Мистецький вимір художньої літератури

Художня література (поряд з музикою, живописом тощо) – один з видів мистецтва. Слово «мистецтво» є багатозначним, але у даному випадку йдеться власне про художню, тобто творчу діяльність, а також про те, що є її результатом (твір). Проте існують досить великі складності, які пов’язані з науковим визначенням художньої творчості, а тому підсумкові судження про неї не є вичерпними повністю.

Мистецтво є однією з форм суспільної свідомості і духовної культури людства, своєрідним засобом осмислення дійсності. На відміну від науки, яка оперує абстрактними поняттями, воно використовує образи, що становлять основу художності у відтворенні буття. В античні часи мистецтвом називали «наслідування природи «– здатність передавати життя в картинах, скульптурах, сценічних виставах, літературних творах. Таке розуміння мистецтва побутувало й у XVIII ст. Та вже Г. В. Ф. Гегель переконував, що мистецтво – це створення «ідеалу», «розкриття духу» через живий, наочний образ. Порівнюючи роботу історика (вченого) і письменника, І. Франко зазначав: «Освічення, характеристика, мотивування і групування фактів у історика і в повістяра зовсім відмінні: де історик оперує аргументами і логічними висновками, там повістяр мусить оперувати живими людьми, особами».

Погляд на мистецтво як на сферу образності поділяє більшість теоретиків. Література як вид мистецтва принципово відрізняється від інших видів творчості. Живопис, скульптура фіксують мить – суттєву, виразну, але мить. Музика передає переживання в часі. Театр, кіно за формою хоч і наближаються до життя, однак передають лише певні яскраві його фрагменти. Література – універсальний вид мистецтва, якому підвладні час, простір, зображення; вона має найширші можливості у відтворенні глобальних історичних процесів і найтонших нюансів людської душі.

Принципово відрізняє літературу від інших видів мистецтва матеріал для створення образу. Фізичні властивості барв, мармуру, глини, дерева, металу використовують у малярстві, скульптурі, архітектурі; забарвленість і тональність звуку – в музиці; грацію тіла – в танці та ін. Художня література у створенні образу, послуговується словом, яке несе в собі смислове значення, звукове забарвлення і ритм.

Слово вже саме по собі є художнім образом: вікно – око у світ; чорнобривець – квітка з характерною барвою; травень – місяць проростання трави; весілля – веселе, радісне свято; крига – тверде покриття води та ін. Український мовознавець О. Потебня дійшов висновку про певну аналогію між мовою та мистецтвом. За його теорією, слово складається із єдності членороздільних звуків (зовнішнє значення), уявлення (внутрішнє значення) і значення. Са́ме внутрішнє значення цієї структури служить джерелом утворення нових слів (зір – зоря, дзеркало, зазирати, зрілий, дозорець), основою образності мови і художності літературного твору. Втрата внутрішнього значення призводить до прозаїчності, властивої абстрактному мисленню.

Більшість слів має кілька значень: наприклад, поле – це нива, футбольне поле, поле у зошиті, поле діяльності та ін. Залежно від контексту активізується то одне, то інше значення слова: «Ой у полі дві тополі» (нар. творч.); «Жита шумлять на нашім полі» (В. Сосюра); «На ниві праці і на ратнім полі ішли ми поруч» (М. Рильський); «Буду працювати на полі культури» (В. Самійленко); «Зробив на аркуші якусь позначку вічним пером на полі сторінки» (Н. Рибак); «Групи родовищ утворюють рудне поле» (геолог. часопис); «Було видно високий очіпок з червоними лапатими квітками на жовтогарячому полі» (І. Нечуй-Левицький); «Що стражник, що становий – всі вони одного поля ягода» (Панас Мирний).

Словесний образ збуджує асоціації, впливає на активізацію уявлення, фантазії, породжує певні почуття і переживання. Споконвіків слову надавали магічного значення (замовляння, заговори, заклинання, молитви, поздоровлення), інтуїтивно відчуваючи можливість сугестії (впливу) слова, передусім його внутрішнього значення. Художнє слово здатне вносити додаткові значення у певні поняття. Наприклад, за тлумачним словником «хуртовина» – це 1) сильний вітер, буря; 2) буря зі снігом. Образного значення цьому поняттю надають виразні синоніми – віхола, заметіль, сніговій, сніговиця (вносять додаткові відтінки у значення). Нові семантичні нашарування постають у такому вірші:

Мчали віхоли, білі віхоли –

Вдарив вітер у срібні струни.

Білі віхоли в місто в’їхали –

Покотилися білі луни.

Покотилися, розкотилися –

Ой видзвонюють срібні луни!

Та чому ж ви так довго барилися,

Білі віхоли тонкорунні?..

(П. Білоус)

Не все у цьому вірші піддається означенню чіткою понятійною лексикою, оскільки в контексті заховано настрій, таємничі зблиски душі. У результаті відбулося семантичне зрушення слова «хуртовина», яке набуло не тільки нового освітлення у поетичному тексті, а виразило через колоритну мову, обігрування слів і понять неповторну картину, психологічні нюанси, настроєву тональність, свіжість сприйняття та осмислення світу.

Література як вид мистецтва володіє широким діапазоном впливу на читача, збуджуючи уяву, різноманітні асоціації та естетичні переживання.

Літературу називали «людинознавством», «докладними і живими відбитками життя народного», «образом життя, праці, бесіди і думок». Змальовуючи природу, заглиблюючись думкою у філософію буття, творячи уявний світ, письменник пропускає все це через свої відчуття, власне Я: «Мистецтво повинно охоплювати все: бути відбитком власного Я і цілого світу, як його бачить і розуміє поет» (І. Франко). А об’єктом зображення в літературі є не «реальна дійсність», а письменницький внутрішній світ, який формується із вражень та уявлень про дійсність.

У намаганні виразити уявлення про людину та людське життя існувало безліч підходів. У міфології, яка виникла на ранньому етапі розвитку словесного мистецтва і багато віків живила літературу, центральне місце посідали оповіді про богів, першопредків, котрі творили світ, людей і предмети матеріальної культури, а також допомагали людям пристосовуватись одне до одного і до природних обставин, розуміти добро і зло тощо.

В античну епоху деякі міфічні персонажі трансформувалися в «культурних героїв», набуваючи значення естетичного й етичного ідеалу (Прометей, Афродіта, Аполлон, Зевс). В українській міфології персоніфіковані божества (Перун, Велес, Дажбог, Ладо, Ярило, Стрибог), виражаючи сили космосу, втілювали прагнення і сподівання земної людини.

У середні віки (V–XV ст.), коли в Європі панівною ідеологією було християнство, література зосередилася на духовному (релігійному) світі людини, постійно нагадуючи про її гріховність і нікчемність, формуючи комплекс моральної вини перед Богом і спрямовуючи на шлях до спасіння.

Нові духовні можливості людини, її смак до життя, радість буття розкрило мистецтво доби Ренесансу (Відродження) (XIV – кінець XVI ст.), уславлюючи фізичну красу і могутність розуму людини.

Література в епоху класицизму (XVII–XVIII ст.) розглядала дійсність як щось застигле, стабільне і пропагувала історичного героя. Це звужувало сферу зображення людського життя, виключало з літератури величезні пласти народного життя, унеможливлювало змалювання «звичайної людини» з її внутрішнім світом і проблемами. В українській літературі того часу (XVII–XVIII ст.) зображення дійсності регламентувалося правилами «Поетик», які орієнтували письменників лише на окремі аспекти життя людини. Наприклад, перед ліричною поезією ставилося таке завдання: «Цей різновид поетичного мистецтва зобов’язує поета зваблювати людей різноманітністю і лаконічністю віршів, добірністю слів, блиском і гармонійністю звучання, описом предметів, якнайприємніших за своєю природою» («Поетика», 1637 р.).

Класицистичний стереотип зображення людини та її життя намагалося зруйнувати бароко (XVII – перша половина XVIII ст.), яке захоплювалося різноманітністю буття, вибудовувало химерні художні споруди, які вражають не логікою і гармонією, а відкриттям поліфонії світу, контрастністю і суперечливістю барв, внутрішніми переживаннями людини. Людина бароко незатишно почувалася в суспільстві, перебувала у постійних пошуках себе і нових форм та засобів самовираження, зокрема й художнього.

Інтерес до різноманітних почуттів людини, залежність її від власних пристрастей та фатальної випадковості репрезентував у літературі сентименталізм (друга половина XVIII ст.). А романтики (90-ті роки XVIII ст. – середина XIX ст.) прагнули показати незвичайного героя з його падіннями і злетами, котрий діє у незвичайних умовах.

Реалізм у літературі позначився аналітичним підходом до соціальних явищ і подій, увагою до простої людини з усіма її клопотами і проблемами, мріями і сподіваннями, соціальною загостреністю стосунків.

Створивши типового героя, що діє за типових обставин, реалізм поставив його у центр картини-узагальнення, дещо нівелюючи, спрощуючи внутрішнє Я людини.

У другій половині XIX ст. реалізм пережив неминучу кризу, що спричинила виникнення численних модерністських течій, основаних на посиленні суб’єктивного начала в зображенні людини та всього, що її оточує. Література почала глибоко освоювати психологічні надра людської душі, найрізноманітніші її рефлексії, сміливо змінила ракурси бачення людського життя і природи людини.

Дедалі більше її цікавила не типова особистість, а індивідуальність з її ненормальністю стосовно загалу.

Письменники прагнули збагнути сили, які рухають людиною, пояснюють її вчинки. Вони збагатили художній арсенал, активно шукали засоби і прийоми зображення, істотно відмінні від традиційних.

У літературі XX ст. відбувалися постійні світоглядні й художні пошуки в осмисленні складних і неоднозначних трансформацій людської душі. Експресіонізм зображував відчужену людину у ворожому їй світі. Сюрреалізм показував людину, приголомшену і розгублену перед таємничим і непізнаваним світом. Екзистенціалізм обрав об’єктом самотню особистість у світі абсурду, а література «потоку свідомості» – духовний світ особистості, не пов’язаний з матеріальною дійсністю. Абстракціонізм прагнув розкрити втечу особистості від банальної та ілюзорної дійсності.

Зміна підходів до зображення основного об’єкта в літературі – внутрішнього світу людини – залежала не тільки від історичного контексту, а й від прагнення письменників знайти найвиразніші і найпродуктивніші засоби відтворення природи людини та життя суспільства. На сьогодні література нагромадила значний досвід художнього осмислення дійсності, продовжуючи мистецькі пошуки.

Художня література пізнає і відтворює дійсність у конкретно-чуттєвих образах. Саме вони є будівельним матеріалом літературного тексту. Для того щоб з’ясувати походження цього своєрідного матеріалу, необхідно проаналізувати особливості духовної та інтелектуальної діяльності людини, виокремивши в ній те, що становить джерельну базу для продукування художніх образів.

І. Франко зауважував: «Все, що ми знаємо, є продуктом наших змислів» (тобто сенсорної діяльності; «змисли» – відчуття). Далі він уточнив: існує внутрішня діяльність людини – «душа», а головні об’єкти душевного життя – пам’ять, свідомість, почуття, фантазія, воля (але користуються вони матеріалом, який надають нам відчуття). «А що поезія, – писав І. Франко у трактаті «Із секретів поетичної творчості», – є також результатом тих самих душевних функцій, то не диво, що і в ній змисловий матеріал мусить бути основою».

Найбільше в літературі вражень зору і слуху, менше – смаку і запаху, рідше – дотику.

Відчуття (грец. aisthesis, звідси – естетика, естетичне) є дуже різноманітними, але не всі вони стають основою художніх образів. Певний час поширеною була думка, що справжнє мистецтво керується законами краси. «Коли я знімаю епізод обо кадр, – писав український кінорежисер О. Довженко, – я завжди думаю, а чи буде це, крім усього іншого, ще й красиво?».

Творчість за законами краси глибоколюдяна та благородна. Література несе не тільки естетичну насолоду, а й викликає різноманітні переживання, оскільки естетичне постає у творі як піднесене, трагічне чи комічне, як сатиричне чи гумористичне, іронічне або ліричне.

Основними критеріями художності літературного твору є образність, образний лад, емоційна виразність та умовність.

Здатність до образотворення закладена у багатозначності слів (полісемії). Слово – це образ. Зрощення значень породжує нові образи, наприклад «дощик золотий» (П. Тичина). Кожне з двох слів має своє асоціативне поле: дощик – вода, мокро, приємний, корисний, хмарно, весна, теплий; золотий – жовта барва, блиск, дорогий, багатий, корисний, цінний. Спільного між цими поняттями немає нічого. Однак волею поета відбувається змішування асоціацій, унаслідок чого виділяється енергія нової думки, нового образу. «Дощик золотий» – весняний теплий дощ, який несподівано бризнув із хмарки, просіявся крізь сонячне проміння, і краплі води заблищали у золотистому світлі. Цей дощик приємний, несе благодать землі, травам, квітам, умиває й освіжає зелень, сприяє її росту. Суто зорові враження трансформуються у смислові поняття. Так народжується новий образ, в основі якого – семантичні зрушення, а весь процес образотворення здійснюється за допомогою своєрідних механізмів, які в літературознавстві мають свої назви – епітет, метафора, метонімія, символ, алегорія (художні тропи) тощо.

Окремий образ у художньому творі зазвичай виконує локальну роль, яка розкривається тільки в контексті інших образів. До літературного твору застосовують такі поняття, як «система образів», «образний лад», що вказує на їх взаємопов’язаність, перебування образів у певному злагодженому порядку, який забезпечує цілісність, гармонійність художнього явища. Один яскравий образ ще не робить твір довершеним, художньо переконливим. Він стає таким лише тоді, коли в ньому наявні образний лад, емоційна і смислова взаємодія, що і породжує естетичну напругу у творі.

Важливим для художнього рівня літературного тексту є пошук оригінальних образів, які перебувають у таких поєднаннях, що привертають до себе читацьку увагу незвичайністю і новизною.

Письменник, який прагне знайти свіжі образи для реалізації творчого задуму, підносить рівень художності твору. Це є передумовою оновлення і вдосконалення в літературі, розвитку творчої особистості. Постійна жага новизни, творчий неспокій – визначальні ознаки майстерності письменника, що можна проілюструвати такими словами Ліни Костенко:

Страшні слова, коли вони мовчать,

коли вони зненацька причаїлись,

коли не знаєш, з чого їх почать,

бо всі слова були уже чиїмись.

Хтось ними плакав, мучився, болів,

із них почав і ними ж і завершив.

Людей мільярди, і мільярди слів,

а ти їх маєш вимовити вперше!

Все повторялось: і краса, й потворність.

Усе було: асфальти й спориші.

Поезія – це завжди неповторність,

якийсь безсмертний дотик до душі.

Крім проголошення неповторності як вищої мети й основної ознаки поезії (літератури загалом), у наведених рядках висловлено думку про те, що будь-який автор приходить у світ, у якому вже створено мову, зокрема й поетичну, тому його завдання полягає не в тому, щоб відкрити щось нове у цьому світі («немає нічого нового під сонцем», як стверджує Соломон у Біблії), а відшукати в собі спосіб чи форму вираження вражень, почуттів, думок. Оте «вимовити вперше» означає індивідуальне мовлення, особисте образотворення, яке не повторює чужих спроб, а є передусім оригінальним і неповторним.

Емоційну виразність літературного твору досягають не лише завдяки образному ладу твору, а й іншими засобами: цікавим зображенням подій (уміння будувати сюжет, творити композицію), колоритною мовою, ритмікою.

Передумовою виникнення емоцій у читача (реципієнта) є його здатність включитися в процес співтворчості. Художнє сприйняття багатопланове, воно охоплює:

– безпосереднє емоційне переживання,

– осягнення логіки розвитку авторської думки,

– багатство і розгалуженість художніх асоціацій.

Момент художнього сприйняття – це «перенесення» читачем образів із твору на власну життєву ситуацію, ідентифікація героя зі своїм Я. Співтворчість читача не обов’язково викликає такі самі переживання і думки, які переживав письменник у момент творчості. Читач, спроектовуючи твір на власні життєві обставини і почуття, розширює емоційне тло художнього тексту.

І. Франко з цього приводу писав, що письменник мусить «зворушити так само внутрішню істоту читача, вводячи в неї нове зерно життєвого досвіду, нове пережиття і рівночасно зціплюючи те нове з тим запасом відображень, які є активні або які дрімають в душі читачевій. Сказавши коротко: поет розширює зміст нашого внутрішнього Я, зворушуючи його до більшої або меншої глибини».

Сприйняття літературного твору – це особистісний процес, що відбувається в глибині людської свідомості. Він залежить від життєвого досвіду і культурної розвиненості людини (стійкі фактори), її настрою, психологічного стану (тимчасові фактори).

Умовність літературного твору увиразнює відмінність художнього твору від вираженої в ньому реальності. З цього приводу німецький філософ Людвіг Фейєрбах (1804–1872 рр.) зазначав: «Мистецтво не вимагає визнання його творів за дійсність». Ця первинна умовність властива всім творам незалежно від епохи, жанру, стилю.

Художня умовність – принцип образного змалювання дійсності, що свідомо порушує пряму відповідність життєвим реаліям. Естетичний ефект умовності виникає завдяки наявності і розведенню таких образотворчих суперечностей: схожість і несхожість, видимість і сутність, чуттєве і мислиме, об’єктивне і суб’єктивне. Переживання напруги цих суперечностей є специфічною художньою емоцією, яку породжує умовність. Це ілюструє уривок з повісті «Fata Morgana» М. Коцюбинського: «Як тільки смеркне, і чорне небо щільно укриє землю, далекий обрій враз розцвітає червоним сяйвом і до самого рання осінні хмари, наче троянди». Ідеться про селянські бунти на поміщицьких маєтках у 1905 р. (історична реальність, яка сама по собі не спонукає до емоційних переживань).

Ключ до емоції (художності) в тому, як це змальовано. Опорні образи побудовано на зоровому контрасті: «смеркне», «чорне небо», «щільно укриє», «враз розцвітає червоним сяйвом». Образ «хмари, наче троянди» несе в собі естетичну (не логічну) оцінку: зображення не збуджує страх, тривогу, а естетизує картину.

Художня умовність допомагає наочно, чуттєво виразити суть зображуваної дійсності, досягаючи художньої правдоподібності. З цією метою в літературі використовують видозміну природних форм зображуваних явищ і предметів, порушення часових і просторових зв’язків, оживлення неживого світу, конкретизацію абстрактних понять тощо. Вдаються і до включення у життєподібну оповідь фольклорних, міфологічних образів та сюжетів, до поєднання достовірного і неймовірного. Форми художньої умовності активно розробляють в усіх літературних типах творчості.

У первісну епоху розвитку людства мистецтво мало синкретичний (грец. συνκρητισμός – з’єднання, лат. syncretismus – поєднання, об’єднання, нерозчленованість, змішування) характер. У давніх культових обрядах поєднувалися елементи словесного, образотворчого, музичного, танцювального, скульптурного мистецтва. Наприклад, мисливці перед тим, як вирушити на полювання, зображували контури звіра і з ритуальними вигуками вражали його камінням, стрілами чи списами, потім ставали у коло і в супроводі ритмічного речитативу, ударних інструментів (тимпанів, барабанів) святкували уявну перемогу над звіром. Вони зверталися із молитвою до зображення божества, яке мало б забезпечити їм успіх на полюванні. У цих обрядових дійствах були наявні зародки різноманітних видів мистецтва, які з часом розвинулися в самостійні творчі форми.

Найраніша форма взаємодії різних видів мистецтва – обробка, засвоєння літературою міфів і усної словесної творчості. У кожній національній культурі, в українській – також, є розвинута міфологічна система образів та мотивів, які стали джерелом самобутньої літературної творчості. Найвідоміші факти літературного перекодування міфів – «Одіссея» та «Іліада» Гомера або «Енеїда» Вергілія.

З розвитком літературних форм художній код писемного слова активно перекладався на образну мову театру («переклад» літературного тексту на сценічні образи), живопису (іконографія, книжкова графіка, ілюстрація), музики (пісенна творчість, лібрето до опер, оперет), кіно (сценарні твори). А твори живопису, музики, скульптури, архітектури, хореографії, кінематографії не раз ставали об’єктом різножанрових літературних рефлексій (ліричні вірші, поеми, новели, повісті, романи, п’єси).

Прагнення митців перекомпоновувати знаковий ряд одного мистецтва на знаковий ряд іншого можна пояснити притаманним творчості пошуком нових форм художнього вираження; намаганням якомога повніше охопити діапазон мистецької спроможності, відтворити світ в усій його мінливості та множинності; відчуттям спорідненості мистецьких форм. Адже в основі кожного виду мистецтва фігурує єдиний прийом моделювання нової, художньої дійсності – образ.