Главная Случайная страница Контакты | Мы поможем в написании вашей работы! | ||
|
поточне тестування; оцінка за проект; підсумковий письмовий тест.
РОЗПОДІЛ БАЛІВ, ПРИСВОЮВАНИХ СТУДЕНТАМ (СЛУХАЧАМ):
Модуль 1 (поточне тестування) | Мо-дуль 2 (про-ект) | Під-сум. Тест | Сума | ||||||||||||||||||
Змістовий модуль 1 | Змістовий модуль 2 | ||||||||||||||||||||
Т е м и | |||||||||||||||||||||
Шкала оцінювання:
90-100 балів - відмінно (А);
82-89 балів - добре (В);
75-81 балів - добре (С);
67-74 балів – задовільно (D)
60-66 балів - задовільно (E)
35-59 балів – незадовільно з можливістю повторного складання
(FХ).
1-34 балів - незадовільно з обов'язковим повторним курсом (F).
12. КОРОТКИЙ СЛОВНИК ФІЛОСОФСЬКИХ
ТЕРМІНІВ
А
АБСОЛЮТ (лат. absolutus – довершений, безумовний, необмежений) – вічна незмінна першооснова світу, начало всього Сущого, яке мислиться єдиним, всезагальним, безначальним, безкінечним і протистоїть будь-якому відносному і зумовленому Буттю; те, що нічим не зумовлене, ні від чого не залежне. У філософії під абсолютом розуміють Бога, субстанцію, ідею (Гегель). Абсолютне протилежне відносному (зумовленому, залежному).
АБСОЛЮТНА ІДЕЯ – у деяких філософських системах надприродне, нічим не зумовлене духовне на-чало, безособовий розум, який породжує все існуюче в світі. Напр., у системі Г. В. Ф. Гегеля абсолютна ідея ви-ступає першоосновою всього існуючого.
АБСОЛЮТНИЙ ДУХ – поняття філософії Г. В. Ф. Гегеля, що ха-рактеризує абсолютну ідею на тій стадії розвитку, на якій вона, пройшовши ступені логіки і природи, у розумі людини пізнає саму себе. Абсолютний дух (за Гегелем) включає в себе мистецтво, релігію, філософію.
АБСТРАГУВАННЯ – процес ми-сленого відволікання від ряду властивостей і відношень досліджуваного об’єкта з метою виокремлення однієї з них для більш глибокого вивчення.
АБСТРАКЦІЯ (лат. abstractio – відволікання) – сторона, момент, частина цілого, фрагмент дійсності, щось не-розвинуте; у гносеології – однобічне, фрагментарне знання про предмет; результат абстрагування.
АБСУРД (лат. absurdus – немилозвучний, безглуздий) – нісенітниця, позбавлена сенсу дія. У філософії Камю – одне з головних понять, яке характеризує життя людини.
АБУЛІЯ – (грец. а – запер. частка, bule – воля) – сукупність певних патологічних порушень психічної регуляції вчинків і дій людини, що супроводжується нерішучістю і слабоволієм.
АВАТАРА (санскр.) – у міфології індуїзму поняття за допомогою якого позначається феномен сходження божеств (Вішну, Шиви та ін.) на землю і втілення їх як у людей, так і в інших смертних істот.
АВЕРОЇЗМ – напрям у західно-європейській середньовічній філософії, основу якого складали погляди арабського філософа 12 ст. Ібн Рушда (латинізовано Averroes).
АВТАРКІЯ (грец. аutarkeja – самозадоволення) – незалежність людини від всіх речей зовнішнього світу чи інших людей (Платон, Аристотель), життєвий ідеал киренаїків і стоїків.
АВТОКРАТІЯ (грец. autos – сам і cratos – влада) – форма державного правління, де вища державна влада належить одному суб’єкту.
АВТОР – парадигмальна фігура співвіднесення результатів тієї чи іншої діяльності з певним суб’єктом як агентом цієї діяльності.
АГАПЕ (грец. agape – любов до ближнього; лат. – caritas) – поняття, яким у дохристиянському світорозумінні позначалась діяльна обдаровуюча любов на відміну від еросу, чи "пристрасного кохання".
АГНОСТИЦИЗМ (грец. аg-nostos – непізнаний) – напрям у філософії, прихильники якого заперечують пізнаваність суті речей, об’єктив-ної істини (Юм, Кант, позитивісти). Агностики протиставляють світ як він нам даний (пізнаваний) і світ сам по собі (принципово недосяжний). Знання, з їх точки зору, не є відображенням сутності дійсності, а в кращому разі обслуговує утилітарні потреби людей.
AГРЕСІЯ (лат. aggressio – напад) – поняття, що використовується нині для позначення найрізноманітніших видів і форм поведінки, - від реплік і елементів пародій до застосува-ння різних способів фізичного впливу, включаючи й такі, що закінчуються індивідуальним чи масовим летальним результатом.
АДДИТИВНІСТЬ (лат. addere - додавати) – поняття за допомогою якого позначається щось суммативне, таке, що не утворює органічної цілісності.
АДЕКВАТНИЙ (лат. аdae-guatus - прирівнюваний) – співмірний, відповідний, узгоджуваний, рівний, ек-вівалентний. Уявлення, образ, знання вважаються адекватними, якщо вони відповідають речі, оригіналу, об’єкту, до якого відносяться, якщо вони "вірні", носять характер об’єктивних істин.
АДЕПТ (лат. аdeptus – той, що досяг) – посвячений в таємницю будь-якого вчення, секти; ревний послідовник, прихильник певної ідеї, вчення.
АКСІОЛОГІЯ (грец. ахia – цінність, logos – слово, вчення) – розділ філософії (філософська дисципліна), яка досліджує цінності як смислоутворюючі підгрунтя людського буття, що задають спрямованість і вмотивованість людському життю, діяльності, конкретним діям і вчинкам.
АКСІОМА (грец. ахiоmа – значуще, сприйняте положення) – тверджен-ня, яке при побудові теорії приймається за самоочевидну істину, на якій ґрунтуються інші твердження.
АКСІОМАТИЧНИЙ МЕ-ТОД – спосіб побудови наукової теорії, коли за її основу беруться аксіоми, з яких усі інші твердження цієї теорії виводяться логічним шляхом (доведенням).
АКЦИДЕНЦІЯ (лат. accidens – випадковість) – випадкова, минуща, тимчасова, неістотна властивість речі, яка може бути елімінована без зміни сутності речі. У філософії XVII–XVIII ст., акциденція як мінливий стан протиставлялася субстанції – незмінній сутності речей.
АЛГОРИТМ - одне з головних понять логіки і математики (введено Ляйбніцем у зв’язку з розробкою диференційного числення), яке позначає послідовність відтворюваних точно описаних операцій і процедур, виконуваних у певній послідовності.
АЛОГІЗМ – непослідовність у міркуваннях, зумовлена порушенням законів логіки.
АЛЬТЕРНАТИВА (лат. аlter-nus – чергую, змінюю) – вибір між двома суперечливими можливостями.
АЛЬТРУЇЗМ (лат. alter – інший) – моральний принцип, в основі якого безкорисливе піклування про благо інших і готовність жертвувати для інших своїми особистими інтересами. Альтруїзм протилежний егоїзму.
АМБІВАЛЕНТНІСТЬ – подвійне, суперечливе ставлення суб’єк-та до об’єкта, яке характеризується од-ночасною спрямованістю на один і той же об’єкт протилежних імпульсів, ус-тановок і почуттів, що мають однакову силу і об’єм
АМОРАЛІЗМ – нігілістичне ставлення до моральних норм.
АНАЛІЗ – метод пізнання, який полягає в розчленуванні цілого на частини.
АНАЛІТИКА (грец. analytike - мистецтво аналізу) мистецтво розчле-нування понять, начал, елементарних принципів, за допомогою яких мірку-вання набувають доказового характе-ру; Аристотетель аналітикою назвав розділ логіки присвячений строгім си-логістичним міркуванням
АНАЛІТИЧНА ФІЛОСО-ФІЯ – напрям у сучасній західній фі-лософії, який зводить філософську ді-яльність до аналізу мови.
АНАЛОГІЯ (грец. analogia – відповідність, подібність) - 1.подібні-сть предметів чи явищ у якихось властивостях, ознаках чи відношеннях; 2. умовивід, в якому на основі схожості предметів за одними ознаками робиться висновок про їх можливу схожість за іншими ознаками. Аналогія складає основу моделювання.
АНАЛОГІЯ БУТТЯ (лат. analogia entis) – центральне поняття в католичній філософії (Схоластика, Томізм, Неотомізм), яке означає, що будь-яке суще є подібним з іншим су-щим і водночас є відмінним від нього. Так між Богом і його творіннями існує початкове відношення подібності у ві-дмінностях і відмінностей у подібностях.
АНАМНЕСІС -(грец. аnam-nesis - пригадування) – у вченні Платона – поняття, що описує основну процедуру пізнання, яка полягає у "пригадуваннях" душі у "поцейбічному" світі про "чисті" ідеї, які вона споглядала у світі "потойбічному", до її поєднання з тілом.
АНАРХІЯ (грец. anarchia – безвладдя) – поняття, що позначає стан суспільства, який досягається в результаті ліквідації державної влади
АНІМІЗМ (лат. anima – душа, дух) – віра в існування душ і духів істот, від волі яких залежать усі предмети і явища світу.
АНОМІЯ (фран. anomie – відсутність закону, організації) – філософсько-соціологічне поняття, яке використовується для позначення стану суспільства, при якому відсутність чи нестійкість імперативів і правил, які регулюють відношення між індивідами і суспільством, призводить до того, що більшість населення виявляється «поза» суспільством, вступає у конфронтацію з ним.
АНТИНОМІЯ (грец. antinomia – суперечність у законі) – суперечність між двома твердженнями, кожне з яких визнається істинним, в основі якої не логічні помилки, а обмеженість системи тверджень, з якої вони виводяться. Зустрічаються у філософії (Кант) і математиці. Поняття антиномії близьке до апорії.
АНТИТЕЗА (грец. antitesis – протиставлення) – твердження, яке заперечує тезу (вихідне твердження).
АНТИТЕТИКА – метод зведення до суперечливих тверджень (тез, антитез) жодному з яких неможливо надати переваги.
АНТРОПОЛОГІЗМ – філософська концепція, яка всі світоглядні проблеми (що таке світ, суспільство, Бог та ін.) розглядає крізь призму людини. «Людина є мірою всіх речей» (Протагор).
АНТРОПОЛОГІЯ ФІЛОСО-ФСЬКА – філософське вчення про людину (Шелер, Гелен, Плеснер), яке виводить культуру зі специфіки природи людини.
АНТРОПОМОРФІЗМ – перенесення притаманних людині характерних рис і властивостей на зовнішні сили природи та приписування їх вигаданим міфічним істотам (богам, духам, тощо).
АНТРОПОЦЕНТРИЗМ – філософський принцип, згідно з яким людина вважається центром Всесвіту, найвищою метою всього, що відбувається у світі.
АПЕЙРОН – термін, введений давньогрецьким філософом Анакcи-мандром для позначення безконечного в просторі і часі, безякісного матеріального першопочатку.
АПОЛОГЕТИ (грец. apologe-tikos – захисний) – ранньохристиянські письменники (Юстін, Тертулліан, Оріген), які захищали від критики християнське вчення; захисники певних те-чій, вчень.
АПОРІЯ (грец. ароrіа – непрохідність, безвихідь) – проблема, що важко піддається вирішенню, пов’язана із супере-чністю між даними спостереження і досві-дом та їх аналізом у мисленні; суперечність у міркуванні, корені якої перебувають за межами логіки. Відкрив апорії Зенон з Елеї (апорії руху – Ахілл і черепаха, простору і часу). Поняття апорії близьке за змістом до антиномії.
АПОСТЕРІОРІ (лат. a poste-riori – з наступного) – знання, набуте в процесі досвіду.
АПРІОРІ (лат. a priori – з попереднього досвіду) – ідеї, форми пізнання, які, на думку деяких мислителів, наявні в свідомості до досвіду, не набуті з досвіду. У філософії Канта категорії проголошуються апріорними формами мислення. Апріоризм близький до концепції вроджених ідей. Протилежним до апріорі є поняття апостеріорі.
АРГУМЕНТАЦІЯ – поняття, яке позначає логіко-комунікативний процес, що слугує обґрунтуванню певної точки зору з метою її сприйняття, розуміння і (або) прийняття індивідуальниим чи колективним реципієнтом (учасником комунікації).
АРІАНСТВО – одна з ранніх течій християнства, засновником якої був священик Арій з м. Олександрії. Заперечуючи церковне вчення про єдину суть трійці, аріанці твердили, що Христос – “Син Божий” нижчий за “Бога Отця”.
АРХЕТИП – первинні, вроджені психічні структури, первинні схеми образів фантазії, що містяться в так званому колективному несвідомому й апріорно формують активність уяви; складають основу за-гальнолюдської символіки, виявляються у міфах і віруваннях, снах, творах літерату-ри тощо.
АСКЕТИЗМ (грец. asketes – добре навчений, подвижний) – моральне вчення, яке пропагує крайнє обмеження потреб людини, відмову від життєвих благ. Протилежне гедонізмові.
АТАРАКСІЯ (грец. a taraxia – незворушність) – поняття давньогрецької філософії про душевний спокій як мету й форму поведінки, до якої повинна прагнути людина. Як вищий ідеал життя атараксія пов’язується з внутрішньою свободою особистості, звільненням від страждань.
АТМАН – в індійській ведичній традиції поняття, що позначає всепроника-юче суб’єктивне індивідуальне духовне на-чало, "Я", душу.
АТРИБУТ (лат. attributum – додане) – невід’ємна властивість речі (субстанції), без якої вона не може ні існувати, ні мислитись. За Декартом, атрибутом матерії є протяжність, душі – мислення.
АФАЗІЯ – порушення здатності до мовопроголошення (промовляння) внасліідок враження кори головного мозку.
АФАТІК – людина хвора на афазію.
Б
БЕЗКОНЕЧНЕ – протяжність, кі-нець якої безперервно віддаляється. Діале-ктично пов’язане з конечним, склада-ється з конечного.
БЕЗПЕРЕРВНІСТЬ – зв’язок, стирання граней між розрізненим, дискретним (роздільним), перервним.
БІБЛІЯ – священна книга християнства та іудаїзму, створена протягом І тис. до н. е. та III ст. н. е. шляхом відбору, редагування та канонізації текстів, які іудейські, а пізніше християнські традиції вважали богонат-хненними. Складається із двох частин – Старого Завіту, визнаного іудеями та християнами, та Нового Завіту, котрий визнається священним лише христия-нами. Мовами Біблії є давньоєврейська та арамейська у Старому Завіті та грецька (койне) у Новому. Містить сакралізовану історію світу та людства, на-голошує на їх залежності від волі Бога – творця і промислителя. Основою людсько-го життя, за Біблією, є правдиве боговшанування та богопоклоніння. За своєю суттю Біблія – одна-єдина книга, хоча й складена з багатьох книг, а тому характеризує-ться величезною жанровою та тематичною різноманітністю: виклади міфологічних си-стем, історичні оповіді, релігійна публіцистика, філософсько-мора-лістичні твори, лі-рична поезія, зразки релігійної містики.
Історія Біблії в Україні розпочинається з часів появи на її землях перших хрис-тиянських місіонерів, які, поширюючи християнство, принесли із собою і книги Святого Письма, які з часом перекладались церковнослов’янською мовою. Найдавнішою в Україні книгою Святого Письма є Остромирове Євангеліє (1056-1057). Найціннішим із перекладів на народну тогочасну мову є Пересопницьке Євангеліє (1556-1561), що вийшло з монастиря в Пе-ресопниці (Волинська область). Дуже популярною в Україні книгою Старого Завіту був Псалтир, який вживався не тільки як богослужбова, а й як навчальна книга для домашнього читання. Популярними були й книги Нового Завіту: Четвероєвангеліє і Апостол. У 1581 р. побачила світ повна збірка книг Біблії церковнослов’ян-ською мо-вою – Острозька Біблія, надрукована І. Федоровим у м. Острозі. Перший переклад Біблії живою народною літературною мовою здійснили П. Куліш, І. Пулюй та І. Нечуй-Левицький (ХІХ ст.). Протягом XX ст. повний текст Біблії у перекладі українською мовою здійснили І. Огієнко (1912), І. Хоменко (1963).
БІФУРКАЦІЯ – точка чи момент, де явище розпадається навпіл, де виникає можливість альтернативного вибору.
БРАХМАН – в індійській ведичній філософії абсолютне духовне начало, вічно існуючий творчий і життєстверджуючий принцип, який все творить, підтримує, береже, розчиняє і потім знову повертається до самого себе.
БУДДИЗМ – філософське вче-ння, що відноситься до неортодоксальних шкіл стародавньої Індії, нині одна з трьох світових релігій (поряд з християнством та ісламом). Виходячи з положення, що життя є страждання, в основі якого лежать бажання, буддизм пропонує свій шлях подолання страждань. Учить про перевтілення душі (са-нсара); про закон відплати за вчинені про-ступки (карма). Метою життя буддиста є досягнення нірвани – злиття з божествен-ною першоосновою Всесвіту.
БУТТЯ – 1) найзагальніша визначеність речей, з якої розпочинається процес пізнання (Гегель). Перш ніж визначати, якою є річ, відбувається констатація її існування; 2) найзагальніша властивість всього сущого (і матеріальні речі та ідеї, і цінності мають існування й об’єднуються людиною в єдиний світ); 3)об’єктивне існування на противагу фантому, ілюзії; 4)існування будь-чого.
БЮРОКРАТІЯ – різновид людської діяльності, що перетворює функцію управління соціальними системами у пряму або приховану владу індивідів чи соціальних груп як самодостатніх, замкнутих на себе соціальних сил (суб’єктів) у суспільних взаємодіях.
В
ВЕДИ (санскр. веда – знання) – найдавніші пам’ятки індійської літератури, написані в кін. ІІ-го – 1-й пол. І-го тис. до н. е., складаються з 4 збірок: Рігведа – книга гімнів; Самаведа – книга пісень; Яджурве-да – книга молитов і жертовних церемо-ній; Атхарваведа – книга заклинань.
ВЕЛИКІ СОЦІАЛЬНІ ГРУ-ПИ (мікросоціальні спільноти) – довготри-валі, сталі спільності людей, що існують у масштабах усього суспільства.
ВЕРИФІКАЦІЯ – у неопозитивізмі операція, за допомогою якої встановлюють осмисленість вислов-лювання. Полягає у зведенні висловлювань до чуттєвих фактів. Неопозитивісти прийшли до висновку, що релігійні та філософські твердження, на відміну від наукових, не підлягають верифікації. К.Поппер розвинув принцип верифікації до фальсифікації.
ВІДЧУЖЕННЯ – стан напруги, ворожості щодо суб’єктивного і об’єктив-ного, духовного і матеріального, розумного і стихійного, особистого і суспільного. У зага-льному значенні – це відношення між творцем і творінням, яке збунтувалось і живе власним життям, нав’язуючи свою логіку творцю; термін широко вживався в німецькій класичній філософії (Фіхте, Гегель, Фойєрбах) і марксизмі.
ВІДЧУТТЯ – відображення у свідомості людини певних сторін, яко-стей предметів, які безпосередньо ді-ють на органи чуття.
ВІРА – не обґрунтоване розумом прийняття існування чогось (Бога, долі, моральних чеснот іншого, Атлантиди, нау-кових об’єктів, тощо) за істину та дії, що відповідають цим прийняттям.
ВІТАЛІЗМ (лат. vita - життя) – вчення про якісну відмінність життя від неживої природи, про наявність особливих факторів і сил, від яких залежать властивості живих структур.
ВОЛЮНТАРИЗМ (лат. volun-tarius – залежність від волі) – течія в метафізиці (і психології), яка в основу світових процесів (і психологічного життя людини) ставить волю як ірраціональне, тобто несвідоме начало. Найвідоміші пре-дставники – Шопенгауер, Ніцше, які проголосили основою всіх явищ світу і людського життя волю.
ВОЛЯ – феномен саморегуля-ції суб’єктом своєї поведінки і діяль-ності, що забезпечує векторну орі-єнтацію іманентних станів свідомості на об’єктивовану екстеріорну мету і концентрацію зусиль на досягнення останньої.
ВУЛЬГАРНИЙ МАТЕРІА-ЛІЗМ – течія в матеріалізмі XVIII-XIX ст. (Кабаніс, Бюхнер, Фохт), яка спрощено зводила свідомість людини до фізіо-логічних процесів. Особливості мислення вони визначали залежно від клімату, їжі та ін.
Г
ГАДКА (грец. doxa) – в античній філософії недостовірне, суб’єктивне вра-ження, на відміну від достовірного знання – істини. У елеатів істина грунтується на раціональному пізнанні і співпадає з сут-ністю речей, а гадка - на чуттєвому сприй-нятті і знайомить людину лише з подо-бою речей. За Платоном гадка, що поді-ляється на здогадку і довіру відноситься до чуттєвих речей, на відміну від знання, яке має своїм предметом духовні сутнос-ті.
ГЕДОНІЗМ (грец. hedono – насолода) – етичне вчення, яке проголошує метою життя людини насолоду (Епікур, просвітники та ін.).
ГЕНДЕР (англ. gender – рід, найчастіше граматичний) – поняття, яке вживається в гуманітарних науках для зображення соціокультурного ас-пекту статевої приналежності людини (на відміну від біологічної - sex).
ГЕНЕЗИС (грец. - genesis) – походження, становлення і розвиток, об’єкта, що вивчається.
ГЕНЕТИЧНИЙ МЕТОД - (грец. genetikos – походження) – метод дослідження явищ на основі аналізу їх розвитку.
ГЕРМЕНЕВТИКА (грец. herme-nevein – пояснювати, тлумачити) – філософський метод тлумачення та розуміння феноменів культури, зокрема текстів, їх за-лежності від контексту культури, в якому вони існували, і від культури суб’єкта, який здійснює інтерпретацію; одна з течій в су-часній філософії, що досліджує вказані ви-ще феномени опираючись на герменевтич-ний метод.
ГІЛОЗОЇЗМ (грец. hуlе – матерія, zoe – життя) – погляд, згідно з яким матерія наділена чуттєвістю, яка різною мірою властива неживим, жи-вим тілам і людині (Бруно, Спіноза).
ГІПОТЕЗА – форма знання, основою якого є припущення, сформу-льоване на підставі певних фактів, але це знання є невизначеним і потребує доведе-ння.
ГІПОТЕТИКО-ДЕДУКТИВ-НИЙ МЕТОД – спосіб теоретичного дослідження, який передбачає створення системи дедуктивно пов’язаних між со-бою гіпотез, з яких виводять твердження про емпіричні факти.
ГНОСЕОЛОГІЯ – вчення про пізнання, одна з головних філософських ди-с.цип-лін, яка досліджує закономірності процесу пізнання.
ГРА – різновид фізичної і інте-лектуальної діяльності, який позбав-лений прямої практичної доцільності і який надає індивіду можливості само-реалізації, що виходить за межі його актуальних соціальних ролей; форма вільного самовираження людини, не зв’язаного з досягненням якої-небуть утилітарної мети, що доставляє радість і задоволення сама по собі.
ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІ-ЛЬСТВО – тип суспільства в я кому постійно розширюється сфера вільного волевиявлення, яке сприяє розкриттю внутрішнього потенціалу людей і до-сягається через систему інституцій і відносин, покликаних забезпечити умови для самореалізації окремих ін-дивідів та їхніх об’єднань.
ГУМАНІЗМ (лат. humanus – людяний) – 1) ідейний напрям у куль-турі Відродження, який обстоював право на існування незалежної від ре-лігії світської культури; 2) риса світо-гляду, яка в розумінні людини виходить з “вічних цінностей” і “природних прав”. Гуманізм долає національні, расові, релі-гійні та соціальні обмеженості у ставленні до людини.
Д
ДАО – одне з основних понять китайської філософії, означає першо-причину, що породжує речі, шлях, до-лю, порожнечу.
ДАОСИЗМ – філософське вче-ння, згідно з яким природа і життя людей підпорядковані не волі неба, а загальному божественному законові Дао.
ДЕДУКЦІЯ (лат. deductio – виводжу) – метод пізнання, в основі якого рух думки від загального до одининого.
ДЕЇЗМ (лат, deus – Бог) – філо-софське вчення, згідно з яким Бог створив світ, дав першопоштовх і на-далі не втручається у справи.
ДЕКАДЕНТСТВО (франц. decadence, пізн. лат. decadentia – зане-пад) – загальна назва настроїв безнадії; не сприйняття життя, індивідуалізму.
ДЕМАГОГІЯ – обман народу брехливими обіцянками, популярними ло-зунгами, лестощами, навмисне викривле-ння фактів задля політичних чи інших ко-рисливих цілей.
ДЕМІУРГ (грец. dimiures – творець, майстер) – творче начало, зокрема в філософії Платона і неопла-тонізмі – творець матеріального, речового світу, в теології – Бог.
ДЕНОТАТ (лат. de-notation - позначення) – множина онтологічно артикулюваних предметів, що позна-чаються даним іменем.
ДЕРЖАВНИЙ СУВЕРЕНІ-ТЕТ – верховенство, незалежність, по-внота, загальність і винятковість влади держави, що ґрунтується на принципах права.
ДЕСИГНАТ (лат. designation - позначення) – значення імені, те про що мовиться в імені; об’єкт, який позначається даним іменем; те ж, щой денотат
ДЕТЕРМІНІЗМ (лат. deter-minates – той, що визначає, обмежує) – пояснення явищ на основі причинної зумовленості. Принцип детермінізму є провідним у класичній науці та матеріалістичній філософії.
ДЕФІНІЦІЯ (лат. definitio – визначення) – логічна процедура нада-ння строго фіксованого смислу мов-ним виразам (термінам мови.) Нап-риклад, “трикутник є замкнена геомет-рична фігура обмежена трьома сторо-нами”.
ДИЛЕМА (грец. dilemma – подвійний засновок) – судження за прин-ципом або... або.
ДИСКРЕТНІСТЬ (лат. discre-tus – перервність) – розподільність, пе-рервність.
ДИСКУРС (лат. diskursus – блукати) – вербально (словесно) арти-кульована форма об’єктивації змісту свідомості, що регулюється доміную-чим в тій чи іншій соціокультурній традиції типом раціональності.
ДИСКУРСІЯ, дискурс (фр. diskour - мова) – складна єдність мов-ної практики і екстралінгвістичних фа-кторів (значима поведінка, що мані-фестується в доступних чуттєвому сприйняттю формах), які є необхід-ними для розуміння тексту, тобто та-кими, що дають уявлення про учасни-ків комунікації, їх установках та цілях, умовах виробництва і сприйняття пові-домлення.
ДІАЛЕКТИКА (грец. dialectike – мистецтво вести бесіду) – вчення про найбільш загальні закони розвитку природи, суспільства і пізнання та ос-нований на цьому вченні універсаль-ний метод пізнання і діяльності, згідно з яким будь-яке явище перебуває в зміні, розвитку, в основі якого взаємодія (боротьба) протилежностей (Геракліт, Гегель, Маркс). Основні принципи діалек-тики за Гегелем: перехід кількісних змін в якісні, взаємопроникнення протилежнос-тей і заперечення заперечення.
ДІАЛЕКТИЧНИЙ МАТЕРІА-ЛІЗМ – філософський напрям, основни-ми особливостями якого є: матеріалістич-не розуміння історії; націленість не лише на пояснення, а й на зміну дійсності; чітка соціально-класова орієнтація на експлуа-товані прошарки суспільства; співпадан-ня матеріалізму, діалектики, логіки і теорії пізнання; постійний зв'язок і взаємодія з конкретними науками. Термін, яким поз-началась філософія К. Маркса в радянсь-кому марксизмі.
ДОГМАТИЗМ (грец. dogma – гадка, вчення, постанова) – різновид некритичного мислення, що оперує дог-мами, тобто незмінними положеннями, які приймаються на віру без доведення, без врахування конкретних обставин місця та часу, на основі сліпого підкоре-ння авторитету.
ДОЛЯ – поняття, що виражає си-ли, які визначають життєвий шлях людини, всі події в історії народу, людства.
ДОСВІД – сукупність пережи-вань людини. Виділяють зовнішній дос-від, зумовлений відносинами з іншими людьми чи речами світу, і внутрішній, в основі якого – рефлексія, роздуми.
ДУАЛІЗМ (лат. duals – двоя-кий) – світогляд, який вихідними вва-жає два рівноправні та протилежні начала (матерію і дух, світле і темне).
ДУХ – ідеальне начало (прин-цип) на противагу природі як матеріальному началу. В людині розрізняють тіло (матеріальне), душу (сукупність пси-хічних процесів) і дух – настанова на все-загальне – моральні, релігійні та правові цінності, естетичні ідеали, світоглядні іс-тини.
ДХАРМА – 1.У більшості релігійно-філософських вчень Індії - сукупність громадянських, етичних і культових вимог, образ життя, що постають божественними приписами людської поведінки, і є різними для різних каст (варн). 2.У буддизмі найменші, неподільні духовні частинки, з яких складається потік індивідуальної свідомості.
Дата публикования: 2014-12-11; Прочитано: 532 | Нарушение авторского права страницы | Мы поможем в написании вашей работы!