Основні функції політичної системи

Політична система виконує функції:

Сутність владно-політичної функції зводиться до формування механізму використання і підтримки державної влади відповідно до рівня політичної культури та інтересів суспільства. Влада тримається на примусі, ідеології і довірі до неї народу, тобто легітимності.

Функція національної інтеграції полягає у здатності політичної системи забезпечити формування нації. Цей процес може здійснюватися шляхом примусу, насильства або шляхом консолідації (що є характерною тенденцією сучасності).

Функція стабілізації соціально-політичного життя виявляється у здатності політичної системи забезпечувати рівновагу між суспільними підсистемами, не допускати гострих конфліктів між соціальними суб'єктами. Такої рівноваги можна досягти або завдяки жорсткому контролю політичних інститутів суспільного життя, або шляхом узгодження соціальних інтересів.

Функція соціально-політичної модернізації зводиться до того, що політична система забезпечує перехід суспільства від одного стану до іншого через реформування його інститутів. Успіх цього процесу залежить від попередньої культури, реформаторського потенціалу політичної еліти, а також геополітичних чинників.

Функція управління передбачає наявність професійного апарату управління, який функціонує на рівні як державних органів, так і громадських інститутів. Висока ефективність політичного управління забезпечується через високий професіоналізм працівників апарату, розвинений правовий контроль і жорстку конкуренцію між політичними елітами.

Правова функція полягає в тому, що політична система формує право і функціонує у його рамках. Правотворча функція політичної системи залежить від здатності суб'єктів політичного процесу виробити такі правила гри, які б забезпечували сприятливі умови для економічного, соціального розвитку, тверді гарантії прав і свобод громадян.

Програмно-стратегічна -визначення цілей, завдань, шляхів розвитку суспільства, розробка конкретних програм його діяльності

Мобілізаційна -залучення й організація людських і матеріальних ресурсів для виконання різних соціальних завдань

Розподільна -створенняй розподіл матеріальних і духовних цінностей, почестей, статусних позицій відповідно до "табеля про ранги"

Нормотворча -формування й введення правових норм і правил, їхнє застосування й контроль за дотриманням як основа політичного регулювання громадського життя

Політосвітня -духовно-ідеологічна інтеграція індивіда й соціальних груп у політичне суспільство, формування масової політичної свідомості та ін.

Охоронна – захист даного суспільно-політичного ладу, його вихідних базових цінностей і принципів, забезпечення зовнішньої й внутрішньої безпеки

Консолідуюча -артикуляція й узгодження колективних інтересів і вимог різних соціальних груп і інститутів і їхнє об'єднання в рамках альтернативних курсів.

Зовнішньополітична -установлення й розвиток взаємовигідних відносин з іншими державами, захист національних інтересів на міжнародній арені.

Головне призначення політичної системи - керівництво й керування суспільними справами. У всьому різноманітті своїх структурних елементів і функцій політична система виступає засобом соціальної інтеграції й стримування деструктивного впливу соціальних розходжень на функціонування суспільного організму як суперечливого, але єдиного цілого.

Результативність і ефективність політичної системи прямо залежать від п'яти головних здатностей:

- регулюючої (керування, координація поводження індивідів і груп);

- екстракційної (“добування” із внутрішнього й зовнішнього середовища необхідних для функціонування ресурсів);

- дистрибутивної (розподіл благ і послуг, знаків відмінності й буд.);

- реагуючої (адекватні “відповіді” на імпульси середовища, особливо на вимоги з боку громадян і окремих груп);

- що символізує (підтримка й посилення легітимності за допомогою засобів ідеологічного впливу).

4. З точки зору формаційного підходу політичнусистему можна класифікувати як рабовласницьку, феодальну, буржуазну, комуністичну і посткомуністичну; за культурологічною класифікацією її поділяють на західну, східно-православну, латиноамериканську, китайську, японську, мусульманську, Індуську, африканську; згідно з теорією трьох стадій, існує політична система аграрного, індустріального і постіндустріального суспільства. Така типологізація ґрунтується на визначенні типу політичної системи, виходячи з аналізу певного типу суспільства і культури у їх генетичному і структурно-функціональному вимірах. Ідеться про те, що цей аналіз лає змогу простежити не тільки нинішній стан суспільного розвитку, а його історію, на основі якої виникають і функціонують політичні системи.

Тип політичної системи визначається також за способом і масштабом її вплину на суспільство, а також за характером здійснення нею власних управлінських функцій. Згідно з таким підходом, виділяють три типи політичної системи: адміністративно-командний, змагальний, соціопримирливий.

Адміністративно-командна система характеризується тим,що об'єднання суспільних структур відбувається не завдяки природному процесові боротьби і співпраці соціально-політичних сил, а завдяки бюрократичній централізації, запереченню політичного плюралізмута адмініструванню у розв'язанні політичних проблем (ліквідуються автономні центри прийняття рішень; виняткова роль політичного лідера виражається у культі його особи; нівелюється громадянський статус людини, обмежуються її права і свободи; поширюється політична демагогія про захист інтересів народу; превалює відверте насильство; панує бюрократія (теократична, королівська, військова або партійно-державна), побудована за принципами феодальної ієрархії з відповідними пільгами і привілеями). Адміністративно-командна політична система пройшла історичний шлях від правління єгипетських фараонів, тиранів Греції, імператорів Риму, абсолютних монархів до сучасних тоталітарних І авторитарних режимів. Історична практика довела, що, хоч на певних етапах суспільного розвитку цим політичним системам вдавалося досягти певного успіху, все ж у підсумку вони ставали гальмом суспільного прогресу.

Для змагальної політичної системи властиві політичний плюралізм, вплив на державну владу соціальних сил, жорстка конкуренція політичних сил за владу, наявність різноманітних центрів прийняття політичних рішень, конституційні гарантії прав і свобод особи. Утвердилася така система в умовах вільної конкуренції. Хоча вона й нині існує в багатьох країнах (США, Італії, Греції та їв,), проте поступово починає еволюціонувати у бік соціопримирливої політичної системи.

Соціопримирлива політична система має такі ознаки; пріоритет розв'язання соціальних проблем перед завданнями політичними; заміна політичної конкуренції політичною співпрацею; розподіл владних повноважень шляхом колегіальності і консенсусу; врахування більшістю потреб меншості; розпорошення, децентралізація, а не концентрація влади; переважання рішень прямої демократії над представницькою; прагнення владних структур до утвердження соціального миру, соціальноїсправедливості. Така система встановилася насамперед у Швейцарії, Ісландії, частково у Швеції, Німеччині, Голландії, Австрії та в інших країнах. Політичні системи типологізуютьсятакож за політичними режимами і політичними культурами. У такому аспекті можна вести мову про політичну систему тоталітарного режиму та англо-американську політичну систему.

Тоталітарний режим характеризується абсолютним контролем держави над усіма галузями суспільного життя, повним підкоренням людини політичній владі та пануючій ідеології, примат партії т ідеології над державою, тотальну ідеологічну мобілізацію мас

У кожній з країн, що пережили цей режим, тоталітаризм мав специфічні вияви, але можна виокремити й систему його загальних ознак:

1. Загальна політизація та ідеологізація суспільства, але фактично воно відчужене від політичної влади, хоч і не усвідомлює цього, адже в масовій свідомості діє міф про «єдність і злиття» народу і влади.
2. Держава прагне до глобального панування і контролю над усіма сферами соціального життя; законодавча, виконавча і судова системи влади контролюються з одного центру — правлячою партією.
3. Монопольний державний контроль над економікою, ЗМІ, культурою, освітою, релігією, аж до приватного життя громадян та їх поведінки; діє політична цензура.
4. Неправова регламентація суспільних відносин, коли закони фактично захищають інтереси держави; політичні права і свободи громадян закріплені лише формально; діє принцип — «дозволено лише те, на що прямо вказує закон».
5. Державна влада дуже бюрократизована; еліта влади є номенклатурою, що рекрутується за системою «гільдій», її оточує «ореол таємності» та недоторканності.
6. Домінуючим методом управління стає насильство, примус і терор.
7. Однопартійна система, фактичне панування однієї партії; легальна політична опозиція заборонена і фактично відсутня; духовна опозиція виявляється здебільше у формі дисидентства.
8. Функціонує тільки офіційна державна ідеологія, яка визначає всі суспільні цінності, зразки щодо виховання, стандарти поведінки тощо; будь-які інші ідейні течії жорстоко переслідуються.
9. Безконтрольність репресивних органів держави: армія, поліція, служби безпеки, крім охорони правопорядку, виконують функції державних каральних органів, тобто діють як інструменти масових репресій.
10. Економічною основою є велика власність: монополістична, державна, громади.
11. Надцентралізація і надконцентрація державної влади на чолі з диктатором (фюрер, ватажок) та його оточенням.
12. Громадянське суспільство відсутнє чи придушене.
13. Права національних меншин формально декларовані, а в дійсності — суттєво обмежені.
14. Суспільство живе за подвійною мораллю, керується так званою «тоталітарною свідомістю».

Авторитарний режим є державно-політичним устроєм суспільства, за якого встановлюється режим особистої (групової) влади за формальною участю народу, передбачає велику концентрацію влади в руках однієї особи або окремих груп, обмеження прав і свобод громадян, військово-політичний контроль.

Головними рисами авторитаризму слід вважати: надмірну централізацію, строгу ієрархію у відносинах між суб'єктами влади, пряме спирання на військово-каральний апарат. Крім того, авторитарні режими сучасності мають ряд важливих ознак:

1. У центрі н на місцях відбувається концентрація всієї влади в руках однієї особи (групи) чи державного органу та водночас відбувається відчуження народу від реальних важелів влади.
2. Принцип розподілу влади на законодавчу, виконавчу і судову практично ігнорується.
3. Роль представницьких органів влади обмежена, хоча вони можуть існувати.
4. Політичні права і свободи громадян значною мірою обмежені; закон здебільшого захищає інтереси держави; роль суду викривлено, поряд з ним діють позасудові органи.
5. Держава припускає існування легальної опозиції, але всемірно намагається звузити можливості її дії.
6. У країні може існувати декілька партій, але «карликових» і невпливових; їх політична роль мізерна, вони мають лояльно ставитися до влади; політичний плюралізм — імітується.
7. Принципів виборності державних органів та підконтрольності посадових осіб з боку населення майже немає.
8. Методи державного управління здебільшого командні, адміністративні, але терор і масові репресії практично не застосовуються; режим часто звертається до соціальної демагогії.
9. Держава відмовляється від тотального контролю над усіма сферами суспільного життя.
10. Зберігається часткова цензура (зокрема над ЗМІ), в режимі «напівгласності» дозволено критикувати окремі недоліки державної політики.
11. У суспільстві домінує офіційна ідеологія, але дозволяються й інші ідейні течії за умови лояльності до режиму влади.
12. Церква формально відокремлена від держави, але фактично підтримує правлячий клас та перебуває під державним контролем.
13. Силові структури практично непідконтрольні суспільству та використовуються нерідко у суто політичних цілях; особистість не має гарантій безпеки у взаємовідносинах із владою.
14. Державний сектор економіки досить великий і жорстко регулюється державою; вільне приватне підприємництво дозволяється, але не є високоефективним; громадянське суспільство може існувати, але залежить від держави.
15. У суспільстві та державі процвітає корупція, кумівство, плановість; норми моралі в основному консервативного, традиційного характеру.
16. Права національних меншин суттєво обмежені.
17. Соціальною опорою влади є більшість населення, що
    поділяє офіційну ідеологію; легітимність лідера ґрунтується
    на силі, вольових якостях, інколи на харизмі.

Демократичний режим передбачає народний суверенітет, політичний плюралізм, правові гарантії політичних, громадянських і культурних прав і свобод.

Головні характеристики демократичного режиму:

1. Населення бере участь у формуванні та здійсненні державної влади завдяки безпосередній (референдум, плебісцит) та представницькій (вибори) демократії.
2. Владу поділено на незалежні гілки — виконавчу, законодавчу і судову.
3. Закон панує в усіх галузях суспільного життя; він юридично закріплює, а політична практика гарантує широкий спектр прав і свобод особистості; діє принцип: «все, що не заборонено — дозволено».
4. Правову державу розбудовано; діє громадянське суспільство з розвинутою інфраструктурою.
5. Легальна опозиція користується всіма політичними правами і свободами, діє в межах закону; політичні рішення приймаються з урахуванням інтересів соціальної меншості; громадяни вільно висловлюють свої думки та позиції.
6. Виборність та змінюваність центральних і місцевих органів державної влади, їх підзвітність виборцям; легітимність державної влади.
7. Функціонує багатопартійна (чи двопартійна) система, за якої одна партія (блок) змінює іншу на законних засадах у результаті виборів.
8. Засоби масової інформації цілком вільні від цензури; існує принцип гласності.
9. У політиці домінують методи переконання, узгодження, компромісу; легальні засоби насильства звужені до необхідного мінімуму державного примусу та юридичного припинення.
10. Дії силових структур (армії, поліції, спецслужб) регулюються законом і перебувають під демократичним контролем суспільства.
11. У суспільстві й державі немає пануючої офіційної ідеології; за умов плюралізму більшість ідейних течій протистоять одна одній. Зберігаються та пропагуються загальнолюдські й соціальні національні цінності, згідно з якими формується суспільна свідомість.
12. Церкву відокремлено від держави, держава не втручається у справи церкви й релігії; державна влада має світський характер, у суспільстві діє свобода совісті й віросповідань.
13. Права національних меншин забезпечуються, як правило, у повному обсязі.

Слово «демократія» давньогрецького походження й означає «народовладдя» (demos - народ, kratos - влада). У більше широкому змісті демократія трактується як форма устрою будь-якої організації, заснована на принципах рівноправності її членів, виборності органів керування й прийняття рішень більшістю.

Демократія може також розглядатися як заснований на певних цінностях ідеал суспільного устрою й відповідно йому світогляд. До числа цінностей цей ідеал ставить волю, рівність, права людини, народний суверенітет, участь громадян у керуванні й деякі ін.

Нарешті, четверте значення демократії - соціальний і політичний рух за народовладдя, здійснення демократичних цілей і ідеалів. Цей рух виник у Європі під прапором боротьби з абсолютизмом за звільнення й рівноправність третього стану й у ході історії поступово розширює діапазон своїх цілей і учасників. Сучасні демократичні рухи надзвичайно різноманітні. Це соціал-демократи, християнські демократи, ліберали, нові соціальні й інші рухи.

З огляду на взаємозв’язок нормативних і емпіричних визначень демократії як форми державного правління, можна виділити її наступні характерні, загальні риси, властивим всім демократичним державам.

1) Визнання народу єдиним джерелом влади, сувереном у державі. Суверенітет народу виражається в тім, що саме йому належить установча, конституційна влада в державі, що він вибирає своїх представників і може періодично міняти їх, а в ряді країн має також право безпосередньо брати участь у розробці й прийнятті законів за допомогою народних ініціатив і референдумів.

2) Рівноправність громадян. Цей принцип вимагає як мінімум рівності виборчих прав. У сучасної, складно організованій політичній системі він припускає також волю створення політичних партій, волю думок, волю засобів масової інформації й т.д.

3) Ухвалення рішення більшістю й підпорядкувань меншостей більшості.

4) Виборність основних органів держави, їх періодичність.

5) Всезагальне, рівне виборче права і таємне голосування.

6) Гарантія основних прав людини.

7) Дотримання громадянський, політичних, соціальних, економічних і природних прав людини.

8) Свобода слова, друку, ЗМІ.

9) Гарантія прав меншин.

Характерні риси індивідуалістичної концепції:

1) визнання особистості первинним, головним джерелом влади, пріоритет прав особистості над правами держави;

2) розуміння індивідуальної волі як відсутність обмежень, небажаного втручання в її справи; обмеження влади більшості над меншостями, забезпечення індивідуальної й групової автономії;

3) обмеження компетенції й сфери діяльності держави переважно охороною громадського порядку, безпеки громадян, соціального миру, його невтручання в справи цивільного суспільства, пріоритет ринкового саморегулювання над державним, політичним керуванням;

4) поділ влади, створення системи стримувань і противаг - умови ефективного контролю громадян над державою, запобігання зловживання владою.

Недоліки індивідуалістичної концепції демократії:

1) Характерна для лібералізму обмеженість в розумінні волі (бачення лише негативних сторін волі) веде до поглиблення соціальної нерівності й наростанню соціальних конфліктів, не задовольняє інтересів більшості громадян і в остаточному підсумку ставить під сумнів саму демократичну форму правління. Ліберальне трактування демократії, стимулюючи й виправдуючи майнову поляризацію суспільства, знецінює фундаментальні права й свободи особи, робить їх важко здійсненними для нижчих верств населення.

2) Приниження ролі держави в керуванні суспільством і зміцненні соціальної справедливості. Потреби економічного й соціального розвитку вимагають розширення державного регулювання, проведення активної інвестиційної, податкової й іншої господарської політики.

Сучасна демократична держава не може обмежуватися роллю «нічного сторожа» і повинне мати право регулювати економічні й соціальні процеси, боротися за справедливість у суспільстві й запобігати соціальні конфлікти.

3) Обмеженість сфери демократії й політичної участі особистості. Ставка на представницькі органи й лише епізодичну, переважно електоральну політичну активність громадян фактично виводить органи влади з-під контролю мас і перетворює демократію у форму панування політичної еліти. Наслідком украй обмеженої політичної участі є масова політична апатія, відчуження громадян від влади, її слабка легітимність.

4) Акцент робиться на свободі особи. Це не дозволяє побачити головного суб’єкта реального політичного життя - групу.

Достоїнства й недоліки сучасної плюралістичної демократії.

Загальні риси плюралістичної концепції демократії.

1) Група - центральний елемент демократичної політичної системи, гарант прав і воль громадян. Сама особистість при цьому відходить на другий план, хоча її статус первинного суб’єкта влади не заперечується.

2) Розгляд суперництва й балансу групових інтересів як основи демократичної влади, її динаміки.

3) Поширення системи стримувань і противаг не тільки в інституціональній сфері, але й у соціальній області.

4) Розширення сфери діяльності держави, що стає не «нічним сторожем», а арбітром, що зберігає рівновагу інтересів, що суперничають, і забезпечує саморегулювання суспільства.

5) Підтримка державою соціально защемлених груп і індивідів, з метою підвищення їхніх життєвих шансів і зміцнення соціальної справедливості.

6) «Розпилення» влади серед безлічі групових еліт - головних провідників впливу мас на політику.

7) Формування демократичної культури, розглянутої як умова цивілізованого характеру боротьби інтересів особистостей і груп і щодо безболісного дозволу соціальних конфліктів.

У той же час представницька демократія не вільна від недоліків. До них ставляться:

1) фактичне відсторонення народу від влади в період між виборами й внаслідок цього відхід від демократії;

2) ослаблення легітимації влади внаслідок майже повного відчуження від її громадян;

3) обмеження політичної рівності, можливості всіх громадян брати участь у політичному процесі за рахунок надмірно великої волі представницьких органів;

4) монополізація політичними елітами впливу на владу, пріоритетний вплив найбільш сильних груп інтересів і насамперед капіталу, порівняно широкі можливості підкупу посадових осіб;

5) широкі можливості політичного маніпулювання, прийняття неугодних більшості рішень за допомогою складної, багатоступінчастої системи влади;

6) неминуче, внаслідок складної ієрархічної системи керування, наростання бюрократизації й олігархізації влади, відривши депутатів і чиновництва від рядових громадян;

7) наростання в державі авторитарних тенденцій, внаслідок поступового відтискування законодавців виконавчою владою.

Залежно від форму участі народу у здійсненні влади виділяють пряму і представницьку демократію.

В прямій демократії (безпосередній) народ сам бере участь в обговоренні і прийнятті рішень.

В представницькій (репрезетивній) демократії воля народу виражається не прямо, а через інститут посередників, делегованих народом.

Позитиви прямої демократії:

1) Напряму вираження волі народу.

2) Розширення його кругозору та політичної культури.

Негативи прямої демократії:

1) Складність прийняття погоджених рішень.

2) Недостатня компетентність народу.

3) Високий ступінь можливості маніпулювання суспільною думкою.

4) Значне поширення різних думок.

Позитиви представницької демократії:

1) Професіоналізм представників.

2) Можливість досягнення балансу інтересів.

Негативи представницької демократії:

1) Відрив депутатів від народу.

2) Значний влив груп тиску.

3) Зростання ролі спеціалізованих органів.

4) Послаблення демократичного контролю.