Розпад СФРЮ і утворення на її території нових держав

Незважаючи на особливості свою розвитку, Югосла-вія у 70-80-х роках зіткнулася з тими ж труднощами, що й інші соціалістичні країни.

Економічні проблеми були спричинені відсутністю за-гальнонаціонального ринку, що в умовах історично уста-лених відмінностей між різними регіонами країни приво-дило до замкнення республік у межах своїх кордонів.

Із 70-х pp. темпи економічного розвитку неухильно падали. Рівень безробіття досяг 1 млн чол. Приблизно стіль-ки ж громадян перебувало за межами держави на тимчасо-вих роботах, головним чином у ФРН. Заборгованість кра-їни досягла 20 млрд доларів.

Поглибленню кризи сприяла також і політична система Югославії, яка грунтувалась на Конституції 1974р. Децен-тралізація економіки, послаблення ролі партії та система розв'язання спірних питань шляхом взаємних домовленос-тей сприяли посиленню ролі республік і, відповідно, фор-муванню місцевих, республіканських, етнічних політичних еліт. Зміцненню єдності держави не допомогло і домінування у державних структурах сербів.

Й. Броз Тіто, який з 1974 р. обіймав пости президента СФРЮ і Голови ЦК СКЮ "без обмеження строку мандата", завдяки своєму авторитету і величезній владі, зосередже-ній в його руках, зміцнював єдність Югославії.

Але після його смерті у 1980р., коли-місце президента зайняв колективний орган — Президія, в якому були пред-ставлені усі республіки, відцентрові тенденції у федерації посилились. Криза соціалізму набула форми міжнаціональ-них конфліктів.

Пошук шляхів виходу з кризи вказав на необхідність проведення економічних і політичних реформ та реформ у Союзі комуністів Югославії (СКЮ).

У грудні 1989 р. в країні почалося проведення еконо-мічних реформ, автором яких був А. Маркович. Першим кроком на цьому шляху стало подолання інфляції і пере-творення динара (грошової одиниці) у конвертовану ва-люту, що з успіхом було зроблено на початку 1990 р. Але процес подальших економічних реформ був перерваний розпадом Югославії.

Детонатором міжетнічних сутичок стали події в авто-номному краї Косово (заселеному переважно албанцями — 90%), напруження в якому не спадало з початку 80-х p., коли почалися масові виступи проти засилля сербської меншини (серби займали усі державні посади в краї).

Події в Косово спричинили розкол у громадській дум-ці країни, активізувавши політичну активність населення.

У 1989 р. в усіх республіках були створені опозиційні партії, навесні 1990 р. на виборах у Словенії та Хорватії перемогли національні коаліції.

Спроба на XIV з'їзді СКЮ якось виправити становище виявилася невдалою. СКЮ розпався. Республіканські ор-ганізації зайняли націоналістичні позиції. Сербські комуні-сти стали сербськими великодержавними шовіністами на чолі зі С. Мілошевичем.

Листопадові вибори 1990 р. привели до влади проко-муністичні (просербські) сили в Сербії, Чорногорії, Бос-нії, Герцеговині та Македонії.

У відповідь Словенія і Хорватія, де владу здобули наці-оналісти, прийняли нові конституції і заявили про на-мір вийтиз федерації. На референдумах у Словенії(80% — за) та Хорватії (95% — за) переважна більшість населення висловилася за незалежність. Союзне керівництво, в яко-му переважали серби, виступило за збереження єдності у будь-який спосіб.

Після прийняття рішення про вихід з Югославії (чер-вень 1991р.) спочатку в Словенії, а потім у Хорватії почалися бойові дії між загонами самооборони республік і частинами Югославської народної армії (ЮНА), яким було наказано зберегти територіальну цілісність Югославії.

Після поразки ЮНА у Словенії основні бойові дії перемістилися в Хорватію, де місцеві серби за допомогою союзної армії виступили зі зброєю в руках, встановили свій контроль над територією компактного проживання сербів (10% території Хорватії) і проголосили тут Республіку Сербська Країна зі столицею містом Кнін. На початку 1992 р. бойові дії в Хорватії поступово припинилися.

Після міжнародного визнання країни Сербія автоматично ставала агресором, оскільки її війська знаходились на території суверенної держави. Проти неї було введено міжнародні санкції. Зрештою, Сербія вивела свої війська з Хорватії, проте на території останньої продовжувала існувати ніким не визнана Республіка Сербська Країна. У 1995 р. хорватська армія провела успішну операцію "Буря", в результаті якої Республіку Сербська Країна було ліквідовано, а значна частина сербів стала біженцями. У 1997 р. Хорватія шляхом переговорів домоглася суверенітету і над Східною Славонією.

У квітні 1992 р. Сербія і Чорногорія проголосили утво-рення нової держави — Союзної Республіки Югославія. Всі інші колишні союзні республіки стали незалежними.

Але на цьому трагедія на Балканах не припинилась.

У березні 1992 р. розгорівся етнічний конфлікт у Боснії та Герцеговині. У цій новоутвореній державі проживали три етнічно-релігійні групи: серби (православні), які складали 1/3 населення; хорвати (католики) та серби і хорвати, які сповідували іслам.

Сербська частина населення, очолювана Радованом Караджичем, прагнула приєднання БІГ до СРЮ; мусульманська, очолювана Алієм Ізитбеговичем, — незалежності; хорватська — приєднання районів компактного проживання хорватів до Хорватії. Спроба розділити республіку вилилась у тривалу війну, яка від-значалась особливою жорстокістю, етнічними чистками, створенням концтаборів. Скориставшись військовою пе-ревагою, серби оволоділи 70% території БІГ. Основні бої розгорілися в районі міста Сараєво. Усі спроби світового співтовариства врегулювати конфлікт мирними засобами наштовхувались на опір сербів (було розроблено три пла-ни, але реалізувати їх не вдалося). Навіть введення військ ООН, які мали роз'єднати воюючі сторони, забезпечити мирне населення усім необхідним і тим самим створити сприятливі умови для вирішення конфліктної ситуації за столом переговорів, не змінило ситуації. Тоді за рішенням ООН авіація НАТО і контингент військ ООН завдали серії ударів по позиціях сербів, знищуючи їхню бойову техніку. Мусульмани і хорвати перейшли у наступ і встановили контроль над 50% території БІГ.

Здавалося, війна на Балканах скінчилась, але в лютому 1998 р. загострився конфлікт в Косово— автономному краї Сербії, автономію якого було ліквідовано в 1988 р. Албанці, що складали більшість населення, розгорнули боротьбу за незалежність. У цьому конфлікті світова гро-мадськість стала набік албанців. У березні 1999 р. об'єд-нані сили НАТО розгорнули бойові дії проти СРЮ. Упро-довж 74 днів бомбардувань та обстрілів на територію країни було скинуто ЗО тис. т вибухових речовин. Зрештою, ке-рівництво СРЮ вивело з краю війська, а на їх місце було введено миротворчі сили.

Новий конфлікт на Балканах спалахнув у Македонії (бе-резень 2001 p.). Албанські екстремісти (албанці склада-ють третину населення країни) розпочали бойові дії проти македонської армії з метою домогтися визнання за албан-цями державотворчої нації, надати автономію районам з переважною більшістю албанського населення.

Зрештою, і цей конфлікт за допомогою НАТО та ЄС було залагоджено шляхом роззброєння албанських збройних формувань і внесення змін до Конституції Македонії, які розширювали права албанців.

З 2003 р. припинила існування Союзна Республіка Югославія, на її місці постала конфедерація Сербії і Чорногорії. Подальшу долю цього утворення повинен вирішити референдум.

Для покарання винних у тривалому конфлікті на теренах колишньої Югославії було створено Міжнародний трибунал. Одним з головних звинувачених став колишній президент Сербії С. Мілошевич.