опозиція «фабула – сюжет» структурним підходом замінена на опозицію «історія – дискурс».

Історія (грец. historia – розповідь про минуле; знання) – послідовне розгортання дій персонажів і «синтаксичні» зв’язки між цими діями – подієвий порядок розповідання.

Якщо поняття «історія» більш-менш відповідає фабулі, то дискурс – поняття структурної лінгвістики, яке значно ширше за формалістське поняття «сюжет».

Дискурс (лат. discursus – міркування, франц. discours – промова, виступ) – весь мовний рівень, що оповідає про події.

На відміну від формальної школи, що постала на протиставленні форми і змісту, структуралісти беруть за основу структурний закон мови, згідно з яким вона розгортається системно, на рівнях вираження і змісту, а тому вивчають «форму» і «зміст» як вияв одних і тих самих структур. Такий аналіз дає змогу побачити текст на поверхні і водночас, як лабіринт, що «петляє» в глибину: на кожному аналітичному етапі робиться новий крок вглиб системи розповідання.

Розчленування наративу на історію та дискурс запропонував лінгвіст і семіотик Е. Бенвеніст, його ідею розвинули літературонавці Р. Барт, Ц. Тодоров, Ж. Женетт. Автор численних праць зі структурної поетики Ц. Тодоров пропонував вивчати історію, що розповідається, як предмет, розповідання, який виражає логіку вчинків персонажів, і розповідний дискурс, що передбачає наявність розповідних часів, видів і способів (аналіз дискурсу слід проводити аналогічно до аналізу дієслова). Отже, структурний підхід простежував розгортання історії (горизонтальних зв’язків) з проекцією її на вертикальну вісь (дискурс). Така позиція передбачала внутрішнє членування історії та дискурсу.

Барт зауважував, що у творі можна виокремити різну кількість рівнів і дати їм різне визначення, оскільки будь-який розповідний текст є ієрархією таких рівнів. Типові рівні розповідного тексту можна представити так: історія структурується через опозицію «функції – індекси». Функції – це система оповідних елементів, тобто функціональний характер оповідного тексту – його смисловий характер. «У кожній функції, – пояснював Барт, – нібито причаїлося якесь сім’я, і це сім’я дає змогу запліднити розповідання новим елементом, що дозріває пізніше, – або на тому самому, або на іншому рівні».

Функції як смислові дії аранжують (упорядковують) індекси. Індекси – додаткова одиниця, що доповнює (поглиблює), а не продовжує розповідання. Вони конкретизують характеристики, почуття, емоції персонажів, подають пейзаж, інтер’єр тощо. Якщо співвіднести їх за аналогією з двома типами відношень у мовному потоці, то функції належать до синтагматичного (лінійного) рівня, а індекси – до парадигматичного (вертикального). Барт аналізував їх за такою класичною дихотомією, як «метонімія – метафора» («Функції передбачають наявність метонімічних, а індекси – метафоричних відношень; перші охоплюють функціональний клас, характерний для понять «робити», а другі – для понять «бути»).

Відповідно до значущості функцій та індексів оповідні тексти можна поділити на:

– «реалістичні», які розгортають сюжет, об’єктивну реальність. Їм властиві значущість, накопичення функцій, тобто оповідної «горизонталі» (подієвого рівня);

– «психологічні», які розробляють суб’єктивну реальність. У них концентрується енергія індексів;

– «символістські», що розробляють об’єктивно-суб’єктивну реальність. Ознаками їх є інтегрування оповідної «горизонталі» з оповідною «вертикаллю», тобто рівнозначне енергетичне поєднання функцій та індексів. Такі тексти особливо цікаві для психоаналітичних студій.

Внутрішнє членування функцій представлене через опозицію: кардинальні (ядерні) функції – функції-каталізатори.

Кардинальна (ядерна) (лат. cardinalis – головний) функція (functio – виконання, звершення) – смислова дія, яка має важливе значення для розвитку загальної дії, що відкриває, підтримує або закриває альтернативну можливість.

Функція стає ядерною, коли вона «створює або розв’язує ситуативну невизначеність» (Р. Барт). Саме тому ядерні функції є своєрідними сюжетними вузлами історії.

Між ядерними функціями існують «мости», або так звана «ослаблена, паразитарна і одномірна функціональність» (Р. Барт) – функціональність каталізуюча.

Функцїї-каталізатори (лат. functio – виконання, грец. katalysis – руйнування) – смислові дії, які мають допоміжний характер, спрямований на пожвавлення того, що розділяє два сюжетні вузли.

Через опозицію «ядерні функції – функції-каталізатори» текст можна прочитати як полотно зоряного неба: мов зорі, світяться ядерні функції, так звані енергетичні спалахи в розповіданні, а каталізатори заповнюють простір між ними, створюючи «зони спокою». Однак такі зони спокою дуже важливі: «каталізатори постійно підтримують семантичну напругу розповідного дискурсу, вони ніби весь час звертають увагу: тут є смисл, зараз він виявиться». Тому і каталізатори, і ядерні функції за законом цілісності пов’язані між собою: не можна прибрати якоїсь із зон, щоб не порушити всієї карти зоряного неба. Енергетична слабкість функцій-каталізаторів зумовлена їхньою виключно хронологічною природою (відповідністю лише часовій послідовності подій).

Натомість ядерні функції мають подвійну («горизонтально-вертикальну» глибинну) природу: вони є і хронологічними, і структурно-логічними водночас. Зі структурного погляду механізм сюжету залучається до дії за допомогою змішування часової послідовності з внутрішньологічною послідовністю фактів, розчинення логіки в хронології, завдяки чому «те, що відбувається після певної події, починає сприйматися як таке, що відбулося внаслідок її».

Структурний аналіз повинен вирізнити та зібрати невидиму «логіку», що реалізується крізь видиму «хронологію». Формула розгортання оповідного тексту, визначена Бартом як «post hos, ergo propter hos» («після цього, отже, внаслідок цього»), за його словами, «могла б стати девізом самої Долі, що заговорила «мовою» оповідних текстів», бо доля, фатум як міфологічне цілісне поняття відповідає універсальній підсвідомій структурі.

Внутрішнє членування індексів передбачає опозицію «власне індекси – інформанти». «Повноцінні» індекси є енергетично насиченішими елементами щодо енергетично слабких «неповноцінних» інформантів. Власне індекси ведуть до глибини смислу: допомагають розкрити характер персонажа, змалювати атмосферу дії тощо. Аналітик має сконцентрувати свою пильність для розкодування ролі індексів у структуруванні наративу. Натомість індекси-інформанти, як і каталізатори стосовно ядерних функцій, виконують пасивну роль і несуть готові, прямолінійні повідомлення (відомості про вік персонажа, рік події тощо), працюють, як правило, на поверхні тексту, тому й не вимагають особливого розкодування. Барт називав інформанти операторами, що створюють ілюзію реальності, надають оповіді реалістичності.

Системна цілісність твору, зумовлена порядком опозиції (один елемент енергетизується, центрується, а другий, відповідно, – ослаблюється, маргіналізується), означає також, що «енергія» пластично переміщується з одного рівня на інший, тому структурний елемент на одному рівні може виконувати функціональну роль, а на іншому – роль індекса тощо. Важливою при цьому залишається роль ядра (граничного енергетичного накопичення). Так, у визначених опозиціях «ядерні функції – каталізатори», «індекси – інформанти» каталізатори, індекси, інформанти пов’язані між собою, оскільки разом сприяють «розгортанню ядра» (Р. Барт). Як і фраза, складена з простих речень, здатних безмежно розширювати її структуру, оповідальність може безмежно «каталізуватися» (розгортатись у просторі), однак вона повинна мати енергетичне ядро, яке наснажує процес розгортання (структурування).

Функціональний аналіз передбачає також структурне пояснення дійових осіб. На відміну від традиційного літературознавчого аналізу, що сформувався під впливом реалістичної естетики (з її акцентами на образах, героях, які відповідають людським типовим характерам), структурний аналіз принципово відходить від самостійності персонажа, підпорядковуючи його функціональній дії. Структураліст Барт аналогію функціональному аналізу знаходив у «Поетиці» Аристотеля, яка, відводячи персонажам вторинну роль, акцентувала увагу на категорії сюжетної дії.

Отже, структуралізм зорієнтований на радикальне подолання реалістичної поетики, оскільки, на думку його представників, реалізм гіпертрофував персонажа, одягнув його в психологічну плоть, надавши йому людськості, перетворив на особистість і цим увів в оману аналітика. Явний відхід від значущості суб’єкта (персонажа) актуалізує проблему «Хто ж є “суб’єктом” (“героєм”) оповідного тексту?». Аналіз структури розповідання визначає, що ним є сама дія. Тому структурне пояснення персонажа пов’язане не з тим, ким є дійова особа, а з тим, що вона робить. Структура дійових осіб представлена акта́нтами і а́кторами.

Актор – структурована дійова особа, що виконує певну роль у розповіданні, актант – сама роль, позиція в наративній системі.

Структуралісти стверджують, що типи дій персонажів є стійкими і нечисленними. Основу розповідання, як правило, складають три типові дії, які можна виразити дієсловами: бажати, повідомляти і боротися. Тому Барт визначав розповідання через три основні стратегії – бажання, повідомлення, боротьбу, що аналогічно структурі речення, в якому є суб’єкт, об’єкт, додаток і обставина. Отже, дійових осіб можна розподілити за трьома семантичними вісями:

1. Вісь бажання (пошуку) передбачає опозицію «Суб’єкт – Об’єкт».

2. Вісь комунікації (повідомлення) – «Адресант – Адресат».

3. Вісь боротьби (випробувань) – «Помічник – Супротивник».

Оскільки будь-яке розгорнуте розповідання є послідовністю речень, тобто дискурсом, то мікросвіт (речення) стає моделлю для макросвіту (дискурсу). Структуралісти керуються тим, що дискурс побудований за всіма правилами мови, але вищого порядку. «Мова, – зазначав Барт, – всюди крокує поряд з дискурсом, простягаючи йому дзеркало, у якому відображається її структура».

Через те, що речення і дискурс є гомологічними моделями (подібними за планом побудови й походження), то дискурс розглядають за зразком елементів, які є в реченні. В лінгвістичному описі визначають різні рівні речення (фонетичний, фонологічний, граматичний, контекстуальний), пов’язані між собою відношеннями підпорядкування: елементи одного рівня ще не здатні створити смисл, а тому «прагнуть» задля цього смислу інтегруватися з іншими рівнями. Тому виведення аналізу на структурні рівні означає виявлення мовного «суб’єкта» загалом.

Подібно до того, як З. Фройд розробив структурну модель психіки для розуміння людини в різних її станах (норми і відхилення від норми), літературні структуралісти намагалися розробити єдину наративну модель, за допомогою якої можна було б аналізувати кожний оповідний текст щодо відхилень від норми. З цією метою було запроваджено аналіз структури розповідання як своєрідної граматики наративу.

Структурний опис смислу відповідав авангардному духу психоаналітичного методу, оскільки став могутнім знаряддям демістифікації явних смислів. Точність аналізу дала змогу виявити приховані в текстах ідеологічні операції. Цьому сприяла й розроблена Бартом теорія конотації, суть якої виводилась із семіотики.

Конотація (лат. соn – разом, notare – позначати) – непрямий, вторинний спосіб позначування предмета або явища.

Схематично конотація витлумачується на основі двочленної структури знака. Якщо позначення виразити через Е, позначене – через С, а відношення між ними – через R, то первинний процес позначування предмета можна зобразити як ERC. Його Барт називає денотацією.

Денотація (лат. denotatus – позначений) – первинне позначування предмета або явища.

Первинний знак, як правило, є основою іншої, складнішої знакової системи. Випадок, коли первинний знак утворює план вираження вторинного, стає його позначенням – (ERC)RC, Барт назвав конотацією. Механізм паразитування вторинного знака на первинному за допомогою конотації виявляє різні можливості реалізації ідеології. Вона формується в тексті, як правило, непрямо, приховуючись за «невинними» денотативними смислами. На думку структуралістів, люди користуються не просто мовою, а певним її різновидом, пов’язаним зі ставленням до влади. У кожному літературному тексті наявні знаки ідеологічної заангажованості, які свідчать, «за кого» текст. Комплекс ідеологічних знаків Барт визначив як письмо, виокремивши два його основні різновиди: політичне, коли з кількох фраз можна вловити його риторику і цілеспрямованість, та артистичне, яке заперечує будь-яку соціальну заангажованість. Саме цим запереченням література визначила свою особливу соціальну позицію.

Барт запропонував аналізувати класичні твори за допомогою п’яти кодів:

1. Акціональний (лат. actio – дія), тобто первинний код, що структурується на логічно-темпоральній впорядкованості і виражає явний смисл розповідання (розгорнуті один за одним елементи наративних акцій – розповідних дій).

2. Семічний (грец. sema – знак, смислова одиниця) – код, який, пов’язуючись з акціональним, спрямований на «реалістичність» вираження дії. Найяскравіше розгортається в реалістичному наративі, оскільки його функціональною метою є створення ілюзії реальності за допомогою персонажів (мотивів їх вчинків, рис характерів), пейзажу, соціальної обстановки тощо.

3. Герменевтичний – код, спрямований на засекречення розповідання, структурування його як певної загадки і розгадки (наприклад, у детективному романі).

4. Культурний – код, що виявляє панівні в суспільстві стійкі уявлення (наукові, національні, соціальні тощо).

5. Символічний у психоаналітичному смислі – код, репрезентований у модерністських текстах, який виявляє структури, що позначають нестабільність, проблематичність, суперечливість людського «я» (метафізичні, сексуальні мотиви, у яких виражена духовна й тілесна неповнота людини, пошуки та прагнення цілісності тощо).

Смисли, які утворюють основні п’ять кодів, формуються завдяки конотації: оповідні коди відображають первинну структуру тексту, що наповнюється іншими структурами і смислами. Виокремлення різних кодів тексту – це виокремлення асоціативних полів (надтекстової організації значень), які допомагають створити цілісне уявлення про текстову систему, її явні та приховані смисли.

Структурний аналіз традиційних класичних творів дав змогу виявити в них сліди різних дискурсів влади. Дискурс, що виражає владні структури, в тексті є найсильнішим, найрозгорнутішим і найбагатшим, проникає в усі клітини тексту, буквально «заражає» їх собою. Дискурс, що намагається піддати сумніву владний дискурс, має другорядну роль. Наприклад, у романі Панаса Мирного «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» можна визначити опозицію владного та маргінального дискурсів через протиставлення «Чіпка – Грицько», де з дійовою особою Чіпки пов’язаний центральний ідеологічний смисл (соціальний бунт, що формується у суспільному житті XIX ст.), натомість маргінальна позиція Грицька відповідає «ідеології» мирного селянина, який, на противагу бунтарській (революційній) позиції, проповідує смирення, довіру до життя. За таким приципом центрування головного дискурсу і маргіналізації другорядних вибудовується класична структура твору.