Основні та допоміжні розгалуження літературознавчої науки

Літературознавство – це наука про мистецтво слова. Вона сформувалася наприкінці XVIII – на початку XIX століть.

У літературознавстві виокремлюють три основні і ряд допоміжних дисциплін. Основними є: історія літератури, теорія літератури, літературна критика. Кожна з них має свій предмет і завдання.

Історія літератури (грец. historia – оповідь про минуле і лат. litteratura – буквенне письмо) вивчає особливості розвитку художньої літератури у зв’язках і взаємовпливах; роль окремих письменників і творів у літературному процесі; формування родів, видів, жанрів, напрямів, течій. Історія художньої літератури досліджує розвиток літератури у зв’язку з розвитком суспільства; соціальним, культурним середовищем, починаючи від найдавніших часів і закінчуючи творами сьогодення. Є національні, континентальні і всесвітня історії літератури. Художня література кожного народу має свої специфічні особливості.

Теорія літератури (грец. thedria – спостереження, дослідження) вивчає загальні закономірності розвитку художньої літератури, її сутність, зміст і форму, критерії оцінки художніх творів, методологію і методику аналізу літератури як мистецтва слова, особливості родів, видів, жанрів, течій, напрямів і стилів. Теорія літератури утвердилася на межі XVIII–XIX ст.

Літературна критика (грец. kritike – судження) вивчає нові твори, поточний літературний процес. Її предмет – окремий твір, творчість письменника, нові твори кількох письменників. Літературна критика допомагає читачам зрозуміти особливості змісту і форми художнього твору, його здобутки і втрати, сприяє формуванню естетичних смаків.

Провідні жанри літературної критики – літературні портрети, літературно-критичні огляди, рецензії, відгуки, анотації тощо.

Теорія літератури, історія літератури і літературна критика тісно пов’язані між собою. Без теорії літератури немає історії, а без історії – немає теорії літератури. Здобутки теорії літератури використовують історики літератури і літературні критики. Літературний критик – це і теоретик літератури, й історик літератури, і компаративіст (лат. comparativus – порівняльний). Він вивчає літературу у взаємозв’язках, взаємовпливах, відшукуючи подібне і відмінне в художніх творах.

Літературна критика збагачує історію літератури новими фактами, виявляючи тенденції і перспективи розвитку літератури.

Допоміжними літературознавчими дисциплінами є текстологія, історіографія, бібліографія, палеографія, герменевтика, перекладознавство, психологія творчості.

Текстологія (лат. texturn – тканина, зв’язок і грец. logos – слово) – це галузь історико-філологічної науки, яка вивчає художні тексти, порівнює їх варіанти, очищає від редакторських і цензурних змін, відновлює авторський текст. Текстологічна робота важлива для видання творів і для вивчення процесу творчості. Небажані зміни у художні тексти вносилися ще за часів античності. Багато їх у творах репресованих у радянський період письменників. Тексти, де звучала національна ідея, видавці підретушовували відповідно до комуністичної ідеології. У вірші В. Симоненка «О земле з переораним чолом» с такі рядки:

Вкраїнонько! Гуде твоє багаття,

Убогість корчиться і дотліває в цім.

Кричиш мені ти в мозок, мов прокляття

І зайдам, і запроданцям твоїм.

Любове грізна! Світла моя муко!

Комуністична радосте моя!

Бери мене! У материнські руки

Бери моє маленьке гнівне Я!

У рукописі перші два рядки були гострішими:

Вкраїнонько! Розтерзана на шмаття,

У смороді й тумані гнойовім.

Перші два рядки наступної строфи звучали так:

Любове світла! Чорна моя муко!

І радосте безрадісна моя!

Завдання текстолога встановити оригінал твору, його повноту, закінченість, відповідність волі автора і його задуму. Текстолог може визначити ім’я автора безіменного твору.

Текстологи розрізняють авторське саморедагування і авторську самоцензуру, викликану ідеологічним тиском. Текстологічне вивчення змін і поправок, які вносить письменник у твори, розкривають його творчу лабораторію.

Історіографія (грец. historia – оповідь про минуле і grapho – пишу) – це допоміжна дисципліна літературознавства, яка збирає і вивчає матеріали про історичний розвиток теорії, критики та історії літератури протягом усіх епох. Її утворюють дослідження історичних періодів (античності, середньовіччя, Ренесансу, бароко, Просвітництва, романтизму, реалізму, модернізму, постмодернізму) і дисципліни, присвячені конкретним персоналіям (гомерознавство, дантезнавство, шевченкознавство, франкознавство, лесезнавство, сосюрознавство).

Бібліографія (грец. biblion – книга і grapho – пишу, описую) – науково-практична дисципліна, що виявляє, систематизує, опубліковує і поширює інформацію про рукописи, друковані твори, складає покажчики, списки, які іноді супроводжуються лаконічними анотаціями, що допомагають вибрати потрібну літературу. Є різні типи бібліографічних покажчиків: загальні, персональні, тематичні. Видаються спеціальні бібліографічні журнали-літописи: літопис журнальних статей, літопис рецензій, літопис газетних статей.

Історія бібліографії починається з II ст. до н. е., з праць грецького поета і критика Каллімаха, керівника Олександрійської бібліотеки. Каллімах склав її каталог. Вітчизняна бібліографія починається з XI ст. Перша українська бібліографічна праця – «Ізборник Святослава» (1073 р.).

Палеографія (грец. palaios – стародавній і grapho – пишу) – допоміжна літературознавча дисципліна, яка вивчає старовинні тексти, встановлює авторство, місце, час написання твору. До появи друкарського станка художні твори переписували від руки. Переписувачі іноді вносили в текст свої правки, доповнювали або скорочували його, ставили під творами свої прізвища. Імена авторів поступово забувалися. До цих пір не знаємо, наприклад, автора «Слова о полку Ігоревім». Палеографія – історико-філологічна наука, існує з XVII століття. Відомі такі види палеографії: епіграфіка, яка вивчає написи на металі і камені, папірологія – на папірусі, кодикологія – рукописні книги, криптографія – графіку систем тайнопису. Започаткував палеографію французький дослідник Б. Монфокон («Грецька палеографія», 1708 р.). В Україні перші студії палеографії є у граматиці Лаврентія Зизанія (1596 р.).

Герменевтика (грец. hermeneutikos – пояснюю, тлумачу) – наука, пов’язана з дослідженням, поясненням, тлумаченням філософських, історичних, релігійних, філологічних текстів. Вважається, що назва «герменевтика» походить від імені Гермес. В античній міфології – вісник богів, покровитель мандрівників, доріг, торгівлі, провідник душ померлих. Проте, на думку Ю. Коваліва, етимологія поняття не пов’язана з іменем Гермеса, термін походить від давньогрецького слова еrmа, що означає купу каміння або кам’яний стовп, якими давні греки позначали місце поховання. Герменевтика – метод інтерпретації художніх творів, коментує твори, підготовлені до друку текстологами. Спочатку герменевтика трактувала віщування оракулів, священні тексти, згодом – юридичні закони і твори класичних поетів.

Герменевтика використовує різні методи тлумачення художніх текстів: психоаналітичний, соціологічний, феноменологічний, порівняльно-історичний, екзистенціалістський, семіотичний, структуральний, постструктуральний, міфологічний, деконструктивістський, рецептивний, гендерний.

Перекладознавство – галузь філології, пов’язана з теорією і практикою перекладацької справи. Її завдання – осмислювати особливості художнього перекладу з однієї мови на іншу, складники перекладацької майстерності. Основна проблема перекладознавства – це проблема можливості або неможливості адекватного перекладу. Перекладознавство включає теорію, історію та критику перекладу. Термін «перекладознавство» запровадив в українське літературознавство В. Коптілов. Значний внесок в осмислення проблем перекладознавства зробили О. Кундзіч, М. Рильський, Роксолана Зорівчак, Лада Коломієць.

Психологія літературної творчості сформувалася наприкінці XIX – на початку XX століття на межі трьох наук: психології, мистецтвознавства і соціології. В полі зору психології творчості – свідоме і підсвідоме, інтуїція, уява, перевтілення, персоніфікація, фантазія, натхнення. Вивченням психології літературної творчості займалися О. Потебня, І. Франко, М. Арнаудов, Г. В’язовський, З. Фройд, К. Юнґ. Сьогодні – А. Макаров, Р. Піхманець.