Розвиток політичної думки в Україні

1) Історична ґенеза політичних ідей у прадавніх і ранньослов’янських спільнотах

2) Політичні ідеї мислителів княжої доби в ІХ-ХІV ст.

3) Українська політична думка литовсько-польської доби (ХІV – І пол. XVII ст.)

4) Політична думка часу козацько-гетьманської держави і українського Відродження (ІІ пол. XVII – XVIII ст.)

5) Українська політична думка Нової Доби (XІX ст.)

6) Основні напрями розвитку української політичної думки в кін. XIX – поч. XX ст.

7) Українська політична думка в ІІ пол. XX ст.

8) Розвиток політології, як науки в незалежній Україні

1. З часів первіснообщинного ладу на території сучасної України формується складна система суспільних та політично-владних відносин, виникають й розвиваються політичне мислення та ідеї, з’являються політичні погляди, формується свідомість, відбувається становлення людини як політичної особи. Це зумовлене становленням держави, тобто всебічної, в першу чергу суспільно-політичної організації суспільства. До протодержавних та ранньодержавних утворень які існували в зазначений період відносять: 1) в ІV – ІІІ тис. до н.е. – т.зв. трипільську культуру; 2) в І тис. до н.е. – суспільно-політичні та державні утворення таврів, кіммерійців, скіфів, еллінів, сарматів, готів, гунів та ін.; 3) в І пол. І тис. н.е. – ранньофеодальні держані утворення слов’ян – антів, склавінів та венедів.

Політичні процеси, які відбувалися в зазначені часи характеризуються:

- наявністю складних процесів духовно-політичного становлення наших предків;

- формуванням релігійно-міфологічного світогляду, поєднання релігійно-міфологічних, моральних та соціально-політичних уявлень;

- появою приватної власності, в т.ч. на землю;

- майновим розшаруванням;

- початком соціальної диференціації та стратифікації суспільства;

- виникненням міст й міських поселень, які виступали адміністративними центрами племінних об’єднань, виступали важливими економічними, релігійними й культурними центрами;

- створенням різноманітних інститутів влади, як індивідуальної (старійшини, вождя, князя) так і колективної (інститут старійшин, народні зібрання, віче), виборність і змінність їх;

- формуванням політико-владних зв’язків і спільної політичної ідеології та військових союзів;

- розвитком елементів демократизму, в основі яких лежали існування різноманітної (приватної та спільної) власності на знаряддя праці й засоби виробництва, обмеженість влади вождя-князя та існування інститутів контролю роду, племені, общини та племінними зібраннями над ними, існування так званого звичаєвого права й традицій;

- специфічністю демократизму, яка визначалася домінуванням громадської думки над індивідуальною;

- безперервним зв’язком з світовими політичними процесами, які відбувалися в відповідний час.

2. За часів Київської Русі відбувається інституціоналізація політичної системи українського суспільства феодального типу (князівська державність, інтеграція ранніх мікрополітичних утворень племінних княжінь у державно-політичні макрооб'єднання імперського зразка); поширення давньої писемності, освіти, наукових знань, прихід християнства та його запровадження як офіційної релігійної доктрини Київської Русі; синтез орієнтальних (східно- візантійських) та окцидентальних західноєвропейських культурних цінностей.

На початкових етапах своєї еволюції, а надто на першому з них - часів Київської Русі (Х-ХШ ст.) - українська політична думка розвивалась у різноманітних виявах інтелектуальної духовно-естетичної діяльності (в художній літературі, історичних творах, публіцистиці, правових документах, релігійних проповідях і текстах тощо).

Підтвердженням високого рівня розвитку суспільно-політичних ідей у Київській державі є існування тогочасних писемних джерел та пам'яток: літописи, політико-релігійні трактати окремих осіб, релігійних діячів, збірки та зводи законів і т.п. Серед цих джерел треба відзначити, насамперед, «Повість временних літ», «Слово про закон і благодать» Іларіона, «Руську правду», «Остромирове Євангеліє», «Ізборники Святослава», «Слово о полку Ігоревім», «Посланіє» Клементія Смолятича, «Повчання» Володимира Мономаха та ін.

У згаданих творах було порушено такі політичні проблеми: забезпечення незалежності та єдності Русі; утвердження рівноправного статусу Київської Русі серед інших країн світу; закріплення норм права і християнської моралі в суспільних та міжособистісних стосунках; дотримання присяги та норм права князями; верховенство світської влади над церковною; обґрунтування ідеї соціальної відповідальності влади перед народом (захист простих людей від утисків, сваволі привілейованих груп населення та княжої адміністрації); засудження князівських міжусобиць, селянських і міських заворушень як чинників, що дестабілізували становище всередині країни і полегшували її загарбання іноземними завойовниками. Слід підкреслити, що в Київській Русі надзвичайно високого рівня досягає розвиток політико-правової думки.

Основними суспільно-політичними ідеями в Київській Русі були погляди на походження держави, князівської влади, правове регулювання суспільних відносин, стосунки між церквою і державою, проблеми єдності та суверенності політичної влади, об'єднання розрізнених удільних князівств навколо великого князя київського, самостійності й незалежності Русі, організацію найдоцільніших форм правління, законність і реалізацію найвищих владних повноважень, взаємовідносини між церквою та державою, формування та обгрунтування юридичної термінології тощо. Головними проблемами політичної думки цього періоду були дві: рівноправність Русі з іншими державами, передусім з Візантією, та необхідність об'єднання руських земель для збереження держави перед зовнішньою загрозою.

3. В історії суспільно-політичного життя в Україні період XVI–XVTI ст. характеризується розвитком прогресивного ідейно-політичного руху, пов'язаного з визвольною боротьбою українського народу.

Велику роль у формуванні політичної свідомості українського народу відіграли освіта, культура, мистецтво. Полемічна література, що з'явилася у цей період, дала могутній поштовх розвитку народної освіти, чому посприяли братські школи. Викладання тут базувалося на вітчизняному досвіді й національних та світових традиціях.

Певною мірою пам'ятками політичної думки в Україні можна вважати Судебник 1468 р. (прийнятий за Казимира IV) і три Литовські статути - 1529 р. (за Сигізмунда І Старого), 1566 р. (за Сигізмунда II Августа) і 1588 р. (за Сигізмунда III). У цих документах поряд із правовими ідеями викладено й певні політичні погляди щодо централізації держави, зміцнення королівської влади тощо.

Від середини XVI ст. українська політична думка розвивалась у двох напрямах: гострополітичному, або полемічному (В.Суразький, С.Оріховський, З.Копистенський, І.Борецький, І.Вишенський, Г. і М.Смотрицькі), та культурно-освітньому (Ю.Рогатинець, К.Ставровецький, С. і Л.Зизанії). Ідеї морального консерватизму (традиціоналізму) та шанування закону (легізму), що складалися ще за часів Київської Русі, виявились у творчості С.Оріховського. Визначними політичними мислителями в Україні наприкінці XVI - в першій половині XVII ст. були також Х.Філалет (?-?), І.Вишенський (1560-1620), П.Могила (1597-1647)

4. Надзвичайно велика роль у житті українського народу, в його боротьбі за волю, за незалежну й суверенну державу належить козацтву, національно-визвольна революція середини XVII ст., і створення козацько-гетьманської держави започаткували нову фазу розвитку української політичної думки (середина XVІІ-XVІІІ ст.). Цей період її еволюції характерний насамперед посиленою увагою до осмислення проблем міжнародних союзів і міждержавних об'єднань України з Польщею, Росією, Османською імперією, Кримським ханством та іншими суб'єктами тогочасної міжнародної політики, визначенням політичного статусу українського народу і створенням перших конституційно-правових документів.

Розв'язання порушених проблем було запропоноване на державному рівні Б.Хмельницьким (1595-1657) у "Березневих статтях" 1654 р. та І.Виговським (?- 1658) і Ю.Немиричем (1612-1659) у Тадяцькому трактаті" 1658 р. У першому випадку йшлося про встановлення міждержавного (передусім воєнного) союзу з Росією, у другому - про створення федералістського об'єднання Польщі, Великого князівства Литовського та України.

Найпомітнішим українським політичним мислителем другої половини XVII ст. був І.Гізель (1600-1683), основна праця якого "Мир з Богом людині". Концепція І. Гізеля базувалася на постулатах суспільного договору та природного права. Мислитель, зокрема, визнавав за підданими, право в разі порушення володарем умов угоди між ним і народом повстати і відібрати в нього владу.

Продовжувачами ідей П.Могили та І.Гізеля у першій чверті XVIII ст. виступили Ф.Прокопович (1682-1736) і С.Яворський (1658-1722). Ф.Прокопович, поділяючи ідеї Петра І, виступив на захист повного підпорядкування Української церкви Російській державі та за встановлення абсолютистсько-монархічної форми правління - царського самодержавства, залучивши для вмотивування цієї позиції аргументацію, частково запозичену навіть із модерних на той час західноєвропейських доктрин суспільного договору та природного права. С.Яворський, навпаки, засуджував російський "цезарепапізм" і прагнув обґрунтувати самостійність існування церковної влади та її пріоритетність щодо влади світського монарха.

Надзвичайно важливу роль у розвитку української політичної думки та становленні демократичних засад вітчизняного державотворення відіграв документ, розроблений групою козацьких старшин на чолі з П.Орликом (1672- 1742), П.Герциком і А.Войнаровським, він відомий як "Конституція П.Орлика" (1710). Перша конституційна пам'ятка Європи нового часу містила низку демократичних і прогресивних ідей: умотивовувала національно-державну незалежність України; закріплювала права та свободи козаків та інших соціальних груп українського суспільства; передбачала обмеження влади правом; забезпечувала поділ державної влади, гарантувала спадковість українських козацьких традицій демократизму, рівності й справедливості.

Свідком занепаду української державності та інтенсивної її інкорпорації до російсько-імперських структур був С.Климовський (7-1730). Він запропонував ідеал політичного ладу, що відображав настрої соціальних низів і водночас базувався на традиційних моральних цінностях та історичних надбаннях українського народу. Певною мірою підсумком розвитку української політичної думки за попередні два століття слід вважати погляди Г. Сковороди (1722-1794). Його політична концепція нагадує витриману в ранньохристиянському дусі конструкцію І. Вишенського і містить такі базові положення: нищівну критику існуючого суспільного ладу з позицій раннього християнства, синтезованого з просвітницькою ідеологією; майбутню форму правління (в ідеалі) - демократичну республіку, де буде забезпечено соціальну рівність усіх громадян; способи досягнення окресленого суспільного ідеалу - просвітницькі; самопізнання, самовдосконалення, вияви "загальної любові", "доброї волі", "доброчесності" тощо, поширення освіти в народі, плекання моральних традицій.

Національно зорієнтоване Просвітництво домінувало в українській політичній думці на зламі ХУШ-ХІХ ст., грунтуючись на концепції суспільного договору, ідеях природної рівності та свободи всіх людей, виступало з критикою тиранії та кріпацтва. В часи нищення залишків української автономії саме представники цієї інтелектуальної течії - В.Каразин (1773—1842), В.Капніст (1758-1823), Я.Козельський (1729-1795), П.Лодій (1764-1829), В.Лукашевич (1783-1886), М.Рєпнін-Волконський (1778-1845), І.Тимковський (1772-1853), Ф.Туманський (7-1805) були нечисленними захисниками державних традицій України.

5. Особливості української політичної думки ХІХ-ХХ ст. визначалися тим, що вона розвивалася в соціальному середовищі, в якому зникали давні спадково-майнові ознаки, поступово руйнувався сільський традиційний спосіб життя і замість аграрного поставало масове індустріальне суспільство.

Українська політична думка згаданого періоду зазнавала щонайперше впливів таких російських інтелектуально-політичних течій, як декабризм, панславізм, народництво, більшовизм і лише опосередковано західноєвропейських течій, зокрема лібералізму, консерватизму, націоналізму тощо.

З огляду на розмаїття ідей розвиток української політичної думки ХІХ- ХХ ст. не був суцільним потоком, а являв собою кілька паралельних і окремих, хоча взаємопов'язаних та взаємозалежних напрямів, а саме: демократичне народництво (український соціалізм); лібералізм; націонал-демократія (демократичний, або державницький, націоналізм); консерватизм; націонал-комунізм; інтегральний націоналізм.

Демократичне народництво виникло на першій фазі українського національного відродження та було найстарішим напрямом української політичної думки модерної доби. Спершу воно було досить тісно пов'язане з декабристським рухом на підросійських землях (П.Борисов, П.Вигодовський, І.Горбачовський, О.Усовський та ін.). Однією з перших пам'яток цього напряму української політичної думки була Програма Товариства об'єднаних слов'ян, де висловлено наскрізні ідеї українського демократичного народництва:

Подальший розвиток демократичного народництва пов'язаний із прагненням його чільних представників зблизити соціальне й національне питання та розв'язати їх у перебігові соціальної революції, яка водночас мала би бути національною за характером і рушійними силами. Органічне поєднання національно-федеральних, демократичних і соціалістичних (немарксистських) ідей дає підстави визначати демократичне народництво як специфічно український різновид соціалізму - український соціалізм.

Наприкінці 1845 — на початку 1846 р. в Україні виникло Кирило- Мефодіївське товариство. Активними членами Кирило-Мефодивського товариства були М.Костомаров, М.Гулак, ВБілозерський, П.Куліш, ОМ арковим. Т.Шевченко та ін. Основними завданнями Кирило- Мефодивського товариства були: І) побудова слов'янської спілки християнських республік; 2) знищення кріпацтва та абсолютистської царської влади в Російській імперії як необхідна умова заснування цієї спілки; 3) поширення християнського суспільного ладу на весь світ як наслідок здійснення слов'янами християнського заповіту.

Поява Кирило-Мефодіївського братства (1846) свідчила про кристалізацію народницько-демократичного руху в Україні та про широке осмислення власне українських проблем у контексті політичного буття всього слов'янського світу.

Українське народництво протягом другої половини XIX ст. розвивалось двома напрямами. Перший репрезентували поляки-українофіли, або хлопомани: Ф.Духінський (1816-1893), І.Терлецький (1807-1888), М.Чайковський (1804-1886), В.Антонович (1834-1908); другий, впливовіший, започаткував М.Драгоманов (1841-1895).

Наступний етап у розвитку соціально-політичної думки в Україні пов'язаний з творчістю і практичною діяльністю відомого вченого, політичного та громадського діяча М. Драгоманова (1841—1895). Політична програма М.Драгоманова була побудована в основному на п'яти провідних принципах. Це, по-перше, визнання за державою з її політичною системою і конституцією можливості координації соціально-економічного життя, створення конституційно-репрезентативної системи; по-друге, ідея щодо еволюції існуючої політичної системи як засобу проведення широких політичних реформ; по-третє, визнання вирішального значення ідеї культурництва, тобто думка про тс, що визвольна боротьба має вестися лише просвітницькими засобами і культура може стати основною для функціонування майбутньої республіканської держави; по-четверте, європоцентризм, тобто переконання, що історичний процес у Росії має пройти той самий політичний шлях, як і в країнах Західної Європи (вчений називав його парламентсько-земським варіантом, що замінить абсолютистську монархію); по-п'яте, ідея федерації і «громадівського соціалізму» як вирішальної умови перебудови царської імперії на автономічних засадах.

Ідейними спадкоємцями М.Драгоманова виступили С.Подолинський (1850-1891), М.Павлик (1853-1915), І.Франко (1856-1916), С.Петлюра (1879- 1926), М.Грушевеький (1866-1934) та ін.

6. Розгляд цього питання треба розпочати з діяльності М.С.Грушевського (1866 — 1934), видатного вченого-історика. політолога, публіциста і політичного діяча. На початку 1918 р. IV Універсалом Центральної Ради Україна проголошувалася самостійною, незалежною республікою. Проте й тоді Грушевський запишався на позиціях федералізму, щоправда, в ширшому його розумінні. Відомим українським політичним мислителем і політичним діячем консервативного напрямку був В.Липинський (1882—1931). Українська держава у майбутньому, на думку Липинського, має бути незалежною монархією спадкового характеру з обов'язковою передачею успадкованої гетьманської влади. В Україні гетьман повинен уособлювати державу і виступати своєрідним «національним прапором», найвищим символом держави. Політична програма В.Липинського базувалася на таких юридичних та економічних засадах: 1) гарантія недоторканості особи; 2) забезпечення права приватної власності на землю; 3) проведення аграрної реформи; 4) гарантія об'єднання в українській державі всіх українських земель, а в зовнішній політиці військовий та економічний союз із Росією і Білорусією.

Особливу роль у формуванні та розвитку української політичної думки відіграли відверто націоналістичні ідеї Д. Ткачука, Д. Донцова та М. Махновського. Так, Д. Ткачук зауважував, що «націоналістична ідеологія — це не є штучно видумана теорія (наука)», а «цілий ряд тісно із собою пов'язаних правд... що на їх підставі розвивається життя... і, отже, життя нації». Націоналізм Донцов розглядав як світогляд, що виступає стимулом усіх людських починань і допомагає налагодити взаємини між усіма суб'єктами. Проголошуючи головним чинником діяльності людини вольовий аспект людської психіки, він підносить до рівня абсолютних людських цінностей ірраціоналізм, експансію, насильництво і фанатизм. Центральною тезою ідеології чинного, або інтегрального націоналізму Д. Донцова було поняття волі, яке в нього випливало з ніцшеанської концепції «волі до влади». Саме у волі Донцов убачав початок усіх здорових людських починань, «вічний невсипучий гін», який все перетворює в житті суспільства.

Український нацюнал-комунізм. Його поява й поширення спричинені насамперед слабкістю, незрілістю та розколом українського демократичного руху. Програні визвольні змагання та розпочата більшовиками українізація (з 1923 р.) навіяли деяким представникам українських лівих надію на те, що можна виправити критичне становище, в якому опинилася Україна, методом порозуміння, компромісу з російськими більшовиками, які перебрали на себе державне керівництво, і навіть досягти незалежної державності. Виступаючи за співпрацю з російськими більшовиками на фунті спільної (марксистської) доктрини, українські націонал-комуністи об'єктивно сприяли подальшому розколові єдиного фронту боротьби за самостійність України і прирікали себе на політичну поразку.

Від самого початку український націонал-комунізм не був монолітною політико-ідеологічною течією та розпадався на кілька напрямів: 1) ліва течія в УСДРП (1917-1918 рр.; головні представники - П.Буценко, В.Врублевський, Е.Касьяненко, Ю.Медведєв, Е.Неронович); 2) течія, що обстоювала потребу створення самостійної української компартії (більшовиків) (1918-1919 рр.; головні представники - Г.Лапчинський, С.Мазлах, В.Шахрай, певною, мірою М.Скрипник); 3) колишня ліва течія в УПСР, пізніше - УКП (боротьбисти) (1918-1920 рр.; головні представники | Г. Гринько, В. Еллан-Блакитний, О.Любченко, О. Шумський); 4) незалежна ліва течія УСДРП, пізніше УКП (укапісти) (1920-1925 рр.; головні представники - М.Авдієнко, А.Драгомирецький, Ю.Кулиниченко, А.Річицький (Пісоцький), М.Ткаченко); 5) самостійницька течія федералістів у КП(б)У (1919— 1920 рр.; головні представники | Е.Касьяненко, Я.Ландер, Г.Лапчинський, П. Попов); 6) закордонна група УКП (1920-1922 рр.; головні представники - В.Винниченко, З.Висоцький, В.Левицький, В.Мазуренко, певний час М.Чечель).

7. Розвиток самостійної української політичної думки був можливий лише в межах підпілля і здійснювався в трьох напрямах. По-перше, утверджувалась ідея української державності. Центральною політичною ідеєю була ідея нації, а через неї — концепція самостійної України, яка добре обґрунтована, наприклад, у праці Петра Полтави «Концепція самостійної України і основна тенденція політичного розвитку сучасного світу». Значна увага приділялася світоглядним позиціям політичного мислення. Засади нових аспектів політичного мислення в післявоєнній Україні формувалися здебільше в програмах підпільних груп.

Другим напрямом розвитку української політичної думки було обгрунтування ідей українських шестидесятників і боротьба за них. Тут також розвиток відбувався через діяльності груп і реалізацію їх програм. Політично цікавою групою була організація «Український національний фронт» (УНФ), що її створили 1964 р. Дмитр Квецько та Зіновій Красівський. Серед політичної публіцистики 1960-х pp. яскраво вирізняються есе Валентина Мороза «Серед снігів». Мороз вказав на дві течії в українському національному русі, які відрізняються одна від одної ступенем нонконформізму до обставин, ступенем одержимості. Частина учасників національного руху, аналізуючи українську дійсність, прогнозуючи майбутнє, користувалася марксистською ідеологією і методологією. На таких позиціях, зокрема, базувався проект програми Української робітничо-селянської спілки (УРСС) Л. Лук'яненка (1959 p.). Стратегічною метою організації був вихід України з СРСР шляхом декларованого Конституцією права на такий вихід, що здійснився б через всенародний референдум. Схожі позиції обстоював тоді й І. Дзюба у відомій роботі «Інтернаціоналізм чи русифікація?». З позицій демократичного соціалізму, далекого від марксизму, виходив у своїй праці «Право жити» Юрій Бадзьо. Здійснюючи огляд робіт української історії, автор піддає нищівній критиці методологічні засади, з яких радянська історіографія підходила до багатьох питань української історії, не визнаючи за нею самостійного самодостатнього історичного процесу.

Третім напрямом в українській непідцензурній суспільно-політичній думці цього періоду була течія, що складалася з досить різнорідних представників, які тяжіли до загальнолюдських цінностей демократії та свободи. Першим відомим документом цієї течії є стаття Свгена Гіронюка «Стан і завдання українського визвольного руху» (1965). У ній міститься стисла характеристика тодішнього стану СРСР, йдеться про майбутнє для українців як нації, а також, що важливо, — досить детально описано, яким чином можна досягнути поставлених завдань. Аналогічні ідеї висловлюються у «Відкритому листі депутатам Рад Української PCP» Антона Коваля (псевдонім Василя Лісового). З середини 1970-х pp. акцент в опозиційному українському русі переноситься на правозахисну діяльність, що було пов'язане з прийняттям Гельсінкських угод (1975) та з посиленням репресій проти національного руху опору тоталітаризму. Це підтверджує утворення Української Групи сприяння виконанню Гельсінкських угод (УТТ). Засновниками її були відомі українські письменники та політичні в'язні: М. Руденко, О. Мешко, О. Бердник, Л Лук'яненко, Ш. Кандиба, О. Тихий.

Отже, українська непідцензурна суспільно-політична думка була представлена здебільшого в програмових документах і матеріалах та існувала Й розвивалася протягом майже півстоліття. Тобто українські політичні ідеї підпорядкувалися поточним завданням руху чи близькій перспективі. Але це не

принижує їх значення, оскільки вони були породжені життям. Слід зазначити, що в українській суспільній думці 1940-80-х рр. не були грунтовно продумані перспективи соціально-економічного і політичного розвитку. З-поміж іншого це пояснюється тим. що зміни настали швидше, ніж на те сподівалися самі учасники руху і його теоретики, а також виходом на арену суспільної думки великої кількості ще не апробованих ідей, а то й нав'язуванням цих ідей різними політичними силами в Україні й поза її межами.

8. Роки української незалежності (після 1991 р.) отримали досить потужне філософсько-політичне осмислення. Аналізом соціально-економічної та політичної ситуації займалися українські фахівці всіх напрямів суспільствознавства, а також політичні лідери, урядові функціонери та найвищі державні керівники. Дискусії здебільшого породжували питання спрямованості та швидкості руху від тоталітаризму, необхідності орієнтується на демократичні засади і норми впорядкування суспільного життя (через вільні вибори, референдуми, свободу слова і незалежну пресу), а відтак для нього буде постійно виникати проблема легітимності. У межах нашої національно- демократичної орієнтації політичного ладу реальним підґрунтям легітимності є і залишається ідея національного відродження.

В цей же час активно розвивається національна школа політології, основні інтелектуальні сили якої зосереджені в провідних навчальних закладах, наукових установах та громадських об'єднаннях (Інститут держави і права, Інститут національних відносин і політології, Українська академія політичних наук, Асоціація молодих українських політологів і політиків, Українська асоціація політологів, Асоціація політичних психологів та ін.). Зусилля сучасної вітчизняної політології спрямовані на відродження національної та утвердження загальнолюдської політичної культури; формування національної демократичної доктрини, створення концепції широкої політичної просвіти й системи політологічної освіти в Україні; публікацію першоджерел національної політичної думки, відродження забутих імен визначних вітчизняних політичних мислителів, а також переклад і видання праць сучасних закордонних політологів; налагодження дійових контактів та спільної роботи з провідними центрами світової науки та освіти.

2. Насамперед привертають до себе увагу наступні концепції:

1) Антропологічна концепція (від давньогрецької άνθρωπος – людина) – пов’язує поняття політичної влади, а отже, й політики з суспільною природою людини і поширює його на всі соціальні, в тому числі й докласові, утворення. Прихильники цієї концепції доводять наявність політичної влади на всіх етапах розвитку суспільства.

2) Біологічний підхід визнає владу притаманною біологічній природі людини. А оскільки біологічна природа людини і тварин є спільною, то визнається наявність владних відносин не тільки в суспільстві, а й у тваринному світі.

3) Біхевіористські концепції (від англ. behavior – поведінка) владу розглядають як особливий тип поводження людей, при якому одні люди мають можливість впливати на поводження інших, приймаючи рішення, виконання яких є обов’язковим для інших. Влада зводиться до взаємодії людей, базується на можливості зміни поведінки індивідів. Влада розглядається як першопричина, як детермінанта дії особи. У рамках біхевіоризму є кілька трактувань влади:

- «силова модель» характеризує владу як «волю до влади»;

- «ринкова модель» розглядає владу як атрибут ринкових відносин, що функціонує за правилами ринку (попит, пропозиція, конкуренція);

- «ігрова модель» представляє владу як змагання учасників, де успіх залежить від їхніх здібностей, сили, вміння перевтілюватися тощо.

4) Інструменталістська концепція влади тлумачить владу як використання певних інструментів і засобів, до яких відносять насильство, примус, багатство, знання тощо.

5) Комунікативна концепції передбачають, що влада розглядається як важливий елемент комунікації сучасного суспільства, а сам аналіз поняття влади будується на основі теорії комунікації.

6) Конфліктологічний підхід, трактує владу з точки зору форм, можливостей і методів вирішення політичних конфліктів, як можливість приймати рішення, що регулюють розподілення благ в умовах конфлікту.

7) Марксизм, пояснюючи феномен влади, акцентує увагу на відносинах власності, на економічному пануванні певних класів. Акцент робився на класовому розумінні панування-підкорення, а політична влада бачилась виключно через призму понять диктатури пролетаріату й диктатури буржуазії.

8) Позитивістсько-соціологічний підхід в визначені влади основується на визнанні асиметричності відносин між суб’єктами і, як наслідок цього, в можливості одного суб’єкта впливати на інших.

9) Політологічний підхід до розуміння влади ґрунтується на органічному зв’язку влади й політики, пов’язує їх існування лише з певними етапами суспільного розвитку, для яких характерною є наявність спеціальних суспільних інститутів здійснення влади, насамперед держави.

10) Постструктуралістська концепція влади передбачає, що влада не визначається зовні, так як є безсуб’єктна, а сама виступає в якості детермініруючої інстанції, яка розташована в особливому місці соціального буття і виробляє реальність – області суб’єктів і ритуалів істини.

11) Психологічні інтерпретації влади вбачають першопричину владних відносин у сфері свідомості й підсвідомості людей, розглядають владу як взаємодію людей, як прагнення влади одних і підлеглість інших, досліджують суб’єктивну мотивацію поведінки індивідів у реальних умовах суспільного життя, їх спробу перебороти комплекс неповноцінності у формі панування або підпорядкування.

12) Реляціоністські розуміння влади (від лат. relario — донесення; франц. relation - відношення) представляють владу як відносини між партнерами, один з яких завдяки впливові на іншого може змінювати поведінку останнього. Влада тут виступає як взаємодія суб’єкта й об’єкта, де суб’єкт за допомогою певних засобів контролює поведінку об’єкта. Використовуються три варіанти відносин між об’єктом і суб’єктом влади:

- концепція «опору» (силова) акцентує увагу на класифікації різних форм і ступенів опору владі з боку об’єкта і відповідного тиску з боку суб’єктів влади;

- концепція «обміну ресурсами» представляє владу як функцію залежності індивіда від розподілу ресурсів;

- концепція «розподілу зон впливу» трактує владу як процес постійного обміну ролями між учасниками соціальних відносин, і це дає їм змогу реалізувати бажану модель взаємин.

13) Системне трактування влади балується на пріоритеті політичної системи та її впливу на політику. Також він трактує владу як здатність системи забезпечувати виконання її елементами прийнятих зобов’язань, спрямованих на досягнення соціально значимих цілей. А витоки влади вбачаються у функціонуванні політичної системи. Вплив політичної системи охоплює всі рівні та структурні складові суспільства – макро-, мезо- та мікрорівні.

14) Структурно-функціональна концепція характеризує владу як спосіб самоорганізації людського співтовариства та особливий вид відносин між керівниками і підлеглими, які визначаються ієрархічною будовою суспільства й диференціацією управлінських і виконавських соціальних ролей. Для функціонування політичної системи необхідне чітке виконання кожною особою встановлених соціальних ролей.

15) Телеологічна концепція (давньогрецька τελος (τέλειος) – мета) розглядає владу як засіб досягнення певної мети, певних результатів.

3. Панування є таким механізмом здійснення влади, який набуває форми соціальних інститутів і передбачає поділ соціальних груп на пануючі й підлеглі, ієрархію і соціальну дистанцію між ними, виокремлення та відокремлення особливого апарату управління. Керівництво на рівні суспільства – це діяльність щодо визначення основних цілей соціальних систем та інститутів, а також шляхів їх досягнення, стратегії суспільного розвитку. Управління – це використання повноважень влади у формуванні цілеспрямованої поведінки об’єктів. Контроль – це здатність суб’єктів влади постійно стежити за тим, як реалізуються настанови влади – закони, укази, розпорядження тощо.

У сучасній політичній літературі нерідко виділяють наступні аспекти (або вимірювання) трактування феномена влади: 1) директивний аспект, згідно з яким влада розуміється як панування, що забезпечує виконання наказу, директиви. Тут влада розуміється як можливість здійснити свою волю шляхом застосування різних наявних засобів, ресурсів. Очевидно, що це реальна і дуже важлива характеристика влади; 2) функціональний аспект, тобто поняття влади як здатності та вміння практично реалізовувати функцію суспільного управління. Цей аспект влади обумовлений тим, що влада взагалі є виразником певних відносин між тими чи іншими суб’єктами (окремими громадянами чи організаціями); 3) комунікативний аспект влади пов’язаний з тим фактором, що влада так чи інакше реалізується через відносини, через мову, зрозумілу всім сторонам суспільного співіснування; 4) соціальний аспект передбачає, що влада розглядається як силові відносини, які виражають реальне домінування, необхідність фактора сили; 5) психологічний аспект влади розуміється як силове лідерство, установлюване в міжособистісній взаємодії, де стратифікуються провідна й відома сторони: перша – суб’єкт, пан, друга – об’єкт; 6) гносеологічний аспект влади стверджує, що влада є цілеспрямованим засобом утилізації знань; 7) особливістю влади в організаційному аспекті є те, що встановлюваний владою порядок забезпечує простір діяльності переважно репродуктивної, безсумнівно сковує соціальна творчість особистості й мас; 8) влада сприймається як засіб існування впливу, підлеглості, примусу згідно політичного аспекту.

Влада як суспільні відносини керування-виконання припускає наявність наступних елементів: 1) присутність не менш ніж двох партнерів (суб’єкта, що володіє владою, і об’єкта, змушеного підкорятися); 2) суб’єктом і об’єктом можуть бути як окремі особи, так і групи осіб, організації, держави й т.д.; 3) необхідний наказ, того хто здійснює владу, тобто вираження їм волі стосовно підвладного. Наказ, як правило, супроводжується погрозами застосування відповідних санкцій у випадку непокори або обіцянками певних заохочень при своєчасному виконанні; 4) влада проявляється тоді, толи той над ким здійснюється влада підпорядковується волі того (тих), кому належить влада; 5) влада передбачає наявність суспільних норм, що встановлюють, що той хто віддає накази має на це право, а той, кому ці накази адресовані, зобов’язаний їм підкорятися.

До основ (або підстав) влади розуміються засоби, джерела, опорні частини, що їх використовують або вони можуть бути використані для побудови та здійснення влади.. Підстави влади є засобами, інструментами, які використовуються для впливу на об’єкти владарювання з метою досягнення поставлених цілей. Важливими джерелами влади виступають сила (в тому числі і груба), багатства, володіння матеріальними благами у вигляді грошей, засобами виробництва або інформаційними цінностями, займане положення, авторитет, знання, харизма, престиж.

Виражена в законах, нормах, правилах, заборонах, приписаннях, вольових і емоційних впливах, влада існує у формах – потенційних і реальних. Потенціал влади складається як з фактично використовуваних підстав володарювання, так і потенційних можливостей, які тимчасово не використовуються.

Ресурсами влади є можливості, засоби, джерела, потенціал влади, які можуть бути успішно задіяні для рішення того або іншого завдання, проблеми, досягнення тих або інших цілей, взагалі можливості даної влади в конкретній області. Поняття «ресурси влади» вживається у широкому і вузькому розумінні. У широкому – це все те, що суб’єкт влади може використовувати для впливу на об’єкт: це особисті властивості суб’єкта (компетентність, організованість тощо); певні ознаки об’єкта (звичка підкорятися тощо); конкретна ситуація, в якій здійснюється влада (економічне становище, міжнародний стан тощо), а також інші засоби діяння. У вузькому розумінні ресурси – це ті засоби, за допомогою яких суб’єкт влади здійснює вплив на об’єкт влади та за яких може домагатися реалізації своїх розпоряджень.

Важливим компонентом влади є ресурси, наявність яких дає змогу успішно вирішувати важливі соціальні програми. До ресурсів влади належать: 1) структурні ресурси – закони, суд, державний апарат, партійна дисципліна, авторитет лідера, вплив регіональних владних структур; 2) психологічні ресурси – страх, інтерес, віра, переконання; 3) матеріальні ресурси – забезпечення матеріальних потреб, маніпулювання різного роду пільгами та привілеями, маючи на меті прихильність мас до влади та виконання ними розпоряджень. Також ресурси можуть бути 1) утилітарними, які включають у себе матеріальні та соціальні блага, пов’язані з повсякденними інтересами людей; 2) соціально-демографічними, це соціально структуроване суспільство з фізично і розумово розвиненим населенням, усталеними демографічними відносинами, посадовою впорядкованістю та утвердженням належної престижності професій, соціальним забезпеченням і медичним обслуговуванням; 3) культурно-інформаційними, що представлені відповідною системою знання та інформації, засобами одержання і поширення їх у суспільстві для забезпечення широких верств населення сучасними знаннями та інформацією; 4) примусово-силовими, що є важливим атрибутом суспільного життя і включають у себе інститути силового впливу (з відповідним матеріально-технічним і кадровим забезпеченням; 5) правово-нормативними, до яких відносяться інститути і засоби впливу на духовний світ людини, на її ціннісні орієнтації та норми поведінки. Необхідно зазначити, що діапазон використання ресурсів влади суттєво залежить від моральних якостей носіїв влади.

4. Властивості політичної влади поділяються на універсальні та специфічні. До перших відносять: 1) асиметричність – яка не просто характеризує домінування волі володаря й нерівність його статусу зі статусами підвладних йому, але й відображає якісні розходження їхніх можливостей, ресурсів, прав, повноважень і інших параметрів життєдіяльності; 2) інверсійність яка свідчить про те, що положення пануючих постійно підривається активністю підвладних, у результаті чого їхні статуси можуть динамічно змінюватися й навіть перетворюватися в протилежні; 3) скомбінованість, тобто влада формується на перетинанні зусиль, воль не тільки домінуючої, але й підлеглої сторони; 4) ресурсність, яка засвідчує претензійність влади на ті ресурси, котрі дозволяють суб’єкту досягнути домінування; 5) кумулятивність – орієнтування суб’єкта насамперед на власні інтереси, а не на потребі партнера, намагаючись розширити зону власного впливу й контролю; 6) конструюючи властивості влади є джерелом соціальних перетворень, усвідомленого проектування й коректування суспільних відносин. До специфічних властивостей відносять: 1) поліресурсність, яка засвідчує про те, що політичні владні структури володіють доступом до усіх ресурсів; 2) наявність соціальної енергетики вираженої в амбіціях елітарних кіл; 3) ідеологія, яка символізує роль усіх інформаційно-духовних компонентів політичної влади.

Соціальна роль політичної влади найповніше розкривається через її функції, що включають у себе: 1) формування політичної системи і політичних відносин суспільства; 2) управління справами суспільства і держави на різних рівнях; керівництво органами влади, політичними і неполітичними процесами; 3) підтримка громадянської злагоди й громадського порядку; 4) виявлення, локалізація й вирішення конфліктів у суспільстві; забезпечення громадської згоди, консенсусу; примус в ім’я соціально значимих цілей і збереження стабільності; 5) контроль політичних та інших відносин і в кінцевому підсумку створення певного, характерного для того чи того суспільства типу правління, політичного режиму і державного устрою (монархічного, республіканського), відкритого або закритого, відокремленого від держави (автократичного) суспільства, притаманної даній державі політичної системи, відповідних їй політичних відносин та інших політичних характеристик.

Політична влада спирається на такі основні засоби: примус, легітимність, угоду. Парадигма примусу розглядає владу як організований примус держави (насильницький, узаконений, правовий, ідеологічний, прихований) для забезпечення суспільного порядку національної безпеки тощо. Парадигма легітимності ґрунтується на тому, що влада тримається на довірі підданих або громадян до існуючих державних інститутів в силу домінуючих у даному суспільстві цінностей і норм. Парадигма суспільної угоди розглядає владу як угоду між владнимиі суспільними інститутами з приводу надійного забезпечення прав і свобод громадян, національної безпеки.

Політична влада типологізується за характером примусу, типом легітимності, ступенем публічності, типом владного суб’єкта, джерелами формування, ступенем поділу влади та механізмом стримування і противаги. За характером примусу політична влада може бути поліційно-репресивною (насильницькою), узаконеною та правовою. Ступінь публічності характеризує відкритість влади суспільству. За цим критерієм виділяються три види влади: видимого (прозорого) правління; напівприхованого (тіньового) управління та кринтократичного (таємного), правління. За типом владного суб’єкта влада може бути інституціолізованою (абсолютна, необмежена, обмежена, централізована, децентралізована, деконцентрована), груповою (національна, партійна, корпоративно-кланова, мафіозна), особистою (монархічна, деспотична, тиранічна, диктаторська, харизматично-традиційна). За джерелами формування влади влада типологізуєтьсяяк тиранічна, деспотична, монархічна, аристократична, деспотична (джерелами є суб’єкти політичного процесу), а за іншою групою критеріїв – як династична, узурпаторська, виборна, призначувана, делегована (джерелами є інституціональні механізми її формування). Теорія поділу влади передбачає існування трьох незалежнихгілок державної влади – законодавчої, виконавчої та судової. Між ними повинен існувати механізм стримування і противаги, який забезпечує неможливість надмірної концентрації влади в одному із владних інститутів. За способами політичного правління Б. Гаврилишин розділяє наступні типи влади: типу противаги (ґрунтується на індивідуалістсько-конкуруючих цінностях), колегіальну (існує висока ступінь суспільної згоди або громадяни поділяють систему групово-кооперативних цінностей) та унітарну (для якої характерні концентрація влади; відсутність летальної опозиції або противаги).

5. Отже, легітимність – визнання влади основою частиною суспільства, світовим співтовариством і політичними чинностями правомірності, її доцільності влад та права управляти, а також добровільне підпорядкування правилам, що пропонується даною владою, і нормам, а влада, яку визнає більшість населення, спосіб формування і діяльності якої збігається з існуючими в суспільстві нормами і цінностями, результати її діяльності приблизно відповідають соціальним очікуванням, вважається легітимною. З іншої підходу влада вважається легітимною, якщо вона здатна забезпечити це визнання. Такий стан передбачає визнання права суб’єктів влади встановлювати загальнообов’язкові правила поведінки, приймати закони та видавати розпорядження, а також високу правову культуру громадян.

Історично першим типом легітимності була традиційна легітимність, яка ґрунтується на визнанні тих політичних дій, що відповідають цінностям і нормам традиційної політичної культури, на авторитеті традицій і звичаїв (наприклад, на основі віри людей у необхідність і неминучість підпорядкування влади). Даний різновид легітимності особливо часто зустрічається при спадкоємному типі правління, зокрема, у монархічних державах і є найстійкішим. В свою чергу в традиційному суспільстві М. Вебер виділяє два типи легітимності: патріархальна, заснована на прямих, односторонніх зв’язках, що є основою матеріалізму і станова, що ґрунтується на відносній автономності і безумовному підпорядкуванні кодексу честі (присяга, слово, звичай тощо). Патріархалізм був характерним для відносин, що складалися між членами однієї родинної групи, а економічні, владні та ідейні аспекти цих відносин були тісно пов’язані з традицією. Різновидами патріархалізму згідно визначень М. Вебера є патрімоніалізмом і султанізмом. Патрімоніалізм – форма традиційної влади, за якої всі адміністративні посади виникають як продовження придворних. Султанізм – форма традиційної влади, за якої вчинки володаря нічим не обмежені.

У суспільстві, яке переживає бурхливі стадії модернізації і поки що не засвоїли демократичних принципів державного правління, можливе розповсюдження харизматичного типу влади (χάρισμα грецьке слово, що означає милість, благодать, винятковий талант, Божий дар). Він ґрунтується на ірраціональних мотивах, на вірі підлеглих у божественний дар та екстраординарні здібності свого політичного лідера, на емоційному єднанні з ним. на готовності йти за ним.

Легальна, або раціонально-правова легітимність — люди визнають владу, що спирається на доцільність, добровільно прийняті ними закони. Цей тип легітимності заснований на довірі громадян не до окремих осіб, лідерів, а до устрою держави; характерний для демократичних держав.

Д. Істон виокремив також ідеологічний, структурний і персоналізований типи легітимності політичної влади. Суть ідеологічної легітимності полягає в утвердженні й виправданні влади за допомогою ідеологи, що вноситься в масову свідомість. Структурна легітимність опирається на прихильність громадян механізму й нормам політичного режиму. Персоналізована (особиста) легітимність полягає в підтримці даної особи, яка перебуває при владі.

Різноманіття можливостей різних політичних суб’єктів підтримувати систему правління припускає настільки ж різноманітні типи легітимності.

Правничо-раціональна легітимність випливає з визнання суспільством політичних дій у рамках чинної системи права.

Легітимність на засадах участі передбачає визнання громадянами необхідності їхньої широкої участі у діяльності політичних інститутів і їхню віру в можливість впливати на владу і вдосконалювати владні інститути.

Раціонально-цільова легітимність існує тоді, коли громадяни перекопані, що влада забезпечує виконання поставленої мети – створення сприятливих умов для зростання добробуту, захисту прав і свобод громадян, піднесення міжнародного престижу країни.

Соціально-евдемонічна легітимність ґрунтується на ілюзії громадян у тому, що політична влада піклуєть­ся про їхній добробут і здатна його забезпечити.

Національно-патріотична легітимність при якій вищим критерієм підтримки влади зізнається гордість людини за свою країну, за проведену нею внутрішню й зовнішню політику..

Етнічна легітимність – формування владних структур, політичної еліти по національній ознаці, що стає в такому випадку основою й виправданням претензій на владу осіб, що належать до даної національної спільності.

Легітимність участі ґрунтується на залученні громадян до участі в управлінні суспільними справами, що створює обстановку причетності їх до політики, дає змогу громадянам відчувати відповідальність за її проведення і результати.

Технократична легітимність ґрунтується на високій ефективності влади, здійснюваної висококваліфікованими фахівцями.

Технократическую легітимність базується на тому що влада повинна бути професійна.

Легітимність через примус виявляється в силовому примушуванні громадян до визнання й виконання настанов влади.

Легітимність через «згода під погрозою насильства», коли люди підтримують владу, побоюючись погроз із її боку аж до погрози їхньої безпеки.

Онтологічна легітимність передбачає відповідність влади універсальним принципам людського й соціального буття.

Легітимність, заснована на апатії населення, що свідчить про його байдужність до сформованого стилю й форм правління.

Прагматична (інструментальна) легітимність, при якій надаване владі довіра здійснюється в обмін на дані нею обіцянки тих або інших соціальних благ.

Нормативна легітимність, що припускає збіг політичних принципів, які поділяють і населення і влада.

Вища нормативна легітимність, що означає повний збіг політичних принципів.