Суспільний лад. Встановлення безконтрольного панування польських магнатів та шляхти на українських землях після Люблін­ської унії 1569 року привело до суттєвих змін у

Встановлення безконтрольного панування польських магнатів та шляхти на українських землях після Люблін­ської унії 1569 року привело до суттєвих змін у суспіль­ному ладі. Разом з тим, до панівного соціального стану продовжували належати польські та українські магнати і шляхта.

Магнати

До XVII ст. українські магнати були особливо могутні на Волині. Але після унії активізується процес приєднан­ня вищих верств до польського панства і до польської культури. Ще більшій полонізації були піддані Київщи­на та Брацлавщина. Король своїми універсалами роздає ці землі волинським та польським магнатам і на початок XVII ст. тут майже не залишилось представників місце­вої знаті. Величезні земельні володіння мали Вишневецькі, Потоцькі, Острозькі. З 1634 року за Польщею була закрі­плена Сіверщина і через декілька років більшість її земель було роздано магнатам Пісочинським, Козановським, Осолінським. Зі зникненням політично свідомої української еліти, яка зливалась з панівним станом Речі Посполитої, на певний час зникає ідея відродження незалежної україн­ської держави.

В першій половині XVII ст. Брацлавщина, Київщина, Лівобережна Україна перетворилися на комплекс величез­них латифундій, яких не знали ні Польща, ні Литва, ні навіть вся Західна Європа. В них безконтрольно панували магнати та старости, які називали себе "короликами", "віце-королями", удільними князями. На даній території май­же не було владних структур. "Королики" часто диктува­ли свою волю навіть королю. Усі ці магнати, незалежно від національного походження, являли собою польський елемент і несли польську культуру. Це була сила, ворожа українському етносу.

Звичайно, що всі найвищі посади в державі могли займати тільки магнати. Судити їх мав право лише король.

Статут 1588 року розширив судові повноваження маг­натів: вони могли судити не тільки своїх селян, а навіть залежну від них середню та дрібну шляхту.

Магнати мали право засідати в сенаті. З початку XVII ст. з середовища магнатів сенат призначав на два роки 16 сенаторів, без участі яких король не мав права приймати важливі рішення.

Шляхта

Полонізація захопила і шляхту. На початок XVII ст. український прошарок та національну культуру репрезен­тувала головним чином дрібна шляхта. Через бідність ця шляхта не могла здобути ту освіту, яку мали магнати та заможна шляхта, і це єднало її з народними масами. Дрібна шляхта не впливала на політику Речі Посполитої, оскільки була розрізненою. Саме з цієї верстви населення вийшли найбільш значні державні та духовні діячі України: гетьмани Сагайдачний, Богдан Хмельницький, архімандрит Плетенецький, митро­полит Петро Могила та ін.

Остаточному оформленню шляхетського стану сприяла волокна реформа, що була проведена "Уставою на воло­ки" 1557 року. За реформою, землі, які були привласнені самовільно, відбиралися, а особи, які не мали змоги доку­ментально підтвердити своє шляхетське походження, ви­ганялися з шляхетського стану. Відтепер тільки сейм мав право дарувати шляхетство, а лишати шляхетства міг тіль­ки суд.

Боротьба шляхти за свої політичні права привела у другій половині XVI ст. до зрівняння її у правах з магна­тами. Так, на сеймі 1563 року були остаточно скасовані статті Городельського привілею, які обмежували права православної шляхти займати найвищі державні посади і брати участь у роботі вищих органів влади та управління. З 1564 року починають діяти спільні для магнатів і шляхти земські суди, які розглядали всі цивільні справи. У 1565 році шляхта добивається створення шляхетських повіто­вих сеймиків, які стали представницькими становими орга­нами шляхти. На сеймиках вибиралися місцеві органи управління. З 1566 року вводиться єдиний для магнатів і шляхти порядок проходження військової служби.

Після Люблінської унії розширюються права і привілеї верхівки української шляхти. Фактично вона була зрівня­на в правах з польською шляхтою.

В середині XVI ст. чисельність української шляхти була незначною. Так, на Правобережжі вона складала 2,3 відсот­ка населення.

Духовенство

Духовенство складало окрему суспільну верству. Під польською владою православна Церква втратила своє привілейоване становище. Польська влада контролювала всі вищі церковні посади.

Духовенство поділялося на "біле" та "чорне". "Біле" (церковне) духовенство було близьким до селянського се­редовища, мало можливість глибше проникати в життя селян та впливати на нього. По-суті, воно було охороною національних традицій, національної свідо­мості українців.

"Чорне" (монастирське) духовенство мало тісніші зв'яз­ки з українською шляхтою. Серед церковних діячів було багато вихідців з середньої та дрібної шляхти.

З поширенням католицизму роль православного духо­венства, як охоронця національних прав, зростає.

Селянство

За правовим становищем селяни поділя­лися на приватновласницьких (тих, хто проживав на зем­лях магнатів, шляхти, духовенства) і на державних (меш­кали на королівських землях).

Приватновласницькі селяни в середині XVI ст. мали різний ступінь залежності і поділялися на три групи: 1) вільні селяни, які мали право переходу від одного власника до іншого; 2) напіввільні, які мали право переходу, але з певними обмеженнями; 3) залежні, які втратили таке право. Загальна тенденція виражалася в поступовому закріпа­ченні всього українського селянства.

Після Люблінської унії цей процес посилюється. В се­лах повністю ліквідується громадське право самоврядуван­ня: забороняються сільські віча, усуваються копні суди. Селяни втратили право полювати на звіра, закладати в лісах пасіки, ловити рибу в річках та озерах, рубати ліс. Після волочної реформи 1557 року було проведено перемірюван­ня ґрунтів і зменшено розмір землі, якою міг володіти се­лянин. Кращі ґрунти пани забирали собі. Селянське гос­подарство обкладалося податками на зерно, худобу, птахів, бджоли. Панщина з 13-14 днів на рік досягла 2 днів на тиждень.

В "Уставі на волоки" підкреслювалося, що не тільки селянське майно, а й сам селянин належав панові.

У другій половині XVI ст. польський уряд видає ряд універсалів, які забороняють селянам переходити з місця на місце без дозволу власника. "Артикули" Генріха Валуа 1573 року запроваджували в маєтках необмежену панщи­ну "з волі пана".

Статут 1588 року майже остаточно закріпачив селян­ство. Селянин, який прожив на землі пана 10 років, ставав кріпаком. Якщо Статут 1566 року визначав 10-річний термін розшуку втікача, то Статут 1588 року збільшив його до 20 років.

Пан повністю регламентував усі повинності своїх селян, розпоряджався не лише їхнім майном, а й життям. Селя­ни підлягали суду власника землі. Отже, узаконювалася необмежена сваволя пана щодо своїх підданих, яких пан міг закувати в кайдани, кинути до в'язниці, посадити на палю.

Меншу частину селянства України складали державні селяни. Вони проживали на землях, які до 1569 року були власністю Великого князя Литовського, а після Люблін­ської унії – короля Польського і не були ще роздані у власність панам та шляхті. Такі землі називались "королівщина", або "королівські староства". В більшості з них у другій пол. XVI ст. були створені фільварки. Отже, на дер­жавних селянах фактично лежав той же комплекс повинностей, що і на панських селянах.

Найбільш жорстоким був соціальний гніт на західно­українських землях. Після колонізації Лівобережжя і створення вільних слобід тут формуються дві категорії людей: ті, що залишили рідні землі і втекли від панського гніту, і ті, що народилися та виросли в цих слободах і не знали цього гніту. Через деякий час останні складуть основу волелюбного козацтва, головний кістяк народно-виз­вольного руху.

Міщанство

В другій пол. XVI – першій пол. XVII ст. відбувається подальший розвиток міст України. Вдоско­налюються ремісництво, промисли, торгівля і, як наслідок, поглиблюється соціальне розшарування міського населен­ня. Збільшується кількість міст з магдебурзьким правом управління, головним чином, за рахунок зменшення коро­лівських міст. Інша справа з приватновласницькими міста­ми: якщо на Правобережжі з отриманням права на само­врядування їхня кількість зменшується, то на Лівобережжі їхня чисельність зростає, оскільки колонізація цього краю привела до появи великої кількості нових міст і містечок, заснованих магнатами Вишневецькими, Потоцькими, Ост­розькими.

За правовим становищем міське населення складало три групи: магнатсько-шляхетська аристократія, торгово-реміснична верхівка, робітні люди.

Магнатсько-шляхетська аристократія в складі магнатів та багатої шляхти продовжувала контролювати міське життя.

В опозиції до аристократії знаходилась торгово-реміс­нича верхівка, до якої входили багаті купці та ремісники, цехові майстри. Ремісники і купці об’єднувалися за професійно-корпоративною ознакою в цехи і гільдії. Кожне з таких об’єднань очолювалося цеховим магістратом, який виконував судові функції з внутрішньо-цехових спорів.

Аристократія намагалася не допустити торгово-ремісничу верхівку в органи міського самовряду­вання.

Головну частину населення міст складали робітні люди, до яких належали дрібні ремісники, підмайстри, учні, міська голота. Це була найбільш експлуатована частина місько­го населення.

В містах Подніпров'я значну частину населення скла­дали жовніри і козаки.

У найбільш тяжкому становищі знаходилися жителі приватновласницьких міст. Міщани, які займалися земле­робством, платили чинш, розмір якого постійно зростав.

Мешканці приватновласницьких міст сплачували також інші податки: в'їзні, весільні, млинові та ін. Крім того, вони повинні були виконувати на користь власника різноманітні повинності: збирати урожай, рубати ліс, косити сіно тощо. Жителі цих міст не мали права без згоди власника зали­шати місто чи переходити в інший стан.

Жителі королівських міст виконували загальнодержавні повинності, а також повинності на міські потреби: будува­ли, ремонтували і підтримували у належному стані міські споруди, вулиці, забезпечували міську і польову варту, ви­ставляли рекрутів у королівське військо.

Жителі міст із самоврядуванням, хоча і були юридично незалежними, проте також сплачували загальнодержавні податки і несли повинності, окрім тих податків і повинностей, які встановлювалися міською владою. До останніх належали: утримання міської адміністрації, надання квар­тир для постою королівської варти тощо.

В українських землях магдебурзьке право не завжди звільняло міста від залежності власника, який надав пра­во на самоврядування. В більшості міст польська влада дозволяла користуватися магдебурзьким правом лише католикам. Наприклад, у Львові українці не допускалися у деякі цехові організації, обмежувалися їхні права на торгівлю. Придбати будинки і проживати вони могли тільки в певному районі Львова, який звався Руською ву­лицею.

Соціальний, національний та релігійний гніт, обмежен­ня в правах викликали різкий протест українського міщан­ства і започаткували тривалу і наполегливу боротьбу за повернення його прав.

Питання 3. Особливості правової та судової систем на українських землях в складі Речі Посполитої.