Навесні 2001 р. Україну охопила політична криза, пов'язана із вбивством опозиційного журналіста Георгія Гонгадзе

Були організовані масові демонстрації і акції протесту в рамках акції «Україна без Кучми!», які 9 березня 2001 р. навіть завершились сутичками з міліцією.

Наслідком цього стало перегрупування політичних сил в країні у 2000—2001 рр, особливо напередодні парламентських виборів 2002 р. У 2001 році відправлено у відставку увесь уряд Ющенка. Це було поштовхом до формування могутньої опозиції. Упродовж осені-зими 2001 р. відбулося формування передвиборчих блоків. Основними суперниками на парламентських виборах стали опозиційний блок «Наша Україна» і провладний блок «За єдину Україну».

Вибори у березні 2002 р. відбувалися за мішаною виборчою системою. За підсумками голосування чотиривідсотковий бар’єр подолали: блок «Наша Україна» (23,55%), Комуністична партія України (20,01 %), Блок «За єдину Україну!» (11,79%), Блок Юлії Тимошенко (7,25%), Соціалістична партія України (6,87%), Соціал-демократична партія України (об'єднана) 6,27%.

На початку роботи ВРУ нового скликання партії і блоки, що перемогли на виборах, утворили свої фракції.

Вибори Президента України 2004 р. стали переломними в історії держави. Кандидатом від влади став чинний Прем'єр-міністр України Віктор Янукович. Опозиційні сили згрупувалися навколо лідера «Нашої України» Віктора Ющенка, колишнього Прем'єр-міністра у 2000—2001 рр., прихильника реформ.

У результаті голосування 31 жовтня 2004 р. не виявив переможця, тому було призначено другий тур виборів — 21 листопада 2004 р. Після першого туру підтримати Ющенка закликали Мороз та Кінах. Голосування другого туру відбулося зі значними порушеннями і фальсифікаціями. Оприлюднені ЦВК результати про перемогу В. Януковича разюче відрізнялися від даних екзитполів, які засвідчували перемогу В. Ющенка. Обурені таким станом речей виборці відгукнулися на заклик опозиційного кандидата захистити свій вибір і вже ввечері 21 листопада зібралися на мітинг на центральній площі Києва — майдані Незалежності. З наступного дня мітинг переріс у масову мирну акцію протесту, яка тривала до 8 грудня 2004 р. і отримала назву «Помаранчева революція».

Своїм рішенням від 3 грудня 2004 року Верховний Суд України визнав недійсними результати другого туру президентських виборів і призначив переголосування другого туру на 26 грудня 2004 р.

Переголосування 26 грудня 2004 р. дало такі результати: за Віктора Ющенка проголосувало 51,99% виборців за Віктора Януковича — 44,21%. Інавгурація нового Президента України Віктора Ющенка відбулась 23 січня 2005 року.

Початок розбудови Української держави відбувався в дуже складних економічних умовах, які Україна успадкувала від минулого суспільства:

По-перше, значна частина української економіки (металургія, машинобудування) була зорієнтована в СРСР на виробництво продукції військово-промислового комплексу (ВПК) й фінансувалася центром. З розпадом Радянського Союзу фінансування припинилося, а з проголошенням нової зовнішньоекономічної доктрини Україна не потребувала такої кількості видів озброєнь.

По-друге, за роки СРСР багато галузей народного господарства України давно вичерпали свій ресурс, потребували нових вкладень і ґрунтовної перебудови, заміни застарілої техніки й обладнання (наприклад, Донбас). Останні радянські уряди активно сприяли піднесенню промисловості Кузбасу, енергетичних комплексів Сибіру, побудованих у Російській Федерації.

По-третє, українські промислові гіганти сталінських часів перетворювалися для молодої держави на екологічно небезпечні об'єкти, вимагали значних коштів для реконструкції, яких в Україні на початку 90-х рр. просто не було.

По-четверте, за останнє столітгя природні ресурси України, передусім нафта й газ, були значною мірою вичерпані, придбати їх наша держава могла тільки за світовими цінами.

Таким чином, на початок 90-х рр. Україна залишалася без централізованого фінансування, із застарілим технічним парком, вичерпаними енергетично-палив ними ресурсами та конкурентно неспроможним виробництвом. Історичного досвіду виходу з такої ситуації ще не було. Почався важкий шлях спроб та помилок. У серпні 1992 року Україна вийшла із рублевої зони, увівши в обіг тимчасовий купоно-карбованець. Уникнути руйнівних процесів в економіці не вдалося. Протягом 1994 року рівень інфляції зріс майже в 103 рази й становив більше, ніж 10 200%. Таких масштабів гіперінфляції не бачила жодна країна світу. Криза охопила всі сфери суспільного життя й поставила під загрозу саме існування незалежної України.

Катастрофічно падав економічний рівень республіки. За 1991-1995 рр. зазнала руйнування система соціальної допомоги населенню.

У середині 90-х років в Україні визріли умови для проведення аграрної реформи. До початку 1995 р. свій статус змінили 8,8 тис. колгоспів (94 % загальної чисельності). Серед них розпаювання майна здійснили 8,3 тис. господарств. На їхній основі виникло 6,5 тис. колективних підприємств із правом власності їхніх членів на частину майна (пай), а також 1,2 тис. селянських спілок і кооперативів, 175 акціонерних товариств. Однак усі ці процеси не привели до створення ефективних фермерських господарств, тому що з акціонування був виключений головний засіб виробництва — земля. Продуктивність праці в колективних сільськогосподарських підприємствах за 10 років скоротилася більше ніж удвічі. Середньорічні темпи скорочення виробництва в КСП у 1991 — 1994 рр. складали 9,5 %.

У листопаді 1994 р. Президент Л. Кучма видав указ «Про негайні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва». У ньому передбачалося вирішення трьох основних проблем аграрної реформи: приватизації, оцінки й ринку землі. Тепер селянин міг сам вирішити, чи залишити свій пай у колективному господарстві або акціонерному товаристві на умовах оренди, чи заснувати приватне сімейне господарство фермерського типу.

Протягом 1996 р. перший етап земельної реформи був фактично завершений.

Національний банк України неодноразово вдавався до кредитно-грошової емісії. Лише в 1993 р. вона в 25 разів перевищила рівень 1992 р. У1995 р. стали застосовувати мільйонні купюри. Стрімке падіння курсу купоно-карбованця посилювало зневіру населення до вітчизняної грошової одиниці, яке більше довіряло іноземній валюті. Неприпустимо низький курс української грошової одиниці створив необмежені можливості для пограбування національних ресурсів. За 1990-1994 рр. вироблений в Україні національний продукт скоротився майже на 58 %. В умовах гіперінфляції відбувалася масова бартеризація внутрішньої та зовнішньої торгівлі. Причому, як правило, імпортні поставки здійснювались за завищеними цінами. У цій складній ситуації Кабінет Міністрів одночасно намагався зупинити спад виробництва і загальмувати інфляційні процеси. В результаті не вирішувалася жодна з цих проблем.

Для обмеження знецінення купоно-карбованця уряд Кравчука-Звягільського запровадив фіксований курс купонів по відношенню до долара, підняв ставку прибуткового податку з громадян, яка сягнула 90 %. Наслідком стало розширення „тіньової" економіки, згортання виробничої й комерційної діяльності, посилення корупції в державному апараті, відплив капіталів за кордон.

Економічну кризу в Україні спричинив цілий ряд факторів. Перш за все Україна від СРСР успадкувала такі риси, як монополізм, екстенсивний шлях розвитку, диспропорційність, для подолання яких потрібен тривалий час. Економіка республіки була тісно пов'язана з загальносоюзним господарським комплексом. Основна частина її товарної продукції орієнтувалася на продовження виробничого процесу в інших республіках. Тому розрив усталених економічних зв'язків боляче вдарив по виробництву. Науково-технічна й технологічна відсталість та низька конкурентоспроможність не дозволили швидко інтегруватися у міжнародний поділ праці. Хибною також виявилась орієнтація на Європу. З часом виявилося, що вітчизняні товари неконкурентоспроможні, і в Європі нас ніхто не чекає. Тому недоцільно було відмовлятися від ринку СНД, який швидко захоплювали інші держави. Для промисловості України характерна її висока енергоємність, а отже, не маючи достатніх власних родовищ нафти й газу, вона залежить від держав - постачальників енергоресурсів. Ситуація ускладнилась особливо після того, як Україна стала платити за нафту й газ реальну ціну.

Негативну роль відіграють ряд суб'єктивних факторів. Значна частина суспільства, і в першу чергу керівництво республіки, психологічно була не готова до економічних перетворень. Реформи не мали достатнього наукового підґрунтя. Українські економісти й політики були недостатньо знайомі з законами ринкової економіки. Слабкою залишалася правова база ринкових перетворень: багато законів відірвані від реалій, нечіткі, нерідко суперечать один одному. У законотворчій діяльності народні обранці нерідко керуються не економічною доцільністю, а власними амбіціями, чи власними інтересами, а не загальнодержавними. Дестабілізуючим чинником виступає політичне протистояння, небажання йти на певні компроміси.

89 Причини та напрямки еміграції українців у 19-20 ст. Внесок українців у суспільне та культурне життя «нових батьківщин»

Масова еміграція українців за межі українських земель припадає на останню чверть XIX ст. З українських територій, що входили до складу Росії, цей рух був спрямований на Схід, передусім в азіатську частину імперії. З Австро-Угорщини переселенський рух спрямовувався на Захід, до Америки. В обох випадках переселення українського селянства зумовлювалося переважно соціально-економічними причинами.

У Галичині, Буковині та Закарпатті, що знаходилися під пануванням Австро-Угорщини, існував справжній земельний голод, а трудящі зазнавали різних форм соціального гніту. Ці землі давали найбільший відсоток в еміграційний потік. Надмірна скупченість населення, брак вільних земель і безперервне подрібнення селянських господарств, безпросвітні злидні, нерозвинутість промисловості та неможливість знайти роботу Ь містах, поміщицький контроль над лісами, луками та пасовиськами, сваволя здирників високих податків, величезна заборгованість селян породжували обставини, за яких еміграція ставала майже неминучою і здавалася єдиним шляхом до порятунку. «Громовідводом» від соціальних заворушень мала послужити і певною мірою послужила реформа, розпочата з ініціативи царського прем'єр-міністра Петра Столипіна. Селяни одержували право виходу з общини і засновування свого самостійного господарства на «відрубах». Іншим способом було заселення і освоєння півдня України, де виникла велика потреба в робочій силі в аграрній сфері та переробній промисловості. Крім того, на Україні наприкінці XIX — на початку XX ст. проходив бурхливий процес розвитку промисловості, і надлишок робочих рук з сільських окраїн поглинули нові індустріальні центри.

Очевидно, найголовнішим фактором, що відвернув масову еміграцію, було переселення до Сибіру. Воно втілювалось у життя як один з найважливіших елементів урядової політики після революції 1905—1907 років. Загалом у 1897—1916 рр. з України до інших частин Російської імперії переселилося 912,8 тисячі чоловік. До Сибіру, на Далекий Схід, до Казахстану та в Середню Азію направлялося 76 процентів усієї кількості переселенців.

Політичні мотиви також відіграли чималу спонукальну роль у виїзді в інші країни. Передусім слід відзначити, що галичанські, буковинські та закарпатські українці зазнавали постійних політичних утисків, національного гніту з боку австро-угорських властей. Австро-угорська монархія відкрито застосовувала проти українського населення репресії, арешти та різного роду переслідування. На Буковині населення зазнавало не менших утисків і переслідувань. У крайовому сеймі (ландтазі) усі місця займали виключно представники вищих, заможних верств. Дискримінації піддавалися українська культура, традиції, мова, а натомість насаджувалися німецькі колонії, стимулювався процес онімечування та румунізації буковинських українців. На Закарпатті українське населення взагалі було позбавлене права обирати своїх представників до державних установ.

Релігійні мотиви хоч і не були вирішальними, та все ж мали істотне значення в стимулюванні процесу еміграції. Тогочасна Україна являла собою досить строкате поле різних віросповідань. З боку офіційних, державних церков (католицька — в Австро-Угорщині, православна —■ у царській Росії) не виявлялася потрібна толерантність до іновірців, особливих утисків і переслідувань властей зазнавали віруючі різних відгалужень основних церков і релігійних сект. До США вирушила із Східної України велика група штундистів. Православні західноукраїнських земель намагалися позбутися тиску з боку католицької церкви.

Бажання емігрувати, що виникало інформації передусім внаслідок нестерпних соціально-економічних умов проживання на рідних землях, потребувало підкріплення хоч якимись даними про ті краї, куди міг вирушити переселенець. На той час основними поширювачами такої інформації виступали агенти пароплавних і залізничних компаній, що сподівалися на добрий прибуток від перевезення переселенців. Оскільки уряди Канади, США, Бразилії та інших країн виявляли заінтересованість в іммігрантах як дешевій робочій силі, то і транспортні компанії всіляко рекламували вигоди переселення на нові місця, обіцяли переселенцям усілякі вигоди. На першому етапі в такій ролі були деякі з тих менонітів, хто переїхав за океан в 60—70-і роки. Один із піонерів поселення українців у Канаді Іван Пилипів. Еміграція з українських земель на своєму першому етапі спрямовувалася до кількох районів планети, де відчувалася велика потреба в дешевій робочій силі. Йдеться не про поодинокі виїзди, а саме про масовий вихід трудящих на міжнародний ринок праці у певних регіонах.

США можна вважати найпершою країною, що з 1870 р. приваблювала найзначніші групи українських переселенців.. До самого початку першої світової війни потік еміграції Із Закарпаття до США постійно наростав. За ними рушили й галицькі селяни, бідняки з Лемківщини. Особливо прискорився цей процес еміграції до США у 90-ті роки і на початку XX століття. Сюди ж спрямовувався й потік переселенців із Східної України, хоча він був значно меншим, ніж із західноукраїнських земель.

Спочатку на першому місці серед привабливих для поселення країн знаходилися Бразилія та Аргентина. «Лихоманку переселення» саме до Латинської Америки підігрівали зацікавлені кола як самих цих країн, так і агенти транспортних компаній, різного роду вербувальники.

З середини 90-х років найбільш принадними для поселення стали вважатися США І Канада. За ними йшли Австралія, Нова Зеландія, Гавайські острови та інші райони або країни Тихого океану і Далекого Сходу, хоча потік української еміграції до них скоріше нагадував невеликий струмочок.

В. М. Кабузан та Н. В. Чорна доводять, що з кінця XIX ст, і по 1920 р. українська еміграція до США в цілому становила 256,1 тис. чоловік, в тому числі з Австро-Угорщини —235 тис, а з Росії — 5,4 тис. чоловік. Основну масу переселенців з Російської імперії давали губернії Волинська, Подільська, Київська, Катеринославська, Херсонська.

Розпочавшись у 1891 рееміграція з Галичини до Канади набрала масового характеру з 1894 р., аз Буковини— з 1903 р. Загальна чисельність українських іммігрантів до Канади з кінця XIX ст. і до 1920 р. становила 135 тис. чоловік. За цей же час до Бразилії виїхало 47,3 тис. чоловік, а до Аргентини — 15 тис. чоловік. Залежно від кількості емігрантів змінювався і погляд офіційних властей на це явище. На початку масової еміграції угорський уряд навіть сприяв виїзду закарпатців. Проте, коли розпочалося фактичне обезлюднення сіл, а багаті власники землі та інших засобів виробництва почали втрачати істотні джерела дешевої робочої сили, негайно з'явилися перешкоди і заборони таких виїздів. Передусім заборонялося емігрувати молодим людям, що мали йти на військову службу до цісарського війська, встановлювалися й інші обмеження. Виїжджати дозволялося лише через італійський порт Фіуме на Адріатиці. Порушення законів про еміграцію тягнуло за собою суворі покарання аж до тюремного ув'язнення.